Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Етика в системі гуманітарних наук (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Етика в системі наук про людський дух. 4

2. Етика і мистецтво. 6

3. Етика та релігія. 9

4. Етика і право. 11

Висновки. 16

Список використаних джерел. 17


Вступ

Етика — це наука про найбільш загальні закони становлення та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль. Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як суб'єкта творення моральності у безпосередньому процесі спілкування (обміну досвідом людяності). По-друге, на рівні соціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяності стосунків. Досягнутий, реально освоєний досвід відношення та перспектива його закріплюється в наукових ідеях і теоріях, що, в свою чергу, обертаючись на практику, ставлять перед нею вимогу відповідати належному рівню людяності. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства, долаючи ментально обмежені уявлення про сутність людини та цінності людського життя. З історичним поступом людство підноситься до усвідомлення себе єдиним цілим. Поступ є настільки реальним, наскільки людство усвідомлює себе ноосферним цілим і в цих межах організовує свої стосунки, спираючись на моральні критерії. Можна з повною підставою твердити, що вся історія людства є історією творення образу людяності.

Аналіз названих рівнів реального вияву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя, зокрема орієнтувати особистість на моральне самоутвердження на засадах поваги до себе як людини. Пізнання закономірностей морального саморозвитку людства — вагомий чинник становлення оптимістичного світовідношення. Воно засвідчує зростання рівня самоорганізації людських спільнот на засадах розумного, а також показує шляхи самоудосконалення особи — на засадах морального відношення до світу.


1. Етика в системі наук про людський дух

Цінність етики в культурі відкривається через її предмет — мораль. Мораль — це опредметнена в стосунках людяність життя. На відміну від тварини, взаємодія якої з природним світом підпорядкована інстинкту виживання, людина задовольняє свої багатогранні (матеріальні та духовні) потреби багатогранним способом. Вона утверджує себе у взаємодії зі світом як суб'єкт свободи. В діяльності та завдяки їй людина творить реальний простір свободи. Людство живе у створеному ним специфічно людському просторі (матеріальному та духовному). Не воно пристосовується до природи, а природу "пристосовує" до своїх потреб.

Здійснюване людиною матеріальне виробництво, що задовольняє людські потреби в житлі, харчуванні, одязі тощо, створює образ затишного, оформленого, захищеного життя. Звільнення від випадковостей існування зумовлює особливе становище людини в природі: суб'єкта свідомого творення власного життя. Специфікою людського життя зумовлена об'єктивна необхідність організації. її основою є розумне регулювання стосунків. Організація на засадах розумності — сутнісна характеристика людського життя. Воно заявляє про себе на усіх рівнях саме як специфічно людське. На рівні великих людських спільнот (держав) регулювання стосунків здійснюється засобами законодавства, права та державних механізмів, що роблять організацію дійсною. Вона є гарантом захисту життя, майна, людської гідності кожного члена суспільства. Впродовж усієї історії існування держав, попри всю недосконалість їх історично-конкретних типів, носії ідеї організації утверджувалися в спільнотах як символічне уособлення порядку. На цій підставі вони тривалий час прирівнювалися до богів (фараони, царі). В межах державності людина утверджується як суб'єкт соціального життя. В законах, праві, як соціальних формах, попри всю історично-конкретну обмеженість способів організації життя, завжди наявні риси всезагального — риси моральності стосунків. Зрештою сама ідея організації має моральнісний характер, оскільки спрямована на збереження, відтворення і розвиток специфічно людських способів життя. Не випадково, закони в ранніх культурах розглядаються як дарунок богів. Згадаймо хоча б скрижалі Завіту, дані Мойсею богом Яхве для єврейського народу.

Окреслюючи межі діяльності, закони регулюють стосунки не лише засобами громадської думки (що характерно для моралі), але і шляхом примусу. Вони здійснюють необхідне в інтересах більшості, тому не суперечать моралі й підтримуються спільнотою. Лише в разі, коли державні установи, що покликані регулювати і контролювати виконання законів, перестають відповідати інтересам спільноти, ці суспільні форми коригуються, в тому числі і засобами примусу: зміною типу держави та механізмів, що забезпечують її функціонування.

Розгалужена система форм суспільної організації (держава, класи, партії тощо) зрештою має сім'ю своєю первинною засадою та основним чинником постійного відтворення суспільності життя. Перший досвід соціальності в її цілісній і невідчуженій формі — у безпосередніх стосунках приязні, любові — людина здобуває саме в сім'ї. Саме сім'я, за словами Гегеля, є "природною" формою існування моральності.


2. Етика і мистецтво

Предмет моралі — людяність спілкування. Опредметнення людського духу здійснюється в спілкуванні. Інший — джерело небайдужості. Моральне почуття як таке стає дійсним, коли організується своїм предметом. І щоразу воно конкретизується, розгортаючись навколо предмета небайдужості. Усе багатство та різноманітність, неповторність процесу спілкування пов'язані з його суб'єктами. Вони творять людяність стосунків. Спілкування, що має обмежений або руйнівний характер, розкриває обмеженість, антилюдяність його суб'єктів.

У моральному спілкуванні процес має самоцінний характер. Духовний досвід одного з суб'єктів "згасає" в досвіді іншого і навпаки. Зрештою він певним чином виявить себе. Трансформуючись в особистісний досвід іншого, суб'єктивуючись, він заявить про себе в інших формах. Це і є спосіб, у який мораль реалізує себе, а саме — у феномені творення суспільності. Остання є дійсною в діяльності творення людьми стосунків. Це явище можна характеризувати як суб'єктивацію досвіду людяності у процесі спілкування. Мораль здобуває можливість об'єктивації з допомогою інших форм духовного досвіду. В першу чергу це мистецтво. Специфіка мистецтва — в об'єктивації досвіду засобами художньої образності. В художньому образі духовність конкретизує себе предметними формами. Тобто дух, що розгорнувся навколо предмета небайдужості, надає останньому ідеального буття в образі. Якісна визначеність наслідків формування — це свідчення досконалості духу (розуму, почуттів, творчих здібностей). Ці наслідки засвідчують, наскільки досконалими є предмет і творчі уміння митця. Художньо-естетичне формування визначилося як найбільш відповідний змісту відношення спосіб його об'єктивації. Художній образ — це відображення якостей об'єкта відповідно до того, як вони відкрилися почуттям суб'єкта. Єдністю виражальної предметності та суб'єктивних здатностей її сприймання і опредметнення в образах створюється досвід специфічного змісту. Це досвід людського ставлення до світу, моральний за змістом та естетичний за способом його існування. Завдяки специфічним особливостям естетичного формування мораль не "консервується" в нормі, а розгортається в чуттєвому явленні як процес. Так, поняття "герой" та "героїчне" в повноті властивої їм людяності ґрунтовно осмислені не етичною, а естетичною теорією та художньою практикою. Специфіка художньої образності дозволяє розгорнути ідею людяності в цілісне буття героя, не обмежуючись аналізом конкретного вчинку, до чого вдається моральна свідомість. Етична теорія, оскільки сферою інтересів останньої є об'єктивована у вчинку людяність, неминуче звертається до конкретного та особливого. Лише на цій підставі вона може формувати поняття, закріплюючи в них сутнісні риси явищ. У мистецтві явище героїчного об'єктивується як цілісність духовного досвіду героя, що містить у собі й всезагальність досвіду.

Вплив християнства на становлення культури співпереживання стражданням боголюдини величезною мірою зумовлений мистецтвом. Численними зображеннями боголюдини, зокрема її страждань, воно формувало культуру почуттів, виражену в небайдужості до страждання іншого. Воно формувало також Почуття власної провини та відповідальності за вчинки, що здатні стати причиною чужих страждань. Отже, мистецтво сприяло формуванню ідеї людяності не як певної абстракції, а як Реальної небайдужості людини до людини. В її творенні задіяним Через співпереживання виявлявся кожний, у кому жевріють бодай якісь іскорки людяності. Звернене до боголюдини, воно Цілком могло стати реальністю і щодо конкретної іншої людини.

Форми, в яких моральне явлене мистецтвом, не є зовнішніми щодо сутності моралі. Вони зумовлені природою художньо-естетичного процесу, в якому досконалість у її самоцінності, тобто краса, споріднена з істиною людського, що виявляє себе як добро. Отже, на ґрунті краси мистецтва органічно поєднуються істина і добро.

Духовний досвід, закріплений у мистецтві у символічно-образній формі, постає в його істині як досвід моральнісний. В ньому ідеал людяності здобуває свою повноту не лише як естетично-художня реальність. Він постає дійсним і звернений до дійсності, оскільки досконале естетичне формування завжди базується на моральності відношення до предмета небайдужості. Надання предмету форм, органічних його сутності, засвідчує не лише повагу митця до об'єкта небайдужості, а й таку закоханість у своє творіння, що породжує здатність "вдихнути" в нього життя. Не випадково, Ф. Шіллер називає митця "медіум" (лат. те-dius — посередник між людьми і "світом духів").

Міф про Пігмаліона та Галатею говорить про чудодійну силу закоханості митця. Силою почуття він перетворює оброблену брилу мармуру, що набула образу жінки, в живу істоту — прекрасну Галатею.

Характерно, що до об'єктивації ідеї засобами мистецтва широко вдається релігія. Чуттєво явлений Бог (образ) та символи віри стають предметом чуттєвого переживання з боку віруючих і живлять тим самим почуття віри. Укоріненість символів віри в свідомості людини великою мірою зумовлена дією феномена художності.


3. Етика та релігія

Релігія є одним із вагомих чинників творення моралі. Це культурна форма, в якій мораль утверджується в її всезагальності, оскільки вона персоніфікована в образі абсолютного носія моральних чеснот (символ віри). Вона живить моральні почуття людей образами всезагальної небайдужості, що уособлюють абсолютне добро і моральну красу. Спонукою до моральності в релігійно-міфологічному світобаченні виступають краса та добро у їх самоцінності, а не у їх відношенні до кінцевої мети людського існування. Релігійна есхатологія пов'язує мету не з профанним минущим світом, а з іншим — вічним, потойбічним. Буття в ньому ("вічне") людина готує сама собі в цьому світі: готує або вічні пекельні муки, або райське життя під опікою Бога. В усіх релігіях має місце виражене спрямування на ідею неминучої "відплати", тобто вимоги дотримання моральності оперті в релігії на вищий авторитет і тримаються системою заохочень (спасіння душі) та покарань (пекельні муки в потойбічному світі). Нагорода за добро і кара (гнів Божий) за зло — форми спонуки до моральних вчинків. Персоніфікація моральності в ідеальному суб'єкті робить її дійсною в свідомості віруючого. Тим більше, що, скажімо, в християнстві вона оперта на образ Бога-Спасителя, який постраждав за людство. Релігійна віра знаходить опору в людській свідомості, що живе надією на існування Добра як субстанційної сили. Отже, здобуваються підстави для надії, що життя має сенс, закладений не в ньому як такому (природна реальність), а в певному надприродному началі, що Добро, якщо не в цю мить, то колись, у перспективі, утвердиться як основа життя заполонить усе живе.

Закономірності розвитку моральної свідомості відображаються в релігії у зміні образу бога як суб'єкта моральності. На ранніх етапах історії це бог, що утверджує моральність у формі заборон на певні дії, тобто у формі регламентації поведінки. Санкції за порушення вимог слідують неодмінно і мають жорсткий характер. Порушення моральних заборон віруючими розглядається як недовіра до бога. Тому бог Старого Завіту — Яхве — суворий і караючий. Зміна історичного типу моральності знаходить відображення в Новому Завіті. Тут образ моральності вибудовується навколо персоніфікованого втілення абсолютного добра — Христа. Це індивідуалізований образ Моральності, що розгортається у форми морального подвигу заради інших. Спонукою до моральних вчинків тут виступає не примус, а моральний приклад. Не страх, а заохочення. Хоча відповідальність за вчинки несе кожен осібно. Це означає, що кожен бачиться суб'єктом вибору і самоздійснення. Тим самим релігія, створюючи моральні символи, регулює стосунки, спонукаючи до дотримання моральної поведінки. В тому числі і примусом, причому не лише страхом кари у потойбічному світі. Вона бере на себе роль "посередника" в регулюванні стосунків між Богом і людьми, коригує ідеї та символи віри відповідно до потреб часу, виступаючи активним чинником творення духовної атмосфери стосунків. Ці стосунки набувають характеру системи завдяки церкві, що виступає суспільною інституцією і чинником творення та укорінення релігійної ідеології. Відповідно вона долучає до віри, часто спираючись на примус. Широко відома активна роль католицької церкви як карного органу, що часто вдавався до примусу, нищив вільнодумство, будь-яку опозицію тощо. Особливо відома ця її діяльність у добу середньовіччя та Відродження — часу, коли вона була панівним видом ідеології. Церква санкціонувала релігійні війни проти "невірних" (хрестові походи, релігійна експансія на Американський континент тощо), спалення єретиків та ін. У її сумному "доробку" мільйони людських життів.

Нині все очевидніше (принаймні це очевидно в кінці другого — на початку третього тисячоліть), що основною причиною конфліктів у різних регіонах планети стає різниця релігій та вір. Не випадково, гуманістично зорієнтована культура та мораль Новітнього часу зосереджують увагу на шляхах та засобах формування свідомого суб'єкта морального вибору, що відмовляється від життя релігійними міфами.

4. Етика і право

Право не створює моралі. Як суспільна форма відтворення стосунків (їх збереження), воно фіксує ситуацію їх відчуження. Адже сама потреба правового регулювання виникає й існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулювання та саморегулювання (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії).

Цінність права стосовно моралі в тому, що воно забезпечує дієвість механізмів дотримання усталених моральних вимог. Гегель говорить про право як форму організації свідомості: це моральні вимоги, зведені у закон. Вимоги, що їх висуває право перед суспільством, полягають, на думку Гегеля, в "очищенні від потягів". Моральна виправданість вимоги "очищення" у тому, що "потяги мають стати розумною системою волевиявлення. Таке їх розуміння, розвинуте з їх поняття, складає зміст науки про право", — пише Гегель [1, с 47]. Чітка регулятивність відрізняє право від моралі, яка може апелювати хіба що до сумління особи або спиратися на громадську думку. Якщо право утверджує людину-громадянина (соціально-історична категорія), то мораль утверджує її як людину (її сутнісну визначеність: почуватися людиною і бути людиною за ознакою людяності ставлення до світу). Право захищає певні суспільні привілеї ("дворянин — завжди дворянин" — така логіка стосунків доби середньовіччя). У такій формі утверджують себе стосунки, що відповідають поняттю "доцільного" на певних етапах історії. Принаймні, в суспільстві, де діють закони і де право не суперечить моральним уявленням про справедливість, громадяни здобувають відчуття захищеності існування.

Право у його історично-конкретних формах виходило з утвердження цінності людини залежно від її місця і ролі у соціальній структурі. У давніх греків права мали лише вільні громадяни, а громадянином був той, хто був жителем міста-полісу, був вільнонародженим і мав майно як ознаку громадянського статусу. Заслуги перед державою були гарантією прав, давали певні привілеї та почесті. Тому основними моральними категоріями визнавали мужність, честь, доблесть. Якщо у давніх греків право відображає не лише соціальний статус людини, але й людські якості, то в подальшій історії, починаючи з часів Давнього Риму, вони розходяться між собою аж до протилежного. Право захищає сильного.

Ідеал зв'язку закону, права і моралі — їх несуперечність одне одному на основі домінування моральнісного начала. Закони, відображаючи зміст права, не суперечать поняттю моральності, якщо не протистоять їй. Біля своїх витоків вони спираються на Моральну звичаєвість" або "звичаєве право" — усну традицію Дотримання норми стосунків.

Право враховує нові тенденції у стосунках людських спільнот у межах держави та в міждержавних взаєминах, укладаючи їх у закони. При тому, що останні закріплюють стосунки економічної та політичної нерівності людей, вони відповідають історично - конкретному рівню потреб суспільства. А отже, задовольняють не лише вимоги дотримання дозволеного в стосунках, але містять риси моральнісно цінного. Моральнісний елемент виражений тут певним простором свободи для самоутвердження людини. Тим-то, при всій напрузі соціальних стосунків, правові відносини відповідають потребам подальшого руху шляхом саморозвитку суспільного життя. Обов'язки, що визначені правом, не створюють несвободи. Навпаки, покладання обов'язку ставить його суб'єкт у позицію актуальних зв'язків із суспільним цілим і тим самим спонукає розум та волю до виконання покладених обов'язків. Скажімо, в умовах Давньої Греції захист держави-полісу був почесним обов'язком його громадян, а отже і привілеєм, адже такий обов'язок покладався лише на громадян. Привілеєм лицарства в середні віки було добровільне служіння своєму сюзерену (королю). Смерть заради збереження його життя — вища доблесть. Моральна доброчесність за таких умов сприймалася як суспільний привілей — привілей знатних. На цій же підставі людям незнатного походження відмовлялося у почутті честі, морального обов'язку тощо. Попри історичну обмеженість засобів, якими утверджувалися права та обов'язки, цінність має сам феномен утвердження моральності як духовного привілею.

Тенденція гуманізації суспільного життя в історичному поступі людства відображається у праві розширення привілею почуватися морально зобов'язаною особистістю. Зобов'язаною перед інтими, тими, хто входить у межі дії твоєї волі; зобов'язаною перед собою утвердитися як людина, тобто як моральнісний суб'єкт.

Важливим аспектом права, що розкривається у моральнісному контексті, є право людини на вільний вибір вчинку. Вперше цю ситуацію як духовний привілей особистості усвідомили давні греки. В трагедії Софокла "Антігона" героїня, іменем якої названо твір, керується у виборі не вимогами конкретного моменту, а вищими "законами богів", тобто моральними вимогами. Усвідомлюючи свою правоту, вона воліє прийняти смерть, але не зраджує таким моральним істинам, як добро, співчуття, прощення гpixa. Право особистості утверджувати людяність як вищу цінність вступає тут у суперечність з правом покарання за протизаконну дію (здійснення Антігоною поховального обряду щодо свого брата, звинуваченого у зраді своєму полісу). Антігона керується звичаями ("родове право", "Закони богів") і вступає у конфлікт із законами, що обстоюють інтереси держави ("людський утвір"). Моральний конфлікт двох видів права засвідчує розходження між поняттями "людина" і "соціальний суб'єкт".

Етична теорія розглядає такі аспекти стосунків, які регулюються совістю та громадською думкою і лише у крайньому випадку вимагають втручання механізмів примусу. Мова йде про моральні принципи відносин між людьми, що базуються на визнанні іншого такою самою людиною, як і я, а отже права на життя, майно, повагу гідності тощо. І. Кант пише: "Вищим серед обов'язків є глибока повага права інших людей. Наш обов'язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню цінувати його. У всьому світі немає нічого святішого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто ущемлює право інших і топче його ногами!" [2, с. 178]. Моральний пафос слів Канта є одночасно імперативом, до якого вдається філософ, щоб переконати та спонукати людей на взаємне шанування людських прав. За умови дотримання цього імперативу, на думку філософа, зникли б усі страждання, крім тих, що зумовлені тілесною природою людини (хвороби та смерть). Вимога дотримання прав людини повинна виконуватися неухильно і мати всезагальний характер. Ця вимога стосується і взаємин громадян і держави. Обґрунто-вуючи її необхідність, Кант пише: "Оскільки люди, в яких ми повинні любити людство, є предметом любові і симпатії, то і судді при накладанні штрафу на злочинця не повинні забувати про людство. Вони повинні покарати злодія, але не ображати людство шляхом принизливих засобів покарання" [2, с 181]. Вимога визнання прав кожної людини як природної і суспільної істоти продиктована просвітницьким ідеалом європейської культури XVIII ст. Нині вона є однією з основоположних засад гуманізму, що як принцип відносин утверджується культурою на переламі другого і третього тисячоліть.

Політика, на відміну від права, не належить до числа сутнісних характеристик людської життєвості, а тому щодо неї складно застосувати моральні критерії, оскільки вона підпорядковується конкретним потребам моменту і часто ігнорує вимоги моралі. Моральні принципи використовуються часто як засіб маскування істинних цілей політики держави. Політики вдаються до моральних декларацій з метою спонукати своїх громадян дотримуватися вимог, корисних для тої або іншої соціальної групи. З такою ж метою використовується декларування моральних принципів у стосунках з іншими державами.

Сказане зовсім не означає, що до політики не можна застосувати моральні критерії. Моральність політики визначається тим, який простір для розвитку активності та ініціативи своїх громадян вона відкриває, наскільки гарантований захист їхніх прав і обов'язків. Зрештою, її моральність у тому, наскільки політика створює почуття захищеності існування, стабільності життя для своїх громадян. Це досягається дотриманням законів у державі за умови контролю за їх дією з боку громадян. Політика в міждержавних стосунках має морально визначений характер, якщо вона не базується на принципі конфронтації, а виходить із необхідності дотримання злагоди в стосунках. Взаєморозуміння при врахуванні інтересів кожної держави за принципом рівності та поваги — це ідеал міждержавних стосунків, так само, як він є ідеалом стосунків усередині держави.

Історія проблеми переконує, що міждержавна політика найчастіше мала і має характер конфронтації. У ній завжди домінує право сильного. Всередині держави — в стосунках громадян — діє той же принцип: політика, спираючись на право та закони, захищає сильних світу цього. Регулятивна функція політики не виключає такого чинника, як мораль, коли мова йде про виховну функцію суспільства. В трактатах Платона "Держава" та "Закони", в праці Аристотеля "Політика" одна з основних функцій, яку покладають філософи на внутрішню політику держави, є виховання людини-громадянина. Але методи, які Платон вважає придатними для досягнення поставленої мети, далекі від моральності. Людина перетворюється на засіб для держави, а остання набуває сенсу мети. До такого сумного висновку приходить філософ, сповнений прагнення захистити державу та її громадян від системи "охлократії", коли купка сильних, прагнучи здобути панівне становище в державі, вдається до інтриг, підкупу і прямого насильства. Фізичне знищення або компрометація кращих громадян, які виражають суспільні інтереси (як це було Греції епохи еллінізму), спричинило втрату державної незалежності і, зрештою, призвело до загибелі цієї великої культури.

Тому моральність політики є виявом моральності відношення громадян до своєї держави та народу.


Висновки

Етична теорія переконливо доводить, що людина як суб'єкт життєвості має моральні зобов'язання як перед собою, так і перед людством. Щодо роду людського, то кожен його представник зобов'язаний не осоромити рід людський, своєю поведінкою не принижувати гідність людини. Як представник виду "людина розумна", а отже як член певної спільноти та людства, людина зобов'язана примножувати чесноти свого роду (народу), сприяти його матеріальному та духовному добробуту. Названі вище обов'язки, зрештою, осягаються зобов'язанням людини перед самою собою, а саме: здійснити закладені в ній природою творчі здібності на засадах людяності. Оскільки інтерес особи, за умови його моральнісної визначеності, не суперечить суспільному інтересу, творча її самореалізація об'єктивно містить у собі морально цінний зміст.

Цінність людини навіть не у тому, що вона вміє і як багато знає, а утому, наскільки знання та вміння зігріті людяністю відношення до світу. Розгортаючись у суб'єкті здібністю чути і розуміти інших, бути небайдужим до них та утверджувати життя у багатстві його виявів як вищу цінність, моральність є вагомим чинником соціального оптимізму. Розумна воля, або, що те ж саме, добра воля — джерело спонуки свідомого творення суспільної злагоди, приязні та порозуміння. Апелюючи до особи з метою стимулювати самопізнання для морального самоздійснення, етична теорія утверджує людину як вищу цінність світу.


Список використаних джерел

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.





Реферат на тему: Етика в системі гуманітарних наук (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.