Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Іван Франко і світова культура (курсова робота)

ПЛАН

1. ВСТУП.

а) коротка біографія Івана Франка;

б) розквіт творчого генія;

в) "картка любові”.

2. МОЄ МІСТО І ІВАН ФРАНКО

а) часті відвідини поета міста Коломиї;

б) виїзд Франка до Нижнього Березова;

в) ув'язнення поета;

г) твори Івана Франка, видані в Коломиї.

3. ІВАН ФРАНКО І СВІТОВА КУЛЬТУРА

а) Франко увійшов в історію світової літератури не тільки як видатний письменник, поет, прозаїк і драматург, а й як учений – публіцист, літературний критик, перекладач і видавець;

б) поєднання поета точності і сумлінності вченого з силою і темпераментністю публіциста, який завжди ставить перед собою актуальні завдання;

в) величезна діяльність Франка в галузі перекладів і літературної критики свідчать про величезні культурні зв'язки, що існували і існують між українським народом і народом світу, що є цінним внеском у справі єдності народів світу.

4. ВИСНОВОК.

а) сила й вічна молодість художніх творів Івана Франка;

б) титанічна праця Франка, як перекладача і популяризатора, творів світової літератури;

в) його ім'я в серцях народів.


1.ВСТУП

а) Коротка біографія Івана Франка.

- дитинство

"Вітцівська хата”

Дитячі роки письменника минули поблизу Дрогобича і Борислава, перших промислових центрів Галичини. З околиці Гора села Нагуєвичі (нині Івана Франка), де 27 серпня 1856 року народився майбутній письменник, розкривалася широка панорама гір, що півколом ото­чували зелене Підгір'я.

Селянська хата письменника, про яку розповідає він у нарисі «Моя вітцівська хата», була «пошита китицями житньої соломи”.

Тут жили Франкові батьки — Яків Іванович Франко — відомий на всю округу досвідчений коваль і мати — Марія Миколаївна Кульчицька. Важкою працею добува­ли вони шматок хліба і з раннього дитинства привчали до праці свого сина Івася. Батько письменника, що його селяни прозвали Яцемковалем, відіграв велику роль у формуванні характеру хлопця та поглядів на життя. Він був чесною роботящою людиною, правдолюбом, непримиренним до всякої сваволі.

- у Дрогобицькій "нормальній” школі

По закінченню сільської школи в Ясениці Сільній батьки віддали Івася до так званої нормальної школи при базеліанському монастирі ордена василіян у Дрого­бичі. Всі викладачі, крім учителя «красного писання», були монахи і попи-єзуїти. В оповіданні «Отець гумо­рист» зображений один з викладачів-єзуїтів— Телесницький, який жорстоко поводився з учнями.

- перші творчі поривання

Юнацькі роки Франка позначені пробудженням твор­чих поривань і першими спробами пера. Гідна подиву обізнаність у ці роки із світовою літературою, осяяна ясним народним поглядом на життя, взятим із творів Шевченка, а до того ж саме життя народу стали підва­линою перших Франкових творів.

Поруч з віршами, які не дійшли до нас, Франко пи­сав шкільні «задачі», тобто твори на теми, визначені ви­кладачами гімназії. Перебуваючи уже в IV класі гім­назії, він виконував шкільні завдання прозою та віршем. їх і слід вважати першими кроками до самостійної твор­чості. Ці роботи, або, як їх називали в Дрогобицькій гім­назії, «задачі», свідчили про неабияке обдарування хлопця.

- серед студентської молоді

До Львова Франко приїхав в кінці вересня 1875 року. Місто справило на юнака велике враження. Порівняно з Дрогобичем це був справжній центр культурного й лі­тературного життя. У Львові видавалися українські га­зети, журнали та інші видання. На їх сторінках друкува­лися твори українських письменників, які жили не тільки в Галичині, а й на Східній Україні. Приїхавши до Льво­ва, юнак наполегливо готувався до вступу в університет, а після його закінчення сподівався стати вчителем гім­назії. В жовтні 1875 року Франка зарахували студентом філософського факультету Львівського університету. В уяві Франка Львівський університет завжди був світо­чем науки і прогресу, центром літературного життя краю.

- до вершин критичного реалізму

Етапним твором на шляху до вершин критичного реалізму було Франкове оповідання "Муляр”, написане в кінці 1878 чи на початку 1879 року для "Славянского альманаха”. Гостро викривальний зміст твору був причиною того, що редакція альманаху не надрукувала його.

б) Розквіт творчого генія

Видання журналу "Товариш” не вичерпувались зв'язки Івана Франка з демократичною студентською молоддю. Це була лише частина великої роботи. Письменник брав участь у діяльності студентських гуртків, читав лекції, доповіді, свої твори, подорожував по Галичині тощо.

в) Картка любові

У вирі літературної та громадсько-політичної діяль­ності Франко тамував біль особистої трагедії, яку пере­жив наприкінці 1879 року. Він назавжди втратив Ольгу Рошкевич, що не витримала хатнього арешту і наруги батька, їй заборонено зустрічатись і листуватися з Франком, виходити з дому і виїздити з села. Коли бать­ко виявив, що вона продовжує листування за допомогою книжок з шифрованими позначками літер, він заборонив будь-кому, крім нього, давати їй книжки. Все це вплину­ло на дівчину, підірвало її сили і надії, і вона поступи­лась батькові, вийшла заміж за молодого попа Озаркевича. Щоправда, повідомляючи про своє рішення Фран­ка, вона доводила, що це буде лише формальний шлюб, що Озаркевич з великою повагою ставиться до нього і пішов на цей крок лише для того, щоб врятувати її від хатнього ув'язнення і дати змогу бачитися з Франком.

ІІ. МОЄ МІСТО І ІВАН ФРАНКО

а) Часті відвідини поета міста Коломиї

До міста Коломиї Іван Франко приїздив неодноразово. Коломия дуже подобалась поету. Франко навіть видав декілька творів в цьому мальовничому місті. Перед мені дуже пощастило тому що доводиться часто перебувати у приміщенні, де перебував поет. Іван Франко був ув'язаний у стінах, теперішнього медичного коледжу, який раніше був в'язницею. У нашому коледжі існує музей, де дуже багато знаходиться речей, які тісно зв'язані з Франком, наприклад, крісло в якому сидів поет, горнятко з якого пив каву, шафа Леонтія Кузьми, в якого Іван Франко часто перебував у гостях... Також вулиця медичного коледжу носить ім'я Великого поета.

Іван Франко приїздив до Коломиї 1900 року. Довідуємося про це з його листа до Агафангела Кримського, писаного у жовтні 1900 року: «Звістка про Ваше погане здоров'я зажурила мене дуже. Що ж се буде з пас, коли з нашими найліпшими молодими людьми таке діється! У мене також клопіт, моя жінка тяжко недужа. У неї літом була руптура (грижа. — І. Б.), яку оперу­вали щасливо, а тепер проявилося божевілля на тлі зразу еро­тичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже ліпше (вона живе в Коломиї в домі одного знайомого лікаря) (тут Франко має на увазі Володимира Кобринського, який тоді мешкав у власному будинку на теперішній вулиці Січових стрільців.

в) Виїзд Івана до Нижнього Березова.

Причини, які спонукали Івана Франка покинути Львів та шукати порятунку у селі Нижньому Березові (тепер Косівського району) геніальний український поет і мислитель описав у листі до Михайла Драгоманова 26 квітня 1890 року: «Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували..., був для мене страшкою і тяжкою пробою... Мене трактовано як звичайного злодія, по­саджено між самих злодіїв та волоцюг... Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд Кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільности, кпнений на пас, страшне бо­лів "мене. Мене викинено з «Просвіті:», заборонено приходити на «Бесіду»... Ті, котрі хотіли мати зо мною яке-небудь діло, зустрі­чались зі мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало... Старші народовці і священики нас цуралися, при пас стояла тіль­ки горстка молоді».

Про свій виїзд до Нижнього Березова Іван Франко повідо­мив листовно свою давню знайому і кохану Ольгу Озаркезич-Рошкевич, яка проживала тоді з чоловіком Володимиром Озаркевичем у селі Белелуї Снятинського повіту. Лист цей не збе­рігся, але е відповіді на нього Ольги Озаркевнч 12 і 19 лютого 1880 року, їхня авторка порадила письменникові приїхати до Ко­ломиї 1 березня, а з Кирилом Геником зустрітися у Коломиї аж 4 березня. Вона також порадила І. Франкові приїхати увечері. Потяг прибував до Коломиї десь о 10-й вечора. «Стрінемося на двірци, — писала давня знайома, — а хоть в ринку. До котрого дому заїдемо, сказати не можу, бо не знаю, як їх означити... На­пиши до Березова, щоби коні по тебе прислав до «К. 3.» в середу по полудню».

в) Ув'язнення поета.

Іван Франко, переночувавши в Коломиї з третього на четвер­те .березня,, дочекався коней і разом з Кирилом Геником поїхали до Нижнього Березова. Дорогою зупинилися в Яблуневі (тепер селище Косівського району) біля шинку Глікштерна відпочити й перекусити. Там Івана Франка й заарештували.

г) Твори Івана Франка, видані в Коломиї

Іван Вишенськай: Руський писатель XVI віку — Накладом редакції газети "Хлібороб”, 1882. — 26 с.

Для домашнього вогнища (повість). — 18ПІІ. Етимологія і фонетика в южноруськіії літературі. — 180-1. -— 20 с. Що таке поступ. — 1903. — 163 с.

Поезія /Передмова Аніона Крушельницького. — 1909.

Вибір поезії /Передмова Антона Крушельницького: Видане філією товариства «Учительська громада» Б Коломиї 1910. — 63 с.

Вибір оповідань: Видана філією «Учительська громада» в Коломиї - 1910. — XIX. — 63 с.

В поті чола. — 1910. — XVI. — 83 с;-

З вершин і низин; Збірник поезій за 1873—1893 роки. — 1920. — 720 с. Захар Беркут. — Ляйпціг—Коломия [1919] — 254 с. Перехресні стежки. Київ—Ляйпціг—Коломия, [1922]. — 477 с.

Мойсей /Передмова автора з 3—4 листопада 1912 року. Четверте видання.— «Чорногора», — 1930. — XXI. — 63 с.

Захар Беркут. Два комплекти листівок по 10 різновидів. Маляр—Ярослав Пстрак: Галицька накладня Якоза Оренштайна. Коломия. — Б. Р.

В. П. Іван Франко: Відчит для сільських читалень з нагоди 10-річної річ­ниці смерти поета. — Коломия, Накладом філії «Просвіти» в Коломиї. — 1926,— 24 с.


ІІІ. ІВАН ФРАНКО І СВІТОВА КУЛЬТУРА

Пожовтілі, старанно обрізані аркуші паперу складають ве­ликий зошит. Вони списані з обох боків дрібним нечітким почер­ком, кожна буква якого свідчить про те, як болісно давався авто­рові цих рядків сам процес писання.

Перед нами рукописна збірка перекладів з античних поетів, об'єднаних під назвою «Старе золото». Ці переклади зроблені в останні місяці життя великим українським письменником Іва­ном Франком. З благоговінням береш у руки зошит і замислюєш­ся над величчю тяжко хворої людини, яка навіть перед смертю поспішає зробити надбанням свого народу ще одну перлину сві­тової культури.

Поряд з перекладами творів античних поетів у відділі рукопи­сів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР можна побачити переклади з Пушкіна, нові варіанти перекладів з Міцкєвича, Гейне і Шеллі, Гете і Байрона, Гервега і Фрейліграта, збірку перекладів під назвою «Балади» та багато іншого.

Все це — лише невелика частина того, над чим працював Франко в останні роки свого життя, — завершення гігантської і безприкладної в історії світової культури діяльності українсько­го письменника.

Франко увійшов в історію світової літератури не тільки як видатний письменник, поет, прозаїк і драматург, а й як учений-публіцист, літературний критик, перекладач і видавець, як орга­нізатор передового літературного руху на Україні кінця XIX — початку XX ст.

Окреме місце в літературній спадщині Франка займають його дослідження з світової літератури. Діяльність його в цій галузі грандіозна й багатогранна. Можна без перебільшення сказати, що навряд чи знайдеться визначне явище в світовій літературі, яке в тій чи іншій мірі не було б відзначене Франком як пере­кладачем, критиком або видавцем.

Незважаючи на різноманітну і плідну письменницьку пра­цю, його завжди цікавили все нові й нові проекти видання своїх і чужих перекладів світових письменників на українську мову.

Письменники світового значення завжди стояли на висоті культури свого часу. Це в повній мірі стосується і Франка. Маю­чи величезну ерудицію, творчо перероблюючи кращі досягнення світової літератури, він ставив перед собою певні завдання. Своїми перекладами Іван Франко прагнув зробити літературу різних країн частиною української культури. Він надавав величезного значення перекладацькій діяльності. «Переклади чу­жомовних творів, чи то літературних, чи наукових, — пише І. Франко, — для кожного народу являються важним культур­ним чинником, даючи можність широким народним масам знайо­митися з творами й працями людського духу, що в інших краях, у різних часах причинялися до ширення просвіти та підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, почи­наючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» .

В усій своїй літературній діяльності Франко керувався прин­ципом, який він так поетично і стисло виклав у своєму «De Profundic»: «Правді служити, неправду палити вічну дай страсть».

Ставлячи перед собою просвітницькі цілі, Франко прагнув підвищити культурний рівень народу. Він був певен того, що дійсно великі твори, особливо ті, які вірно змальовують життя простих людей, будуть доступні народу. Так, у 1877 р. в листі до Драгоманова від 13 лютого Франко скаржиться на байду­жість так званої «образованої» публіки до літератури, що ста­вить соціальні проблеми.

Серед перекладів Франка дуже велике місце належить пере­кладам з античних літератур. Подібно до Маркса він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався зба­гатити нею українську культуру. Гомер і Гесіод, гомерівські гім­ни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, згадувана вже нами збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується описок античних перекладів Франка.

Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно пере­дають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрун­товні коментарії. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і Сапфо, Тексти і студія, «Міжна­родна бібліотека», 1913).

Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних го­мерівських поем «Іліади» та «Одіссеї», його цікавили місця, в яких зображується побут і звичаї древніх греків, їх ставлення до життя, до праці. Так, славетне описання щита Ахілла, зробле­ного чудовим майстром Гефестом, Франко для порівняння пере­кладає з Гесіода і з Гомера.

В творчості письменника Франко відбирає ті явища і тенден­ції, що здаються йому найціннішими для розвитку передової думки, найактуальнішими і потрібними для сучасності. Таким чином, Франта} поєднує в собі точність і сумлінність вченого з силою і темпераментністю .публіциста, який завжди ставить пе­ред собою актуальні завдання.

У своїх літературних характеристиках Франко стоїть на ви­соті революційно-демократичної, а часто й марксистської мето­дології.

Протягом всього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Вене­ціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». За актив­ною участю і під редакцією Франка вийшли в світ окремими ви­даннями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмо­вами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу кожного твору (1899—1902). Робота Франка по редагу­ванню перекладів П. Куліша дуже повчальна. Власне, це бо­ротьба за справжнього Шекспіра проти намагання Куліша при­стосувати великого гуманіста для досягнення своїх націоналі­стичних цілей. Про характер перекладів П. Куліша Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда» Байрона.

Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'являються уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Франко продовжує друкувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчує переклад першої ча­стини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. В цьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з'являється по­відомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до українського читача з проханням допомогти виданню цього перекладу і цим «зробити прислугу нашій літературі». Нарешті у 1882 р., після тривалого листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко».

Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в роботі чеської преси, листувався з видатними че­ськими літераторами, присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в галузі чесько-українських зв'язків була дуже плідною. Свої статті, присвячені чеським письмен­никам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням ук­раїнської культури і цим сприяти розвитку і чеської і україн­ської демократичної літератури.

Ми вже відзначали, що в статтях, присвячених письменникам минулого, Франко завжди і постійно звертався до найбільш ак­туальних проблем сучасності і насамперед — до питань розвитку передової демократичної літератури на Україні. Значно більше це стосується статей Франка, які він присвятив сучасним йому слов'янським і західноєвропейським літературам.

Перед передовою демократичною і марксистською критикою стояли актуальні питання боротьби проти занепадницької бур­жуазної літератури, за розвиток реалістичного мистецтва, за розвиток літератури нового типу, що відбиває інтереси народних мас і спрямована проти всілякої реакції. Боротьба ця пройшла різні стадії, починаючи з боротьби проти безідейної літератури «чистого мистецтва», кінчаючи марксистською критикою, що ак­тивно виступала проти декадентського мистецтва, породженого буржуазним суспільством.

У працях присвячених сучасній йому зарубіжній літературі, Франко ставив питання боротьби проти занепадницької літератури, за реалістичне мистецтво.

Більша частина названої статті Франка присвячена характери­стиці декадентської занепадницької літератури. Не завжди вірно оцінюючи творчість того чи іншого письменника2, в аналізі справжньої суті декадансу Франко ніколи не помилявся.

Статті Франка, присвячені західноєвропейській літературі кінця XIX — початку XX ст., мають загострено полемічний ха­рактер. Вони спрямовані проти декадентської літератури — на підтримку літератури критичного реалізму.

Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вістник» (1898—1906), Франко продов­жує свою діяльність по ознайомленню українського читача з кра­щими зразками світової літератури. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті перекладами з вибраних ним письмен­ників. Так, у 1898 р. у «Літературно-науковому вістнику» був на­друкований переклад новел Конрада Фердінанда Маєра, зроб­лений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад Фердинанд

Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше вмі­щував разом з перекладами творів французького письменника.

У «Літературно-науковому вістнику» Франко друкує перекла­ди з -Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.

Поряд з цим чудові твори світової літератури — індійський епос, середньовічна поема «Бідний Генріх», «Рейнеке Фукс» у народних варіантах, «Дон Кіхот» Сервантеса, поезії Гейне і Гюго, староруська, старогрецька, староіндійська поезії, народні сказання — творчо перероблюються письменником.

Ми не ставимо питання про те, наскільки Франко використав у своїй творчості чужі мотиви. Франко був оригінальним україн­ським письменником, цілком своєрідним, з яскраво виявленою національною індивідуальністю. Його твори насамперед пов'яза­ні з творчістю українського народу, з життям його країни.

Як кожний великий письменник, Франко жив у світі різних обра­зів, і йому була близька поетична творчість народів світу. Часто, використовуючи той чи інший поетичний образ, Франко надавав йому такого своєрідного забарвлення, наповнював його таким самобутнім змістом, робив його настільки народним, що важко було говорити про які-небудь впливи і запозичення, і тим важне знаходити коріння тих чи інших поетичних образів у Франка, сам писав про те, що скарби світової літератури, скарби світової поезії належать всім. Кожний може черпати з цього життєдай­ного джерела:

«Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літера­тури, я здавна збирав потроха або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови; найдав­ніші причинки, поміщені в оцій книжці, мають вже 15 літ... Не показую при поодиноких віршах джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати перекладом. Обік оригі­нального є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори. А відки взято сю основу і кого й де «насліду­вано», се лишаю цікавості тих критиків сього і будущого віку, котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити «джерела», з яких котрий поет черпав своє натхнення. Гай, гай! Ті джерела сотки, тисячі літ створені і доступні кождому, і здо­ровому оку й шукати їх недалеко».

"Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, Франко твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль пере­кладів Франко розумів дуже широко.

Своєю художньою творчістю, науковими публіцистичними працями, перекладами Франко боровся за розквіт реалістичної на­родної української літератури і не тільки української, оскільки Франко брав діяльну участь у літературному процесі слов'янських країн, особливо Польщі і Чехословаччини. Різноманітні сторони його діяльності завжди мали єдиний напрям і єдині завдання.

Переслідуючи часто просвітницькі цілі, прагнучи зробити над­банням народу досягнення світової культури, Франко провадив певний відбір, керуючись принципами, про які він не раз згадував у своїх літературознавчих статтях і передмовах до видань світо­вих письменників українською мовою.

В передмовах до поем «Істар», «Сатні і Табубу», «Бідний Ген­ріх», «Поема про білу сорочку», «Похорон», Франко вказує на їх джерела в старовавілопському епосі, в середньовічній її новій західноєвропейській поезії, заявляючи в той же час про те, що «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зро­зуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми по­коліннями».

Але далеко не кожний твір, незалежно від того, до якої літе­ратури він належить: літератури давніх часів або сучасної, — збагачує душу народу, його національну культуру.

«Зрештою думаю, — пише Франко, — що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте, покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую». Ці слова визначають характер перекладацької та популяризаторської діяльності укра­їнського письменника.

Франко розумів, що в умовах класового суспільства до куль­тури кожної країни не можна підходити як до єдиної культури, і чітко розмежовував її прогресивні і реакційні напрями. Це особливо яскраво виявляється у ставленні Франка До культури російського народу. Як своїми перекладами, так і статтями Фран­ко постійно популяризував передову російську літературу і в той же час різко виступав проти офіціальної царської Росії і її реак­ційних ідеологів. Він говорив, що не слід змішувати офіціальну Росію з передовими російськими письменниками. «Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку — одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Ща-повими, Решетниковими та Некрасовими — зовсім друге діло» '. Без тісних зв'язків з передовою російською культурою Франко не мислив собі розвитку української літератури і літератур брат­ніх слов'янських народів.

Ще у 70-ті роки, накреслюючи план різних видань, Франко передусім ставить перед собою і своїми соратниками завдання ознайомити український народ з творами Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Чернишевського. його перу належать пе­реклади з Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Лєрмонтова, Пушкіна; ряд статей, присвячених Толстому, Горькому, Тургенєву, Щедріну, Герцену, Успенському та іншим.

Знайомлячи українського читача з передовою російською лі­тературою, Франко таким чином сприяв розвиткові української літератури в певному напрямі.

Він виступав проти тих «галицьких общеруссов», які бачили «апогей російської поезії в Хом'якові і Аксакові, не признавали Гоголя». У 1887 p., у зв'язку з відгуками чеської реакційної пре­си на смерть Каткова, Франко пише звернення «До відома панів чехів»: «...Зрозумійте, п. чехи, що коли хочете єднатись з Росією, то, якщо ви не втратили людської гідності, можете єднатись тіль­ки з тою шляхетною частиною російського суспільства, одним сло­вом з Росією І. Тургенєва, Салтикова, Чернишевського, Добролю-бова, Писарєва, а не з Росією Мещерського, Суворіна, Каткова, орган якого «Московские ведомоети» дотепно назвав в своїй статті Салтиков «помои» — тобто — помиї».

Аналізуючи передові явища в українській, чеській і польській культурі, Франко постійно звертається до питання про зв'язки з передовою російською культурою. Для письменника це питання про єдність передових сил слов'янських народів на основі ідей російських революційних демократів. «Література певного часу,— пише Франко, — повинна бути образом життя, праці, бесіди, ду­мок того часу. Сесю формулу в найчастішій формі бачимо пере­ведену у російських реалістів...».

Отже, література повинна розвиватися в реалістичному напря­мі, функції її зовсім не обмежуються простим відображенням життєвих явищ. Література — це активна сила, що має певні цілі. «Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції лю­дей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усу­нення злих боків життя, — значить зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру» .

У 1876 р. Франко виклав свої погляди на літературу в «Літературних письмах», частково опублікованих у журналі «Друг». Вони стали програмою для літературної діяльності самого Фран­ка і для тієї літературної політики, яку Франко і його соратники провадили в пресі.

«Белетристика, — писав Франко, — стала тепер не виразом розбуялої фантазії, мрій і забагів дармуючих людей, а прийняла на себе далеко важнійшу роль скопіювати життя народів у всіх верствах і відносинах, — показати світу його потреби, хиби і нестатки, а заразом вказати всюди живі і здорові елементи, котрі можуть послужити за підвалину до будівлі свобідної і щасливої будущини мільйонів».

Без подібної тенденційності література, за словами Франка, втрачає своє значення, перетворюючись у пусту забаву. Реалізм, народність, ідейність — ці основні принципи розвитку кожної на­ціональної культури, проголошені Франком ще на початку його творчого шляху, знайшли овій дальший розвиток. Чим далі, тим гострішою ставала боротьба письменника за передову демокра­тичну літературу свого народу проти всіляких реакційних, шові­ністичних, націоналістичних і, нарешті, декадентських течій.

Цими принципами керувався Франко і в своїй перекладацькій і літературно-критичній діяльності. Кількість художніх перекла­дів — поетичних і прозаїчних, — зроблених Франком, така вели­ка, що описати їх в межах однієї статті неможливо. Можна умов­но поділити їх на кілька груп.

Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мі­рою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю різноманітність творчості народів світу.

Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, по­чинаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги», старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами. Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок з Панчатантри. Він є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на старовинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці» вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий нарис староіндій­ського (санскритського) письменства».

Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за Волощиною...». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського народу, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і від турецьких завойовників. Та незважаючи на подвій­ний гніт, болгари, за словами Франка, «ніколи не забу­вали своєї славної минувшини і народної са­мостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на с в обідне життя і люд­ську гідність»2. Народний рух болгар проти турецького гніту

відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з'єдну­вались у дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про подвиги народних месників, борців за неза­лежність Болгарії. У перекладі румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий образ людини з «зроду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і прикрашає рідну землю. -В баладі «Шотландська відвага і англійська зруч­ність» висміюються англійські завойовники.

Франко вільно переробляє багато творів різних народів. До таких переспівів належить «Лис Микита» (1890 p.), де викори­стовується нідерландський варіант цього народного сюжету, а також «Reineke Fuchs» Гете.

У передмові до другого видання «Лиса Микити» Франко пи­ше, що поряд з нідерландською поемою Віллєма він використав і старофранцузькі варіанти і черпав «із багатого скарбу наших людових оповідань». Він хотів зробити цей твір «нашим народ­ним добром, наситивши його актуальним для галицьких соціаль­них взаємин матеріалом. У листі до Драгоманова від 1 березня 1889 р. він пише: «Одіссея» і «Reineke Fuchs» се, по-моєму, дві річі, котрі у нас треба гарно перевести (сього останнього можна потроха і підлити антішляхетським і антілопівським соусом (і пустити в публіку)». Франко широко використовує в цій поемі народний вірш, приказки і прислів'я, вводить до неї власні спостереження і примітки критичного характеру.

Література епохи Відродження, цього найбільшого переворо­ту в історії людства, не могла не привернути уваги Франка. З усіх літератур минулого вона була чи не найближчою для письменника-демократа, бо відбивала сподівання і прагнення народ­них мас в епоху соціальних перетворень. Франко пише досліджен­ня про Дайте і перекладає його твори, працює над віршованою переробкою «Дон-Кіхота», над перекладами з Шекспіра.

Дослідження про Дайте, як і більшість наукових праць Франка, що мають на меті дати українському читачеві необхідні відомості про життя і діяльність письменника, його епоху і роз­крити його творчий шлях, — складається з двох нерівних частин. В основному — це переказ вже відомих фактів, пов'язаних із життям Дайте і з його творчістю. Звичайно Франко користуєть­ся яким-небудь солідним дослідженням або історією літератури, завжди посилаючись на джерело.

У передмові до своєї праці «Данте Алігієрі» Франко поси­лається на її джерело, воїна написана «на основі гарної книжки молодого віденського письменника Карла Федерна «Dante», 1899, Leipzig, Berlin und Vien».

Даючи поширений коментарій до українського перекладу «Фауста», Франко посилається на книгу «Goethes Faust, Erla'utert von Heinrich Duntzer», Leipzig, 1879».

Перша половина статті про Гауптмана — це переказ праці Шлентера, друга — містить оригінальне дослідження творчості Гауптмана. Це дало деяким критикам підставу твердити, що до­слідження Франка з питань західно-європейських літератур — не більше ніж популяризація або викладання відомих уже літера­турних праць. Проте запозичення Франка обмежувалися лише ви­кладанням фактів, що стосувались до епохи, життя або діяльності письменника. Звичайно кожний дослідник, звертаючись до загаль­новідомих фактів, не посилається на джерело, яким він користу­вався. Франко з властивою йому сумлінністю завжди вказує ці джерела. У тлумаченні і показі літературних фактів, а головне, — в аналізі творчості письменника він виступає оригінальним дослід­ником, освітлюючи ту чи іншу галузь діяльності письменника променем ясного мислення, надзвичайно глибокого проникнення в суть його творчості.

У 1890 p. «Маніфест Комуністичної партії» вийшов окремим виданням (як додаток до журналу «Народ»). В бібліотеці Фран­ка зберігається Женевське видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1880 р. Франко не міг не знати і про наступні видання. У 1905 p., коли Франко писав дослідження про Дайте, він, мабуть, уже знав передмову Енгельса до італійського видання 1893 р.

Але не це здається нам вирішальним у даному питанні. Важ­ко сказати, наскільки висловлювання Франка пов'язане з харак­теристикою Енгельса. Нам важливо відзначити, що аналіз Фран­ка в головних моментах збігається з марксистською точкою зору.

Франко вважає Дайте ініціатором «всіх новочасних літера­тур». І не тільки тому, що «Божествена комедія» є по суті реалі­стичним відображенням життя сучасної йому Італії, а насамперед тому, що в центрі його творчості стоїть доля людини з її психо­логічними переживаннями і душевними конфліктами. «Те, що окружало його на землі, він переносить у підземний і надземний світ, поділений на три рази по дев'ять кругів, засіляє ті круги живими, сучасними людьми, показує нам їх муки і терпіння, їх радощі і надії...».

Франко був поетом великої емоціональної сили. Холодна об'єктивність там, де йдеться про людські долі, завжди була для нього почуттям дивним і незрозумілим. Він був глибоко тенден­ційним поетом і це споріднювало його з Дайте. «І коли інші епо­пеї, — пише Франко, — малюють той зверхній світ холодно, спо­кійно — Дайте малює його в найвищім напруженню чуття, про­пускає всі образи скрізь призму того чуття, немов би весь світ плавав, крутився і тремтів на хвилях його могутнього чуття».

Гуманізм, боротьба проти князів світських і духовних, реалі­стичне відображення дійсності, пристрасне ставлення до долі лю­дини — все це робить творчість Дайте, незважаючи на сторіччя, що відділяють великого італійського поета від Франка, співзвуч­ною українському письменникові. Він пише, що Дайте «в темнім чотирнадцятім століттю без остраху випускає такі слова, за які й тепер, у двадцятім не дуже би погладили по головці»3. Доля Дайте, поета і політичного діяча, що провів своє життя у вигнан­ні, але не скорився, не поступився своїми поглядами, — була ду­же близькою Франку.

У статті Франка про Дайте є такі знаменні слова: «Дантова поема се не лише малюнок даного закутка дійсного світу, який Дайте переходив своїми ногами, і малюнок тої історичної доби з її героями й катастрофами, яку пережив Дайте.., се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбилася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глубше; се малюнок душевного перелому в душі кождого чоловіка... Се віковічна повість кождого з нас». Це повість про людину, що відмовилась від свого осо­бистого щастя і добробуту в ім'я своїх ідеалів, для «загального добра».

В цьому вбачав Франко типовий конфлікт сучасної передової людини. Сучасність з її гострими соціальними суперечностями, з наростаючою боротьбою пригноблених мас вимагала, щоб пе­редова людина віддавала благородній справі захисту інтересів рідного народу все своє життя.

У своїй віршованій переробці «Дон Кіхота» («Пригоди Дон Кихота», «Дзвінок», 1891) Франко насамперед підкреслює со­ціальну спрямованість безсмертного романа Сервантеса, критику феодалізму. Образ Дон Кіхота він трактує як образ людини, що до кінця віддала своє життя служінню одній ідеї.

В той же час він не знімає сатиричного забарвлення цього образу там, де йдеться про ідеалізм Дон Кіхота, про його рицар­ські риси та ін. Створюючи на основі геніального твору Серван­теса свою поему, він мріяв про появу в українській літературі гумористично-сатиричної поеми, яка «давала б панораму нашого суспільного, політичного та духовного життя... вроді іспанського «Дон Кихота» або Гейневої поеми «Deutschland»

Аналізуючи великі трагедії Шекспіра, Франко, як ми вже відзначали, поряд з детальним викладенням фактів дає свою трактовку шекспірівських образів. Відомо, скільки суперечливих тлумачень викликала і викликає у буржуазних учених постать Гамлета. Це — найбільш трагічний і складний шекспірівський образ, який передає не тільки трагедію гуманізму в епоху пер­вісного нагромадження, а й ставлення Шекспіра як одного з най­більших гуманістів своєї епохи до дійсності. З приводу різних тлумачень цього образу Франко пише, що «праця коментато­рів над Гамлетом від часу Гетевого «Вільгельма Мейстера» більше затемнила, ніж вияснила її, повіднаходила загадки і тем­ноти й там, де їх зовсім нема».

Франко вважав образ Гамлета надзвичайно суб'єктивним. Проте це не означало, що образ Гамлета мав у собі автобіогра­фічні риси. Франко тут поняттю «суб'єктивний» надавав іншого і ширшого значення, «його устами, — пише Франко, — поет ви­словив багато такого, що пекло його власну душу...». Він цитує висловлювання Гамлета, спрямовані проти існуючого ладу, що розкривають його гуманістичне ставлення до життя і доводять, що устами Тамлета говорить сам Шекспір. Монолог Гамлета збігається своєю ідейною спрямованістю з славетним LXVI-м со­нетом Шекспіра, який захопив Франка своєю викривальною си­лою і глибиною філософської думки. Франко довго працював над перекладом цього сонета. Різноманітні варіанти цього перекладу свідчать про те, наскільки ідеї Шекспіра хвилювали Франка, скільки свого, наболілого вклав український письменник у цей переклад.

До питання про майстерність Шекспіра, про значення його драматургії Франко звертається дуже часто. У передмові до сво­го перекладу драми Мільтона «Самсонборець» (1907 р.) він пише не тільки про цю драму, а й розкриває своє ставлення до шекспірівської драматургії. Франко вбачає значення драми Мільтона насамперед у дусі протесту, яким пройнятий твір «ве­ликого англійського поета та борця за свободу думки та слова» . Він відмічає окремі вдалі спостереження поета, пов'язані з англійською дійсністю, вірні психологічні характеристики. Але в цілому Франко вважає, що після Шекспіра англійська драматур­гія пішла на спад. «Можна сказати, що літературні таланти сього нового покоління (XVII в.) здрібніли в порівнянню до своїх по­передників. І разом з тим дуже значно звузився обсяг їх творчости. Характерним явищем сеї нової доби являється перевага біблійних тем над національними та інтернаціональними та упа­док драматичної штуки...».

Франко підкреслює недоліки драми Мільтона, керуючись прин­ципами шекспірівської драматургії. Він пише про те, що «Міль-тон зовсім не подібно до Шекспіра усунув зі сцени всю акцію, а заступив її конфліктами людських потреб, характерів та при­страстей, які виявляються переважно з довгих промовах; власти­во драматичного діалога, яких так багато в Шекспіра, але яких безсмертні взірці дали вже чільні грецькі трагіки, у мільтоновій драмі зовсім нема» 3. Таким чином, слабість драматургії Міль­тона Франко вбачає у відсутності драматичної дії, в абстракції, у відсутності типових характерів, у підміні драматичного кон­флікту і драматичного діалогу, що розкриває людські взаємини, довгими декларативними монологами героїв. Власне, це, — тіль­ки в ширших масштабах, — мав на увазі Маркс у своєму листу­ванні з Лассалем, вказуючи, що у Шекспіра герої — живі люди, а у Шіллера — тільки рупори часу.

До питання про особливості шекспірівської драматургії з її широкими соціальними конфліктами, напруженою драматичною дією Франко не раз звертається в статтях, присвячених сучасним драматургам — Гауптману та ін. Для Франка творчість Шекспі­ра — джерело1 і великий приклад для розвитку вітчизняної дра­матургії.

Вибираючи твір для перекладу, Франко, поруч з художньою цінністю твору, керувався його ідейною спрямованістю. Великі протестанти, борці за незалежність свого народу були близькі Франку як письменникові й людині. Твори поетів, прогресивних романтиків, письменників-реалістів постійно хвилювали Франка. Деякі з них були його супутниками протягом всього життя.

Природно, що образ Байрона, який віддав своє життя за не­залежність грецького народу, не міг не притягнути увагу Франка. Він написав статтю про Байрона, зробив переклад новогрецької пісні з поеми «Дон Жуан» і чудовий поетичний переклад «Каїна».

Франка приваблювала до прогресивних романтиків їх нена­висть до всякої несправедливості, викривання власницьких відно­син, огида до буржуазного ладу, прагнення до ідеалу, співчуття пригнобленим. Він вважав, що багато чого в творчості роман­тиків, і насамперед дух протесту, яким перейняті твори прогре­сивних романтиків, є актуальним і сьогодні. До свого перекладу байронівського «Каїна» він пише «Замітку перекладчика», де дає своє розуміння образу Каїна. «Каїн — проява історична. Це мислячий чоловік двадцятих років нашого століття. Велика полі­тична реакція того часу, страшний суспільний і розумовий гніт — се грунт, на котрім він виріс. Найважніші, найпіднесніші духові потреби чоловіка старанно придавлювались, а найслабше їх за-явлення вважалось гріхом, проступком. Думка скована кайда­нами «Святої спілки царів» не .могла розвиватись свобідно і про­ганялась мов дикий звір...» .

Дуже цікава праця Франка про Конрада Фердінанда Майєра. Він всіляко популяризував цього визначного, але маловідомого в українській літературі письменника; сам перекладав його поезії, друкував переклади, зроблені Маковеєм. В радянському літера­турознавстві ще й досі немає дослідження про Майєра, і стаття Франка є єдиним джерелом, що дає загальні відомості і аналіз творчого шляху письменника.

Українського письменника приваблювали реалізм і широка соціальна тематика Золя. Він підкреслював, що Золя не такий вже близький до натуралізму, як це прийнято вважати. В 1887 р. Франко пише лист до редакції «Зорі», який був відповіддю на статтю, присвячену його оповіданню «Місія». В цій статті Франко розглядався як один з найвидатніших поборників натуралістич­ного напряму в українській літературі. Різко заперечуючи цей погляд, Франко спиняється на характеристиці Золя; він пише, що той, хто знає художні твори Золя, не може не зрозуміти, що він найменше належить до натуралістичної школи.

Відображення життя народу — робітників і селян — було по­стійною вимогою Франка. Так, характеризуючи зміст і напрям сербського журналу «Стража», Франко заявляє, що серед різно­манітних матеріалів, опублікованих у цьому журналі, «нема ні­чого про сербського мужика, робітника та хлібороба. Між науко­вими статьями є обширні «Літературні письма» д. Тод, держані зовсім абстрактно, «на висоті теорії»..., але нема нічого про еко­номічний стан сербського народу» .

З цієї точки зору Франко аналізує драму Г. Гауптмана «Ткачі». Він присвятив Гауптману статтю польською мовою2, а також статтю «Гергардт Гауптман, його життє і твори» («Літе­ратурно-науковий вістник», 1898), яка написана у зв'язку з появою драми Гауптмана «Ткачі» у перекладі М. Павлика в тому ж томі журналу.

"Таким чином, величезна діяльність Франка в справи популя­ризації світової літератури як перекладами, так і статтями мала яскраво виявлену тенденцію. Це була боротьба за передове реалі­стичне мистецтво, за мистецтво демократичне, що оспівувало і ПРЯЛИ народної свободи і незалежності.

Ми не можемо сказати, що статті Франка, присвячені захід­ноєвропейським і слов'янським літературам, в цілому, за своїм методом,— марксистські. Це пов'язане насамперед з деякими су­перечностями в суспільних і політичних поглядах Франка, а та­кож пояснюється тим, що статті ці написані в епоху, коли мар­ксистське літературознавство стояло ще на початковій стадії свого, розвитку. Чудові статті Леніна про Толстого, «Партійна органі­зація і партійна література» та ін., що і досі є зразком дійсно марксистської партійної критики, з'явились у світ дещо пізніше і не могли бути відомі Франку,

Величезна діяльність Франка в галузі перекладів і літературної критики також свідчить про величезні культурні зв'язки, Ідо існували і існують між українським народом і народами сві­ту. Великий український письменник не тільки був популяриза­тором сватової культури на Україні, не тільки зробив надбанням української культури кращі твори світової класики, а й провадив вперту боротьбу за розвиток передової літератури в слов'янських і західноєвропейських країнах, його статті друкувались не тільки українською мовою, а й польською, чеською і німецькою і відігра­ли величезну роль у розвитку передової літератури в Польщі і Чехії.

Діяльність Франка є цінним внеском у справу єднання наро­дів світу, у справу створення культурних цінностей, близьких всьому прогресивному людству.


ІV. ВИСНОВОК

а) Сила і вічна молодість художніх творів Івана Франка

Сила і вічна молодість художніх творів Івана Фран­ка зумовлені тим, що його геній був спрямований у май­бутнє, торував своєму народу шлях до ясних днів нашої сучасності. Його творчість — могутнє дерево, коріння якого глибоко входить у життя народу, «а його крайні парості вростають також далеко в буду ще (ХІХ, 108). У дні революційного передгроззя, в ШОороці, покладаючи великі надії на успіх першої російської револю­ції, Франко сподівався поліпшення і докорінної зміни в майбутньому тяжкого становища українського народу. Не шкодуючи сил і життя, Франко з юних літ безстраш­но розпочав бій проти темних сил реакції. Ідеї наукового соціалізму осяяли йому шлях і надали громадсько-полі­тичній діяльності та художній творчості письменника тієї сили, якої не могли зломити ні цісарські тюрми, ні жан­дармські тортури, ні єзуїти-клерикали, які все життя пе­реслідували Франка і його поетичне слово. Після дев'я­тимісячного ув'язнення Франко в 1878 році пристрасно проголосив: «Ми ступаєм до бою нового!» — і далі за­кликав своїх соратників.

б) Титанічна праця Франка як перекладача і популяриза­тора творів світової літератури

Титанічна праця Франка як перекладача і популяриза­тора творів світової літератури відігравала велику роль у розвитку української літератури і в цілому української національної культури.

За обсягом перекладених творів народів світу різно­го часу і епох Франко не має рівного собі перекладача в жодній літературі. Його перу належать переклади, що беруть початок з творів народів стародавнього Сходу і закінчуються творами сучасних Франкові російських, французьких, німецьких, польських, чеських та інших слов'янських письменників. Він розкрив перед українським читачем зміст і чарівність староарабської поезії, красу і філософську мудрість староіндійських поетичних па­м'яток, доніс з давнини старокитайські пісні, давньоєв­рейську книгу Іова. Велике місце в його перекладах за­ймає антична поезія, твори грецьких поетів — Гомера, Гесіода, Софокла, Сапфо. Франко переклав також вели­ку антологію грецьких поетів, укладену Меліагром Гадаренцем, в якій вміщено твори 166 поетів, переклав ба­гато творів римських поетів (Горація, Овідія та інших), численні зразки старогєрманської поезії, зокрема розділи із «Пісні про Нібелунгів», збірку старонімецької поезії Бонерія та народні німецькі пісні.

Багато уваги Франко приділяв перекладам балад та пісень народів світу. Серед них на першому плані стоять староанглійські, старошотландські, старонорвезькі бала­ди та албанські, португальські, італійські, німецькі пісні, іспанські романси, румунські народні легенди тощо.

З великим натхненням поет працював з юних років і до останніх днів життя над перекладами свого улюбле­ного поета, що стояв, «як граничний камінь на переході від середніх до новіших віків» 7— Дайте Алігієрі; пере­кладав твори англійських поетів — Шекспіра, Бернса, Шеллі, Байрона та інших.

в) Його ім'я в серцях народів

Минуло небагато часу, і ім'я сина українського на­роду стало відоме на всіх континентах нашої планети. За рішенням Всесвітньої Ради-Миру в 1956 році 100-річчя з дня народження Івана Франка відзначали всі про­гресивні люди світу.

До ювілейної дати в Києві видано найповніше 20-том-не видання творів письменника, проведено урочисту юві­лейну сесію Академії наук України, в якій взяли участь академіки і діячі культури УРСР, вчені Російської Феде­рації, Білорусії, Грузії, Молдавії, Вірменії, Латвії, Турк­менії, Казахстану та інших братніх республік. На сесію прибули вчені, письменники та представники громад­ськості, робітники і селяни з Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Німецької Демократичної Республіки, делегація Товариства об'єднаних українців Канади.





Реферат на тему: Іван Франко і світова культура (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.