Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Етнічна та релігійна ситуації в Україні. Культурна політика. Загальна інформація (частина 2) (реферат)

1.1. Мовно-етнічна характеристика

1.2. Релігійна ситуація

1.3. Короткий огляд розвитку культури та культурної політики в Україні

1.1. Мовно-етнічна характеристика сучасної України

Українська Конституція визначає «Український народ» як такий, що складається з «громадян України всіх національностей», а щодо мовних прав Стаття 10 Конституції визначає:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.»

Те, що російська мова удостоїлася окремої від інших «мов меншин» згадки в цій статті, вочевидь, відображає переконання законодавців, що російська «супер-меншина» та її мова повинні мати особливий статус. І справді, цей особливий статус, хай і не окреслений офіційно, фактично втілений у деяких владних практиках - наприклад, російською мовою користуються в парламентських дебатах, нею паралельно з українською заповнюються паспорти громадян України тощо.

Стаття 53 Конституції також визначає права меншин у сфері освіти:

«Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних закладах освіти або через національні культурні товариства.»

Та все ж Україна є радше нетиповою багатоетнічною державою. З одного боку, деякі регіони України мають багатоетнічне й багатокультурне населення, з іншого ж боку, багато її регіонів можна сміливо охарактеризувати як моноетнічні, але двомовні, інші ж - як багатоетнічні, але з одномовною (власне, російськомовною) культурою - як-от Донбас.

Проблематику етнокультурного різноманіття в національній державі часто трактують як питання меншин. В Україні такий підхід виглядає радше як дещо модернізований варіант старих радянських підходів, в основу яких покладено поняття, що його деякі сучасні дослідники називають інституціалізованою особистою національністю (institutionalized personal nationality), інші - приписаною етнічною приналежністю (ascribed ethnicity). Згідно з таким підходом, кожен громадянин України має свою національність, що раніше записувалася в його паспорті. Таким чином українське суспільство складається із майже 130 «національностей», які за Конституцією є рівними. Національний склад України за переписом 2001 р. представлено в Таб. 1.1.

Таблиця 1.1. Національний склад населення України[1] за переписом 2001 року

Національність

Загальна чисельність, тис.

Як % від загального населення України

2001 як
% від 1989

2001

1989

Українці

37542,7

77,8

72,7

100,3

Росіяни

8334,1

17,3

22,1

73,4

Білоруси

275,8

0,6

0,9

62,7

Молдавани

258,6

0,5

0,6

79,7

Кримські татари

248,2

0,5

0,0

530

Болгари

204,6

0,4

0,5

87,5

Угорці

156,6

0,3

0,4

96,0

Румуни

151,0

0,3

0,3

112,0

Поляки

144,1

0,3

0,4

68,5

Євреї

103,6

0,2

0,9

21,3

Вірмени

99,9

0,2

0,1

180

Греки

91,5

0,2

0,2

93

Татари

73,3

0,2

0,2

84,3

Цигани

47,6

0,1

0,1

99,3

Азербайджанці

45,2

0,1

0

122,2

Грузини

34,2

0,1

0

145,3

Німці

33,3

0,1

0,1

88

Гагаузи

32

0,1

0,1

100

Інші

177

0,4

0,4

84

Дані перепису, особливо зміни в чисельності деяких національних (етнічних) груп за період між переписами 1989 і 2001 років, потребують коментарів. Статистика дає лише дані по тих етнічних групах, які в колишньому СРСР традиційно розглядались як «нації, національності, народності». Молдавани розглядаються як окрема національність, а не як частина румунської нації, бо так їх розглядали в радянські часи.

Спостерігається різкий спад чисельності деяких етнічних груп, наприклад, росіян (до 73,4% від рівня 1989 року) та євреїв (до рівня 21% від їхньої чисельності в 1989 році), що важко пояснити тільки загальним зниженням чисельності населення або емiграцією. За O. Mалиновською й В.Трощинським[2] імміграція в Україну в 1991-2000 роках склала понад 2 мільйони, включаючи приблизно 0.7 мільйонів етнічних українців і понад 0.2 мільйона кримських татар, тоді як загальне число емігрантів з України за цей час склало майже 1.7 мільйони. Ймовірно, деякі колишні «росіяни» вирішили в 1991-2001 роках змінити свою «п`яту графу», ставши українцями, греками, євреями або поляками. Те саме можна припустити й щодо румунів і молдаван.

Протягом кількох десятиліть відбувся виїзд майже 80% євреїв України, які протягом сторіч складали значну частину її багатокультурного суспільства. Адже 2.6 мільйона євреїв, які проживали на території України в 1900 році, складали близько 9% її населення[3]. Це означає, що протягом ХХ століття чисельність єврейської громади в Україні зменшилася майже вдесятеро. Єврейське містечко (штетль), що було традиційною формою існування єврейських громад та їдиш-мовної єврейської культури ще на початку ХХ століття, нині цілком зникло.

Спостерігалось значне зростання кавказьких етнічних спільнот за 1990-2001 роки (вірмен - на 180%, азербайджанців - на 122%, грузинів - на 145%). При цьому реальні дані можуть бути суттєво вищими[4]. Ще істотнішою зміною стало повернення на історичну батьківщину кримських татар, чия чисельність за 1990-ті роки зросла в п`ять разів.

Етнонаціональна структура українського суспільства має важливий регіональний вимір. Деякі етнічні групи сконцентровані в певних регіонах, де складають значну частку населення. Росіяни, наприклад, складають 38% населення в Донецькій області, 39% в Луганській області й більшість - у Криму (58,3%), натомість у Західній Україні вони складають лише 2-3% населення, в Центральній Україні - в середньому лише 4-8%. Понад 90% угорців України живе в Закарпатті, складаючи 12% населення області. Три чверті болгар (150 тисяч) живуть в Одеській області (6,1% її населення); 80% румунів живуть на Буковині (12,5% місцевого населення, ще понад 7% додають молдавани) і т. ін. Етнічні українці складають понад 80 % населення в 18 регіонах із 27, головним чином - в західних і центральних областях. Вони також складають статистичну більшість в усіх інших регіонах, крім АР Крим, в якій проживає 58,3% росіян, 24,3% українців, 12% кримських татар і 5% інших національностей) та Севастополя (72% росіян, 22% українців, 6% інших).

Можна зробити висновок, що кілька регіонів України (Закарпаття, Буковина, Одещина, Крим, Донбас, Харківщина і Дніпропетровщина) мають виражений багатоетнічний склад населення, натомість такі історичні регіони України, як Волинь і Поділля, сьогодні стали фактично моноетнічними (хоча ще на початку ХХ століття такими не були).

Важливий аспект, не відображений в даних перепису населення 2001 р., це - поява в Україні так званих «нових меншин», головним чином вихідців з Південної Азії (Афганістан, Індія, Пакистан, В`єтнам), а також із країн Близького Сходу та Африки. За офіційною статистикою, число людей, які покинули Україну в пошуках кращого життя в 2003 році, склало 63,7 тисяч чоловік, тоді як майже 40 тисяч прибуло сюди (в тому числі 32,9 тисяч - з країн СНД і 6,6 тисяч з інших місць, головним чином з Азії). На кінець 2003 року 2,9 тисяч осіб отримали офіційний статус біженця[5]. Але фактичне число іммігрантів - набагато вище. Понад 10 тисяч заяв на отримання статусу біженця були зареєстровані протягом 1996-2002 років[6].

Окрім легальних іммігрантів та біженців, з офіційним статусом чи без нього, має місце потік незаконних мігрантів, переважно з Азії, які прямують на Захід через Україну. За даними Держкордону України, тільки в самій Закарпатській області за період від 1996 по 2001 роки було затримано 21355 порушників кордону, з них 8734 були з Афганістану, 3874 з Індії, 2641 з Шрі-Ланки, 1432 з Бангладеш, 884 з В`єтнаму, 744 з Пакистану, 571 з Іраку, і більше тисячі - з інших країн[7]. Багато з цих мігрантів після невдалих спроб перетнути кордони Євросоюзу залишились в Україні й влилися до іммігрантських громад.

Найбільшими з цих громад є афганська, індійська і в`єтнамська, по кілька тисяч членів кожна. Вони не настільки численні й закорінені, як 'старі' меншини, до того ж новоприбулі зосереджені головним чином у великих містах (Київ, Харків, Одеса). Однак, будучи культурно й расово вельми відмінними від більшості, вони вносять важливі зміни в етнокультурну ситуацію.

Науковці відзначають, що статистика «національного складу» не цілком відбиває складний характер мовної та етнокультурної ситуації в Україні. «Приписана національність» не обов`язково збігається з мовно-культурною ідентичністю. Наприклад, історик А.Момрик вважає, що білоруси в сучасній Україні не утворюють відмінної етнокультурної групи, а є «віртуальною меншиною», оскільки багато з них переїхали в Україну протягом останніх десятиліть і, живучи у великих промислових містах, у русифікованому пострадянському культурному середовищі, мають слабкі зв`язки з Білоруссю. Тому, попри чималу загальну чисельність,

«...вони не створили протягом свого перебування в Україні не лише жодної газети, театру, школи, а навіть жодного факультативу з вивчення рідної мови. (...) Лише 2% білорусів користуються в сім'ї рідною мовою, і лише 12.7% їх висловилися за навчання рідною мовою»[8].

Тут ідеться, власне, не так про "віртуальність”, як про інституційну ненаповненість цієї меншинної групи (термін проф. В.Євтуха)[9].

Отже, адекватний опис етнокультурної ситуації в Україні вимагає також даних про мову наших співгромадян. У таблиці 1.2 наведені відповідні дані перепису 2001 року. З них бачимо, що 67,5% населення України вказали українську мову як рідну (зростання на 2,8% у порівнянні з 1989 роком), тоді як 29,6% вказали російську (зниження на 3,2% щодо 1989 р.). Частка всіх інших мов складає 2,9%.

Таблиця 1.2. Мовний склад населення України

Національності

Вказали як рідну мову ( %)

Мову своєї національності

Українську мову

Російську мову

Іншу мову

Українці

85,2

X

14,8

0,0

Росіяни

95,9

3,9

X

0,2

Білоруси

19,8

17,5

62,5

0,2

Молдавани

70,0

10,7

17,6

1,7

Кримські татари

92,0

0,1

6,1

1,8

Болгари

64,2

5,0

30,3

0,5

Угорці

95,4

3,4

1,0

0,2

Румуни

91,7

6,2

1,5

0,6

Поляки

12,9

71,0

15,6

0,5

Євреї

3,1

13,4

83,0

0,5

Вірмени

50,4

5,8

43,2

0,6

Греки

6,4

4,8

88,5

0,3

Волзькі татари

35,2

4,5

58,7

1,6

Цигани

44,7

21,1

13,4

20,8

Азербайджанці

53,0

7,1

37,6

2,3

Грузини

36,7

8,2

54,4

0,7

Німці

12,2

22,1

64,7

1,0

Гагаузи

71,5

3,5

22,7

2,3

Інші

32,6

12,5

49,7

5,2

Крім росіян, є ще кілька переважно російськомовних етнічних груп (білоруси, євреї, греки, волзькі татари й німці) - як результат русифікації за радянського режиму. З іншого боку, існування 328 тисяч росіян, які вказали українську як рідну мову, свідчить про протилежну тенденцію останніх років[10].

Одначе, задекларована «рідна мова» часто означає не мову реального спілкування, а мовно-національне самоусвідомлення (іншими словами, переконаність тієї чи іншої особи, що, будучи членом певної національної спільноти, він чи вона мають розмовляти мовою цієї спільноти-національності). Дані про так звану мову найкомфортнішного спілкування (language of convenience) суттєво відрізняються від даних про рідну мову. Рейтинг російської тут значно вищий, українська опиняється суттєво нижче, а більшість інших мов фактично зникає із загальної картини.

Деякі дослідники, як-от В.Хмелько і Д.Арель,[11] стверджують, що населення України переважно складає три великі етно-мовні групи: україномовні українці (40-45%), російськомовні українці (30-34%), і власне росіяни (майже 20%). Крім того, має місце деяка поляризація цих етно-мовних груп між заходом і південним сходом, яка також впливає на політичні орієнтації.

Важливим аспектом забезпечення умов для збереження й розвитку мов і культур меншин є шкільництво. Українські урядовці пишаються широкою мережею загальноосвітніх шкіл з викладанням мовою меншин. Справді, така мережа діє і нараховує майже 200 державних шкіл, але й тут з багатьох історичних і суспільно-політичних причин одні меншини виявляються «рівнішими» за інші.

Таблиця 1.3. Школи для меншин в Україні[12]

Меншина

Загальна чисельність (тис.)

Школи з викладанням мовами меншин

Число учнів, включаючи тих, хто лише вивчає мови меншин (тис.)

 

 

 

 

 

Росіяни

8334

1732+

800+1.700

Білоруси

276

-

-

Молдавани

259

9+

3.7+2.3

Кримські татари

248

13+

3.7+32.5

Болгари

205

-

0+13.4

Угорці

156

69+

16.5+1.3

Румуни

151

94+

25+0.25

Поляки

144

4+

1+4.1

Бачимо, що угорська й румунська меншини справді вигідно вирізняються забезпеченістю школами, а молдавани та кримські татари виглядають дещо гірше. Стосовно шкільництва у Криму предатавники кримських татар відзначає, що з майже 46 тисяч кримськотатарських дітей шкільного віку лише 3.7 тисяч мають можливість навчатися рідною мовою, решта 32 тисячі можуть лише вивчати цю мову в школі, але ще майже 10 тисяч учнів мусять ходити до російських шкіл, де немає навіть уроків кримськотатарської мови.

Влада АР Крим пояснює недорозвиненість шкільної мережі для кримських татар браком підготовлених педагогічних кадрів для викладання кримськотатарською мовою, а також браком підручників, шкільних будівель та обмеженістю фінансових можливостей уряду АР Крим. Втім, попри ці та інші серйозні проблеми, загалом міжетнічні стосунки в Україні залишаються доволі толерантними, й масштабних силових конфліктів поки що не було.

1.2. Конфесійна ситуація в Україні

Переважна більшість населення сучасної України відносить себе до православних, хоча в Галичині домінують греко-католики, а серед кримських татар поширений іслам. При цьому варто зауважити, що реально практикуючих православних чи мусульман - набагато менше ніж тих, хто себе відносить до прибічників цих релігій.

Водночас православних церков в Україні - три: УПЦ Київського Патріархату (що вважає себе єдиною справді національною церквою), УПЦ Московського патріархату (що вважає себе єдиною справді катонічною православною церквою в Україні і входить до складу Російської православної церкви), а також найменша за кількістю парафій - Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що виступає як спадкоємиця однойменної церкви, що існувала в 1920-30 роки й була знищена сталінським режимом.

Українська греко-католицька церква була створена Берестейською церковною унією 1596 року й свого часу претендувала на охоплення всіх православних тодішньої Речі Посполитої, нині поширена передусім у трьох галицьких областях (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська), але її храми відкриваються й в інших регіонах України, де мешкають вихідці з Галичини. У 2005 році офіційно перенесено митрополичу катедру УГКЦ зі Львова до Києва, що викликало галасливі протести «православних активістів» та деяких одверто проросійських політичних сил.

Римсько-католицька церква в Україні історично була передусім церквою тутешніх поляків (нині чимало з них - мовно й культурно українізовані), а також словаків Закарпаття. Католицькі парафії діють переважно в Західному регіоні та на Правобережній Україні. Серед інших етнічних меншин так само найпоширенішою є православна конфесія (румуни, молдавани, болгари, греки). До протестантів належать угорці (кальвіністи). Чимало протестантських конфесій (баптисти, методисти, адвентисти, євангелісти тощо) поширені також серед українського населення ще з ХІХ століття.

1. 3. Короткий огляд розвитку культури та культурної політики в Україні

Після втрати своєї короткотривалої незалежності (1918-1920) Україна довго не мала можливості формувати власну національну культурну політику. І поміркована «українізація» 1920-х років, і погроми української культури в 1930-х, і повзуча русифікація 1970-х, і горбачовська «гласність» - усе це були просто місцеві варіанти політики, розроблюваної й запроваджуваної компартійним керівництвом у Москві.

За радянського періоду українська культура не мала можливості розвиватися вільним, природним, незалежним способом. Тодішній режим прагнув не просто поставити українську культуру цілковито собі на службу (як це він намагався зробити з російською культурою), але й перетворити її на другосортну, провінційну, і в кінцевому рахунку - асимілювати її в рамках так званої «багатонаціональної радянської культури».

Втім, таке становище мало й іншу, дещо «світлішу» сторону. Насправді радянський режим ніколи не був зацікавлений у «нищенні культури» - навпаки, він вважав так звану «культурну революцію» (котра мала на меті «формування нової соціалістичної людини») одним із своїх найбільших досягнень. Розвинена мережа державних закладів культури та дешевий доступ до широкого набору культурних послуг завжди належали до «радянського способу життя».

Таблиця 1.4. Державні й комунальні заклади культури в Україні та доступ до культурних послуг в Україні, 1980-2005 рр.

1980

1990

1996

2000

2004

2005

Бібліотеки, тис.

26.2

25.6

23,6

20,7

20.0

19.8

Бібліотечні фонди, млн. томів

371

418.9

356,3

350

333

329

Клуби та будинки культури, тисяч

26.1

25.1

22,7

19

19.4

19.1

Театри

84

125

130

131

133

135

Відвідування театрів (млн.)

19.3

17.6

6,8

5,7

6.0

6.2

Кінотеатри та

кіноустановки, тис.

28.0

26.8

20,2

6,9

3.6

3.3

Відвідування кіно: за рік, млн. - на душу населення

810

16

552

11

122

2

6

0.12

10

0.2

10.5

0.25

Відвідування концертів, млн.

20.9

15

10

4

4.9

4.4

"”, на душу населення

0.4

0,3

0,2

0.1

0.1

0.9

Музеї

167

214

328

378

422

437

Відвідування музеїв, млн.

27.3

31,8

16,5

16.0

18.5

18.9

Джерело: Держстатистика України, 2006

Внаслідок цієї політики «окультурення мас» в радянській Україні була розбудована мережа публічних культурно-мистецьких закладів, цілковито адміністрованих і фінансованих державою. Ця мережа, втім, не була аж настільки густою (порівняно з деякими сусідніми східноєвропейськими країнами), і досягла піку розвитку десь у 1970-х роках, а потім - почався період її повільної стагнації (пов'язаний із загальним суспільним застоєм, а також із скороченням сільського населення України). Аж до настання «перебудови» не було зростання українського книговидання, а україномовна преса неухильно скорочувалася в 1970-80-х роках. Цифри кіновиробництва на студіях в УРСР у ті роки можуть здаватися солідними порівняно з іншими малими кіноіндустріями світу, однак культурний зміст та художній рівень більшості цих кінопродуктів ніяк не виділялися з посереднього потоку загальнорадянського кінематографічного «мейнстріму» (будучи до того ж російськими за мовою, а часто й за акторським складом).

З настанням «перебудови» проблема по-справжньому національної культурної політики України була поставлена знову. У 1988 році відомий український науковець, колишній дисидент Іван Дзюба опублікував важливу статтю «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» котра викликала жваву дискусію в інтелектуальних колах. І.Дзюба писав:

"А що, власне, розуміти під українською національною культурою, який обсяг явищ? Досить часто ми – свідомо чи несвідомо – ігноруємо це питання, наче воно від лукавого. І під українською культурою розуміємо просто механічну суму культурних явищ, наявних на території України. ...З однієї монографії довідуємося, що у нас є буквально сотні українських документальних, ігрових, музикальних телефільмів. А ми ж добре знаємо, що їх мізерні одиниці. В іншій публікації називається кільканадцять "українських” дитячих та лялькових театрів, і доводиться гірко усміхнутися, бо "українські” вони тільки за адміністративно-географічною, а не за мовною та культурно-мистецькою ознакою. (...)

Тенденція розчиняти українську національну культуру в потоці продукції, виробленої на території України, скажімо, на Одеській кіностудії чи на Київському поліграфічному комбінаті, веде до зняття питання про національну якість цієї культури, а отже, й про саму культуру взагалі.[13]”

Однак, на погляд І.Дзюби, є й інша крайність -

"...так само невмотивована й небезпечна, хоча вже й не так суспільними, як творчими наслідками. ...Маю на увазі своєрідний пуризм, який пильно обмежує сферу української культури явищами тільки україномовними, коли йдеться про вербальні мистецтва, та, коли йдеться про мистецтва невербальні, явищами з очевидними рисами традиційних національних стилів. Це призводить до ...хворобливого погляду на все те як щось вороже, ледве чи не міжнародну диверсію проти українського мистецтва.[14]”

Дзюба врешті-решт дійшов висновку, що:

"...скрізь на Україні українська національна культура функціонує сьогодні в сусідстві з російською культурою, в оточенні російської культури, в діалектичній взаємодії з нею (що включає і співробітництво, і змагання, й конкуренцію), в тому числі й російською культурою, яку творить на Україні російське та українське населення.[15]”

З огляду на такі обставини Дзюба говорить про необхідність нової "культурної українізації”, що її він тоді обережно окреслював у термінах "естетичної конкретизації” національного характеру культури та "відчуття місії” українського митця:

"...Доводиться знову говорити про потребу філософської й соціологічної концепції української національної культури, та її різнобічної естетичної конкретизації, а також про необхідність для кожного вчитися мислити категоріями не лише фаховими, а й категоріями української культури як цілісності, як системи. ...Звідси й необхідність для творців культури, діячів мистецтва відповідного самоусвідомлення та відповідного душевного стану, який можна було б охарактеризувати як відчуття місії, як осмислений і одухотворений патріотизм, поєднаний із загальнолюдською широтою погляду.[16]”

Після здобуття незалежності в 1991 році завдання «культурної українізації» почало набувати конкретного змісту, й багато хто вірив, що нове відродження національної культури вже не за горами. Однак реальність виявилася значно складнішою й суперечливішою. До сформульованої І.Дзюбою вимоги «відчуття власної місії» українського митця й діяча культури додалася вимога чіткої й дієвої культурної політики новоствореної незалежної держави. На жаль, саме інертність і невизначеність державної політики (або й відсутність артикульованої культурної політики взагалі) стала, на думку багатьох, основною причиною кризових явищ 1990-х.

Можна вказати на кілька серйозних викликів, перед якими опинилася після здобуття державної незалежності українська культура.

Перший – виклик зміни політичного й суспільного ладу. Розвал тоталітарного СРСР та його планової економіки, в рамках яких десятиліттями мусила розвиватися національна культура, виявили її неготовність до існування без щоденної державної опіки, адміністративної та фінансової, до ринкової боротьби за читача, слухача, глядача.

Гідна відповідь на цей виклик передбачала здійснення подвійного завдання: з одного боку, слід було сформувати інфраструктуру, в тому числі управлінську, пристосовану до вільно-ринкових умов; з іншого – не допустити розвалу існуючої мережі державних та комунальних закладів культури і мистецтва (хоча очевидно, що певні втрати при цьому, були неминучі). Справді, зусиллями держави та місцевого самоврядування, культурно-мистецької громадськості вдалося в основному зберегти успадковану мережу закладів культури (театрів, музеїв, бібліотек і будинків культури, культурно-мистецьких навчальних закладів), однак засади й механізми державної підтримки культури змінилися незначно.

Другий виклик - це виклик відкритості та глобалізації. Національна культура, яка до кінця 1980-х років існувала у режимі своєрідного гетто (висока культура – для української інтелігенції, а традиційна народна культура – переважно для селян і вчорашніх селян), виявилася малопристосованою до конкуренції із західною культурою, перед якою тепер упала залізна завіса, та з російською культурою, яка стрімко комерціалізувалася.

Це гостро поставило питання цивілізованого протекціонізму щодо вітчизняного виробника культурного продукту, захисту українського культурного простору.

Нарешті, третій виклик – то виклик націєтворення. Відома недосформованість української політичної нації ставила перед національною культурою завдання, які в більшості сусідніх країн були в основному вирішені багато десятиліть тому. Однак україномовна національна культура, що їй раніше доводилося здебільшого обслуговувати запити такої соціально-культурної групи, як «свідомі українці», не могла успішно дати собі раду зі смаками та культурними потребами всього суспільства України. Аби виникла взаємна відповідність між українською політичною нацією, яка тепер інтенсивно формується, та українською національною культурою, обидва елементи мусили пройти істотну еволюцію: доволі неоднорідне суспільство громадян України ще має стати зрілою політичною нацією, а україномовна культура етнічних українців – перетворитися на культуру всього українського суспільства.

Заяви про «кризу української культури» в перше десятиліття незалежності (чи принаймні про її неочікувано слабкий розвиток) стали «загальним місцем» тодішніх суспільних дискусій. Незважаючи на очевидні позитивні зміни, як-от свободу творчого самовираження, знищення монополії держави на фінансування й управління культурою, безпрецедентна відкритість української культури до зовнішнього світу, фактом 1990-х років стало різке погіршення фінансового становища більшості закладів культури, зниження доходів та суспільного статусу професійних митців та інших працівників галузі, навіть у порівнянні з часами «горбачовської перебудови».

Припиняли існування (як не формально, то фактично) сотні кінотеатрів, будинків культури, бібліотек (особливо на селі), постійно скорочувалося українське книговидання, а кіновиробництво майже припинилося. Відбувалося постійне падіння відвідувань закладів культури. Українці стали значно менше купувати книжок, рідше ходити в театри і музеї, в кіно та на концерти. Ця негативна тенденція змінилася лише після 2000 року.

Деякі оптимістично налаштовані аналітики, порівнюючи цю ситуацію з подібними або й гострішими тенденціями в інших постсоціалістичних країнах (див. табл. 1.5), доходили висновку, що це - наслідок трансформації культурних практик та поширення нових комунікаційних технологій (відео, персональних комп'ютерів, Інтернету тощо). Однак, на погляд інших, у зубожілій пострадянській Україні не Інтернет чи глобалізація спричиняють розвал мережі закладів культури, а глибока економічна криза та незадовільна державна політика.

З іншого ж боку, в 1990-і роки поруч із державно-комунальною мережею в більшості регіонів України, особливо у великих містах, виникли й розвиваються в складних господарчих умовах сотні недержавних культурно-мистецьких організацій (театрів-студій, музеїв, книговидавництв, аудіовидавничих фірм, продюсерських центрів, дистрибюторських фірм, мистецьких галерей та ін.). Нині вони вже становлять помітну і важливу частку культурної сфери, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державні і комунальні заклади. По всій Україні діють сотні приватних телеканалів та радіостанцій, не маючи державної підтримки. Водночас небагато з-поміж них можуть похвалитися фінансовою самостійністю - переважно ці телерадіоорганізації залежать від грошових вливань власників-бізнесменів, часто - політично обумовлених. Подібна ситуація склалася у книговидавничій справі. Працюють сотні приватних видавництв, які з середини 1990-х років видають більше назв книжок, аніж державні видавництва, а з 1999 року - й більше сукупного тиражу.

Окрім малоефективної й часто інертної державної культурної політики, було ще кілька чинників, що вплинули на тодішнє погіршення становища в культурному секторі: зокрема, значно зрослий потік мас-культурного імпорту з Росії та Заходу.

Після розпаду СРСР російські комерційні культурні індустрії досягли значного прогресу, а їхня продукція здавна широко споживається в Україні - не лише російськомовною, але й україномовною публікою. Внаслідок цього український культурний ринок та ефір електронних мас-медіа заповнені російськими книжками, російськими та американськими фільмами й поп-музикою. Багато хто вважає, що таке становище є загрозливим не лише для розвитку національної культури, але врешті-решт і для української національної ідентичності.

Втім, деякі науковці вважають, що має місце не стільки криза української культури, скільки криза публічного сектора в культурі, успадкованого від радянських часів. Натомість національна культура як така нині проходить через складний і болісний процес трансформації, в якому співіснують негативні та позитивні тенденції. Труднощі, що їх переживають культурно-мистецькі організації державного й недержавного сектора, в основному пояснюються господарчими труднощами та все ще низькою купівельною спроможністю публіки.

Мають місце також природні «хвороби росту» молодих українських культурних індустрій, з їх недосвідченим менеджментом та недостатніми інвестиціями. Надто слабка державна підтримка недержавного сектора в культурі також не є унікальною для України - в інших посткомуністичних країнах ситуація подібна, й може бути частково подолана за рахунок більшої господарчої вправності, а також спонсорів і благодійників.

Отже, попри чимало зробленого в культурній сфері України за останні роки, процес реформування державної політики у сфері культури ще далекий від завершення - зокрема, ще тільки починають будуватися механізми стабільного партнерства держави з недержавним неприбутковим сектором, а також нові, прозорі й конкурсні механізми фінансування культури.


 


[1] Джерело: www.ukrstat.gov.ua

[2] Етносоціологія, терміни й поняття. (Колектив авторів під керівництвом В.Євтуха), видавництво «Фенікс», Київ, 2003, стор. 252-253

[3] Наулко В. Динаміка етнічного складу населення України - У кн. Етнонаціональні процеси в Україні. Історія і сучасність. - Київ, 2001, с. 47.

[4] Про питання кавказьких меншин України - див: А.Момрик. Кавказские диаспори в Украине. - Центральная Азия и Кавказ. 2004, № 3(33), с. 139-147.

[5] Україна у цифрах у 2003 році. - Мінстат України, 2004. С. 306-307.

[6] Етносоціологія. Терміни і поняття. - с. 253.

[7] 2004 EU Accession: Implications for Ukraine's Relations with its Central European neighbors. - Kyiv, 2004, p. 223.

[8] А.Момрик. Етнодемографічна характеристика України на межі тисячоліть. Неопубл. стаття, 2004.

[9] Про інституційну наповненість меншин - див. В.Євтух, А.Трощинський, «Етнонаціональна структура сучасного українського суспільства - деякі аспекти системного бачення її розвитку» - у кн.: Етнонаціональна структура

українського суспільства. Довідник. - К: Наукова думка, 2004, с. 3-35.

[10] Момрик А. Етнодемографічна характеристика України на межі тисячоліть. Неопублікована стаття, 2004.

[11] D.Arel, V.Khmelko, ‘The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine' //The Harriman Review, vol 9, no 1-2 (1996).

[12] Див.: Чілачава, с. 167.

[13] І.Дзюба. "Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?” – Щорічник "Наука і культура. Україна..” Випуск 22, 1988. с. 314.

[14] Там само.

[15] Там само, с. 315.

[16] Там само, с. 325.





Реферат на тему: Етнічна та релігійна ситуації в Україні. Культурна політика. Загальна інформація (частина 2) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.