Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Книговидання. Кінематографія. Музична індустрія. Культурні індустрії (частина 1) (реферат)

1. Книговидання

2. Кінематографія

3. Музична індустрія

У вступному розділі вже зазначалося, що, навіть не маючи власної національної держави, не завершивши процесів формування модерної нації, українці все ж зуміли протягом XIX - початку XX століть створити національну "високу” культуру (літературу, музику, театр, гуманітарні науки). Однак істотним недоліком, ба навіть гальмом у процесах формування й розвитку новітньої української культури варто вважати те, що до 1920-х років не вдалося розбудувати власні культурні індустрії - книговидання, масову пресу, естраду, кінематограф, індустрію звукозапису.

З огляду на централізований і плановий характер галузі культури в радянські часи, на її ідеологічну заангажованість, при майже цілковитому придушенні авангарду чи взагалі проявів "безконтрольної” творчості, - усю культуру радянської доби можна розглядати як "індустрію культури” в сенсі Т.Адорно, тобто як великий, уніформований та індустріалізований потік мас-культурного виробництва і споживання, метою якого є передусім утвердження існуючого ладу та його ідеології[1].

Однак таке визначення культурних індустрій є надто спрощеним, тому в цьому звіті культурні індустрії трактуються вужче - як сукупність тих галузей у сфері культури, де творення культурних цінностей і надання культурно-дозвіллєвих послуг пов'язане з масовим, індустріальним виробництвом і, відповідно, з масовим споживанням. Це відповідає визначенню культурних індустрій, що використовується Радою Європи[2].

На початку XX ст. в Україні мали місце активні спроби – як у Галичині, так і в Наддніпрянщині - започаткувати власні, національні культурні індустрії, передусім – книговидання й пресу.

У 1920-і роки культурна політика в тодішній УСРР спрямовувалася на те, аби докорінно змінити культурну ситуацію, сформовану антиукраїнською політикою Російської імперії: ішла розбудова українських видавництв, преси, кінематографії, котрі почали давати споживачеві український масовий культурний продукт, хай і з дотриманням радянських ідеологічних настанов.

Однак у сталінську добу стан речей знову змінився на трагічно протилежний. Створені в 1920-х українські державні та кооперативні видавництва, Одеська та Київська кіностудії були або розгромлені, або ж перетворені на "коліщатка та гвинтики” загально-радянської машини ідеологічної обробки населення, в якій прояви несанкціонованої української самобутності цензурувалися, або й суворо каралися.

Втім, і далі розбудовувалася масштабна державна інфраструктура закладів, установ, підприємств культури. Що стосується культурних індустрій у вужчому сенсі, то ця інфраструктура в Українській РСР включала: десятки державних видавництв, сотні газет та журналів, кілька державних кіностудій, державний телеканал УТ, державні та регіональні радіоканали (в тому числі – розважальний „Промінь”), систему державних філармоній у всіх областях, мережі кінотеатрів та прокатних організацій, книготорговельну організацію „Укркнига” та тисячі державних книгарень по всіх великих і малих містах тощо.

Ця мережа адмініструвалася й майже цілковито фінансувалася державою. Навіть якщо окремі види закладів культури (кінотеатри, кіностудії, філармонії, видавництва) вважалися госпрозрахунковими підприємствами (хоча й з бюджетними дотаціями), а деякі навіть давали прибуток (наприклад, кінопрокат або масові журнали), то ця прибутковість була наслідком комплексу специфічно радянських господарчих та політичних чинників (як-от закритість до зовнішнього ринку культурних товарів і послуг - отже, брак реальної конкуренції на внутрішньому ринку; фіксовані ціни та штучно низька собівартість вітчизняних фільмів, книжок, вистав, платівок; недотримання в СРСР міжнародних норм авторського права; врешті, політично вмотивований перерозподіл доходів між окремими галузями).

У часи горбачовської перебудови стихійно виникла свого роду альтернативна, неофіційна, чато нелегальна культурна індустрія (відео, звукозапис, книготоргівля тощо), котра після розвалу СРСР вийшла з "тіні”.

Прикметними рисами культурних індустрій в УРСР були їх неповноструктурність (брак низки важливих складових елементів – як-от аудіо-виробництва, кіноархівів, професійної освіти за багатьма мистецькими спеціальностями тощо) та несамостійність (підпорядкованість розташованих в Україні підприємств та установ всесоюзним органам формування й здійснення культурної політики). Виготовлена в УРСР культурно-мистецька продукція мала маргінальне становище навіть на місцевому ринку: у книгарнях та бібліотеках домінували книжки, видані в Москві, у кінотеатрах – фільми московських кіностудій, а вироблених в УРСР платівок не існувало в природі.

Проголошення незалежності, на думку багатьох, мало започаткувати нове відродження української культури й розквіт вітчизняних культурних індустрій. Та, на жаль, набута ідеологічна свобода, разом із не надто керованим і усвідомлюваним владою й суспільством перебігом ринкової трансформації насправді принесли швидкий занепад державних культурних індустрій (передусім кінематографії та видавничої справи), а також дальшу експансію російськомовних культурних практик, що їх тепер забезпечував переважно приватний комерційний сектор.

У 1990-х роках "конвенційні” масові культурні практики (відвідування театрів, музеїв, бібліотек, кінотеатрів) швидко скорочувалися, а за ними - й тиражі книжок, газет та журналів, виробництво фільмів (далі ці процеси будуть розглянуті детальніше стосовно окремих індустрій). Фахівці вказують на численні й різнорідні причини такої кризи - від різкого падіння доходів пострадянських українців до трансформації смаків, ціннісних та естетичних орієнтацій людей, особливо - молодих. До цього додалося руйнування ідеологічних і господарчих бар'єрів на шляху західної культури, передусім масової, комерційної.

Водночас спостерігається доволі динамічний, хоча й не позбавлений нездорових проявів, розвиток недержавного, комерційного сектора в культурних індустріях, причому майже без державної підтримки.

Сьогодні в культурному виробництві України вже домінують приватні теле- і радіоканали, видавництва, музичні та кінопрокатні організації. Одначе на ринку культурних товарів і послуг ми не бачимо радикальної зміни: попит українських громадян на музику, книжку, фільм задовольняється вітчизняним продуктом на 10-20%, решта - імпорт, переважно російський та американський, до того ж істотною мірою "піратський”. Домінування іноземного культурного продукту породжує низку проблем - від економічних (втрати української економіки від вивезення доходів) до ідеологічних (небажаний вплив іноземної мас-культури на суспільну свідомість).

Далі на прикладах конкретних галузей буде показано, як відбувався їх розвиток та як формувалася державна політика щодо них. Ми обмежимося прикладами кількох найбільших культурних індустрій у сучасній Україні – книговидання і книготоргівлі, кінематографії, музичної індустрії, телебачення та радіо, реклами, Інтернету, індустрії моди, врешті, туристичної індустрії.

1. Книговидання

Оглянувши розвиток книговидання й книжкового ринку за роки незалежності, можемо виділити в ньому чотири періоди:

1) 1990-1995: повільний спад, викликаний, на погляд багатьох, болісною трансформацією державної книговидавничої галузі, загальною економічною кризою в країні;

2) 1996-1999: період більш різких і драматичних змін, спричинених, по-перше, спробами запровадження протекціонізму в галузі, по-друге, фінансовою кризою 1998 року;

3) 1999-2002: поступова стабілізація галузі при зростанні асортименту вітчизняної книжкової пропозиції; у книговиданні в цей період уже домінує приватний сектор;

4) з 2003 – стабільне, хай і повільне, зростання книговидавництва, що стимулюється зростанням української економіки, а також запровадженими податковими пільгами для видавничої галузі (див. графік 1 і таблицю 5.1).

У 1990-х рр. спад книговидання в Україні був чи не найбільшим з-поміж усіх східноєвропейських країн: сукупний тираж зменшився від 170 млн. у 1990 р. до 52 млн. примірників у 1994-96 рр. (а в 1999 він упав до 22 млн. прим.). Подібний же спад, хіба що більшого масштабу, мав місце тоді в Росії (від 1,55 млрд. прим. у 1990 році – до 475 млн. у 1995 р.), натомість у Польщі спад виявився порівняно м'якшим – від 170 млн. до 115 млн. примірників.

Графік 1. Порівняльна динаміка книговидання в Україні й Польщі, 1990-2000

Непропорційно великим було зменшення частки україномовних видань: у 1993 р. вони складали майже 90%, у 1996 р. – вже 60%, а в 2004 їхня частка впала до 28%, попри те, що в натуральних показниках випуск україномовних видань зріс (від 12 млн. у 1996 р. – до 35 млн. прим. у 2004 р.). Однією з причин цього вважають те, що російськомовна книжка, надрукована в Україні, тоді витісняла з ринку книжку, імпортовану з Росії. Інша причина зменшення частки україномовних книжок – скорочення закупівель книжок та періодики бібліотеками (адже свого часу саме бібліотеки забезпечували значну частку попиту на україномовні видання).

Табл. 5.1. Книговидання і преса в Україні в 1990-х роках

1990

1993

1994

1996

1999

2000

2002

2004

Видано книжок, назв

7046

5002

4752

6084

6282

7749

12444

14790

Видано книжок, тираж (млн.)

170

88

52

52

22

44

47.9

53.0

З них укр. мовою

(млн. прим.)

95

40

21

31

12

29

30.2

36

Журнали, назв

185

522

461

717

778

757

1890

2385

Журнали, заг. тираж (млн.)

166

33

19

20

33

46

84

124

З них укр. мовою

150

30

13

12

 

 

26

35

Газети, назв

1787

1757

1705

2206

2639

2667

3045

3014

Сукупний разовий тираж газет, млн.

25

40

21

23

31

35

86.5

88

З них укр. мовою

(млн. прим.)

17

26

10

9

 

 

32

29

Річний тираж газет, млн.

4652

2843

1593

1544

 

 

 

4508

Табл. 5.2. Структура книговидання в Україні, 2000 р

Жанр, тип видання

Видано книжок

Питома частка, %

Назви

Тираж, тис.

Назви

Тираж

Офіційні

277

1251,4

3,6

2,9

Наукові

1561

1018,8

20,1

2,3

Науково-популярні

414

1875,1

5,3

4,3

Прикладні

144

209,0

1,9

0,5

Фахові

284

749,7

3,6

1,7

Підручники, в т.ч.

2407

26350,1

31,1

60,5

Для шкіл

989

23495,6

12,8

53,9

для ВНЗ

1296

2255,4

16,7

5,2

Суспільно-політичні

249

1680,4

3,2

3,9

Енциклопедичні. довідникові

618

4392,0

8,0

10,1

Розважальні

87

1639,8

1,1

3,8

Рекламні

55

194,3

0,7

0,4

Художня література, в т.ч.:

986

2896,3

12,7

6,7

Для дорослих

826

1697,3

10,7

3,9

Для дошкільнят

66

647,7

0,85

1,5

Для школярів

94

551,3

1,2

1,3

Загалом

7749

43562,9

100,0

100,0

З 1995 року в Росії були запроваджені пільги для книговидання, що дало позитивні наслідки – протягом двох наступних років загальний тираж виданих книжок там зріс майже в 4 рази. Одначе 1999 р. обвал російського рубля спричинив падіння книговидання, і в 2000 році його розміри ледве досягали рівня 1995 р. Україна теж пройшла через подібну кризу в 1998-99 рр.

Власне кажучи, 1999 рік виявився найгіршим для книговидавничої індустрії трьох сусідніх країн – Росії, Польщі й України. Подібним у них також є стабільне повільне зростання кількості назв виданих книжок, однак структура ринкового попиту й пропозиції в кожній з країн – своєрідна (див. табл. 5.3).

Таблиця 5.3.Структура ринку книжки в деяких європейських країнах, 2000 р.

Сегменти ринку

Вел. Британія (обсяг продаж)*

Україна (тираж)

Росія (назви)

Польща (тираж)

Навчальна літер-ра

6.8%

60%

29%

43%

Фахова, довідкова

22%

3.6%

20%

9.5%

Дитяча

8.2%

2.8%

5.6%

5.6%

"Споживацька”

63%

34%

42%

43%

Тираж на душу насел.

 

1.1

3.5

3.0

*) UK Creative Industries Mapping Document, - DCMS, 2001

Як відомо, на українському книжковому ринку продається значно більше книжок, завезених з Росії, ніж виданих в Україні. Отже, споживання книжок на душу населення в Україні може бути майже таким самим, як у Польщі чи Росії, але наш споживач стимулює російське книговидання більше, ніж вітчизняне. Тому українське книговидання можна розглядати як додаток до книжкового імпорту, що домінує на ринку. У структурі національного книговидання домінують (понад 60% тиражу) підручники та посібники (адже їх не можна замінити російським імпортом), тоді як у Польщі вони складають 43% загального тиражу.

Оскільки ж підручники закуповуються Міністерством освіти й науки, то вітчизняне книговидання й надалі сильно залежить від бюджетної підтримки. Це не означає, однак, домінування державного сектора. Зокрема, в 2005 році на державні видавництва припало лише 29% назв виданих книжок, і лише 5% їх загального тиражу. Приватні видавництва забезпечили понад 60% назв і близько 84% загального тиражу. Решту книжок і брошур дали так звані видавничі організації (вищі навчальні заклади, наукові установи тощо).

Питання протекціонізму держави щодо національних виробників культурних благ вже доволі давно стало предметом жвавих дискусій в Україні. Його необхідність зазвичай аргументують домінуванням мас-культурного імпорту на українських ринках, а також ефективністю державного протекціонізму в книговиданні сусідньої Росії.

У 1995 році затверджено "Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року”[3]. Ця цільова програма носила концептуально здебільшого радянський характер – базувалася на ідеях державних інвестицій та планового розвитку видавничої промисловості, чого в реальності вже не було в середині 1990-х років.

Водночас у сусідній Росії держава звільнила книговидавців від більшості податків, внаслідок чого собівартість книговидання в Росії стала на 40-50% меншою, ніж в Україні. Тож за рік-два припинився експорт в Росію книжок, виданих у нас, а книжки, ввезені з Росії, здомінували український ринок.

У червні 1997 року був прийнятий Закон України „Про видавничу справу”. У Статті 6 цього закону йшлося про підтримчі заходи:

«Держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50% продукції державною мовою та малотиражні (до 5 тис. примірників) видання мовами малочисельних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків і зборів».

Одначе в дійсності ці пільги так і не були впроваджені.

У цитованій Статті 6 також були визначені обмеження на приватизацію (акціонування) державних видавництв та друкарень "загальнодержавного значення”, згідно з якими 51% акцій мають залишатися у власності держави, а ще 24% - передаватися видавцям, що друкують свою продукцію на підприємстві, що акціонується (якщо ж акціонується видавництво – то поліграфічним та книготорговельним підприємствам). Такі обмеження робили приватизацію державних книговидавничих підприємств малопривабливою.

У вересні 1997 року був прийнятий Закон України про ПДВ, який, зокрема, звільняв від сплати цього податку вітчизняні книговидання. Однак на той час видавнича галузь була вже надто слабкою, щоб позитивно відреагувати на це істотним зниженням цін на книжки.

Згідно з прийнятим у 2001 році Законом України «Про внесення змін до деяких Законів України з питань оподаткування» (діяв від 1.06.2001 до 1.01.2003), від ПДВ були звільнені деякі матеріали, що використовуються в книгодрукуванні, а "доходи від реалізації видавничої продукції” звільнялися також від податку на прибуток. Одначе ДПА України в інструкції від 14 лютого 2002 р. дала тлумачення, що ці пільги стосуються не всіх, хто займається книговиданням чи книготоргівлею, а лише "книговидавничих підприємств”.

Починаючи з 2002 року, обсяги продажу книжок в Україні почали поволі зростати, однак це не супроводжувалося зниженням цін на книжки. Зростання в галузі було наслідком загального економічного зростання України, вищого платоспроможного попиту на книжки. Також важливу роль відігравало постійне зростання бюджетних видатків на поповнення бібліотечних фондів та на закупівлю підручників.

Термін дії передбачених згаданим законом податкових пільг закінчувався у грудні 2002 р. Тому у вересні 2002 р. Кабінетом Міністрів було внесено на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні». Сфера дії нового законопроекту мала поширюватись не на всю видавничу справу, а лише на книговидання.

За даними ДПА, приведеними у фінансово-економічному обґрунтуванні цього законопроекту, «надання пільги видавництвам у 2001 році по сплаті податку на прибуток не призвело до зменшення нарахувань з податку на прибуток порівняно з 2000 роком, коли не діяла пільга.»

У Розділі ІІ (Прикінцеві положення) законопроекту передбачалося:

- внести зміни до Закону України «Про єдиний митний тариф», з метою звільнити з 1 січня 2004 року по 1 січня 2008 року від обкладання ввізним митом обладнання і матеріали, які використовуються у видавничій діяльності та діяльності з виготовлення книжкової продукції;

- внести зміни до Закону України «Про податок на додану вартість», внаслідок яких операції з завезення зазначених товарів на митну територію України звільняються від оподаткування ПДВ.

- тимчасово, до 1 січня 2008 року, звільнити від ПДВ «операції з виконання робіт та надання послуг у видавничій діяльності, діяльності з виготовлення та розповсюдження видавництвами, видавничими організаціями, підприємствами поліграфії книжкової продукції, виробленої в Україні, а також операції з продажу книжкової продукції, виробленої в Україні, та паперу і картону, вироблених в Україні для виготовлення книжкової продукції, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, крім послуг реклами, розміщення матеріалів рекламного та еротичного характеру і видань рекламного та еротичного характеру».

Закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи» був прийнятий 6 березня 2003 р. Передбачені ним податкові пільги набули чинності з 1 січня 2004 р.

Як показала статистика книговидання в 2004-2005 рр., вплив цього закону виявився доволі позитивним (див. табл. 5.1). Іншим потужним імпульсом для українського книговидання стало значне зростання бюджетних витрат на закупівлю українських книжок для бібліотек. Скажімо, в 2005 році на ці цілі лише з бюджету МКТ України було витрачено понад 9 грн.

2. Кінематографія

Українці звикли пишатися такими геніями кіно, як Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Сергій Параджанов, але загальний стан національних кіноінституцій був в УРСР не надто квітучим. Діяло 5 державних кіностудій, але система кіноосвіти складалася з самого лише кінофакультету Київського театрального інституту; до 1990-х років в Україні не було власного кіноархіву чи фільмофонду. Зайве й нагадувати про радянську політичну та естетичну цензуру, репресованих митців та заборонені фільми.

Втім, у 1990-х роках замість сподіваного розквіту національного кіно почалася криза – як у кіновиробництві, так і в прокаті. Її супутними характеристиками стали технічна відсталість, брак інвестицій у кіногалузь, значне скорочення бюджетного фінансування кіновиробництва та доходів кіномережі, домінування західної (часто – "піратської”) продукції на кіноринку.

Сьогодні в Україні діє чотири державні кіностудії, підпорядковані МКТ (Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, а також Національний центр Олександра Довженка), та близько 20 приватних. Національне кіновиробництво в 1990-і роки скоротилося до кількох повнометражних художніх фільмів та 20-30 документальних, анімаційних і короткометражних стрічок на рік (тобто 10-15% від рівня кіновиробництва кінця 1980-х років).

На території України, за офіційними даними, діють 3550 тисяч кіноустановок, серед них – лише близько двохсот сучасних модернізованих кінозалів, усі – в 20-30 великих містах. 15 років тому діяло майже 20 тисяч кіноустановок зокрема – близько 800 міських кінотеатрів.

Табл. 5.4. Кіновиробництво за держ. замовленням у 1997-2004 рр.

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

Повнометражні худ. фільми

6

2

6

1

6

10

1

5

Документальні та освітні

4

6

4

4

26

7

10

20

Анімаційні

3

1

2

1

3

3

2

4

ЗАГАЛОМ

13

9

12

6

35

20

13

43

Табл. 5.5. Національне кіновиробництво та його державне фінансування, 1996-2004 рр.

Рік

Бюджетне фінансування кіновиробництва (план, тис. грн.)

Бюджетне фінансування кіновиробн. (факт, тис. грн.)

Фактичне фінансування як %% від запланованого

Випущено повнометражних фільмів

1996

3500,0

2375,0

67,8

4

1997

5500,0

2488,6

45,2

6

1998

4995,0

1360,0

27,2

2

1999

13000,0

1872,9

14,4

6

2000

16500,0

15762,0

95,5

1

2001

20000,0

13194,5

66,0

6

2002

22568,0

7823,8

34,67

10

2003

18807,2

17997,7

95,7

1

2004

19500

11641

59,7

5

2005

33054

26454

80

30

2006

49250

20396

41,4

35

Протягом 1980-1990-х рр. так само стрімко знижувалася відвідуваність кінотеатрів, досягнувши найнижчого рівня (0.1 відвідувань на рік на душу населення) в 2000 році. Відтоді намітилася тенденція до деякого пожвавлення роботи кіномережі, здебільшого у великих містах.

На кіноринку України іноземні фільми (переважно американські, але останнім часом також російські) й досі складають понад 95%. Лише в останні рік-два нові українські фільми почали з'являтися в комерційному прокаті.

Табл. 5.6. Розвиток мережі кінотеатрів в Україні, 1999-2006 рр.

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2006**

Відвідування кіно, тис.

5140,8

5926,3

7289,8

8857,8

9520

11200

23000

Виручка кіно-мережі, тис.грн.

4671,5

7626,0

15387,5

40184,6

53291 (або 80 млн*)

60 000 (або 127 млн.*)

280 млн.

Кількість модернізованих кінотеатрів

8

11

36

42

(55 залів)

80

(100 залів)

90

(120 залів)

190 залів

*) Дані в дужках – з незалежної кінопреси.

**) Експертна оцінка.

Держава намагалася стимулювати кіновиробництво, запровадивши 30-відсоткову мінімальну квоту екранного часу на вітчизняний продукт, але цих квот практично ніхто не дотримувався – зокрема, й через брак нових стрічок національного виробництва. Нове пожвавлення настало лише в 2003-2004 роках, коли інвестувати в кіновиробництво почали найбільші українські комерційні телеканали.

Однією з масштабних спроб вивести з кризи українське кіно стала «Загальнодержавна програма розвитку національної кіно індустрії на 2003-2007 роки», прийнята Верховною Радою України у формі Закону «Про Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки» № 361-14 від 25.12.2002 р.

Програма передбачала розв'язання таких основних завдань:

«...Забезпечення державного протекціонізму у сфері кіномистецтва відповідно до міжнародних зобов'язань України;

Формування сучасної національної кіноіндустрії, розвиток продюсерської системи кіновиробництва;

Надання державної підтримки суб'єктам підприємницької діяльності в галузі кінематографії незалежно від форм власності;

Реформування наявної матеріально-технічної бази кінематографії;

Забезпечення розробки та виконання регіональних програм поліпшення кінообслуговування населення;

Доведення виробництва вітчизняних фільмів (за рахунок різних джерел фінансування) до таких обсягів на рік: 30 повнометражних ігрових фільмів; 120 серій телевізійних ігрових фільмів (серіалів); 30 анімаційних фільмів; 500 хвилин телевізійних анімаційних серіалів; 5000 хвилин просвітницьких і документальних фільмів[4]».

Передбачалося також: "переоснащення кінотеатрів на нові технології кінопоказу за світовими стандартами та зростання їх загальної кількості за 5 років до 250; збільшення відвідування кінотеатрів середньостатистичним глядачем у 2007 році до 2,5 разів на рік».

Задля формування протекціоністського режиму для вітчизняного кіно держпрограма передбачала «удосконалення системи оподаткування підприємницької діяльності, пов'язаної з виробництвом, розповсюдженням і демонструванням вітчизняної кінопродукції» (податкові пільги), а ще - «запровадження збору на розвиток національної кінематографії, який мають сплачувати суб'єкти підприємницької діяльності, що займаються розповсюдження і демонструванням в Україні іноземних фільмів з метою одержання прибутку»[5].

Пріоритетом держпрограми було визначене технічне переозброєння "трьох базових національних підприємств кінематографії – Національної кіностудії імені О.П.Довженка для виробництва ігрових фільмів, Національної кінематеки України для виробництва неігрових та анімаційних фільмів, і Національного центру Олександра Довженка для зберігання та обробки вихідних матеріалів фільмів...»

Держбюджетні кошти (загалом понад 130 млн. грн. за 5 років) мали складати менше ніж чверть загального фінансування Програми, решта - це «інші джерела» (кошти інвесторів, приваблених податковими пільгами та перспективами рентабельності вітчизняного кіновиробництва).

Однак за 5 років дії цієї держпрограми спливає, запровадження податкових пільг так і не відбулося, а реально виділені бюджетні кошти виявилися значно менші, ніж передбачалося програмою.

Зокрема, на фінансування технічного переозброєння державних кіноустанов було витрачено лише 11.2 млн. грн. у 2004 році, 4.5 млн. грн. у 2005 році, і ще 6 млн. грн. - у 2006 році, що значно менше, ніж передбачені в держпрограмі 56.7 млн. грн. з держбюджету та ще 42.8 млн. від приватних інвесторів.

З іншого боку, Загальнодержавна програма не передбачала окремих коштів на кіновиробництво, а фактично відповідні видатки в держбюджеті значно зросли у 2005-2006 рр. Зокрема, на 2005 рік передбачалося понад 49 млн. грн. на кіновиробництво, фактично ж було витрачено лише 26.5 млн. грн. Хоча порівняно з минулим це значне зростання, однак черговий випадок значної різниці між запланованими й фактичними видатками на кіно змусив багатьох замислитися про те, що самого по собі зростання бюджетних коштів ще не досить, аби вивести український кінематограф з тривалої кризи. Систему фінансування держзамовлення, очевидно, слід істотно вдосконалювати.

23 лютого 2005 р. у Верховній Раді України відбулися слухання "Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”, що констатували триваючу кризу національного кіно й схвалили низку рекомендацій, спрямованих на "створення належних правових та економічних умов для розвитку національного кіно в умовах ринку, запровадження продюсерської моделі кіновиробництва, реалізацію регіональних програм поліпшення кінообслуговування населення, поліпшення координації діяльності різних органів виконавчої влади у галузі кінематографії” тощо.

Рекомендувалося також створити окремий орган державного управління для кіногалузі, запровадити податкові пільги для вітчизняного кіновиробника, збільшити бюджетне фінансування національного кіновиробництва та ін.

На виконання рекомендацій Парламентських слухань "Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”, у рамках загального процесу реорганізації Мінкультури, в його складі створено Державну службу кінематографії (Постанова КМ України від 22 листопада 2005 р. № 1111).

Втім, така структура в складі міністерства – це все ж не той автономний держкомітет у справах кінематографії, за створення якого виступало середовище кінематографістів.

Отже, хоча обсяги бюджетного та приватного фінансування українського кіно (а відповідно, й обсяги національної кінопродукції) в останні два-три роки помітно зросли, але поки що не відбулося істотних змін у механізмах фінансування кіновиробництва з державного бюджету. Таким чином, всебічне реформування державної частини української кіноіндустрії залишається справою майбутнього.

3. Музична індустрія

Хоча українська популярна музика є явищем з глибоким культурним та історичним корінням, становлення національної музичної індустрії розпочалося відносно нещодавно, і цей процес ще далеко не завершено.

Деяких важливих елементів сучасної музичної індустрії взагалі не існувало в Радянській Україні (виробництва й тиражування аудіозаписів, виробництва музичного відео тощо). Ринкові структури в музичній галузі почали формуватися фактично без державної підтримки.

Отже, досягненням для сучасної України вже є саме існування численних приватних музичних студій, продюсерських та гастрольно-концертних агенцій, музичних радіостанцій, музичних клубів і навіть трьох музичних телеканалів. Практично всі ці структури, за винятком концертних залів, є недержавними й лише зрідка, під окремі проекти, одержують державну фінансову підтримку.

Однак навіть сьогодні важко назвати музичну індустрію України самодостатньою галуззю підприємництва чи важливою галуззю економіки. Лише нечисленні найпопулярніші українські виконавці, продюсери, студії звукозапису мають значні доходи від своєї основної діяльності – концертів, реалізації музичних записів, продажу прав на трансляцію творів.

Таке становище має кілька причин – досить низьку платоспроможність пересічних українців, закріплене традицією домінування "розкручених” російських поп-зірок у багатьох регіонах України, а також поширеність

"піратської” музичної продукції (хай і набагато меншу, ніж 5-10 років тому), що забезпечує значні "тіньові” доходи й не дозволяє вітчизняним виконавцям одержувати заслужених легальних доходів у повному обсязі.

За оцінкою експертів, на вітчизняному музичному ринку записи українських виконавців посідають менше 20%, натомість найбільший сегмент ринку належить записам російської поп-музики (близько 50%), решта - записам західних поп-виконавців (30-40%).

На жаль, відсутні повні статистичні дані про економічні показники українського музичного ринку. Водночас, деякі експерти оцінювали в 2002 році загальний обсяг продаж музичних записів в Україні у 5-6 млн. компакт-дисків та 30-40 млн. аудіокасет на рік (у тодішніх цінах – це близько 400-500 млн. грн.). Частка української музики в цих продажах не перевищувала 15%. Сукупні доходи від концертних виступів оцінювалися в 50-60 млн. грн. На сьогоднішній день наведені фінансові показники, імовірно, зросли на 30-50% (окрім продажу аудіокасет, що зберігся лише в провінції).

Важливу, хоча й неоднозначну роль у розвитку музичної індустрії України відіграють телебачення й радіо. Законом "Про телебачення і радіомовлення” (Стаття 28) передбачено, що всі телеканали і радіостанції у проміжку часу від 7.00 до 23.00 повинні дотримуватись наступних квот: програми європейського виробництва - не менше 80% від музичного ефіру, в т. ч. програми українського виробництва - не менше 50%, а твори українських авторів – також не менше 50% від сукупного ефірного часу музики.

Проте ці положення Закону порушуються багатьма телеканалами та FM-радіостанціями. Хронічними порушниками квот на національний продукт є музичні FM-станції, в програмах більшості яких пісні українських авторів та виконавців, за оцінками експертів, не перевищують 10-15%.

Український музичний продукт переважає лише на трьох державних радіоканалах (УР-1, "Промінь”, Радіо "Культура”) та кількох приватних станціях. Більшість інших FM-радіостанцій і далі надають перевагу російській поп-музиці. Значною мірою це пояснюється тим, що співвласниками багатьох FM-станцій ("Русскоє радіо”, "Хорошеє радіо Шансон”, "Hit FM” та ін.) є місцеві відгалуження комерційних музичних структур Росії.

За радянської доби музичного телебачення в Україні не існувало (діяли лише кілька музичних програм на „Центральному телебаченні”). Лише в 1990-х виникли власні музичні програми на багатьох українських телеканалах, а після 2000 року з'явилися навіть спеціалізовані музичні телеканали. Найпопулярнішим серед них є канал М1, що покриває понад 75% території України і має порівняно високий, як на суто музичний канал, рейтинг – 0.4-0.5. Сьогодні частка української музики в його ефірі складає половину трансльованого музичного матеріалу. Інший музичний телеканал OTV покриває 25% території країни, а українській музиці приділяє до чверті ефірного часу.

Отже, ситуація щодо української музики на ринку поволі поліпшується, її частка поступово зростає, авторське право стало краще захищеним. В останні роки Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій з авторського та суміжних прав. Переглянуто і вдосконалено Закон України "Про авторське право і суміжні права”, прийнятий у 2001 р. Після звинувачень у потуранні "піратству”, в 2002 році був прийнятий Закон України "Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов`язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”. Цей Закон, втім, був оцінений міжнародною музичною індустрією як малоефективний. Нову, жорсткішу, редакцію цього Закону було прийнято в 2005 р., тоді ж внесено зміни до Кримінального Кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення, що передбачали більш сувору відповідальність за "піратство”, й наступного року економічні санкції проти України було скасовано (докладніше про "піратство” див. у Розділі 2.3).

Результатом заходів, що мають на меті розвиток легального музичного ринку, стала помітна "детінізація” української музичної індустрії. Поступово зростають продажі ліцензованої музичної продукції, включно з продажами записів українських музикантів. 2004 року низка музичних виробників вирішили об'єднатися в Український музичний альянс, що поставив на меті моніторинг музичних продажів та визначення потенційних номінантів на "золотий” та "платиновий” диски. Втім, у щотижневих "чартах” продажу популярної музики, які публікує тижневик "Кореспондент”, до десятки найбільш рейтингових альбомів, як правило, потрапляє лише 3-4 вітчизняних.

З 2003 р. Україна бере участь у пісенному конкурсі Євробачення. Перемога популярної української співачки Руслани на Євробаченні-2004 стала поки що найбільшим досягненням вітчизняної популярної музики.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»


 


[1] Див.: M.Horckheimer, T.Adorno. The Dialectics of Enlightenment. - N.Y., 1972.

[2] Пор.: "Культурними індустріями вважається приватна підприємницька діяльність у таких сферах, як кіно, телебачення, радіо, мульти-медіа, музика, видавнича справа тощо”. – Cultural policies in Europe: a compendium of basic trends and facts. How to participate – a guide. – Council of Europe, Strasbourg, 2002, p.32.

[3] Цю Програму було затверджено Указом Президента України від 28.02.1995 №158/95.

[4] За розрахунками кіноуправління Мінкультури, на такий обсяг кіновиробництва потрібно 130-150 млн. грн. Однак у самій держпрограмі коштів на кіновиробництво не передбачено.

[5] Проект «Закону України про збір на розвиток національної кінематографії» був розроблений у Мінкультури, однак відхилений Верховною Радою в 2005 році. Проект передбачав ставку збору в 5% від доходів з трьох джерел: від демонстрації фільмів, від прав на демонстрацію фільмів на ТБ, від продажу відеокасет .





Реферат на тему: Книговидання. Кінематографія. Музична індустрія. Культурні індустрії (частина 1) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.