Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Ідеї Просвітництва в мистецтві (реферат)

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус­пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро­мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс­тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту­лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Розвиток європейського мистецтва в період Просвітництва - складний і нерівномірний. У позбавленій національної єдності Італії найвищі мистецькі досягнення пов'язані з венеціанською школою. У Франції прослідковується еволюція від рококо до мистецтва програмно-громадянської моральності. В мистецтві Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвину­того буржуазного суспільства. Молодий Гойя в Іспанії всією своєю творчістю, по суті, готував романтизм наступного сто­ліття. Найціннішою спадщиною XVIII ст. стали закладені в ньому основи естетики й мистецтвознавства як справді нау­кової дисципліни, розвиток якої тісно пов'язаний з успіхами філософії.

Просвітителі проголосили метою мистецтва наслідувати природу, але природу упорядковану, удосконалену (Дідро, А. Поп), очищену розумом від згубного впливу рукотворної цивілізації, створеної абсолютистським режимом, суспіль­ною нерівністю, неробством, розкішшю. Раціоналізм філо­софсько-естетичної думки XVIII ст., однак, не пригнічував свіжості й щирості почуття, але породжував спрямованість до пропорційності, вишуканості, гармонійної довершеності художніх явищ мистецтва, починаючи з архітектурних ан­самблів і закінчуючи прикладним мистецтвом. Просвітителі надавали величезного значення в житті і мистецтві почут­тю — осередку найблагородніших поривань людства, почут­тю, що прагне цілеспрямованої дії, почуттю, здатному відро­дити справжні чесноти "натуральної людини", яка керуєть­ся законами природи.

Гостра спостережливість, витончена культура думки і почуття характерні для всіх художніх жанрів XVIII ст. Художники прагнули зафіксувати різноманітні у відтінках, буденні, життєві ситуації. Самобутні індивідуальні образи тяжіли до цікавих розповідей і феєричної видовищності, гострих конфліктних дій, драматичних інтриг і комедійно побудованих фабул, витонченого гротеску, буфонади, гра­ціозних пасторалей, галантних святкувань.

Нові проблеми постали і в архітектурі. Зменшилося значення церковного будівництва, зросла роль світської архітектури, привабливо простої, оновленої, позбавленої надмірної імпозантності. В деяких країнах розв'язувалися проблеми планування міст майбутнього. Народжувались архітектурні утопії: графічні архітектурні пейзажі Д. Б. Піра-незі, так звана паперова архітектура.

Узвичаювалися міські ансамблі громадських споруд і тип приватного, інтимного житлового будинку. Разом з тим у мистецтві XVIII ст., порівняно з попередніми епохами, стали меншими синтетичне сприймання і повнота охоп­лення життя. Порушувався колишній зв'язок монументаль­ного живопису і скульптури з архітектурою, в них посили­лися риси станковізму і декоративності. Предметом особ­ливого культу стало мистецтво побуту, декоративних форм. Поряд з тим зросла взаємодія і взаємозбагачення різних видів мистецтва. Досягнення, набуті одним видом мистец­тва, вільніше використовувались іншими. Так, був досить плідним вплив театру на живопис і музику.

Мистецтво XVIII ст. пройшло два етапи. Перший_про-довжувався до 1740—1760 рр. Він характеризується видо­зміною пізніх форм бароко в декоративний стиль рококо. Своєрідність мистецтва першої половини XVIII ст. — в по­єднанні дотепного і глузливого скептицизму і вишуканості. Це мистецтво, з одного боку, витончене, аналізує нюанси почуттів і настроїв, спрямоване до граціозної інтимності, стриманого ліризму, з іншого боку, тяжіє до "філософії насолод", до казкових образів Сходу— арабів (шейхів), китайців (чаклунів), персів (фокусників). Одночасно з ро­коко розвивався реалістичний напрям. У деяких майстрів він набув гостровикривального характеру (У. Хогарт). Відкрито виступала боротьба художніх напрямів всередині національних шкіл. Другий етап пов'язаний з плюралізмом естетичних ідеалів, їхньою конкуренцією, змагальністю, за плечима яких стояли різні культурно-політичні позиції дер­жавних інституцій і народних традицій.

Життєстверджувальний класицизм протиставляв деко­ративності рококо природну простоту, суб'єктивній сваволі пристрастей — пізнання закономірностей реального світу, почуття міри, благородство думок і вчинків.

Одночасно з класицизмом, і зазнаючи його впливу, про­довжував функціонувати реалістичний напрям, у якому художники намагались узагальнювати життєві явища.

У другій половині XVIII ст. в мистецтві зародився сен­тименталізм з його культом почуття і пристрасного покло­ніння всьому простому, наївному, щирому. Виник і пов'я­заний з ним передромантичний напрям у мистецтві, про­будився інтерес до середньовіччя і народних форм мистецтва. Всі ці напрями та ідеї знайшли прояв у різних видах мистецтва — архітектурі, живописі, скульптурі, му­зиці.

На початку XVIII ст. монументальний архітектурний стиль змінився новим художнім напрямом — мальовничо-урочистим, вишуканим рококо (від фр. — декора­тивний мотив на зразок мушлі). Сформувавшись у 20-ті ро­ки XVIII ст., рококо досягло розквіту в 30-ті—40-ві роки. В цей час будівництво із Версаля остаточно переноситься в Париж, який продовжував зберігати за собою славу найбагатшого і найкрасивішого міста Європи.

Архітектура втрачала тенденції до грандіозних ансамблів за версальським взірцем. Але потяг до розкоші набирав ін­шої форми. На зміну садибному замку XVII ст. приходить міський дім, готель, що потопає у зелені садів, невеликий особняк французької аристократії, верхівки буржуазії, розбагатілих лихварів-нуворишів. Залиті світлом, вишукані са­лони і будуари ставали феєричним фоном для приватного життя і побуту аристократичної верхівки, яка видерлася після смерті Людовіка XIV з-під деспотичної опіки королівського двору. В особняках типу рококо вже не було характерної для класицизму єдності вирішення зовнішнього об'єму і вну­трішнього простору, архітектори часто відступали від логіч­ної ясності і раціонального підпорядкування частин ціло­му. Невеликі за розмірами кімнати і зали відокремлювалися, їх робили різними за формою, залежно від призначення. Житлові кімнати розташовувалися зазвичай вздовж другого поверху фасаду, повернутого в сад. Інтер'єри готелів роко­ко вражають безмежною розкішшю, ювелірністю оздоблень.

Типовий зразок рококо — інтер'єр готелю Субіз, ство­рений архітектором Жерменом Боффраном (1667—1754). Овальна зала будівлі відрізняється грацією форм, невиму­шеною витонченістю.

У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підда­ний критиці за надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних декоративних елементів. В архітек­турі почалася стилізація під грецьке мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярно­му. Він мав справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому начебто ненаро­ком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж пере­важали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у версальському парку — класичні риси, але допов­нені ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїч­не начало. Архітектор цієї величної споруди — Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії нового класичного напряму.

У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть пе­реважали громадські споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і простота, гар­монія і пропорційність усіх частин архітектурної компо­зиції — ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив просвітницької думки.

Власні національні шляхи англійська неокласика зна­ходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з вене­ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову­вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об­рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону­ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве­неції, виразником її духу, був представник пізнього баро­ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопат-ри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви­довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни­чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек­тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай­краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене­ціанське богослужіння XVIII ст.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Кана-летго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприк­лад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).

Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до класицизму, що й архітектори. Першим ве­ликим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування живопису фла­мандської школи ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки). Однак надалі його головним сюже­том стали галантні картини свята — аристократична ком­панія в парку танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонче­ною грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в пар­ку", "Скрутне становище").

Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до смерті, "Паломництво на острів Цітеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почут­тя, його наростання, і передано це відчуття кольором чу­дового мерехтливого світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художни­ка. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").

Найбільш реалістичний твір Ватто — "Крамниця Жер-сена". У правій частині картини розмовляють поміж собою кавалери і дами, які забрели в антикварну крамницю, у лівій — складають у ящик картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминучість життя,слави, влади і вічність — тільки мистецтво?" — запитують мистецтвознавці.

Істинним представником французького рококо вважа­ють Франсуа Буше (1703—1770) — "першого художника короля", як його величали, директора Французької академії наук. Гедонізм (від грец. — насолода), властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розум­ним. Він умів робити все: панно, картини, театральні де­корації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Його теми — релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди — все це пасто­ральне, ідилічне і відверто виражає чуттєву насолоду жит­тям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Венера з Аму­ром", "Венера з Вулканом", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у вбранні пас­тушки, однак — це аристократка, парижанка.

У другій половині життя Буше стає об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими бороли­ся просвітителі.

Стиль мистецтва Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистец­тва, вже по суті був винесений вирок, продовжив блиску­чий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісно­го таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучен­ня блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини. Він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадь­кома", "Щасливі можливості гойдалок").

Портрети багатьох художників цього часу — в основно­му жіночі — прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токке приїздив у Росію і намалював портрети Єлизавети Пет­рівни та багатьох знатних дам; Жан-Манр Натьє, який малював парижанок) в образах кокетливих, грайливих, пікантних богинь, муз, німф, весталок, які втратили кла­сичну велич і стриманість.

Подібні смаки, одначе, під впливом прийдешньої епо­хи і Просвітництва поступово змінювалися.

Незаперечний вплив буржуазії викликав Інтерес до гол­ландського реалізму, і художник Жан Батіст Сімеон Шар-ден (1699—1779), працюючи вже у руслі нових естетичних ідей, створив, по суті, нову систему живопису.

Почав він із натюрморту зі здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: пред­мети кухонного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". Ці предмети позбавлені у нього будь-якої претензії і сповнені живопис­ної майстерності ("Натюрморт з голубим кубком"). У жан­ровому живописі — на противагу аристократичним галант­ним святам і пастушачим ідиліям — Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, зати­шок ранньобуржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі"). Дійсно він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вог­нищу — справді бюргерські чесноти. Ці картини стали ма­ленькими шедеврами реалістичного мистецтва.

У Жана Батіста Грьоза (1725—1805), теж співця скром­ного побуту третього стану, дещо інший підхід. Він близь­кий до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. "Оце справді мій художник!" —проголошував Дідро, присвятивши Грьозу не одну сторінку своїх творів. Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника за­знала величезного впливу ідей Руссо, проповіді патріар­хальної ідилії. Це віяння поширилося по всій Європі. Але у Грьоза немає шарденівських міри і смаку. І його "мораль­ний живопис" — "Читання Біблії" (де батько сімейства роз'яснює дітям біблію), "Сільські заручини"; "Паралітик" (якого доглядає дружина) — має іншу назву — "Плоди доб­рого виховання", а "Розпещене дитя" — "Плоди поганого виховання" — це живописна дидактика. Такі прославлені і уподобані міщанством дівочі "Голівки" Грьоза з піднесе­ними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташе­ням тощо досить банальні.

Лінію Шардена, що перейшла у розвинений психо­логізм, продовжили Жан Етьєн Ліотар, Жан Батіст Перро-но, Моріс Латур.

Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стри­мувався феодальними війнами і Реформацією. Пуритан­ський рух XVII ст. з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.

Розквіт англійської національної школи живопису по­в'язаний з ім'ям Вільяма Хогарта (1697—1764). Його твор­чості властиве правдиве, аналітичне за своїм характером зображення побуту та звичаїв свого часу; простежується така ж, як і в романах, спрямованість на дослідження "люд­ської природи", той же моралізаторський акцент. І не див­но, що твори Хогарта досить часто використовувалися як ілюстрації до англійських реалістичних романів XVIII ст.

Показовою в цьому плані є його серія з шести картин під загальною назвою "Кар'єра повії" (1731 р.). Зміст цієї серії перегукується з романом Д. Дефо "Молль Флендерс". Проте перед нами не ілюстрація, а реальна життєва істо­рія селянської дівчини, котра в Лондоні потрапила до рук старої звідниці, потім стала утриманкою і врешті-решт за­кінчила своє життя серед мешканців лондонського "дна".

Кожна з картин відображає певний вузловий момент цієї ординарної і багато в чому узагальненої історії, одночасно художник декількома деталями зв'язує попередню карти­ну з наступною, створюючи своєрідну живописну сповідь. На жаль, картини не збереглися. Вони загинули під час пожежі в 1755 р. і дійшли до нас в авторських гравюрах. Близькими за духом та творчою манерою до "Кар'єри повії" постає серія з восьми картин "Кар'єра марнотратника" (1735 р.) та "Модний шлюб" (1743 р.) — найвизначніша за майстерністю виконання серія, а також "Вибори до пар­ламенту" (1754 р.).

Своїми серіями-хроніками Хогарт започаткував перші сторінки реалізму в живописі та графіці. У його творах світ не втрачає своєї чуттєвої чарівності, негідними постають лише засоби використання життєвих благ у сучасному йому суспільстві.

Весь хід розвитку просвітницького реалізму свідчить про його тісний зв'язок з усім спектром культурних пошуків епохи. Саме в реалістичному мистецтві того часу знайшла свій вияв тенденція до внутрішньої цілісності твору, подо­лання його відірваності від життя. Зміцнення реалістичної установки на зображення дійсності в мистецтві розглядалось ідеологами Просвітництва як ефективний засіб вирішення суспільних проблем.

І все ж, незважаючи на значні досягнення, реалізм як провідний тип художнього осмислення дійсності заявить про себе на більш високій стадії суспільного і художнього розвитку. Важливою передумовою цього повинна була стати поява цілісної реалістичної системи розуміння світу і лю­дини. Проте це вже лежало за межами XVIII ст.

Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр, який посідає одне з основних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. та більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські ака­демії на континенті.

Першим президентом академії був Джошуа Рейнольдс (1723—1792), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в своїх роботах тонко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тіціана і Рубенса, багато чого у них запозичив. Чимало робіт створив на історичні і міфо­логічні сюжети ("Немовля Геркулес, яке душить змій" — картина, замовлена у 80-х роках Катериною II, прослав­ляє перемоги Росії— одна з найкращих у цьому жанрі). Рейнольдс малював дуже багато — іноді до 180 портретів на рік. Роботи його були пишними й урочистими, але в них повною мірою відображена просвітительська віра в люди­ну, її розум, її досконалість та інші позитивні якості. Пол­ководці ("Лорд Хітфілд"), письменники ("Порене Стерн"), актори ("Девід Геррік", "Сара Сіддонс в образі музи тра­гедії"), лондонські красуні ("Неллі О'Брайен"), дитячі портрети, які мали гучний успіх, — все це у зображенні Рей-нольдса чудові люди, в них підкреслено все найкраще, натхненне.

Художник Просвітництва наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих рисах, духовній суті. Внутрішня динаміка картин досягається певним ко­льоровим складом: напруженим контрастом між звичайним золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом і вкрапленнями плям інтенсивно-синього, зеленого або яс­краво-гарячого.

Рейнольдсу англійський живопис завдячує славою. Цьо­му сприяли і громадська просвітницька діяльність худож­ника, і його праці з теорії мистецтва, естетики.

Найближче до Рейнольдса стояв Джордж Ромні, який малював портрети молодих англійок ("Дочка пастора", "Місіс Грір"), звичайно, камерно, інтимно, навіть іноді впадаючи у солодкуватість ("Мати і дитя"). Менш відомі портретисти — Джон Хоппнер, Джон Опі (англійський Караваджо); шотландський майстер Генрі Реберн. Захоп­лено був прийнятий на континенті Томас Лоуренс. Почавши з портретів, близьких творчо до Рейнольдсових, Лоу-ренс завершив свою творчість більш холодними, поверхо­во ефектними, хоч і, безсумнівно, віртуозними за технікою виконання. Певного розвитку набрав побутовий жанр, гра­фіка — в основному репродукційна, вона популяризувала твори живопису.

Визначна роль у мистецтві за доби Просвітництва на­лежала скульптурі.

Скульптура у Франції, як і в інших державах Європи, пройшла ті ж самі, що і живопис, етапи: це переважно рокайльні форми у першій половині XVIII ст. і наростан­ня класичних рис — у другій. Група приборкувачів коней (Гійом Кусту (1678—1746), виліплена для парку розваг у Марлі (тепер на Єлисейських полях), пройнята духом ба­роко. Але вже зображення королеви Марії Ліщинської в образі Юнони позначене віяннями нової доби. Риси лег­кості, свободи, витонченості у Жана Батіста Пігаля (1714— 1785), артистизм і відчуття матеріалу у Клода Мішеля, який працював у дрібній пластиці. Блискучий майстер класициз­му Етьєн-Моріс Фальконе (1716—1791) став знаменитим, працюючи в Росії ("Мідний вершник", моделі для фарфору). Він автор статуй та композицій на міфологічно-алего­ричні теми.

Молодший сучасник Фальконе Жан Антуан Гудон (1741 — 1828) створив скульптурне-портретну галерею вче­них, філософів, людей мистецтва. Серед них статуя Воль-тера — в обличчі старого із запалими щоками, проваленим ротом живе незгасний насмішкуватий розум.

Помітне місце в мистецтві XVII ст. належить музиці, високо оціненій в естетичних творах просвітителів. Так, у Монтеск'є є висновок про те, що музика, яку греки вва­жали вихователькою моралі, і справді "протидіяла жорст­кому впливу грубої установи і в галузі виховання відводи­ла для душі місце, якого у неї без цього не було б".

В епоху Просвітництва серед композиторів з'явилися такі титанічні постаті, як Г. Гендель, Й. С. Бах, Й. Гайдн, К. В. Глюк, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен. Кожен з цих митців справив грандіозний вплив на розвиток усієї світо­вої музичної культури.

Як бачимо, духовна культура доби Просвітництва склад­на і суперечлива. Періоду властиві такі особливості худож­нього сприйняття життя як інтимність, ліризм і гостра спостережливість. Ці якості принесли нові відкриття і про­сунули далеко-далеко вперед світову художню культуру. Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, вла­стивих мистецтву попередніх епох.

Таким чином, підсумовуючи сказане, підкреслимо, що XVIII ст. своєю культурою, що розвивалася під знаменом звернення до розуму в усіх сферах життя, зробило вагомий внесок у справу становлення цінностей як європейської ци­вілізації, так і людського суспільства взагалі. Проголосивши лозунги із загальнолюдським змістом, створивши шедеври мистецтва і літератури, парову машину та інші технічні до­сягнення, які перевернули суспільне життя в прямому розу­мінні слова, Просвітництво стало ще одним освіченим су­спільством, щаблем на шляху до Свободи особистості.


 

Використана література:

1. Історія світової культури. – М., 1991.

2. Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири. – К., 2001.





Реферат на тему: Ідеї Просвітництва в мистецтві (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.