Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Інтернет. Індустрія моди. Туристична індустрія. Культурні індустрії (частина 3) (реферат)

1. Інтернет

2. Індустрія моди

3. Туристична індустрія

1. Інтернет

За різними оцінками, від 10% до 30% населення України є регулярними користувачами Інтернету. Ці цифри, однак, значно вищі серед молоді, а також дуже різняться залежно від місця проживання (велике місто, мале місто, село) та регіону: у Києві майже половина населення регулярно користується Інтернетом, а на селі – лише кілька відсотків.

Комп'ютеризаційний бум кінця ХХ ст. справив значний позитивний вплив на розвиток Інтернет-ресурсів культурної сфери України. Поява левової частки спеціалізованих культурницьких веб-сторінок припадає на 1998–2003 роки.

Загальний огляд Інтернет-ресурсів культурницької сфери України засвідчує різноманіття інформаційних потоків, що існують у ній. Веб-сторінки та портали створюють органи влади та місцевого самоврядування, державні та комунальні заклади культури, недержавні культурно-мистецькі організації та підприємства, національно-культурні об'єднання меншин, професійні та аматорські творчі колективи, окремі індивідууми – любителі мистецтва, літератури, шанувальники місцевих культурних традицій та ін.

За оцінкою фахівців, сьогодні в Україні існує близько п'яти тисяч спеціалізованих культурницьких веб-сайтів, а ще багато веб-ресурсів неспеціалізованого характеру також пропонують різноманітну інформацію культурного, мистецького, дозвіллєвого характеру.

Більшість національних закладів культури (музеїв, бібліотек, театрів, філармонія, деякі національні творчі спілки тощо) також створюють власні веб-сторінки. Існують сотні незалежних недержавних культурно-мистецьких сайтів і порталів. Від початку 2003 р. діє офіційний портал Міністерства культури і туризму України (www.mincult.gov.ua). У Міністерстві також працює автоматизована інформаційна система на базі локальної комп'ютерної мережі.

В Інтернеті сьогодні представлені практично всі основні ділянки культурно-мистецького життя України. Втім, різні аспекти української культури чи творчого життя висвітлені в інформаційному просторі доволі нерівномірно. Наприклад, представлено недостатнім чином традиційне народне мистецтво, натомість представники актуального сучасного мистецтва (митці та культурні діячі молодшого покоління) використовують Інтернет набагато інтенсивніше.

Більшість українських культурних веб-ресурсів репрезентують передусім найбільші міста (Київ, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Одеса), їхні заклади культури та недержавні культурні організації. Натомість решта України представлена мало. Переважна більшість закладів культури в "глибинці” взагалі ще не мають доступу до Інтернету, навіть необхідного для цього обладнання - через брак коштів. З іншого боку, існують численні веб-сторінки, присвячені окремим регіонам, великим та малим містам і навіть селам; своїм існуванням ці ресурси завдячують ініціативі й ентузіазмові окремих осіб чи місцевих громад.

Аби скласти уявлення про загальну картину Інтернет-ресурсів культурної сфери України, можна звернутися до веб-сайту Міністерства культури і туризму (www.mincult.gov.ua), де представлено репрезентативний, хоча й далеко не повний перелік діючих Інтернет-ресурсів культурницького спрямування. Усього їх наведено понад 3 тисячі, багато з них, у свою чергу, містять посилання на інші сайти культурно-мистецького характеру.

Такі значні інтернет-ресурси, як Бібліотечний портал України (libroportal.org.ua) та Український портал (http://www.uaportal.com/) оголошують себе "універсальними” для сфери культури. Подібні ж амбіції має портал Асоціації сучасного мистецтва України (http://www.artportal.org.ua/) – недержавного мистецького об'єднання, до якого здебільшого входять київські митці молодої генерації. Артпортал містить бази даних із таких галузей мистецтва як сучасна музика, відео-арт, література, театр, хореографія, кіно тощо, а також розділ мистецьких новин і оголошень та дискусійний форум.

Інший портал, soviart.com, представляє відоме незалежне мистецьке об'єднання – Асоціацію художніх галерей України (заснована 1995 року, до неї входять 35 незалежних галерей). Цей сайт містить багату інформацію про діяльність Асоціації: виставки, навчальні курси, публікації, а також про новий проект Асоціації - Музей сучасного українського мистецтва.

Деякі найкращі українські портали було створено як Інтернет-версії мистецьких часописів. Наприклад, сайт "Кіноколо” (www.kinokolo.ua) спочатку був онлайн-версією однойменного кіножурналу, однак сьогодні перетворився на найпотужніший веб-ресурс з українського кінематографу.

Веб-портал некомерційної музики www.notamag.com також виник як Інтернет-версія музичного часопису "НОТА”, однак згодом став самостійним важливим ресурсом у сфері українського джазу, авангарду та етнічної музики. Інший важливий музичний портал – "Український формат” (uaformat.com) доволі активно пропагує українську популярну музику.

Розташована в Одесі Асоціація Нової Музики (недержавна мистецька організація, засновник міжнародного фестивалю "Два дні й дві ночі нової музики”) також має цікавий веб-сайт сучасної авангардної музики anm.odessa.ua. Інший значний культурницький веб-ресурс з-поза столиці – dzyga.com.uaпідтримується культурним та мистецьким Центром "Дзиґа” у Львові, що включає мистецьку галерею, концертний зал, студію звукозапису і кав'ярню в старовинній центральній частині міста.

Багато українських музеїв та провідних бібліотек були серед перших, хто приєднався до мережі Інтернету, Чи не найповнішим веб-ресурсом у музейній галузі є портал http://www.ukrmuseum.info/, створений у рамках програми "Центр розвитку музейної справи” Міжнародного благодійного фонду "Україна 3000” за підтримки Швейцарської культурної програми. На цьому порталі представлено 576 музейних закладів України. Портал часопису "Музеї України” (http://www.museum-ukraine.org.ua/) також заявляє про себе як найрепрезентативніший сайт з музейної справи. Проте, він містить посилання лише на 120 музеїв, тобто значно менше, ніж портал ukrmuseum.

В комерційному секторі культури Інтернет використовується доволі широко й ефективно. Веб-сайти кінопрокатних та дистриб'юторських фірм, рекламних агенцій, концертних залів, комерційних художніх галерей є доволі численними й оновлюються регулярно. Однак і приватний сектор української культури представлено в Інтернеті нерівномірно. Наприклад, з 13 діючих у Харкові кінотеатрів веб-сайти мають лише 3, з усіх кінотеатрів Львова в Інтернеті представлений лише один. Таку ситуацію можна вважати наслідком недостатнього поширення самого Інтернету серед відвідувачів закладів культури.

Згідно з Хартією ЮНЕСКО про збереження цифрової спадщини, до якої приєдналася й Україна, нині розгортається переведення у цифровий формат бібліотечних фондів, музейних архівів тощо. Реалізації згаданої Хартії сприяло прийняття 2004 року Програми інформатизації НАН України (www.nas.gov.ua/ua/mainold.html), а також Завдань Програми інформатизації на 2004 – 2008 роки (http://www.nas.gov.ua/і/040227/zavd.htm) За останні роки в Україні прийнято понад 40 нормативних актів, які стимулюють розвиток інформаційних технологій, у тому числі у сфері культури.

З 2000 р. Україна бере участь в інформатизаційних проектах Євросоюзу MINERVA (www.minervaeurope.org), PULMAN та CALIMERA, здійснюваних у рамках програм ЄС "eContent” та "eContent+” (2005-2008).

Участь українських культурних організацій у цих проектах створила фундамент для довгострокової партнерської взаємодії українських та європейських закладів культури (бібліотек, музеїв, архівів), створення розвинених Інтерент-ресурсів.

2. Індустрія моди

Розвиненість моди вважають ознакою споживацького суспільства. Проте мода існувала навіть у радянській планово-дефіцитарній економіці, а центром моди для всього Радянського Союзу мала бути, ясна річ, Москва.

Всесоюзний Будинок моделей одягу мав розробляти напрямки розвитку моди, перспективні моделі одягу та зразкові колекції моделей для всіх «республіканських» Будинків моделей, розташованих у столицях союзних республік. Призначення цих Будинки моделей було в тому, щоб розробляти модний одяг для населення "своїх” республік, але – в річищі, визначеному Всесоюзним будинком моделей у Москві.

Тогочасні модельєри з союзних республік, звісно ж, не завжди сліпо наслідували своїх московських колег. Наприклад, журнал «Rigas Modаs», що видавався в Латвії, вважався більш оригінальним і «просунутим», аніж московський «Журнал Мод», і тому користувався чималим попитом по всьому СРСР. На жаль, цього не можна було сказати про київський журнал «Краса і мода», який вирізнявся хіба що консерватизмом навіть у порівнянні з московським "модним” часописом.

Республіканський Будинок моделей одягу в Києві займався не тільки розробкою дизайну одягу, але й розробляв викрійки для одягу, що шився на швейних фабриках всієї УРСР. Поруч із цим "флагманом” тодішньої української моди, в Києві існував ще й Дім моделей «Хрещатик», який розробляв нові моделі трикотажного одягу для відповідних підприємств; працював також Будинок моделей побуту, котрий розробляв типові моделі для численної мережі ательє та будинків побуту, що діяли у більшості міст тодішньої України. За умов радянської планової економіки навіть закрійники і кравці з ательє, виконуючи індивідуальні замовлення своїх клієнтів, мусили орієнтуватись на стандартні моделі від офіційних будинків моди.

Київський інститут легкої промисловості випускав фахівців з моделювання одягу та технологів швейного виробництва. Ці спеціальності вважалися досить престижними. Спеціалізація «дизайн одягу і текстилю» (тобто – власне, професія кутюр'є) була відкрита в цьому інституті лише 1987 року.

Розпад Радянського Союзу і виникнення незалежних держав на місці колишніх союзних республік, крах централізованої планової економіки принесли також розвал старої, ієрархічної радянської системи моди. Ринок одягу в незалежній Україні відкрився як для якісних (але дорогих) товарів з Заходу, так і для дешевих масових товарів з Туреччини й Китаю, котрі швидко зайняли панівну позицію на речових ринках всієї України. За таких обставин практично нікому не був потрібен якісний український одяг та вітчизняні дизайнери.

Лише найамбітніші й найталановитіші майстри голки й наперстка зуміли й далі працювати у своїй галузі. Це їм вдавалося завдяки двом головним способам: перший – створення ексклюзивного, унікального одягу для українських VIP; другий – знаходити вихід на міжнародний ринок через московську індустрію моди, традиційно більш розвинуту й динамічну.

Лілія Пустовіт, Вікторія Гресь, Діана Дорожкіна, Віктор Анісімов, Сєргєй Бизов та деякі інші лідери української моди стали постійними учасниками Московських тижнів моди ще від середини 1990-х років, брали участь у численних показах в Санкт-Петербурзі, Вільнюсі, Варшаві, Будапешті, інших східноєвропейських столицях. Поступово деякі з успішних київських дизайнерів одягу стали відкривати власні майстерні та авторські "бутіки”. Першою цим шляхом пішла Вікторія Гресь (1998 р.), услід за нею - Лілія Пустовіт та Сергій Бизов.

Головним українським центром дизайну одягу стала заснована 2003 року лабораторія «Альта-мода» при торгівельному центрі «Альта-центр» у Києві. Там розташовані численні "бутіки” українських модельєрів, там регулярно відбуваються демонстраційні покази нових модних колекцій.

На сьогодні експерти нараховують до 20 торгівельних брендів українських модельєрів, які мають власні точки продажу. Проте продаються там лише малосерійні чи поодинокі вироби. Проблема полягає в тому, що українські модельєри залишаються відокремленими від швейної індустрії, обмежені доволі вузьким ринком заможного прошарку українського суспільства. Натомість швейні підприємства, не маючи власного інвестиційного капіталу, виживають, виконуючи виробничі замовлення західних фірм одягу.

Звісно, були й винятки. Наприклад, кутюр'є Михаїл Воронін був знаний ще в радянські часи як один з кращих київських кравців. Це допомогло йому розгорнути власну справу, а потім - приватизувати швейну фабрику «Желань». Сьогодні концерн «Michail Voronin Vienna-Paris» володіє мережею магазинів, де продається чоловічий одяг бренду «Михаїл Воронін».

Львівський будинок моди «Сенсус» також має мережу магазинів жіночого одягу. Звісно, продукцію «Сенсусу» важко назвати «високою модою», це серійне «прет-а-порте», виготовлене на фабриці «Тортола», яка є партнером «Сенсусу» у Львові.

Останнім часом українські дизайнери одягу отримали потужну підтримку від представників політичної еліти. Коли українська перша леді та інші високопосадові представниці прекрасної статі з'явились на президентській інавгурації В.Ющенка в строях від Оксани Караванської та Роксолани Богуцької, це ознаменувало перехід українських модельєрів на новий статусний рівень, а для української індустрії моди – переміщення з глибокого маргінесу ближче до центру сучасної національної культурної парадигми.

Від 1997 року в Україні проводилися «Сезони моди» - представницький загальнонаціональний фестиваль прет-а-порте. У 2005 році «Сезони моди», об'єднавшися з міжнародним фестивалем моди «Київський подіум», провели "Ukrainian Fashion Week” як частину загальноєвропейської мережі "тижнів моди”. Загалом під час Ukrainian Fashion Week показують понад 30 аавторських колекцій одягу, більшість показів прямо транслюються телканалом М1.

Підсумовуючи, можна констатувати, що український дизайн моди доволі динамічно розвивається, але мода як індустрія залишається поки що на дуже ранньому етапі розвитку.

3. Туристична індустрія

Включення туристичної галузі до сфери управління Мінкультури та створення в його рамках Державної служби з питань туризму та курортів засвідчує розуміння важливості взаємозв'язку та взаємодії між галузями культури й туризму. Справді, належне збереження культурної спадщини створює добру основу для розвитку туризму, а розквіт туризму, своєю чергою, дає додаткові кошти для охорони культурної спадщини та мистецької творчості.

Потенційно Україна могла б належати до туристично найпотужніших і найпривабливіших країн Європи. Багатство і розмаїття української культурної та природної спадщини важко переоцінити. Ціла низка історичних пам'яток має міжнародне значення – собори й монастирі Києва, Чернігова, Львова, Переяслава, Кам'янця-Подільського та інших старовинних міст; палаци в Лівадії та Бахчисараї, Жовкві й Підгірцях, Батурині й Качанівці; середньовічні та ренесансові замки у Білгороді-Дністровсьому й Судаку, Острозі й Луцьку, Олеську і Хотині, Мукачеві й Ужгороді; чимало інших прекрасних та пам'ятних місць, що могли би привабити значно більше людей, ніж вони приваблюють сьогодні через недостатню рекламу та погану туристичну інфраструктуру.

Рекреаційні ресурси України включають узбережжя Чорного та Азовського морів, Кримські й Карпатські гори, низку великих річок з мальовничими долинами, водні курорти у Моршині й Трускавці та ін.

Традиційно туристична індустрія в Україні була зорієнтована на дешеве масове обслуговування мільйонів радянських громадян, організованих, як правило, у великі групи. Не існувало реальної конкуренції, ринкових реґуляторів цін та якості послуг. Попит на рекреаційні послуги істотно перевищував пропозицію, особливо від початку 1970-х років, коли доходи радянських громадян зросли. Радянська централізовано-планова економіка не могла задовольнити дедалі вищих потреб своїх громадян, тож поступово в країні набув масового поширення так званий «дикий туризм» – коли люди самі приїздять у курортну місцевість, знаходять житло та харчування.

Таким чином в СРСР виникли мільйони активних і не надто вибагливих туристів, на яких українська туристична індустрія завжди могла розраховувати, не особливо дбаючи про якість послуг.

Після розвалу СРСР, однак, українська туристична індустрія опинилася в в кризі. Кількість закордонних туристів зменшилася з 12,1 млн. у 1997 р. до 6,014 млн. у 1999-му. З них майже 80% були туристами з СНД, головно з Росії, Молдови та Білорусі. Так звані «організовані» туристи, тобто ті, що подорожують групами через тураґентства, становили лише 40% від загальної кількості, з чого можна зробити висновок, що решта самозадекларованих «туристів» приїздила насправді у приватних чи бізнесових справах. Все це було об'єктивним наслідком економічної кризи, зубожіння середнього класу та переорієнтації заможних українців на закордонні курорти.

Зростання економіки після 2000 року спричинило й пожвавлення туристичної галузі. Кількість туристів, що відвідали Україну з 2002 по 2005 р., зросла на 25% і сягнула 17,6 млн. Змінилися й структура та характер туристичних потоків: частка туристів з СНД зменшилася з 69% до 62%, тимчасом як частка європейських туристів зросла на 44% і сягнула 36% від загальної кількості іноземних туристів. Скасування візових вимог для громадян ЄС та США 2005 року дало додатковий стимул потенційним туристам з цих країн відвідати Україну. Істотно зросла й кількість українських туристів, що виїздять за кордон, – до 16,5 млн. З них майже половина припадає на країни Європи та Середземномор'я.

Інвестиції в туристичну галузь сягнули 2005 року 1.5 мільярди грн. Утім, на тлі таких туристичних «тигрів», як Греція, Туреччина чи навіть Болгарія, ці цифри не надто вражають.

Tабл. 5.9. Основні економічні показники української туристичної галузі

Показник

2004

2005

2006

2007 прогноз

В'їзний туризм[1], млн. осіб

15,6

17,6

18,9

17,6

Внутрішній туризм, млн. осіб

8,1

8,3

8,3

7,7

Завантаженість засобів розміщення, %

28-32

30-35

30-35

20-25

Обсяг туристського споживання[2], млн. грн.

34898,3

37572,5

42 000

40 000

В т.ч. обсяг туристичних послуг, млн. грн. (туроператори, турагенти, готелі та оздоровчі заклади)

4470,5

5154,2

6 200

6 200

Джерело: Держстатистики України.

Розвиток української туристичної галузі міг би бути значно динамічнішим, коли б не стримувався низкою гальмівних чинників.

По-перше, більшість туристичних фірм зорієнтовані на закордонний туризм, тобто організацію відпочинку для заможніших українців на середземноморських курортах влітку та європейських гірськолижних курортах взимку. Такий бізнес не потребує значних інвестицій і забезпечує стабільні прибутки. Натомість внутрішній туризм потребує значних капіталовкладень і не ґарантує швидких і великих зисків.

По-друге, наявна інфраструктура туристичної галузі (готелі, ресторани, шляхи і транспортні засоби, курортне обладнання), як правило, застаріла й занедбана. Так, лише 162 готелі в Україні більш-менш відповідають міжнародним стандартам, з них лише два – п'ятизіркові і 20 – чотиризіркові. Рівень послуг у цих готелях, однак, часто не відповідає кількості зазначених "зірок”. Натомість середня ціна готельних номерів в Україні істотно завищена супроти середньоєвропейської на аналогічні послуги.

По-третє, розвиток туристичної інфраструктури у певних місцевостях не узгоджується з розвитком та актуалізацією їхньої історико-культурної спадщини. А з іншого боку, чимало місцевостей з багатющою спадщиною майже не мають туристичної інфраструктури.

По-четверте, рівень сервісу в туристичній галузі в Україні практично на всіх щаблях – від персоналу турфірм до обслуги в готелях і ресторанах – лишається переважно радянським за якістю, попри нові „європейські” ціни.

По-п'яте, туристична індустрія потерпає не лише від браку інвестицій, а й від їхнього хаотичного, неконтрольованого характеру, наслідком чого стає радше руйнування наявного туристичного потенціалу, аніж його розвиток (наприклад, будівництво приватних готелів буквально на березі моря чи спорудження «рекреаційних» палаців у природних заповідниках).

Та попри це, галузь розвивається, що видно, зокрема, зі збільшення кількості туристичних фірм на ринку: лише у 2005 році в Україні було зареєстровано 428 нових туроператорів і 830 тураґентств, що підняло їхню загальну чисельність до трьох з половиною тисяч.

Український уряд і, зокрема, Державна служба туризму й курортів намагаються вирішувати наявні проблеми. Цим зусиллям, однак, не вистачає комплексності та послідовності. Великі надії покладалися, зокрема, на „Державну програму розвитку туризму на період 2002–2010 років”, проте в 2005 році її бюджетне фінансування було скорочене більш як наполовину.

У рамках євросоюзівської програми TACIS Міністерство культури й туризму України реалізує спільно з Міністерством економіки й праці Німеччини проект «Розвиток інформаційних засобів для туристичної галузі через створення мережі туристичних інформаційних центрів».

У жовтні 2005 року Україна приєдналася до Європейської комісії з туризму, відкривши тим для себе стратегічні можливості використання європейських механізмів для розвитку і підтримки своєї туристичної галузі та її промоції у Європі.

Підсумовуючи, можна визначити такі стратегічні пріоритети державної політики України стосовно туристичної галузі:

– опрацювання національної стратегії розвитку та використання туристичного потенціалу України;

– завершення інституційної реформи галузі;

– створення в туристичній галузі привабливого інвестиційного клімату, запровадження нових дієвих механізмів державної підтримки туристичної справи;

– щонайповніше використання культурних і природних ресурсів України для розвитку культурного і «зеленого» туризму;

– запровадження міжнародних стандартів з надання туристичних послуг, підготовки кадрів для туристичної галузі;

– підтримка соціального туризму, себто пільгових туристичних послуг для малозабезпечених сімей, студентів та молоді;

– формування привабливого туристичного образу України у світі.

* * *

Підсумовуючи цей розділ, можна сказати, що політика держави щодо культурних індустрій протягом років незалежності формувалася фактично "з нуля”, а тому - доволі повільно й не завжди послідовно.

Відзначимо такі її загальні риси:

- по-перше, орієнтація передусім на державний сектор в культурних індустріях (кіностудії, видавництва, концертно-гастрольні організації), на його пряму фінансову підтримку (часто недостатню);

- по-друге, недостатня увага до процесів, що відбуваються в недержавному секторі культури (як комерційному, так і неприбутковому), нерозвиненість механізмів впливу на цей сектор (зокрема - протекціоністських регуляторів, які сприяли б утвердженню на ринку вітчизняного продукту);

- по-третє, слабкий контроль за здійсненням прийнятних рішень чи затверджених програм дій, за дотриманням законодавства.

Доводилося також долати суспільні наслідки занепаду державних культурних індустрій у 1990-і роки – втрату роботи або декваліфікацію тисяч професіоналів галузі, які раніше були добрими фахівцями, користувалися порівняно високим суспільним статусом.

Втім, за останні кілька років можна констатувати низку позитивних змін не лише в розвитку культурних індустрій, але й у державній політиці щодо них. Зокрема, діє низка податкових пільг для національного книговидання, значно посилилася й набула ефективності боротьба з „піратством” (скажімо, „піратська” аудіо продукція майже зникла з українського ринку); значно зросли бюджетні видатки на закупівлю українських книжок для мережі бібліотек, на фінансову підтримку гастролей вітчизняних виконавських колективів по Україні, на кіновиробництво. Та все ж радикального, незворотного повороту на краще поки що не відбулося – зокрема, на культурному ринку України й досі домінує мас-культурний "імпорт”.

Аби українські культурні індустрії посіли нарешті гідне місце в культурній сфері своєї країни, а публіка, у свою чергу, отримала різноманітну, якісну й доступну українську культурну продукцію, ще мають відбутися кілька важливих змін.

Передусім – слід забезпечити належні умови, щоб українська культурна продукція стала достатньо різноманітною, якісною й доступною пересічному громадянинові за ціною. Тоді наші культурні індустрії складатимуть гідну конкуренцію російській та західним. Однак для цього вони потребують значно більшої, аніж нині, і якісно іншої державної підтримки - різноманітної за формами, орієнтованої на мистецький ефект, на підтримку змагальності в культурі, врешті, на запити широких соціальних верств.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»


 


[1] За даними Держкордону України.

[2] За розрахунками згідно з Рекомендаціями по статистиці туризму, затвердженими ООН.





Реферат на тему: Інтернет. Індустрія моди. Туристична індустрія. Культурні індустрії (частина 3) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.