Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Обряди і свята календарного циклу (курсова робота)

РОЗДІЛ І. СВЯТА КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

1.1.Зимові свята

День Катерини

1.2. Весняно-літні свята

Літній цикл свят

1.3. Свята осіннього циклу

РОЗДІЛ ІІ. ТРУДОВІ СВЯТА Й ОБРЯДИ

2.1.Традиційні трудові свята

Свято першої борозни

2.2.Новітні трудові свята.

2.3.Новітні календарні та професійні свята.

День міліції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика сучасних та традиційних свят Кіровоградщини має неабияке значення при вивченні історії культури України взагалі.

Визначаючи сучасну історичну ситуацію України, як незалежної держави, в якій відбувається процес пошуку національної ідеї, складовим елементом якої є повернення до культурних витоків українському народу – основної зацікавленої сили в існуванні української держави. Складовим елементом української культури є народна звичаєвість.

В період радянського часу робилися спроби дискредитації народних звичаїв, позбавлення їх основного змісту, і в результаті багато чого було втрачено, тому актуальним постає завдання вивчення стану збереженості народних звичаєвих традицій. Українська традиційна святковість є складовим компонентом цих звичаїв. Актуальність теми також визначається абсолютною невивченістю останнього на Кіровоградщині.

Хронологічною межею роботи є друга половина ХІХ – початок ХХ ст., ці межі обумовлені наявністю зібраних джерел.

Об'єктом дослідження є традиційні та новітні народні свята календарного циклу та професійно - трудові.

Предметом дослідження є вивчення самобутності народної обрядовості на Кіровоградщині.

Метою роботи було вивчення стану збереженості традиційної народної обрядовості в межах регіональної специфіки, а також виявлення новітніх тенденцій у формуванні традицій.

Завдання, поставлені в процесі роботи:

1. Дослідити календарні свята Кіровоградщини.

2. Дослідити трудові та професійні свята регіону.

3. Простежити збереженість традицій народної обрядовості з к. ХІХ ст..

4. Виявити тенденції в закономірностях збереження народних традицій на прикладі календарних та трудових свят.

Джерельну базу забезпечують роботи одного з перших науковців етнографічної науки Ястрєбова В.М., який подає зібрані ним самим, його учнями та помічниками етнографічні матеріали з Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії.

В книзі Ястрєбова "Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском, и Александрийском уездах Херсонской губернии” подаються метеорологічні уявлення, календарні свята,уявлення про людину, повір'я, казки та загадки, які побутували в регіоні в 90-х рр. ХІХ ст.

В зв”язку з поставленою темою, особливий інтерес має розділ присвячений календарним святам та обрядам. Книга Ястрєбова не визначається значним об'ємом і не охоплює всі свята річного циклу. Це було обумовлено тим, що В.М.Ястрєбов намагався не повторювати етнографічні матеріали календарної святковості, відомі з інших зібрань та досліджень інших регіонів України.

Матеріали по святковій обрядовості на Кіровоградщині мають місце і в 2-х томному дослідженні О.Воропая "Звичаї нашого народу”.

Перший том цієї книги – центр нашої уваги. В ній він подає детальну картину річної календарної святковості, традиції якої поширені на всій Україні. Його інформаторами виступали українці – емігранти, що потрапили в Західну Європу, США, Канаду, в ході Другої світової війни та після неї. Серед цих інформаторів науковця були й вихідці із сучасної Кіровоградщини. Їх повідомлення стали важливими і необхідними у вивченні даної теми.

Крім того, в процесі написання роботи були використані власні польові дослідження, тобто опитування людей з деяких сіл Кіровоградської області. Але, основна частина польових матеріалів була зібрана серед жителів с.Трепівка Знам'янського району Кіровоградської області. Зокрема, про свято Різдво Христове мені розповіла Білоконь Євгенія Олександрівна, 1930 р.н.

Про святкування свята Благовіщення, я почула з вуст Ковальчук Надії Сергіївни, 1920 р.н.

Про одне чи з не найбільших церковних свят Великдень мені повідомила Черничко Лідія Павлівна, 1937 р.н., яка розповіла, як саме в її родині готувались до цього свята.

Також, я мала розмову з Мацлою Василем Михайловичем, гуцулом за національністю, який є переселенцем і зараз проживає в с.Трепівка, про свято Івана Купала.

Про свято Маковея мені розповіла Крюченко Світлана Григорівна 1935 р.н., мешканка с.Кучерівка, Кіровоградської області.

Щодо свята Покрова, то про нього я детальніше дізналася від Кучерявої Олени Дмитрівни, 1938 р.н.

Про літнє Свято першої борозни мені повідомив Вороний Микола Іванович, 1922 р.н., мешканець с.Трепівка, який багато років пропрацював на землі.

Кожна розповідь цих людей по святам має свою, деяку відмінну атрибутику святкування цих свят на Кіровоградщині, порівнюючи з іншими регіонами України.

Методологічні методи дослідження використані в даній роботі: порівняльно-історичний метод, який дає нам змогу порівняти свята календарного циклу різних пір року, трудові свята й обряди; а метод інтерпретації став інструментом виявлення змісту та суті обрядів, які притаманні для тих чи інших свят.

Дана робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі містяться свята календарного циклу, які в свою чергу поділяються на підрозділи: свята зимового циклу, весняно-літнього та осіннього циклів. Другий розділ розповідає про трудові свята й обряди, які також поділяються на підрозділи: традиційні трудові свята, новітні трудові та професійні трудові свята.

Завершується робота висновками, в яких акумулюються загальне вивчення питання.

РОЗДІЛ І. СВЯТА КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

Календарні свята та обряди як невід'ємна частина традиційно-побутової культури завжди входили в коло інтересів етнографічної науки. Тісно пов'язані з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за тривалий період існування увібрали в себе багато характерних рис матеріального і духовного життя суспільства на різних стадіях його історичного розвитку.

Історико-етнографічний аналіз календарних свят та обрядів дає можливість реконструювати деякі сторони життя, побуту, світогляду й психології людей, починаючи від доби первісно-общинного ладу.

На мою думку, календарні свята і обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календар українського селянина ХІХ – початку ХХ ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні свята формально узгоджувалися з річним літургійним циклом православної церкви, проте дійсною основою „побутових святців” був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди та звичаї.

Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сцени, розваги, ігри тощо.

Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.[10, 182]

1.1.Зимові свята

Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє і водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ворожінь.

Існують різні хронологічні межі зимових свят. В деякій літературі вони беруть початок з Покрови, Катерини та Андрія. Це можна пояснити тим, що всі ці три свята схожі сіж собою тим, що мають майже однакові звичаї, які в народі називають "закликання долі”.

З приходом зими особливості трудової діяльності змінюються. Все навкруги застигає, припиняються польові роботи. Існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Ось чому в цей період мають місце багато ворожінь, гадань. Дівчата просять про щасливий шлюб, злагоду в сім'ї.

День Катерини

7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини («чиста душею» — так перекладається її ім'я із грецької). Розумна й освічена, ця жінка була страчена за віру близько 373 року. Через декілька років єгипетські християни знайшли останки мучениці й поховали їх у монастирі на Сінайській горі.

В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім'ї.

У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті.

Якщо вони розцві­тали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, а як ні — то були ще й інші зимові воро­жіння... У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть в наступному році. Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольо­ровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго жи­тиме, чия всохне— захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зро­зумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов'язана з долею людей.

У повір'ї, оберігати віщу вишневу гілочку від ока священика, коли він під час посту входить до хати з молитвами, а під час свят із кропилом, у противному разі — й гілочка всохне, або ж він сваритиме за тяжкий гріх, відбилися антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією[4, 32].

Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який називається в народі «заклинання долі або судженого». В день Катерини дівчата закли­кають долю, а через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дів­чата, зібравшись в яку-небудь хату, варять, кашу із пшона та маку й опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і про­стують до воріт. Кожна із них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти! Якщо ж у цей час заспіває півень, то значить «доля обізвалася»,якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Жу­риться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»[2, 19]

День Андрія

Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія. Це свято відзначається 13 груд­ня і вважається днем пам'яті мученицької смерті одно­го із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на од­ному із пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».

В українській традиційній обрядовості із днем свя­того Андрія пов'язувався комплекс давніх, язичницько­го походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені до­християнськими обрядами, веселощами і розвагами мо­лоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби ду­ховенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період ве­чорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді.

Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо). «Волочачи коноплі». Ці дії, як пра­вило, супроводжувались примовками на зразок:

Андрію, Андрію!

Я на тебе коноплі сію;

Димкою (чи спідницею) волочу,—

Бо дуже заміж хочу.

А ще хочу знати,

З ким маю їх брати.

В образі засівання конопель до початку XX ст. збе­рігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцево­стях дівчата сіяли коноплі роздягненими. За народним віруванням, голе тіло — важливий засіб чарівництва (згадаймо народне трактування демонологічних образів мавок і відьом).[4, 34]

Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ри­туальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати — парне число — одруження, кілля на певному відрізку плоту, супроводжуючи дії словес­ною формулою — «вдовець — молодець»).

Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра «калита». На відміну від інших андріївських звичаїв, у «ка­литі» брали активну участь не тільки дівчата, а й хлопці, а в деяких селах Житомирського Полісся й розлучені. Для Кіровоградщини була притаманна участь у грі лише не одруженої молоді в усьому іншому гра проходила подібно до інших регіонів України.

Воропай повідомляє, що ввечері на Андрія сходяться вже разом – і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати, - щоб було де розбігтися для кусання калити. З цього кусання калити й розпочинається "Андріївський вечір”.

Калита – це великий корж із білого борошна. Печуть цей корж дівчата – всі разом, скільки б їх не було. Кожна дівчина повинна взяти участь у готуванні калити. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і закінчуючи дівчатком років десяти.

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калиту сухими вишнями чи родзинками – "щоб гарна була”. Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було складно – на сухар. Посередині – дірка. В дірку просовують червону стрічку і підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець стрічки довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути – тоді калита підстрибне вгору.

Біля калити стає вартовий – "Пан Калетинський”. Це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калитою і запрошує гостя:

Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!

"Пан Коцюбинський” (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калиту кусати. Під'їде до вартового і каже:

· Добрий вечір, пане Калетинський!

· Доброго здоров'я, пане Коцюбинський! Куди їдете?

· Їду калиту кусати!

· А я буду по писку писати!

· А я вкушу!

· А я впишу!

Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калиту тільки тоді, коли він "витримає” всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди. Всі сміються, один тільки "гість” стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калити не вкусить, бо ж тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок – і калита летить вгору.

Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить піти геть: він програв своє право кусати калиту. На його місце стає інший учасник гри, а Калетинський не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калити не приступить. Це весела гра є основною "точкою” Андрієвського вечора.

Кінчається тим, що калиту здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції калити роздаються задурно, а хлопці платять дівкам на стрічки за те, що калиту місили [2, 255].

Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря. На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бо ж – піст.

Збираючись на "андріївські” вечорниці, молодь пекла обрядовий хліб, як правило, це великий круглий корж із отвором посередині посередині («маламай» становить 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини), спечений із житнього або пшеничного борошна. Для його виготовлення брали «не­почату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах. [2, 28-30]

В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'яв­лялись стежини до їхніх залицяльників, позначені бу­ряковим квасом чи потрушені соломою.

Як звичайно, на Андрія ніч темна. Хлопці, що не кусали калити (дівчата їх не запросили), розсердилися: "Ось ми їм…” Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від "Андрія” гуртом; йдуть, весело сміються, - а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: "Пу-гу, козак з лугу!” Дівчата – врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують. Весело було – скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом – і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить.

А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю. Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують, що в темну ніч та ще й напідпитку не розбереш, де ти: вдома чи на десятій вулиці. [2, 21]

День Варвари

Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI ст. мощі (останки) святої великому­чениці були перенесені в Константинополь, а в XII ст. дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081—1118 рр.) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирському соборі й тепер.

У день Варвари народний календар із деяким ви­передженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувались католицизму), у яких дні Вар­вари (Барбарі) і Миколи вважаються великими свя­тами із розвинутою системою народних звичаїв та об­рядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

На Поділлі, зокрема, вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв'язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже схильна до вишивання, то можна було займатись вишиванням та суканням ниток. На Полтавщині, наприклад, Варва­ру відзначали лише ті, хто був названий на честь цієї Великомучениці. В цей день вони приймали у себе го­стей. Осмислення днів церковних святих у родинно-по­бутовому плані як своєрідних іменин — характерна ри­са розвитку народної звичаєвості у дожовтневий пе­ріод [12, 198].

День Миколи

Значну роль у релігійно-побутових традиціях укра­їнського дожовтневого села відігравав культ святителя, чудотворця, архієпископа Марлікійського Миколи, день пам'яті якого православна церква відзначала двічі на рік: 19 грудня—«зимовий» (день смерті, помер у 343 р.) та 22 травня — «весняний» (перенесення останків із Мір Лікійських (Мала Азія) у Бар (Італія) 1087 р.).

Культ святого був надзвичайно поширений в Укра­їні. Архієпископ, рукоположений апостолами на служін­ня бідним, святий Микола завжди вважався заступни­ком простого люду (до речі, його ім'я в перекладі із грецької означає «перемога народу»). Миколі моли­лися, вирушаючи в путь і потерпаючи на морі, під час хвороби чи пожежі.

До дати Миколи — зимового приурочені деякі при­повідки про погоду й прогнози на майбутній урожай. Так, на Херсонщині, якщо на Миколи йшов сніг, гово­рили: «Миколай бородою трусить», «дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Свято Миколи мало переважно церковний харак­тер, хоча в окремих місцевостях України в цей день виконувались і народні звичаї, близькі за значенням до різдвяно-новорічної звичаєвості.

Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: ко­лоли свиней, скуповувалися на базарі.

В усьому світі відомий знаменитий Санта Клаус, що ощедрує дітвору багатими передноворічними дарунками. У нас цю роль виконую Дід Мороз. Але не всі знають, що в Україні був свій національний патрон дитячих розваг, котрий і дотепер живе в кожному регіоні України. Його прообразом є святий Миколай. Здавна у всіх Українських селах та містечках урочисто готувались до цього свята. Особливо чекали його діти. Ввечері хтось найповажніший в родині, переважно дідусь, перевдягався на вулиці в доброго Миколая (на зразок діда Мороза), заходив до оселі з подарунками, які заздалегідь готували батьки, знаючи уподобання кожної дитини.

Вручаючи іменні гостинці, святий Миколай згадував усе те добре, що зробив протягом року малюк. Для чемних дітей були гарні подарунки, зокрема, для дівчаток книжки, ляльки, цукерки. Натомість нечемна дитина отримувала від Миколая різку.

Діти свято вірили в існування доброго захисника і намагалися не гнівити "діда Миколая, який знає все”. Це був вельми дійовий виховний момент.

Зараз на Кіровоградщині свято Миколая так не відзначається, як раніше. Подарунки дітям кладуть на ніч під подушку або в чобіток самі батьки, а вранці говорять дитині, щоб вона заглянула під подушку, в чобіток і витягла подарунок, який вночі приніс її святий Миколай.

На Миколая в селах України збирались колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з'являлись і хлопці.

Вечорниці – це свого роду клуб сільської молоді в Україні, де молоді люди різної статі вчаться поводженню одного з одним, знайомляться, пізнають ближче одне одного і, як наслідок, одружуються.

Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це була хата самотньої вдовиці, за яку платилося печеним хлібом, пшоном, полотном – але ніколи не грошима. "Гроші – тільки шинкар бере!”

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. На вечорниці збиралися тільки дівчата й хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечері, як тільки стемніє. Прийшовши до хати дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки.

Хлопці з'являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:

· Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився.

Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це "свій”, вони відчинять двері. Якщо ж "чужий” – до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть "свої” хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли "свої” хлопці йому дозволять.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: "той помре, той оженився, а той хату купив”.

Коли починався Великий піст, "вечорниці” припинялись – гріх. Влітку вечорниць не було, їх заміняла "вулиця”.

Різдво Христове

За сім з половиною кілометрів на південь від Єру­салима в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем-«дім хліба» з єврейської) майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії — Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задов­го до появи дитини на світ сповіщав Иосифу ангел не­бесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» (Мат­вія, 1,21).

У побутовому селянському календарі українців XIX— початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливі­ша подія року (за своїм значенням вони майже не по­ступалися Великодню — найбільшому релігійному свя­ту православних).

В українців християнські традиції свята тісно пере­пліталися з давнішими звичаями язичницького поход­ження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сон­цестояння, наші пращури відзначали народження ново­го, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на йо­го честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Святвечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяно­го буття. Звичні й буденні предмети, речі набували ча­рівної сили, а господар ставав домашнім жерцем.

За словами мешканки села Трепівка Білоконь Євгенії Олександрівни, 1930 року народження, в Святий вечір вся родина зібравшись за столом сиділа і чекала голову сімейств, який вносив до оселі сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті, що означало врожай і достаток. Це була коляда або ще як по іншому його називали «дідух». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року. Головною обрядовою стравою в цей день була кутя та узвар. Існувала навіть ще така приказка: "Як удасться кутя — буде крута ще й із «вер­хом» — то буде на урожай, а в оселі щастя”.

Євгенія Олександрівна розповідала, що у деякий селах, наприклад, в с.Кучерівці та в с.Богданівці, батько сімейства несе на покуття сам і кутю і узвар, при цьому каже: "кутя- на покуті, узвар – на базарі”, а вся сім'я, сидячи квокче, мекає, мукає, крякає – щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений він не чинив збитків, не морозив посівів і городи.

На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні: риба, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пи­роги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. По закінченні вечері всі вставали і батько читає молитву.

Але найбільше з розповіді Євгенії Олександрівни мені сподобалася сама різдвяна обрядовість, ігри, забави молоді, яка збиралася цього вечора для того, щоб повеселитися та привітати всіх людей з цим великим святом.

Тому що, нажаль, на сьогоднішній день навряд чи можна десь зустріти такий обряд, як колядування, а якщо і можна, то вже в його пережитковому, зміненому та неповному виді.

В Різдвяну ніч вся молодь перевдягалася та ходила попід хатами вітати всіх господарів, бажати їм щастя, здоров'я, добробуту. Головним персонажем цього дійства була Коза, в яку був перевдягнутий парубок. Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання” і "воскресіння” – що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Іншим традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була Зірка. Вона була пов'язана з Євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфлеємська зоря”. Виготовляли зірку з решета, до якого прилагоджували роги та обклеювали різнокольоровим папером. Всі дійства супроводжувалися піснями, колядками, привітаннями та різними іграми.

У різних регіонах України колядування проводилось по різному: на Покутті починали колядувати напередодні Різдва, на Лівобережжі – першого дня, а на Поділлі водили ватаги лише другого дня свят.

Колядували діти, молодіжна громада, котра мусила обійти і поздоровити всі родини села. Але по всій Україні, і зокрема, На Кіровоградщині, першими йшли колядувати діти. Традиційно дотримувались форми випрошування дозволу колядувати:

Чи повелете колядувати,

Колядувати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, дітей збудити?

Господарі пригощали колядників цукерками, пиріжками, печивом, іноді і копійки давали.

Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки – ці вже ходять з "зіркою” та дзвоником. Всередині зірки – образок "Народження Христа” і свічка. Ватага колядників – п'ять осіб: береза, зірконоша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

Такі колядники колядують у хаті перед образами. За таку колядку господар дає, бувало калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей.

Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата несуть не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видно.

Дівчата до хати не заходять: співають надворі, під вікном. Оце постаємо кружка під хатою, а всередині – наша "береза” з ліхтарем – голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:

Ой сивая та зозуленька

Усі сади облітала…

Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерок, грошей на стрічки.

Отак згадує свою "дівочу коляду” вже старенька Олена Семенівна, яка доживає свій вік в с.Трепівка, на еміграції.

День Маланки. Новий рік. День Василя. Обрізання

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня. На відміну від Різдва й Хрещен­ня ці дні не відігравали важливого значення в релігійно­му календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.

1. січня установлене свято на честь знатної римлян­ки Меланії (Маланки), яка а юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

2. січня — свято на честь Василія (Василя) Велико­го (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

3. січня — перший день Нового року за старим сти­лем. На сьогоднішній день Новий рік святкується з 31 грудня на 1 січня, а 14 січня вважається "старим” новим роком, якому притаманний такий обряд, як посівання та меланкування.

Серед сучасних календарних свят Новому року належить особливе місце. У проектах нового постійного календаря Новий рік передбачається святкувати як міжнародний День Миру.

Найважливішими моментами традиційного новоріч­ного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. ви­ступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (об­ходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), воро­жіння, рядження, веселощі й забави.

Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий свят­ковий стіл, де на відміну від Святвечора обов'язково були й скоромні страви.

Характерною прикметою новорічного свята в Укра­їні було щедрування — давній народний звичай цере­моніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства.

На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

Ввечері під Новий рік ходять по хатах парубок, одягнений дівчиною (Маланка) разом із дівчиною, переодягненою парубком (Василь). Ввійшовши до хати вони стають поряд і дівчата, що їх супроводжують, співають відому щедрівку "Пасла Маланка два качури”. При словах :”Ой Василю, Василю, візьми свою Маланочку”, Василь бере Маланку за руку і вони тричі перекручуються. [13, 145]

Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, оче­видно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст. Попередником ялинки були гілки вишні.

Саме ялинка або точніше — різні види хвойних дерев здав­на використовувались в обрядовій практиці східносло­в'янських народів. З вічнозеленими гілками були по­в'язані анімістичні вірування в існування рослинних ду­хів.

Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Ан­дрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно нама­галися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.

Ще існує серед українського народу не менш цікавий обряд ворожіння під Новий рік, який пов'язаний з тим, яке життя чекає на людину в Новому році.

Ввечері під Новий рік беруть сито, накривають платком, у кутках платка кладуть: срібну монету, шматок хліба, дрібочку солі і печину (обгоріла глина) і кінцями платка прикривають, потім сито повертають так, щоб той, хто ворожить не зміг здогадатися, у якому вуглі що лежить. Якщо він відкриє гроші – на багатство, хліб – на врожай, сіль – погано, печина – нещастя.

Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі ча­рівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога мож­на попросити що завгодно, або що «вода у криницях перетворюється на вино». Також вночі під Новий рік відмітають від порога і від погребу сніг і сміття, щоб не було мишей та жаб.

У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди я вважаю, слід додати те, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького „П'єр Новела”, чи німецького „Санта Клауса”. В українських казках демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як „Мороз”, „Морозко”, „Морозенко”, - старий лисий дід із великим червоними губами крижаними бурульками під носом проте він не пов'язувався з Новим роком. Образ „Діда Мороза” порівняно новий він з'явився в російській літературі ХІХ ст.. хоча зараз на сучасному етапі розвитку української культури Діда Мороза всі люблять, особливо діти, які вірять в нього і чекають багато подарунків.

Напередодні Водохреща святкується "Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд безсмертником – "щоб Бог милував від злої напасті”.

На західному Поділлі господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні – "від нечистої сили”.

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, "щоб хліб родився”. Чия ложка вночі сама перевернеться, той помре.

Кутю, яка залишилась після вечері, виносять курям – "щоб добре плодилися”.

Хрещення

19 січня закінчувався дванадцятиденний період свя­ток. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ордань, ардан, Йордан, відорощі, водохрещи) супроводжувався різними магічними діями та повір'ями.

Центральною подією дня 19 січня в народно-побуто­вому календарі українців середини XIX — початку XX ст. було водосвяття — звичай змішаного язичницько-хри­стиянського характеру. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка, в місцевостях, бідних водою, збиралися біля криниці. Ще напередодні на льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим ква­сом, від чого вони набирали червоного кольору. Навколо хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені дерева. На мою думку, це робилося для того щоб показати, що Ісус завжди буде жити в пам'яті людей, що вони вірять в нього, ось чому саме ставили вічнозелені дерева, які символізують незмінність та вічне життя.

На Йордань — так називалося місце, де прохо­дила церемонія хрещення, — збирався звичайно великий, святково одягнутий натовп, приїжджали й сходились з навколишніх сіл і хуторів селяни, у яких не було своєї, церкви.

Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і вза­галі господарство буде йти краще.

Йорданській воді приписувались чудодійні лі­кувальні властивості. Відразу після освячення її пили. В деяких місцевостях дівчата вмивались свяченою во­дою, вкинувши попередньо в посудину калину або ко­ралове намисто, а витиралися червоною матерією, щоб мати гарний колір обличчя (імітативна магія).

Стрітення

Найважливішою подією в церковному календарі лю­того є свято Стрітення — 14 лютого. Саме тоді, на 40-й день від народження Христа Марія разом із Йосипом пішла до храму, щоб принести жертву очищення. За за­коном древніх іудеїв, багата жінка мала принести ягня та молодого голуба, вбога — пару голубів чи горлиць. Пречиста принесла пару горлиць. У храмі вона зустрі­ла праведного Симеона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією. Взявши дитя на руки, правед­ник благословив його, а Богородиці сповістив її майбут­ню, жертву.

В народній традиції це свято початку весни, перших громів, початку роботи без світла.

В цей день зустрічаються Зима з Весною, і вирішують кому залишатись, а кому піти геть.

Серед українського народу існує така прикмета, що якщо на Стрітення день буде холодним, то зима ще залишиться, а якщо теплим, то весна займає її місце.

1.2. Весняно-літні свята

Весняне пробудження природи викликало пожвавлення в діяльності людини. Починалась сівба, обробка землі, садіння.

Літні обряди також були викликані поворотним моментом у природі – літнім сонцестоянням. Вони були пов'язані також з дуже важливим періодом в житті людини – очікуванням врожаю.

Основа творення і усталеності календарних обрядових традицій лежить в їхній повторюваності.

Існують два погляди на природу календарних обрядових традицій та звичаїв: один пояснює існування календарних обрядів виключно з позицій космгонічної теорії (релігійної); другий – з точки зору теорії аграрної(господарської).

Але я вважаю, що переважає все ж таки аграрна теорія, тому що більшість святкових обрядів та звичаїв пов'язуються саме з господарською діяльністю людини.

Взагалі весняний цикл календарних свят включає в себе: Масляна, День Олексія, Благовіщення, Великдень, День Юрія, День Миколи.

Масляна

Масляна - древнє слов'янське свято, що дісталося нам у спадщину від язичеської культури. Це - веселі проводи зими, осяяні радісним чеканням близького тепла, весняного відновлення природи. Навіть млинці, неодмінний атрибут масниці, мали ритуальне значення: круглі, рум'яні, гарячі, вони виявляли собою символ сонця, що усе яскравіше розпалювалося, подовжуючи дні. Можливо, млинці минулого і частиною поминального обряду, тому що масниці передував "батьківський день", коли слов'яни поклонялися душам покійних предків.

Проходили століття , мінялося життя, із прийняттям на Русі християнства з'явилися нові, церковні свята, але широка Масляна продовжувала жити. Її зустрічали і проводжали з тим же нестримним молодецтвом, що й у язичеські часи.

Останній перед Великим постом тиждень треба провести весело, бо попереду цілих 7 тижнів суворої поведінки та усіляких обмежень. Кожний день цього тижня мав певні особливості та цікаві звичаї. Розглянемо кожен з них.

У понеділок жінки ішли до корчми і розпочинали свято Масляни. Якщо ж до їх компанії хотіли долучитись чоловіки, то їм на шию чіпляли колодку, зняти яку можна було лише поставивши могорич.

У вівторок жінки знову в шинку. Після гуляння в шинку всі виходили на вулицю де влаштовувались веселі забави, які тривали майже весь день.

Середа не пов'язана з якими-небудь дійствами і має назву "Зноби-баби".

Напевно, що Масляна це справжній рай для жінок, бо в четвер вони знову сідають до столу і піднімають чарки. До того ж в цей день не можна шити та прясти.

У п'ятницю зять повинен почастувати свою тещу. Після цього зятю належить покатати свою тещу вулицями села, або ж міста. При чому сервіс в такому випадку напряму залежить від характеру тещі, тобто злу та сварливу везуть по нерівній дорозі і, навпаки, якщо теща лагідна, то і дорога рівна немов струна.

Субота не позначена цікавими обрядами.

Найбільш пишно відзначають неділю. Спеціально до цього дня готували вареники з сиром, на відміну від російських млинців. Проводились масові гуляння, ігрища, забави. В цей день потрібно обійти усіх родичів та сусідів і попросити пробачення за всі скоєні образи, аби очиститись перед Великим постом від усякої скверни. Не можна також вживати горілки. перед сном потрібно ретельно прополоскати зуби, аби чорти не витягли сир, що залишився після Масляної разом з зубами.

Останній день Масляни - Прощена Неділя. Всі просять один в одного пробачення, звільняючись від гріхів перед Великим постом. Кланяються в ноги. А у відповідь чують знайоме: "Бог простить". Іде Масляна, а разом з нею і зима. Іде під звук капелі. Весна вступає у свої права.

А в останній день Масляни спалюють солом'яне опудало - символ зими. Проводжають зиму до наступного року.

Існують приказки, що присвячені цьому святу, зокрема, "Не завжди котові масляна”, "Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна”.

На Кіровоградщині це свято також має місце, хоча процес святкування дещо спростився. На свято готують вареники з сиром та млинці. Проводяться ігрища та гуляння.

Як мені здається це свято більш широко святкується в тих селах, де населення складається з росіян або людей, що переїхали й осіли в Україні з Росії, де це свято відзначається більш масово і широко.

День Олексія

30 березня — день святого Олексія, чоловіка Божо­го. Залишивши замолоду батьківський дім, св. Олексій став проповідником і праведником, живучи, як жебрак. В народі це свято називають «теплого Олек­си» й пов'язані з ним повір'я і прикмети, в яких відбив­ся народний досвід спостереження природи.

«На Олекси щука розбиває хвостом кригу», — цей тріск можна по­чути, прийшовши вранці на берег річки. Може, тому святого Олексія шанують рибалки, сподіваючись за це доброго улову. [2, 321]

Цього дня «ворон дітей купає й випускає на само­стійне життя», «крук благословляє дітей — щоб чесно жили» А як уже дітей купають, отже, тепло весняне встановилось і тому навіть таку ніжну істоту, як бджо­ла, можна на світ Божий випускати. І виносили пасіч­ники із зимівників вулики, хоч ненадовго (як день не дуже сонячний), а при сонці — то на цілий день, і замов­ляли бджіл на цілий рік: «щоб здорові були, і роїлись, і меди носили, і з пасіки не втікали».

За повір'ям, вівсянка починала співати саме в день «теплого Олекси». Цього дня ворожать: тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і мед. Якщо ранок ясний, бджолині рої з вуликів будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами. Для того, щоб вродила ярова пшениця потрібно на Явдохи, Сорок Святих і «теплого Олекси», вийшовши із церкви, йти до комори й вибирати найкращі зерна для посіву: «вродить добре і буде чисте, як золото».

Мисливці вважають, що в день «теплого Олекси» ведмеді покидають своє лігво й ідуть шукати поживи.

Також серед українського народу ходить повір'я, що "який буде день на "теплого Олекси”, такою буде і вся весна.

Благовіщення

7 квітня вшановується свято Благовіщення Пресвя­тої Володарки нашої Богородиці й Пріснодіви Марії. В основі цього свята лежить євангельське свідчення про те, як Архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість (добру, радісну звістку), що вона в недалекому майбут­ньому народить Сина Божого — Ісуса Христа.

Благовіщення вважається одним із двунадесятих свят, але не оргіястичного, а, навпаки, суворого, аске­тичного характеру.

Більш детальніше про це свято мені розповіла мешканка с.Трепівка Кіровоградської області, Ковальчук Надія Сергіївна, 1920 р.н.

По-перше, в це свято не можна працювати. В народі навіть з цього приводу кажуть, що «в цей день навіть птах не в'є свого гнізда». «Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись робила кубло в день Благові­щення». «Все, що народиться в цей день — погано ро­стиме, бо від благовісного теляти добра не ждати».

Зі слів Надії Сергіївни, Бог благословляє в цей день рослини, й усе починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава. Взагалі, з цими квітами пов'язано дуже багато повір'їв. Наприклад, хто знайде в цей день ряст, то повинен його зірвати, кинути під ноги й промовляти: «Топчу, топчу ряст, дай Боже, діждати і на той рік топтати!» Звідси й вислови: «Топтати ряст» — значить жити, «не топтати» — зна­чить померти.

Те ж саме кажуть і про сон-траву. «Дай, Боже, діж­дати, сон-траву топтати!»

Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчина знай­де квітку первоцвіту, то це знак, що цього літа вона вийде заміж. «Первоцвіт — вісник дівочого весілля».

В народі вважають, що пролісок — символ надії, щастя, молодої краси. Хто знайде пролісок на Благові­щення й зірве його, повинен покласти за пазуху. На Великдень, як заспівають «Христос Воскрес!» потрібно вийняти із пазухи й покласти під іконами на щастя.

Аналізуючи розповідь Надії Сергіївни, я можу добавити тільки те, що на сучасному етапі розвитку української культури, всі ці звичаї, повір'я та прикмети втрачають, а можливо і вже втратили свою значимість. Тому що, мало хто може сказати з людей сьогоднішнього покоління те, що представляє собою свято Благовіщення. Зараз люди не надають цьому великого значення, і мені дуже прикро, тому що саме через це руйнується українська культура, починають занепадати давні стереотипи наших пращурів.

Великдень

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою Спаситель воскреснувши посадив у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. Старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня,— настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить — впаде й він, і тут... задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди «Христос воскрес!», і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане-такий час на землі, Що люди перестануть співати й вітати одне одного сло­вами «Христос воскрес!»,— впаде останній ланцюг, вир­веться сатана на волю, й буде кінець світу».

Так визна­чив для себе наш народ важливість Великодня — свого найбільшого свята.

Великдень в Україні — це ще й свято весняного вос­кресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєд­нання двох вір, двох світів — язичництва й християн­ства — до сьогодні збереглось у віруваннях та великод­ній обрядовості українців.

Згідно з давніми повір'ями, злі духи, як мешканці підземного царства, живуть в могильній тиші й дуже бояться крику, шуму, стрільби, брязкоту, дзвону. І коли на Великдень лунали постріли із рушниць, «гармат», брязкотіли всілякі тріскачки, калатала, дзвонили в цер­ковні дзвони, то люди вірили, що все це відганяє злих духів і нечисту силу.

Торкаючись пасхального цілування чи христосування, варто зауважити, що цей звичай, з одного боку, пережи­ток язичницького обряду радісної зустрічі членів общи­ни, коли вони із настанням теплих днів сходилися на своє весняне свято, провівши довгу й важку зиму невеликими групами, ховаючись від холоду. Із другого бо­ку, цей обряд сягає своїм корінням у ще більш глибоку давнину. Первісні люди вважали, що дихання — це сут­ність душі. І християни, цілуючи на паску ікони, хрест тощо, вірили, що таким чином на них переноситься чарів­на сила цих предметів. Христосуючись, люди намагалися таким чином обмінятися духом, таємничою силою, яка увійшла в них під час Великоднього Богослужіння й ці­лування різноманітних священних реліквій. Цей звичай зберігся і до сьогоднішнього дня.

Серед деяких сіл Кіровоградщини розговляються без спеціального ритуалу. Розговляючись, намагаються, щоб жодна крихта свяченого не впала додолу, їх потім кидають у вогонь, "щоб миші не поїли”.

Згідно з повір'ям, миша, яка з'їсть свяченого перетворюється враз на кажа­на й буде літати над головою того, хто впустив додолу свячене.

Упиватися ж під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити не­мов у півсні, так тебе Бог покарає».

А для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, госпо­диня відрізала шматок паски і, загорнувши його в руш­ник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вернулись, гостинець оддавала жебракам.

Дуже цікаву розповідь мені довелося почути з вуст Черничко Лідії Павлівни 1937 р.н., мешканки с. Трепівка про те, як саме в її родині готувались до Великодня.

Від чистого четверга починають фарбувати яйця і малювати писанки. Писанки роблять частіше всього молодиці. Яйця опускають у розчин галуна (квасців) на кілька годин. Із олова роблять невелику трубочку, при допомозі якої покривають розтопленим воском ті місця яєць, котрі повинні залишатись білими. Фарба готується із цибулиння, із гречаної соломи, із кислих яблук.

У пасхальних обрядах писанки не настільки обов'язкові як крашанки, і роль їх не зовсім визначена: нарівні з крашанками ними христосяться, у деяких селах вони призначаються молодим.

Посвячену писанку спорожнивши, підвішують до лампадки, і, якщо у писанці заведуться черви, це служить ознакою щасливого заміжжя і багатства. Якщо посвячена писанка через рік буде посвячена вдруге, вона за переконаннями людей знову стане свіжою.

Шкаралупа крашанок і писанок вважається цілющою. Нею підкурюють корову, коли у неї розпухає вим'я.

З чистого четверга печуть паски, ріжуть поросят, гусей, качок, цього дня до сходу сонця всі вмиваються, щоб бути гарними і змивають всі свої гріхи.

У п'ятницю нічого не можна різати тому, що у цей день Ісус Христос спустив дух. В суботу готують пасхальний стіл, кладуть під нього сокиру або ніж, стіл накривають скатеркою, ставлять і кладуть на нього: паску, порося, сало, сир, яйця, мак, житній хліб, горілку, по краях столу кладуть рушники. Ввечері кладуть у миску з водою два яйця – одне варене червоне, друге – біле і сире. Відправляючись до церкви до заутрені, вмиваються цією водою, щоб колір обличчя був хороший і щоб очі не хворіли. У печі залишають лапшу з молоком, борщ, пироги з м'ясом і з сиром. Йдучи до церкви, беруть корзину кладуть туди зі столу: порося, паску, сало, яйця, сіль, мак, ніж і йдуть до заутрені, причому вдома залишається хтось зі старих.

Із церкви наперегонки: хто швидше від усіх повернеться додому, у того наступного року паска краща буде. Увійшовши до хати, всі христосаються, потім викладають свячене на стіл і розговляються не сідаючи. Спочатку хазяїн розрізає паску і всі беруть по шматку. Розговівшись свяченим сідають, господар випиває горілки і дає випити всім присутнім, а потім беруться за варене.

Свяченим маком обсипають двір, промовляючи: „Хто цей мак визбирає, то той хай корову видоїть”, це робиться з метою захистити корову від відьми. Якщо у ніч на паску ясно сходить ранкова зірниця – буде врожай на пшеницю. На полі заривають кістки пасхального поросяти для відвернення граду і шкідливих комах.

Роблячи висновок, можна сказати, що теперішній Великдень майже не відрізняється від того, про який розповіла Лідія Павлівна. Але зараз більшість людей не вірять в ті повір'я, які побутували серед українського народу багато років тому і не дотримуються тих звичаїв.

Доповнюючи розповідь Лідії Павлівни, я хочу сказати те, що у весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих родичів провідували у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші справи і обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники чи хустки на хрестах.

У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню за упокій душі. Ця традиція побутує і сьогодні.

В страсну п'ятницю печуть паски. Як тільки господині посадять паски в піч і загнітять їх свяченою вербою, вони йдуть на город і садять розсаду – "щоб капуста була здорова, як паски в печі, вони накривають хусточками, які потім зберігаються і, як треба, вживаються на підкурюванні від бешихи. Якщо верх паски западає або вона виявляється порожня всередині, то це віщує нещастя – хтось, кажуть, помре в цьому році. [2, 256]

Рецепт паски моєї мами такий: спочатку робиться опара на молоці, до опари додається борошно, яйця, сметана, ванільний цукор, цукор, дрібка солі, і замішується тісто. До тіста обов'язково додаються родзинки. Виробляючи паску, її кладуть у високу форму, зверху накривають тряпчиною і ставлять на тепле місце, щоб підійшли. Коли паски вже посходили, їх садовлять в напалену піч або нагріту духовку.

Після того, як паски спеклися, зверху їх обмазують збитими яйцями з цукром і посипають фарбованим пшоном.

В Галичині та Закарпатті паски печуть переважно у вигляді круглого хліба з спеціальним орнаментом зверху: жайворонок у традиційному вигляді, з складеними "вісімкою” крилами, мотив геометричного колоса, "баранячі ріжки” та квіти.

День Юрія

6 травня відзначається свято, встановлене на честь святого великомученика і побідоносця Юрія (Георгія), який прийняв мученицьку смерть за християнську віру в 303 році.

Юрій вважається покровителем хліборобства й ско­тарства тому і свято у нашого хліборобського населен­ня завжди було у великій пошані. Ім'я святого лицаря Юрія зустрічається у багатьох українських піснях, пе­реказах та легендах.

Згідно з стародавнім народним віруванням, у цей день «весна сходить на землю»: з'являються перші схо­ди ярових, оживають озимі посіви, зеленіють гаї й сади. Роса в цей день має цілющу властивість.

У давнину люди вранці цього дня, ще до схід сонця, збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вми­валися — «на красу», старші люди мочили голову, — «щоб не боліла».

Та найголовніша подія, яка в цей день відбувалася — це вигін худоби на Юрієву росу, і ця подія пов'язувалася із цілим рядом магічних актів, які здійснювалися для того, щоб «очи­стити свійських тварин від усього злого і примусити те зло увійти в якийсь сторонній предмет, або випалити його вогнем і тим самим забезпечити худобі щасливе перебування на пасовищі.

Отже, під виразом "вигонити худобу на Юрієву росу” насправді розумілося відкриття нового сезону весняно-літнього випасу свійських тварин.

У різних місцевостях України перший вигін худоби відбувався по-різному. Так, у Куп'янському повіті на Харківщині, вигонячи худобу в цей день, господар розстеляв на землі червоний пояс і через нього перегонив корів, овець, потріпуючи над тваринами гілкою свяченої верби.

У північних районах України, вигонячи худобу на Юрієву росу, господар розстеляє кожуха вовною догори, розкладає кілька крашанок, що спеціально на це залишені з Великодня, і через це все переганяли тварин.

У день св. Юрія відбувались у давнину обходи полів: ішли зібравшись усією громадою в поле, «на хліба» і там відправляли спільні молитви за врожай.

Дівчата, сплівши вінки із зеленого жита, освячували їх у церкві. Якщо при першому громі підперти спиною дерево, стіну, ворота тощо, то не буде боліти спина. Дівчата, по­чувши перший грім, бігли до річки, вмивалися й вити­ралися чим-небудь червоним, щоб бути красивими й ба­гатими.

За народним віруванням, у день святого Юрія звірята з одного гнізда сходяться докупи і розмовляють між собою. "Святий Юрій звірів пасе та призначає здобич для них”; "не годиться в цей день відбирати від звіра те, що він схопив, бо то йому святий Юрій призначив”; "Вовк – Юркова собака”. Такі повір'я існують в народі. [13, 22].





Реферат на тему: Обряди і свята календарного циклу (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.