Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Міжнародне культурне співробітництво (реферат)

1. Двостороннє культурне співробітництво

2. Співробітництво з міжнародними організаціями

3. Інтеграція у світовий культурний простір

4. Культурні зв'язки з українською діаспорою

 

До здобуття національної незалежності українська культура була майже ізольованою від зовнішнього світу свого роду подвійним бар'єром: перший – це так звана "залізна завіса”, характерна для всіх комуністичних держав, а другий бар'єр був специфічним для неросійських республік СРСР і полягав у тому, що практично всі контакти з іноземними культурами мали санкціонуватися московським „центром”, і значна частка цих контактів відбувалася лише через посередництво російської мови та культури.

Винятком, хай і частковим, були культурні контакти з іншими радянськими республіками та, меншою мірою, з іншими соціалістичними країнами, особливо з тими, що мали з Україною тісні історичні й культурні зв'язки, - наприклад, Польщею, Болгарією. Багато українських митців, письменників, вчених, діячів культури традиційно мали тісні творчі й особисті контакти з польськими, грузинськими, литовськими, молдавськими, болгарськими та російськими митцями, письменниками, вченими, що істотно полегшувало міжкультурні контакти. Втім, такі контакти людей культури „не дотягували” до статусу культурного співробітництва між країнами.

Натомість контакти з ЮНЕСКО відносилися до компетенції Міністерства закордонних справ Української СРСР, що фактично було просто регіональним відділенням „союзного” МЗС у Москві. Свідченням того, наскільки слабо могла впливати Україна на співпрацю в рамках ЮНЕСКО, можна вважати те, що українські пам'ятки були відсутні у Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО до 1989 року.

Становище почало змінюватися тільки наприкінці 1980-х рр., коли горбачовська перебудова зруйнувала "залізну завісу” та скасувала монополію московського „центру” на міжнародні культурні зв'язки. Українські митці отримали можливість широко презентувати свої твори за кордоном, а українське суспільство отримала вільний доступ до сучасної світової культури в усьому її різноманітті. Ще одним важливим результатом набутої відкритості до світу стала активізація контактів з українською діаспорою на Заході.

Лише внаслідок набуття Україною незалежності Міністерство культури України стало суб'єктом міжнародного культурного співробітництва. Отже, його досвід у цій сфері поки що є доволі коротким, тому головні цілі міжнародного культурного співробітництва важко вважати досягнутими. Згадані головні цілі можна сформулювати таким чином:

- інтеграція української національної культури до світового культурного простору;

- формування привабливого міжнародного іміджу України засобами української культури та культурної спадщини;

- використання активних міжкультурних контактів задля зміцнення позиції України на міжнародній арені;

- зміцнення культурних та міжлюдських зв'язків з українською діаспорою по всьому світі;

- просування українського культурного продукту на міжнародний культурний ринок.

Стислий аналіз здобутків та втрат міжнародного культурного співробітництва України за останні 15 років дозволяє дійти висновку, що головними „активами” української культури в міжнародному контексті можна вважати:

- існування видатних мистецьких шкіл та окремих яскравих митців у таких сферах, як академічна музика, хореографія, театр тощо, які довели свою конкурентоспроможність на міжнародному рівні;

- наявність багатої культурної спадщини, хай і маловідомої за кордоном, але потенційно привабливої для зарубіжних туристів, учених, митців;

- досвід, хоча й не надто масовий, вдалої участі в міжнародних мистецьких фестивалях, конкурсах, виставках.

Як головні чинники, що ускладнюють міжнародне культурне співробітництво України, слід констатувати: недостатню обізнаність світової спільноти з українською культурою і, як наслідок, нееквівалентний культурний обмін між Україною та світом; відносно низький рівень інтегрованості України до міжнародних культурних процесів, особливо слабку українську присутність у web-просторі; низький рівень розвитку сучасних ринкових структур в українській популярній культурі, що призводить до її відносно низької конкурентоспроможності, особливо за кордоном.

Що стосується досвіду державної діяльності у сфері міжнародного культурного співробітництва, то Україна може пишатися такими досягненнями:

- тривале співробітництво з ЮНЕСКО та іншими міжнародними культурними організаціями;

- приєднання України до більшості основних міжнародних конвенцій, хартій та інших актів міжнародного права у сфері охорони культурної спадщини, культурного співробітництва;

- широка правова база та багатий практичний досвід двостороннього міжнародного культурного співробітництва, особливо з країнами СНД та східноєвропейськими країнами.

До недоліків і втрат у царині міжнародного культурного співробітництва слід віднести: недостатнє фінансування міжнародних контактів українських митців та мистецьких організацій; недостатня інтенсивність співробітництва з міжнародними культурними організаціями (зокрема, Україна жодного разу не брала участі в програмі ЄС "Culture 2000” чи в інших європейських культурних програмах); відсутність мережі українських культурних центрів за кордоном (втім, у 2006 році Президент України В.А.Ющенко видав Указ про заснування за кордоном українських культурно-інформаційних центрів на базі дипломатичних представництв України, і вже кілька таких центрів створюється); зрештою, слабка координація роботи різних суб'єктів міжнародних культурних відносин з боку України, зокрема – Міністерства культури і туризму з Міністерством закордонних справ, яке все ще „ексклюзивно” опікується контактами з ЮНЕСКО, Радою Європи тощо.

1. Двостороннє культурне співробітництво

Двостороннє культурне співробітництво ведеться на базі міждержавних та міжурядових угод про співробітництво в галузі культури, науки, освіти, інформації, охорони культурної спадщини тощо. Принципи та цілі, визначені в таких угодах, набувають деталізації у двосторонніх протоколах, планах дій, що укладаються профільними міністерствами.

Станом на 2006 рік такі двосторонні угоди були укладені Україною з понад 40 країнами, серед них – усі країни-члени СНД, чотирнадцять країн Європи, сім азійських, чотири американські та дві африканські країни (ПАР та Єгипет). Можна зробити висновок, що культурні зв'язки з європейським регіоном та країнами колишнього СРСР є пріоритетними для України.

Міністерство культури і туризму працює над розробкою кількох нових двосторонніх угод, з них одинадцять – з азійськими країнами. Отже, існуюча „євроцентристська” тенденція буде певною мірою збалансована.

Головні форми двостороннього культурного співробітництва України можна назвати традиційними: Дні (тижні, місяці) національних культур в Україні, аналогічні дні української культури у зарубіжних країнах, зазвичай у формі симетричних обмінів заходами.

Такі масштабні заходи, як Місяці чи Роки культури – це комплексні акції, що тривають цілий місяць чи рік у кількох містах та упродовж яких відбувається низка культурних та мистецьких подій (гастролі, виставки, фестивалі). Вони потребують значних зусиль, планування та ресурсів, тому поки що відбулося лише три Роки культури України – в Росії у 2003 р., в Польщі у 2005 р., та в Грузії у 2006 р.

Дні та Місяці української культури за кордоном були численнішими – вони вже відбулися в Росії (1997), Франції (1999), Німеччині (2000), Молдові (2001), Грузії (2003), Єгипті (2005). Українські мистецькі фестивалі проходили у Великій Британії у 2001 р., в Китаї та Азербайджані у 2002 р. Дні української культури в Словаччині, Австрії, Туреччині, Узбекистані, а також Місяць української культури в Японії плануються на 2007-2008 роки.

Українська мистецька та культурна спадщина з колекцій провідних українських музеїв була представлена упродовж останніх чотирьох років на понад 30 художніх виставках – в Австрії, Греції, США, Великій Британії, Франції, Італії, Польщі, Угорщині, Росії та Японії.

Українська громадськість мала можливість відвідувати заходи в межах Днів культури Словаччини та Казахстану (1996), Болгарії (1997), Баварії (1998), Молдови та Білорусі (2002), Китаю та Франції (2003). Фестиваль "Французька весна в Україні” став щорічною подією. Дні культури Ізраїлю відбулися минулого року, а Дні культури Індії, Японії, Азербайджану, Туреччини та Мексики в Україні планується провести найближчим часом.

 

2. Співробітництво з міжнародними організаціями

Україна (УРСР) є членом ЮНЕСКО з 1954 року, Ради Європи – з 1995, учасником Європейської культурної конвенції з 1994 р. Вона також є членом кількох інших міжнародних організацій культурного та гуманітарного характеру (ICOM, ICOMOS тощо).

Найінтенсивніше культурне співробітництво з ЮНЕСКО відбувається в галузі охорони культурної спадщини; воно детально розглядається в Розділі 4 цього звіту.

Іншою сферою міжнародного культурного співробітництва є приведення національного законодавства у відповідність до конвенцій та декларацій ЮНЕСКО (зокрема, до Конвенції про охорону нематеріальної спадщини, Декларації про захист культурного різноманіття та форм культурного вираження).

Активним є також культурне співробітництво з Радою Європи. Українські делегації традиційно беруть участь у колоквіумах міністрів культури РЄ, присвячених найактуальнішим питанням культурної політики, міжкультурного діалогу, новим завданням міністерств культури.

П'ятий (розширений) міністерський колоквіум з культурної політики та культурного розвитку за проектом Ради Європи STAGE відбувся в Києві у вересні 2005 року. Учасники колоквіуму прийняли декларацію "Київська ініціатива”, запропоновану українською стороною. Мета "Київської ініціативи” – це продовження зусиль та закріплення досягнень проекту STAGE у розширеному форматі з метою просування європейських цінностей у процесах культурного розвитку. Відразу після колоквіуму розпочався процес підготовки Національного звіту з культурної політики України, а група експертів Ради Європи здійснила два робочі візити до України.

3. Інтеграція у світовий культурний простір

Коли "залізна завіса” була зруйнована, а особливо після розвалу СРСР, українські митці отримали довгоочікувану свободу, що передбачала також свободу контактів зі світовим мистецтвом. Отже, за останні 15 років зв'язки українських митців з їхніми іноземними колегами та зарубіжною публікою стали набагато частішими та різноманітними.

Однак, скоро стало зрозуміло, що політичні перешкоди на шляху міжнародних контактів та культурної інтеграції України до світу, зокрема, до Європи, набагато легше подолати, ніж фінансові труднощі. Також стало зрозуміло, що світ дуже мало знає про Україну та її культуру, що інколи породжує упередження та негативні стереотипи.

Тому українські митці намагаються здобути помітне місце для себе та для української культури на культурній мапі світу, беручи участь у міжнародних музичних та у театральних фестивалях і конкурсах, у провідних кінофестивалях, міжнародних виставках сучасного мистецтва тощо. Вони вже можуть пишатися досягненнями останніх років: призом Канського кінофестивалю за кращий документальний фільм 2005 року, призом Берлінського кінофестивалю за кращий анімаційний фільм 2003 р. та перемогою на пісенному конкурсі Євробачення у 2004 р.

Держава підтримує участь українських митців у міжнародних подіях фінансово, але розмір такої підтримки поки що є недостатнім, пріоритети – не завжди чіткими й зрозумілими, а логістика – малофективною. Наприклад, відбір проекту з українського боку на Венеціанське бієнале чи не кожного разу супроводжується спробами розпалити скандал у засобах масової інформації. Навіть до успіху українських митців у світі ми часом не готові: коли фільм Ігоря Стрембіцького був відібраний журі Канського кінофестивалю у 2005 році (і потім виграв приз як кращий документальний фільм), то Міністерству культури і туризму довелось визнати, що воно не запланувало коштів на участь українського фільму в престижному фестивалі, а тому нічим не може допомогти. В результаті поїздку І.Стрембіцького в Канни профінансував приватний спонсор.

З іншого боку, Міністерство культури і туризму фінансує чимало міжнародних мистецьких фестивалів та конкурсів, що відбуваються в Україні щороку. Деякі з них вже визнані міжнародною мистецькою спільнотою як престижні. Найвідомішими серед них є:

Кінофестиваль "Молодість”,

Фестиваль анімаційного кіно "КРОК”,

Фортепіанний конкурс імені Володимира Горовиця,

Музичний фестиваль „Володимир Крайнєв запрошує”,

Конкурс артистів балету "Серж Ліфар де ля данс”,

Музичний фестиваль "Прем'єри сезону”,

Театральний фестиваль „Мистецьке Березілля”,

Фестиваль етнічної музики "Країна мрій” (всі проводяться в Києві),

Конкурс молодих скрипалів імені Давида Ойстраха та фестиваль "Два дні та дві ночі нової музики” в Одесі,

та інші.

В цілому можна зробити висновок, що міжнародні контакти української культури розвиваються досить інтенсивно, однак цьому розвитку поки що бракує системного підходу, а державна підтримка міжнародного культурного співробітництва має бути більш вагомою фінансово та різноманітнішою в плані механізмів та форм.

Зокрема, Україна потребує національної інституції на кшталт Британської Ради чи Гете Інституту, котра б систематично представляла у світі українську культуру, а також ґрантової програми, що підтримувала б переклади творів українських авторів іноземними мовами чи презентації (виставки) українських митців за кордоном. Це відчутно допомогло б культурній інтеграції України у світовий культурний простір.

4. Культурні зв'язки з українською діаспорою

Багато мільйонів людей українського походження проживають у різних країнах Європи, Азії та Америки. Українська діаспора виникла внаслідок тривалих і масштабних міграцій, спричинених двома світовими війнами, громадянською війною, насильницькими депортаціями за часів сталінізму, економічними негараздами, що неодноразово мали місце в Україні у ХХ столітті. Українські громади в деяких країнах є досить значними: понад 3,5 млн. у Росії, близько 1 млн. в США та Канаді, 0,9 млн. у Казахстані, 0,5 млн. у Молдові, понад 300 тис. у Бразилії, Аргентині та Білорусі, до 100 тис. у Польщі та Румунії, по 30-40 тис. у Німеччині, Франції, Великій Британії та Словаччині. Помітними є українські громади в Грузії, Австралії, Чехії, Угорщині, Сербії та деяких інших країнах. Ці громади мають різне походження: деякі живуть на цих землях з давніх часів (як-от українці Південної Буковини в Румунії, східної Словаччини, південно-західної Білорусі), деякі є нащадками шукачів кращого життя початку ХХ ст. (в Канаді, Сибіру, північному Казахстані), деякі є дітьми та онуками політичних емігрантів та переміщених осіб повоєнного періоду, тощо. Тому не дивно, що культурні, соціальні та політичні ідентичності різних діаспорних громад є дуже різними. Зазвичай, щоб трохи спростити картину, українська діаспора ділиться на східну (ті, хто проживає в колишніх радянських республіках) та західну (Європа та Америка).

Окрім українців - громадян іноземних держав, існує ще приблизно 3-мільйонна українська тимчасова трудова еміграція, тобто українці, які працюють за кордоном, часто нелегально. Експерти оцінюють кількість трудових емігрантів з України в 1-1,5 млн. у Росії, по 200-300 тис. у Польщі та Італії, по 100-150 тис. в Португалії, Іспанії та Чехії.

Роль західної діаспори у збереженні нерадянської української культурної спадщини та в спробах прищеплення українському мистецтву й літературі модерних течій та ідей за радянського періоду важко переоцінити. Тож незалежна українська держава мала б повернути діаспорі, принаймні частково, цей своєрідний культурний борг.

Що стосується східної діаспори, то її громадам поки що бракує самоорганізації, культурної та громадської активності своїх „західних” співвітчизників. „Східні” українці зазвичай бідніші, але їхні зв'язки з рідною землею – міцніші (більшість українців у країнах СНД – чи то народилися в Україні, чи то мають тут батьків). Частка україномовних також більша серед "східної” діаспори.

З огляду на ці обставини, соціально-культурні потреби „східної” та „західної” діаспор є доволі різними: українці „Заходу” потребують спрощеного в'їзду в Україну та зацікавлені у більшій кількості гастролей українських митців в їхніх країнах (зрозуміло, що вони здатні фінансово підтримати ці поїздки). Натомість „східна” діаспора більше зацікавлена у тому, щоб їхні діти мали можливість навчатися в українських університетах на правах українських громадян, у спрощенні процедур отримання українського громадянства. Вона так само охоче приймає в себе українських митців, але не завжди спроможна оплатити такі гастролі й візити.

На жаль, економічні й політичні труднощі 1990-х рр. обмежили можливості держави у стосунках з діаспорою. В минулому ці стосунки часом ставали доволі напруженими, а довгоочікувана діаспорою мережа українських культурних центрів за кордоном так досі й не створена.

Національна програма „Закордонне українство” на період до 2005 року, прийнята в 2001 році, передбачала різноманітні форми підтримки діаспорних громад (підтримка розвитку українських шкіл, видання українських газет та книжок, заснування українських бібліотек, гастролі українських митців по місцях компактного проживання українців за кордоном, організація фестивалів аматорського мистецтва діаспори тощо), але фінансування цієї програми з державного бюджету було невеликим, тому не всі заплановані культурні акції відбулися.

У 2005 році було прийнято низку важливих рішень: нову Національну програму „Закордонне українство” на період до 2010 року схвалено Кабінетом Міністрів України, причому з перспективою розширеного фінансування; з'явився Указ Президента України №142/2006 про створення мережі інформаційних та культурних центрів України при дипломатичних представництвах за кордоном; проект Закону України „Про правовий статус закордонних українців” підготовлено до розгляду в парламенті (проект передбачає збільшення прав таких громадян в галузі освіти, спрощення отримання візи тощо).

У плані зв'язків з діаспорою головною подією останнього часу став IV Всесвітній форум українців, що відбувся у Києві в серпні 2006 року.

У рамках Форуму з успіхом відбулася низка культурно-мистецьких заходів, підтриманих Мінкультури, зокрема – виставка малюнків переможців Всесвітнього конкурсу дитячого малюнку "Моя Україна”, виставка "Трипільська культура – протокультура українців”, підсумковий концерт Всесвітнього фестивалю закордонного українства "Український спів у світі”, „Рок-маніфестація” на честь закриття Форуму.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»





Реферат на тему: Міжнародне культурне співробітництво (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.