Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Нерухомі пам’ятки, заповідники. Історична та культурна спадщина (частина 1) (реферат)

1. Система управління пам'яткоохоронною справою

2. Фінансування пам'яткоохоронної справи

3. Пам'яткоохоронне законодавство

4. Співробітництво з неурядовими пам'яткоохоронними організаціями

Історична й культурна спадщина – ключовий елемент культури і національної ідентичності будь-якої нації, не залежно від ступеня її модерності.

Тому охорона й актуалізація національної спадщини повинні належати до пріоритетів ефективної державної культурної політики будь-якої розвиненої держави. До того ж саме на основі добре збереженої національної культурної спадщини можуть з успіхом розвиватися такі галузі сучасної постіндустріальної економіки, як культурні індустрії, туризм, готельний бізнес і вся сфера послуг .

Охорона культурної спадщини в сучасній Україні, попри численні безперечні здобутки і тривалі зусилля, спрямовані на подолання не менш численних проблеми, усе ще має розв'язати низку важливих пріоритетних завдань:

· розробку і втілення всебічно продуманої, збалансованої державної політики в пам'яткоохоронній сфері, з урахуванням мінливості суспільно-економічних умов сучасної України;

· створення дієвої, ефективної системи державних органів охорони культурної спадщини;

· удосконалення існуючих механізмів фінансування пам'ятко-охоронної діяльності, мережі закладів історико-культурної спадщини.

Одним з основних складових елементів пам'яткоохоронної справи є облік та реєстрація (паспортизація) пам'яток. На сьогодні під охороною держави перебуває понад 130тис. пам'яток, з них:

археологічних – 57206 (в тому числі 418 пам'ятки національного значення);

історичних – 51364 (в тому числі 142 пам'ятки національного значення);

монументального мистецтва – 5926 (в тому числі 44 пам'ятки національного значення);

пам'яток архітектури та містобудування – 16800, в тому числі 3541 - національного значення.

До 2002 року діяло два державні органи, що опікувалися обліком пам'яток - Міністерство культури і мистецтв, що вело облік пам'яток археології, історії, монументального мистецтва; а також Держкомітет містобудування та архітектури, що забезпечував державний облік та реставрацію пам'яток архітектури й містобудування. Така практика обліку виявилася малодієвою, тому з 2002 року питання формування Державного реєстру нерухомих пам'яток віднесено виключно до компетенції Мінкультури.

У 2004 році були затверджені нові удосконалені форми паспортів для реєстрації об'єктів культурної спадщини, після чого розгорнувся масштабний процес обліку (паспортизації) нерухомих пам'яток України, згідно з Комплексною програмою паспортизації об`єктів культурної спадщини на 2003-2010 роки.

До Списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО на сьогодні занесено лише кілька українських об'єктів:

1. Софійський собор та Києво-Печерську Лавру в Києві (під одним реєстраційним номером, включено до списку ЮНЕСКО 1990 р.);

2. Історичний центр Львова (включений до списку 1998 р.);

3. Чотири об'єкти (станції) Геодезичної Дуги Струве були включені до Списку природної спадщини ЮНЕСКО у 2005 році.

Ще сім українських об'єктів включені до Попереднього списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО в грудні 2003 р.:

а) Культурна спадщина:

1. Комплекс споруд Бахчисарайського ханського палацу;

2. Культурний ландшафт міста Кам'янця-Подільського;

3. Історичний центр міста Чернігів;

4. Руїни стародавнього міста Херсонес.

б) Природна спадщина:

- Національний біосферний заповідник „Асканія-Нова”.

в) Змішана, культурна та природна спадщина:

- Дендропарк "Софіївка”;

- Могила Т.Шевченка з державним історичним та природним заповідником.

Втім, така порівняно незначна кількість об'єктів, внесених до Списку культурної спадщини ЮНЕСКО, є замалою як для багатої на спадщину України, тому робота над поповненням Списку всесвітньої культурної спадщини українськими об'єктами нині активізується.

1.Система управління пам'яткоохоронною справою

Охороною пам'яток опікується Державна служба охорони культурної спадщини, що функціонує у складі Міністерства культури з початку 2002 р. До її компетенції належать:

- Розроблення пропозицій для уряду щодо охорони культурної спадщини та забезпечення виконання його рішень у цій сфері;

- нагляд за дотриманням законодавства у пам'яткоохоронній сфері;

- управління мережею національних та державних історико-культурних заповідників (перелік діючих державних та національних заповідників – див. табл. 4.1);

- загальний нагляд за станом пам'яток та їх обліком, а також за видами діяльності, пов'язаними з пам'ятками (ремонт, реставрація тощо).

Відповідно до Указу Президента №680 "Про Міністерство культури і туризму України” (березень 2005), відбулася реорганізація Державної служби охорони культурної спадщини. В регіонах України також існують відповідні структурні підрозділи (управління охорони пам'яток) обласних держадміністрацій.

2.Фінансування пам'яткоохоронної справи

Недостатнє фінансування (як бюджетне, так власні зароблені доходи) залишається хронічною проблемою системи охорони пам'яток в Україні впродовж десятиліть. Внаслідок браку коштів реставрація та ремонт пам'яток проводились явно в недостатніх обсягах, через що близько 50-70% об'єктів культурної спадщини в багатьох регіонах України мають незадовільний технічний стан, до 10 % - аварійні. Приблизно 300 пам'яток національного значення потребують ремонтно-реставраційних або консерваційних робіт.

Видатки державного бюджету на фінансування пам'яткоохоронної справи за три останні роки зросли на 75% (від 26,16 млн. грн. у 2003 році - до 45,8 млн. грн. у 2006 році, як видно з табл. 4.1), але й цього недостатньо. До того ж більша частина бюджетного фінансування витрачається на видатки споживання (зарплата, охорона, комунальні платежі тощо), а видатки розвитку не лише не зростають, а інколи навіть зменшуються.

Власні доходи національних заповідників, як показує та сама таблиця, зростали ще швидше, ніж бюджетне фінансування (на 63% за 2 роки, від 5,33 млн. грн. у 2003 році - до майже 13 млн. грн. в 2005-му), та все ж вони склали лише 17-23% загального фінансування, тому не відіграли вирішальної ролі.

Істотно допомогти у вирішенні проблем національних пам'яток можуть приватні благодійники, меценати. На заклик Президента В.Ющенка, дехто з найбагатших людей України пожертвував десятки мільйонів на відновлення і реконструкцію визначних пам'яток – зокрема, комплексу Софійського собору в Києві, гетьманського палацу в Батурині та ін.

Уряд також активно використовував інший механізм фінансування пам'яткоохоронної справи - прямі бюджетні субвенції з державного до регіональних бюджетів, спрямовані на реставрацію та ремонт окремих важливих об'єктів. Наприклад, у 2006 році 50 млн. грн. надійшло міському бюджету Львова на реставрацію історичного центру міста, внесеному до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО; ще 50 млн. грн. було розподілено між бюджетами інших регіонів України для аналогічних цілей.

3.Пам'яткоохоронне законодавство

Базовими елементами національного законодавства України у сфері охорони культурної спадщини є Закони України – „Про охорону культурної спадщини” (1999), „Про архітектурну діяльність” (1999), „Про охорону археологічної спадщини” (2003). Їх доповнюють численні підзаконні нормативні акти, введені в дію постановами Уряду, котрі регулюють різні напрямки пам'яткоохоронної діяльності (облік і паспортизація пам'яток, правила ведення відновлювальних та ремонтно-реставраційних робіт тощо).

Іншим важливим галузевим нормативним актом є „Загальнодержавна програма збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки”, спрямована на вдосконалення правових, організаційних, матеріально-технічних засад охорони культурної спадщини і яка передбачає:

- запровадження податкових пільг для музеїв та заповідників;

- сприяння залученню інвестицій у діяльність щодо збереження, реставрації, реабілітації та використання пам'яток;

- створення розвинутої інфраструктури науково-дослідних, проектних, реставраційних, реабілітаційних та інших закладів пам'яткоохоронної галузі;

- удосконалення законодавчого забезпечення охорони та використання об'єктів культурної спадщини;

- створення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для наукової, проектної та виробничої діяльності у сфері охорони культурної спадщини;

- розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері.

Здійснення цієї державної програми, одначе, наштовхнулося на традиційні перешкоди - недостатнє бюджетне фінансування, а також неготовність законодавчої влади до запровадження податкових пільг. Кошти, передбачені в державних бюджетах на 2004 і 2005 роки на виконання згаданої держпрограми, виявилися меншими, ніж планувалося.

Окрім формування національного пам'яткоохоронного законодавства, Україна приєдналася до цілої низки міжнародних конвенцій та угод у сфері культурної спадщини:

· Конвенція про захист культурної власності у випадку збройних конфліктів (Гаага, 1954);

· Європейська Конвенція про захист археологічної спадщини (Лондон, 1969);

· Конвенція про засоби заборони і запобігання незаконному імпорту, експорту, передачі у власність культурних цінностей;

· Конвенція про захист архітектурної спадщини Європи (Гранадська конвенція, 1985);

· Європейська конвенція про захист археологічної спадщини (Валетта, 1992);

· Конвенція UNIDROIT про викрадені чи незаконно експропрійовані культурні об'єкти;

· Конвенція про захист підводної культурної спадщини (Париж, 2001);

· Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини (Париж, 2003);

· Європейська конвенція про ландшафти (Флорентійська Конвенція, 2000);

· Конвенція про заболочені місця міжнародного значення, особливо такі, що є середовищем проживання водяної фауни (1971).

4 Співробітництво з неурядовими пам'яткоохоронними рганізаціями

У пам'яткоохоронній справі традиційно активними є неурядові (громадські) організації. Найшановнішим з-поміж них можна вважати Українське товариство охорони пам'яток (засноване у 1966 р.) – добровільну громадську організацію, відому активною позицією в обстоюванні української культурної спадщини іще за радянських часів. Закон „Про охорону культурної спадщини” прямо згадує це Товариство як громадський орган контролю дій влади в пам'яткоохоронній сфері й зобов'язує державні органи підтримувати його та консультуватися з ним у питаннях, пов'язаних з охороною культурної спадщини.

Інші неурядові організації, що активно діють у пам'яткоохоронній сфері:

· Український фонд культури;

· Всеукраїнський фонд відродження видатних пам'яток історії та культури імені Олеся Гончара;

· Ліга історичних міст України;

· Міжнародний благодійний фонд "Україна 3000”;

· Всеукраїнська асоціація музеїв, та багато інших.

Ці неурядові організації виступають не лише як партнери Мінкультури у реалізації пам'яткоохоронної політики та структури громадського контролю дій влади у цій сфері, але й самі здійснюють пам'яткоохоронні проекти, проводять кампанії, спрямовані на популяризацію національної спадщини, на підвищення обізнаності суспільства з проблемами її захисту.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»





Реферат на тему: Нерухомі пам’ятки, заповідники. Історична та культурна спадщина (частина 1) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.