Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Історія, політична ситуація та політика України. Культурна політика України (частина 2) (реферат)

Як уже говорилося в цьому звіті і з чим погоджуються більшість українців, решта Європи досить мало знає про Україну. Отже читачам-неукраїнцям буде корисно ознайомитися з загальною інформацією про історію, політичну ситуацію та політику України.

Україна стала незалежною державою після розпаду СРСР у 1991 році. Чинна Конституція країни прийнята в 1996 році. У 1992 році до Криму повернулися кримські татари, депортовані за наказом Сталіна до Середньої Азії.[1] Зараз в Україні проживає близько 250 тис кримських татар.

Конституція України визначає, що офіційною мовою України є українська, але водночас гарантує вільний розвиток, використання та захист російської мови та мов національних меншин.

За останнім переписом населення (2001) в Україні проживає більше 48 мільйонів людей (67% у містах та 33% у сільській місцевості)[2]; з них 37,5 млн є українцями, а 8 млн 334 тис – росіянами. Існує також значна українська діаспора, найбільша частина якої мешкає в Російській Федерації (понад 4 мільйони) та Канаді (більше мільйона). Близько 13% населення Молдови також становлять українці. Україна виявляє значний інтерес до своєї діаспори: про це свідчить близько 30 законів і указів, які регулюють державну політику щодо закордонних українців.

За переписом 2001 року 67,5% населення своєю рідною мовою назвали українську, а 29,7% -- російську, хоча цифри щоденного користування для української виявилися нижчими за цей відсоток, а для російської – вищими.

Українці переважно є православними християнами трьох основних конфесій: Української православної церкви, яка визнає верховенство Московського Патріархату; Української православної церкви Київського Патріархату та Української Греко-католицької (уніатської) церкви, яка дотримується православної літургії, але визнає своїм главою Папу Римського.

Історія

Україна має складну історію, відлік якої зазвичай починають з Київської Русі, східно-слов'янської держави з центром у місті Києві, яка існувала приблизно з 880 року до середини 12 століття. Київську Русь заснували варязькі (скандинавські) князі, які прийняли слов'янську релігію та імена.[3] Період правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054), коли було прийнято християнство православного обряду та гуманне законодавство, вважається ‘золотим віком' Київської Русі.

Київська Русь була найбільшою європейською державою того часу, країною розвиненої культури. Близько 1200 року в Києві проживало 50 тисяч людей, а в Чернігові – 30 тисяч[4]. Ярослав Мудрий одружився з дочкою короля Швеції, налагодив міцні зв'язки з Візантією та європейськими країнами, не в останню чергу завдяки укладенню шлюбів. Його онука одружилася з імператором Священної Римської імперії Генріхом ІІІ, а сестра і три дочки – з королями Франції, Польщі, Норвегії та Угорщини.[5] Якщо когось і можна було б назвати «батьком» тодішньої Європи, то Ярослав мав би на це найсерйозніші підстави!

Після занепаду Київської Русі та Монголо-Татарського завоювання східної частини сучасної України у 13 столітті, землі сучасної центральної України спочатку увійшли до складу Великого князівства Литовського, а пізніше потрапили під владу Польщі. За литовського правління місцева руська (українська) мова мала широкий вжиток, але польська влада завжди вела сильну асиміляційну політику і чинила перешкоди вживанню цієї мови. Як наслідок, польська мова мала значний вплив на українську. Українці/руські, вищі класи яких часто абсорбувалися і полонізувалися чи русифікувалися панівними націями, аж до початку 20 століття залишалися переважно сільським народом. У письмових джерелах українці нерідко згадуються не «самі по собі», а як частина історії інших народів. Наприклад, починаючи з 16 століття вони опиняються у складі Речі Посполитої, потім -- Габсбурзької, Романовської і Радянської імперій.

Окрім Київської Русі, історію української державності часто ведуть від Запорізького козацтва, яке контролювало басейн Дніпра з кінця 15 століття. Ця територія перебувала під впливами Польщі, Оттоманської імперії та Московії. В 1654 році, згідно з Переяславською угодою, землі запорозьких та лівобережних козаків[6] (тобто на схід від Дніпра) перейшли під патронат Москви і відтоді їх стали називати Малороссією. Це, у свою чергу, поклало кінець польському пануванню і на зміну польській колонізації і полонізації прийшла російська колонізація і русифікація.

Російський імперський «патронат» над Гетьманщиною поступово перетворився на пряме правління. У другій половині 18 століття після поділів Польщі у 1772, 1793 та 1795 рр. західна частина сучасної України відійшла під контроль Австрії. Решта України була адміністративно включена до складу Російської імперії і стрімко гомогенізувалася. Після російсько-турецьких війн 18 століття контроль Оттоманської імперії над південною та центральною Україною ослаб, і територією, яку стали називати «Новороссією», прокотилися хвилі колонізації, зокрема князь Потьомкін заклав тут для Катерини Великої кілька нових великих міст.

Стосунки між Київською Руссю та її північними князівствами, пізніше -- між Гетьманщиною і Московією, а ще згодом між їхніми нащадками «малороссами» та «великороссами» ставали все більш комплексними, і наприкінці 18 століття багато українців займали провідні політичні й адміністративні посади у Санкт-Петербурзі. Український вплив у Російській імперії мав важливе значення в культурному (яскравий приклад -- Гоголь), економічному та політичному відношенні. Аж до початку 19 століття причиною цьому почасти був вищий освітній і інтелектуальний рівень української еліти, вихованої у місцевих школах, таких, як Києво-Могилянська академія.[7] Український вплив у імперії діяв упродовж усього 19 століття і в радянський час, коли Україна постачала Москві партійних лідерів (наприклад, Хрущова, Брежнєва, Черненка).

Ще одним важливим історичним моментом для української державності було створення Української народної республіки, проголошеної після краху Російської імперії 1917 року. Проте вона проіснувала лише до 1921 року, коли Україна перейшла під радянсько-більшовицький диктат.

Українська історія, побачена з української і модерної перспективи, своєю появою завдячує Михайлові Грушевському (1866-1934), який став президентом УНР і в багатьох відношеннях був не лише вченим-істориком, а й «батьком нації». Дослідження Грушевського, який виріс у Грузії, а як учений, інтелектуал і політик був тісно пов'язаний як з Габсбурзькою Галичиною, так і з Києвом, – сприяли налагодженню зв'язків між відокремленими і культурно відмінними частинами сучасної України. Він деконструював Російську імперську історію, аби віднайти «українські» витоки, створив українську історію і визначив «міф про походження нації», незалежні від російської імперської та «малоросійської» версій. Грушевський і нині має величезний вплив на історіографію та розбудову нації, яка триває в Україні від набуття незалежності.[8]

Політична ситуація

Наслідки пригнічення і спотворення української ідентичності, історії та мови польським, російським та радянським режимами і досі даються взнаки. Втім, на загальному тлі культурно-політичного гніту трапляються і неоднозначні епізоди та сценарії ставлення панівних націй до українського. За російського і радянського правління, приміром, поруч з періодами жорсткого пригнічення нації були й моменти толерантності та заохочення її розвитку, хоча справжніми мотивами таких дій були скоріше прагнення зміцнити імперський чи політичний режим, а не зацікавленість у розквіті української освіти та культури. Саме завдяки більш толерантній політиці Габсбургів щодо народів своєї імперії, на західній Україні, не дивлячись на потужні асиміляційно-полонізаційні чинники, почався ренесанс української мови та культури, що дозволив заново відкрити багатство її надбань[9].

Пригнічення української культури та ідентичності в Російській імперії було особливо сильним в період між 1863 та 1905 рр., коли на виконання Емського указу, виданого російським царем 1876 року, заборонили друк українською мовою, а відтак і серйозне використання мови. У 1905-1914 рр. ситуація стала кращою, але згодом знову погіршилася.

За переписом 1897 року в Російській імперії проживало 22 мільйони україномовних (російськомовних було понад 55 мільйонів); з них тільки 1 млн 256 тис. україномовних жили в містах, де більшість становили поляки, росіяни, євреї та інші національності.

В результаті більшовицької політики ‘коренизации' в перше десятиліття радянської влади відбувалося відродження української культури і мови. Викладання українською та стрімкий розвиток освітньої системи призвели до різкого підвищення грамотності, зокрема на селі; водночас мала місце міграція селян до міст. Багато міст вперше стали українськими як за складом населення, так і за освітою, оскільки в цей період заохочувалося вживання української мови на виробництві та в органах влади.

З початком примусової колективізації села наприкінці 1920-х рр. та першого п'ятирічного плану (1928), які спричинили швидку індустріалізацію та значні переміщення населення,[10] почалася трансформація України. Офіційне згортання політики «коренизации» почалося в 1932, але ще до того були грубо придушені всі «націоналістичні ухили». В період з 1929 по 1934 рік пройшло кілька антинаціоналістичних чисток, які фактично знищили українську інтелігенцію.[11] Від 7 до 10 мільйонів українців загинули під час Голодомору 1932-33 рр., спричиненого колективізацією. Голодомор, який український уряд нещодавно назвав актом геноциду, мав руйнівні наслідки для України. Демографічні втрати та людські страждання кінця 1920-х початку 1930-х продовжувалися під час чисток 1936-38 рр. Потім почалася Друга світова війна, впродовж якої втрати України склали близько 7 мільйонів цивільних, включно з мільйоном євреїв.

Хоча Україна у деяких відношеннях мала особливий статус в Радянському Союзі, суперечлива ситуація щодо неї та її ідентичності, про які ми говорили раніше, зберігалася. Наприклад, у західній Україні до 1950-х рр. тривала партизанська війна з радянським режимом; українці були диспропорційно представлені у трудових таборах ГУЛагу. З іншого боку, Україна була самостійним членом ООН, залишалась «житницею» Радянського Союзу; тут була зосереджена його індустріальна й наукова міць, включно з військовим виробництвом. Багато хто вважає, що саме катастрофа на Чорнобильській АЕС, наслідки якої в Україні відчуваються і нині, стала одним з ключових факторів розвалу СРСР.

Вражаючим є відродження української ідентичності і мови, яке почалося з набуттям незалежності. Наприклад, якщо у 1980-х рр. у Києві повністю домінувала російська мова, то сьогодні українська це не тільки офіційна мова уряду й парламенту -- вона досить природно звучить в інших публічних місцях і ситуаціях. Молодь сьогодні вважає, що спілкуватися українською не просто нормально, а навіть «круто».[12] Немає сумніву, що українська мова стає все більш поширеною, і навіть ті, хто виріс не в україномовній сім'ї, вивчають і нормально володіють нею.

Однак з використанням української мови пов'язані і певна напруженість та потенційні проблеми. На сході і півдні України є українці, для яких українська мова не є основним компонентом «українськості». Серед цих людей трапляються як агресивні русофони (ті, які проти зменшення вжитку російської мови), так і ті, хто готові вчити й спілкуватися українською, але яких дратують намагання деяких кіл, особливо на заході України, прив'язувати ідентичність і національну свідомість лише до україномовних громадян. Звичайно, є й люди, які піднімають мовне питання з інших причин і спритно цим користуються для брудних політичних цілей. Мовне питання часто є причиною розмов про поділ України на східну й західну. За межами України питання «поділу», складне й багатовимірне, сприймається у спрощеному і спотвореному вигляді.

В роки незалежності, водночас зі зміцненням української ідентичності, в Україні мали місце маловтішні економічні й політичні тенденції, виникли серйозні проблеми, пов'язані з корупцією, гангстеризмом, маніпулюванням громадськістю, утисками ЗМІ та свободи слова. Хоча основними причинами Помаранчевої революції були суспільні прагнення до економічних і демократичних реформ, ця подія через 14 років після проголошення незалежності також засвідчила необхідність творення нової парадигми і нової культурної ідентичності, які б витіснили радянський чи пост-радянський (це не те саме, що радянський) спосіб мислення. Помаранчева революція породила нову хвилю гордості за Україну й українську культуру і викликала підвищений інтерес до рідної мови. Сьогодні культура відіграє важливу роль у просуванні демократії і модернізації та у формуванні ідентичності та образу України як всередині країни, так і закордоном.

Хоча за минулий рік в Україні сталися політичні зміни, які призвели до серйозної політичної і конституційної напруженості, а в деяких напрямках виникла загроза атавізму, вони не мали істотного впливу на зміну політичної і культурної парадигми, яка відбулася за останні два роки. Наведемо один яскравий приклад: всі політичні партії України, за винятком комуністичної, заявляють, що їхньою метою є досягнення «європейських норм і стандартів» та курс на євроінтеграцію.

Політика

Детальна інформація про нинішню та колишню культурну політику в Україні міститься в Національному звіті, підготованому для даного огляду, однак корисно буде згадати такі факти.

Багато хто в Україні вважає, що, попри труднощі доби незалежності, кризи української культури не було – натомість є криза державних культурних інституцій, успадкованих з радянського часу. Фактично відбувається трансформація і відродження української культури, складний процес, наслідком якого є як проблеми, так і досягнення.

Основою для нинішньої культурної політики в Україні є низка законів і указів, прийнятих за роки незалежності. Ключовими серед них є: «Основи законодавства про культуру в Україні» (1992), «Конституція України» (1996), «Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури» (1997), закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), «Бюджетний кодекс» (2002), «Концепція державної політики в галузі культури» (2005), Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства» (2005).

Державне фінансування культури в Україні визначається щорічним законом про Державний бюджет та Бюджетним кодексом. Бюджетний кодекс дуже жорстко регламентує розподіл коштів за основними секторами і коригування видатків може здійснюватися тільки в межах одного сектора, а не між секторами. Відповідно до закону про державний бюджет у розподілі коштів для культури та мистецтв задіяні близько двадцяти міністерств та відомств.

Першою спробою сформулювати державну культурну політику доби незалежності є закон «Основи законодавства про культуру в Україні», прийнятий 1992 року. «Основи» засвідчили "могутнє бажання української інтелігенції перебудувати культурну галузь і зробити українську мову частиною національної ідентичності”.[13] «Основи» не дали визначення «національної культури», оскільки на той момент це була досить делікатна тема, але підняли важливі питання щодо розвитку української мови, збереження національної культурної спадщини та прав громадян у сфері культури. «Основи» наголосили на ролі державного фінансування культури і вперше в Україні передбачили існування неурядових організацій, визначивши їх як правових суб'єктів з тими ж правами, що й у державних закладів.

Як і можна було очікувати від закону, створеного у перші роки незалежності, «Основи», пропонуючи нові цікаві ідеї, не приділяли уваги практичним заходам уряду щодо реалізації цих ідей. Цей закон також заклав сумний прецедент, коли законодавство в культурній сфері є радше декларативним, ніж практичним. Нові «культурні» закони, які приймалися потім, мали обмежену дію і часом навіть суперечили чинним соціально-економічним законам, а відтак їх просто неможливо було виконати.

«Основами законодавства про культуру в Україні» передбачено, що фінансування культури з урядових і приватних джерел має становити щонайменше 8% ВВП. Цієї нереалістичної цифри не вдалося досягти жодного разу; з сер. 1990 рр. обсяг державного фінасування культури коливається на рівні 0,44-0,77% ВВП.

У 1990-х рр. обсяги державного фінансування культури неодноразово скорочувалися. Зменшення державної підтримки та відсутність альтернативних джерел фінансування спричинило кризу. За період з 1990 по 2001 рік закрито 5000 бібліотек; показник відвідуваності театрів зменшився з 17,6 млн до 5,9 млн, а музеїв – з 31,8 млн до 17,1 млн.[14] До всього це був ще й період загальної економічної кризи, масового безробіття та соціальної нестабільності.

Книговидання та кіновиробництво також пережило жорстоку кризу, але наприкінці 1990-х рр. запрацювали приватні та приватизовані компанії. Особливо успішною виявилась приватизація телебачення, хоча до 2004 року навіть приватизовані телеканали страждали від державного втручання та корупції. Разом з тим книговидання, кіно, теле- і радіомовлення були і залишаються незахищеними від хижацьких іноземних інтересів, зокрема від вторгнення на місцевий ринок конкурентної російськомовної продукції.

У 1990-х роках також було прийнято кілька законів, якими було закладено основу для децентралізації в культурному секторі. Їхньою метою було зменшення чи обмеження фінансової відповідальності Міністерства культури шляхом передачі частини його повноважень обласній та місцевій владі. Це закони «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997) та «Про місцеві державні адміністрації» (1999). Таким чином органи місцевої влади отримали повноваження розробляти місцеву культурну політику. Дальшій децентралізації сприяла бюджетна реформа, і в Бюджетному кодексі (2001) були закріплені норми щодо формування й управління місцевими бюджетами.

Дані за 2002 рік свідчать, що лише 655 (1,5%) з 46500 закладів культури фінансувалися безпосередньо Міністерством культури, а решта 45800 (98,5%) – місцевими бюджетами. Частка обласних та місцевих бюджетів складала 60,6% консолідованого бюджету, 25,6% надходило з державного бюджету (13,8% -- від платних послуг та спеціальних фондів). Якщо не брати до уваги останній показник, то в 2005 році частка державного бюджету становила 38%, а обласних та місцевих бюджетів – 62%, тобто співвідношення між частками державного та місцевих бюджетів змістилось (і суттєво) на користь державного.

За винятком прийнятого в 2003 році закону про державну підтримку книговидання, яким були знижені податки для українських видавців (до 2008 року), держава не запроваджувала ніяких інших фінансових чи законодавчих стимулів для залучення приватних інвестицій у культуру чи культурні індустрії. Навіть виконання закону про підтримку книговидання було відкладено до 2005 року. Коротко кажучи, в Україні загалом бракувало стратегічної культурної політики, і це завдало значної шкоди як її традиційним, так і новим творчим індустріям.

Закон «Про благодійництво та благодійні організації» (1997) гарантував певні податкові пільги на суми, пожертвувані місцевим бюджетам чи неприбутковим організаціям, але ефект від цього закону був незначним через те, що українські компанії схильні приховувати свої прибутки. Також було видано Указ Президента «Про підтримку благодійництва в Україні».

«Концепція державної політики в галузі культури» (2005) пропонує такі пріоритетні заходи:

(a) визначення обсягу державних витрат на культуру відповідно до показників економічного зростання;

(b) перегляд чинного законодавства про культуру і ухвалення нових законів;

(c) розподіл урядових коштів на культуру відповідно до нових стандартів безкоштовного надання основних культурних послуг;

(d) диверсифікування джерел фінансування культури та мистецтв;

(e) заохочення філантропії шляхом податкових стимулів;

(f) стимулювання інвестицій у культурні індустрії шляхом податкових пільг;

(g) створення публічних агентств «витягнутої руки» для розподілу урядових коштів на культуру;

(h) запровадження демократичних принципів громадського контролю та моніторингу фінансування культури;

(i) делегування місцевому самоврядуванню повноважень стосовно культурної політики з метою децентралізації та демонополізації державної системи управління культурою;

(j) приватизація чи передача неприбутковим організаціям державних закладів культури.

У квітні 2005 року Президент видав указ про об'єднання Міністерства культури та Державної туристичної адміністрації і створення Міністерства культури і туризму.

Обраний Україною курс на євроінтеграцію та її прагнення до членства в ЄС вплинули як на її культурну політику, так і на політику в соціальній та економічній сферах. В своїй культурній політиці Україна мусить враховувати спільні для країн ЄС ідеї щодо необмеженого доступу громадян до культурного продукту та участі в культурних процесах, культурної ідентичності та різноманіття, культурного громадянства та дипломатії, толерантності і творчості.

Однією з проблем України періоду незалежності є брак ясності у питанні відповідальності за культуру. На кожному рівні за культуру відповідають усі і ніхто зокрема. Політичні рішення приймаються Президентом України (через Управління гуманітарної політики Секретаріату та президентські укази), через Кабінет Міністрів (зокрема Державний комітет з гуманітарних та соціальних питань), через Верховну Раду, де обговорення і законотворчість зазвичай координується Комітетом з питань культури і духовності, і, звичайно ж, Міністерством культури (воно також має свій дорадчий орган – Колегію). Обласні[15] адміністрації, управління культури районних та міських адміністрацій також відповідають за культуру та прийняття рішень. Крим, як автономна республіка в складі України, має своє власне Міністерство культури. В контексті зовнішніх відносин за культуру також відповідає Міністерство закордонних справ.[16] Є ще й представники інтересів української культури – інтелектуали, посадовці, радники, керівники творчих спілок тощо – які через специфіку українського суспільства та особисті зв'язки також мають значний вплив на політику. Результатом цього є безліч законів та декларативних заяв, які в практичному сенсі нічого або майже нічого не дають. Попри заяви політиків щодо важливості розвитку національної культури, весь цей невичерпний потік указів та законів, які не виконуються і які часом просто неможливо виконати, підриває довіру до них з боку професіоналів-практиків і паралізує їхнє бажання діяти.

Ось дві ілюстрації до проблеми добрих намірів та обіцянок, які закладаються у законодавчі акти, але не приносять жодних практичних результатів. У листопаді 2005 р. президент своїм указом проголосив, що збагачення і розвиток культури і духовності українського суспільства є одним найвищих пріоритетів Кабінету Міністрів. Цим Указом було створено Національну раду з питань культури, покликану стати дорадчим органом, однак представництво експертів у раді виявилося доволі обмеженим, а її правовий статус – малозрозумілим. Рада спільно з Секретаріатом Президента підготувала «Дорожню карту для Програми збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства», де було визначено три головні стратегічні пріоритети: цілісність національного мовно-культурного простору; відновлення пам'яток національної культури та захист національних культурних індустрій. Проте «Дорожня карта» не мала чіткого плану дій щодо реалізації заявлених цілей. Другий приклад -- «Концепція державної політики в галузі культури», яку прийняли у 2005 році, добре написана, має план заходів з установленими термінами їх виконання, але майже нічого з описаного в документі поки що не втілено у життя.

Цілком можливо, що у більш сприятливі часи деякі з цих указів і законів могли б принести користь, але нині більшість із них залишаються пустими словами або недовговічними ініціативами.

Тож підсумуємо:

- формування української державності та ідентичності зазвичай пов'язують з трьома основними історичними періодами – Київською Руссю (9-13 століття), Козаччиною (15-18 століття) та Українською народною республікою (1917-1921).

- Україна була надзвичайно важливою в економічному, політичному й культурному відношенні частиною Російської імперії і Радянського Союзу. У 20 столітті вона зазнала величезних людських втрат.

- українська культура, ідентичність, мова зазнавали репресій в періоди іноземного панування, але за часів незалежності почалося їх відродження, з'явилась модерна «українськість», хоча її по-різному інтерпретують.

- культурна політика в Україні регулюється низкою законів та указів Президента і формулюється відповідно до їхніх вимог. Однак більшість із цих актів є декларативними і формальними; слабкою є їхня практична реалізація.


 

Список використаної літератури:

1. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів. Звіт Ради Європи. Європейська програма оглядів національних культурних політик


 


[1] За часів СРСР Крим входив до складу Російської радянської республіки, але 1954 року, на відзнаку 300-ліття Переяславської угоди, його передали до складу Української РСР.

[2] В Україні 454 міста й містечка, 9 з яких мають населення понад 500000.

[3] Історики сперечаються з приводу походження Русі.

[4] Для порівняння: у Лондоні тоді проживало 12 тисяч, а у Вінчестері – другому місті Англії – 5 тисяч людей.

[5] Не дивлячись на вищий рівень розвитку, порівняно з рештою Європи, після смерті Ярослава держава стала досить нестабільним утворенням; з 1054 по 1224 рік тут змінилося 64 великих князі, за владу сперечалися 293 претенденти, в результаті чого пройшло 8 міжусобних війн.

[6] Традиційно Україну поділяють на «лівобережну» і «правобережну». Лівобережна Україна розташована на схід від Дніпра, а правобережна – на захід від нього. Річка Дніпро довгий час слугувала межею між польським та московським/російським впливом і контролем. influence and control.

[7] Це пояснюється різними факторами, не в останню чергу впливами основних європейських інтелектуальних і культурних течій, включно з Ренесансом, Єзуїтством та Контрреформацією, які йшли через Польщу і не досягали Росії. Києво-Могилянську академію російська імперська влада закрила на початку 19 століття, перетворивши її на теологічну школу. В радянський час в стінах академії діяв військово-політичний навчальний заклад. В перші роки незалежності тут знову відкрито університет, який став одним з лідерів реформи вищої освіти в Україні, включно з запровадженням євроінтеграційного «Болонського процесу».

[8] Серед популярних книжок з історії України для іноземців можна назвати книгу Анни Рейд ‘Borderland – A Journey Through the History of Ukraine' (Phoenix, 1998). Короткий виклад історії України французькою та німецькою можна знайти у виданнях: Andreas Kappeler's ‘Kleine Geschichte der Ukraine' (C.H. Verlagsbuchhandlung, Muenchen, 1994) та його ж ‘Petite Histoire de l'Ukraine' (institute d'Etudes Slaves, Paris, 1997). З більш повним викладом історії України можна ознайомитися в книгах Ореста Субтельного та Павла Магочі.

[9] Українська діаспора (зокрема в Канаді) до певної міри теж стала важливим чинником культурного відродження та самовизначення.

[10] Включаючи примусову працю в таборах ГУЛАГу.

[11] В Україні це називають «розстрiляне вiдродження».

[12] Це різко контрастує з імперським та радянським минулим, коли українську мову представляли або як «сільський діалект», або як ознаку буржуазного націоналіста-контрреволюціонера!

[13] З дослідження Анни Бернадської ‘Funding Culture and the Arts in Ukraine' p. 4.

[14] Цифри наведені Анною Бернадською у згаданому дослідженні.

[15] Україна має 24 обласні та ще дві міські адміністрації (Севастополя і Києва).

[16] Міністерство нещодавно створило окрему структуру для просування іміджу України. Пункт 6 з пріоритетних завдань на 2005 рік передбачав популяризацію української культури у світі для подолання творчої і інтелектуальної ізоляції України, а також підтримку участі українців у міжнародних подіях.





Реферат на тему: Історія, політична ситуація та політика України. Культурна політика України (частина 2) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.