Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Культурна політика України (частина 1) (реферат)

Що б там не казали, але Україна, безперечно, є європейською країною з надзвичайно багатими і різномантіними культурними традиціями. Хоча ця країна ще не живе так добре, як їй хотілося б з огляду на європейські стандарти – свідченням цього є низький рівень життя більшості населення та тотальна корупція – за критеріями культурного розмаїття, спадщини та творчого потенціалу з нею можуть зрівнятися небагато країн. Україна історично й культурно є вкрай важливою частиною Європи, невід'ємним компонентом чудової мозаїки європейської культури. Тому в інтересах кожного допомогти створити умови – в Україні і за її межами – в яких її плюралістичні культурні традиції і практики (історичні, фольклорні, етнічні та сучасні) могли б зберігатися, розвиватися і стати доступними для інших.

Досвід країн Європи, особливо останніх двадцяти років, показує, що суттєво допомогти у створенні таких умов може реалістична і виважена культурна політика, яка бере до уваги загальні соціально-економічні процеси в суспільстві і ключову роль, яку культура може й має відігравати в цих процесах.

Сьогодні Україна готова до того, щоб скористатися цим досвідом, а також уроками тих країн Європи, які проходять чи в окремих випадках уже пройшли через жорсткий і часто болючий перехідний період на кшталт того, який нині переживає сама Україна. Крім того, Україна має свій власний досвід і багаті творчі ресурси, які можна використати для розробки культурної політики. Ці ресурси включають не тільки тих чудових професіоналів і консультантів, з якими ми зустрічалися і працювали під час двох поїздок до України, але й багатьох інших, часто молодих (але не завжди!) людей, у яких непідробний інтерес до майбутнього, до ефективної культурної політики та культурного розвитку України поєднується зі свіжістю поглядів, альтруїзмом та прагматичним ідеалізмом, якого часом бракує тим, хто приймає рішення.

Цей огляд культурної політики в Україні з'явився як ніколи вчасно; причому це думка не тільки експертної групи Ради Європи, але й, що важливіше, багатьох українців, з якими ми консультувалися. За останні роки в Україні, водночас з поступовим зміцненням її незалежності та змужнінням демократії, сталися значні зміни. Зрозуміло, що, коли країна намагається позбутися старих і звичних (принаймні для старшого покоління) структур і практик і замінити їх на нові, незвичні і нерідко складні для розуміння, то політика у певних аспектах часом не встигає відповідно реагувати на ці зміни.

Без сумніву, це зручний момент, щоб оцінити ситуацію і поставити важливі запитання щодо того, наскільки культурна політика України відповідає сучасним і майбутнім потребам і наскільки вона закорінена в минулому. Часом варто забути, як швидко у свідомості багатьох людей стирається радянське минуле і що воно навіть не існувало для тих, хто був підлітками під час «перестройкі» і став дорослим у період незалежності України (зараз їм близько 35).

Здається, що кожний період в історії України був бурхливим і вирішальним. Останні 15 років – не виняток. Так, були страждання, втрачені можливості і розчарування, але були й реальні і надзвичайної ваги досягнення, якщо оцінювати їх на ширшому тлі української історії. Україна – це гігант, який пробуджується від сну, це країна, яка заново відкриває і винаходить себе. Територіально найбільша країна Європи, вона, за умови належної політики, може відігравати роль впливового європейського гравця з могутнім потенціалом. Можливо, що сьогодні саме в Україні більшою мірою, ніж деінде робиться європейська історія. Для української політичної і інтелектуальної еліти ці величні виклики є хвилюючим і важливим завданням, але люди, яким доводиться вирішувати нагальні побутові проблеми, можуть загрузати в буднях і не бачити картини в цілому.

Основною проблемою для України, як можна довести, є не сама країна, що рухається тим чи іншим політичним курсом, а скоріше управління модернізацією[1]. Яким би не був прогрес, досягнутий Україною на шляху реформ за останні 15 років, очевидно, що буденні завдання для неї були менш важливими, ніж тенденції. Тенденції тут зрозумілі. Україна – європейська країна, яка повільно модернізується, і її повороти на схід і захід, північ і південь продиктовані настроями суспільства в цілому, а не політичної еліти. Процес модернізації і «європеїзації» не є неприродним і чужим з огляду на певні історичні і народні традиції і орієнтації -- традиції і орієнтації, які зараз стрімко відроджуються. Ці традиції і орієнтації могли притлумлюватися і спотворюватися внаслідок поглинання і адміністративної гомогенізації України Російською імперією, починаючи з 18 століття, та радянського експерименту 20 століття, але попри це вони є важливим елементом багатошарової комплексності і своєрідності сучасної України.

Виклик модернізації червоною ниткою проходить через цей звіт, оскільки, на наш погляд, головне питання для України полягає в тому, щоб повністю усвідомити і прийняти модернізаційні процеси в економіці і суспільстві, а потім розробити відповідну цьому моменту культурну політику. Модернізація сама по собі є культурним феноменом, і будь-яка національна культурна політика, що не змогла осмислити і відреагувати на модернізаційні тенденції й процеси в суспільстві, буде приречена на маргіналізацію і діятиме в обмеженому і штучно створеному просторі.

Попри всі зміни, культурні організації і культурна діяльність в Україні здебільшого залишаються державними чи керованими державою не тільки на національному, а й на регіональному та місцевому рівні. Хоча країна, схоже, готова деконструювати і реконструювати чинну модель організацій, управління, фінансування сфери культури та механізм інституалізації культурної діяльності, загальні концепції цих реформ до кінця не зрозумілі. Деконструкція і реконструкція державної культури має здійснюватися через культурну політику, яка враховує важливість демократизації культури і культурного партнерства, та інші засоби, як от активне використання «третього сектору» та приватизація (там, де вона виправдана).

В Російській імперії 19 століття інтелектуальні та філософські дискусії про культуру, історію та ідентичність, до яких свій значний внесок зробили і українці, часто зводилися до двох питань – ‘Что делать?' та ‘Кто виноват?' Можна сказати, що ця традиція жива і в сучасній незалежній Україні. Як і в більшості інших країн, багатостраждальних міністрів культури тут зазвичай згадують у зв'язку з другим питанням. Перше питання – «Що робити?» -- часто піднімається з безплідним полемічним, політичним та конфронтаційним запалом, що в кращому разі веде до «діалогу глухих», а в гіршому до тактики «бий і тікай» опонентів, які ховаються в ізольованих один від одного бункерах.

Кожне дослідження культурної політики, яке проводить Рада Європи, має заохочувати людей дивитися у майбутнє, а не в минуле. Більше того, ми сподіваємося, що цей звіт може стати каталізатором до відкриття в Україні відповідальної і толерантної дискусії, під час якої якомога ширше коло опонентів, дотримуючись принципу взаємної поваги, спробує дати відповідь на питання ‘Что делать?'. Зокрема необхідно буде з'ясувати деякі ключові аспекти зв'язку між модернізацією і роллю культури в Україні та у процесі визначення її місця в Європі 21 століття. Слід буде проаналізувати, якими мають бути базова, узгоджена усіма сторонами філософія, цілі, межі, напрямок та головні елементи української політики в цьому контексті.

Можливо, це твердження видасться очевидним, але відправною точкою для досягнення будь-яких позитивних результатів є постановка правильних запитань. Немає жодного сенсу шукати правильні відповіді на неправильні запитання! Ми не будемо вибачатися за те, що в цьому звіті основна увага приділяється формулюванню реальних, на наше переконання, запитань. Якщо ми хоч найменшою мірою зможемо допомогти наблизитися до постановки правильних запитань, то відчуватимемо, що зробили важливий внесок у справу. Завдання Ради Європи при підготовці оглядів культурної політики по суті полягає не в тому, щоб випустити «два звіти» – національний і зовнішній – а в тому, щоб обмінятися досвідом, запровадити динамічний консультаційний механізм, який може стати важливим елементом загального механізму вироблення і вдосконалення політики.

Те, що акцент робиться на постановці правильних запитаннях на противагу нерозумному пошуку правильних відповідей на неправильні запитання, відображає загальні відчуття, які виникли у групи експертів Ради Європи під час огляду «ландшафту» культурної політики та практики України. Нас вразило багато що з побаченого тут і не в останню чергу – люди, відповідальні за культурну політику на міністерському, парламентському, президентському, обласному і районному рівні. За дуже складних обставин вони завжди пропонують кваліфіковані рішення і відповіді для конкретної ситуації. Однак ми далеко не завжди були впевнені, що ці рішення в кожному випадку були відповіддю на правильно поставлені питання. Саме на цьому базовому рівні ми відчули, що «погляд ззовні» може бути корисним і до певної міри цінним. «Інсайдеру» -- людині, заглибленій у поточні справи та рішення, буває складно відійти убік і помітити, як поступово змінюються тенденції, що мають формувати майбутню політику і практику. Ми сподіваємося, що саме в цьому аспекті зможемо трохи допомогти Україні у формуванні її культурної політики.

Список використаної літератури:

1. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів. Звіт Ради Європи. Європейська програма оглядів національних культурних політик


 


[1] В документі «Інструмент європейського сусідства і партнерства. Україна: Національна індикативна програма 2007-2010» у параграфі 4.2.1, де йдеться про реформу публічної адміністрації і публічних фінансів, модернізацію охарактеризовано як «формування модерної держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян».





Реферат на тему: Культурна політика України (частина 1) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.