Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Духовна культура та екологічна освіта як чинники сталого розвитку (реферат)

Зміст

1. Екоосвіта сталого розвитку

2. Духовна культура людства як чинник сталого розвитку

3. Модель забезпечення сталого розвитку системи "суспільство-природа"

Використана література

1. Екологічна освіта сталого розвитку

Конкретні історичні періоди, епохи завжди ставили перед людством, країнами, народами нові завдання, вимоги, окреслювали й особливі тенденції розвитку, впливаючи на всі сфери життєдіяльності людини і суспільства. А коли з карти планети зникли «білі плями», завершився «інкубаційний період», перед людською цивілізацією постала ціла низка викликів не лише на регіональних, але й передусім на глобальному рівнях. ХХІ століття в цьому контексті формує складні нетривіальні й динамічні проблеми, коли з'явилася і вже не зникатиме для людства гамлетівська дилема - «бути чи не бути ?»

Очевидно, глобальна ситуація, в якій зараз знаходиться людство, - це криза споживацького відношення людини не лише до природних, соціальних, але й моральних ресурсів. Індустріальна епоха, а коректніше «ринкова Людина», часто ігноруючи моральні й правові принципи заради прагматичної вигоди, стала вимагати від природи такої величезної кількості ресурсів, що призводить до екологічних, соціальних катаклізмів і катастроф. Поведінкові норми дедалі більше позбавлялися культурних, моральних, духовних, релігійних, етнонаціональних цінностей. Розвиток людини і біосфери не відповідав парадигмі коеволюційного створення цивілізаційної спільності відомої як ноосфера. Ці негативні суперечливі процеси є помітними і в Україні, де антропогенне навантаження на навколишнє природне середовище в кілька разів перевищує показники у розвинутих країнах світу, а розораність земель, споживання водних ресурсів, вирубування лісів є найвищим у Європі. Більше 10 млн. людей продовжує проживати на територіях критичного екологічного стану. Несприятливі екологічні умови є одним із основних факторів, який впливає на якість і тривалість життя в Україні. Наприклад, у Швеції, Польщі цей показник становить у середньому 80 і 74 роки, а в Україні 66. Тому логічним, з точки зору формування актикризових програм, які передбачають парадигму сталого розвитку, було б повернення до ноосферної філософії Вернадського, положення якої концентрували увагу на глобальній екології та оптимізації прийняття системних глобальних і національних колективних рішень. Еколого-соціальні проблеми у цьому вимірі повинні розглядатися крізь призму вирішення всіх життєво важливих завдань планетарного і локального характеру. Першочергово це: проблеми взаємодії суспільства, держави, людини і природи; запобігання катастрофам забруднення навколишнього середовища; забезпечення людства ресурсами; глобальна безпека; технолого- екологічна політика; справедливий екологічний порядок; формування структур громадянського суспільства; демографічна політика й охорона здоров'я; розвиток освіти і культури; етизація влади, бізнесу; оптимізація балансу інтересів національної і глобальної політики; інформація і проблеми безпеки, прогресу, суспільної культури та моралі.

Саме еколого-економічно етичний підхід є найбільш системним в умовах реальних загроз і викликів для людства. Адже очевидно, що найбільш «розумні» рішення економічного, господарського, технологічного, політичного характеру мають, як правило, негативні наслідки, якщо зігноровано екологічну, морально-етичну складову. Спроби застосування раціонально-технократичних підходів до природи призводять до її деформації, руйнації екологічної ніші, а отже й підвалин суспільної безпеки. Науково-прагматична модель освіти, на основі якої навчаються і виховуються нові покоління, ефективно не спрацьовує. Однією з причин, що екологічні біди прийшли до людства, включаючи Україну, у таких масштабах, є вульгарність у визначенні місця Людини в природі, продукування ідеології уособленості.

Діяльність, роль людини в системі всіх ланок освіти, ідеології і політики держави надмірно соціологізувалася, натомість не пропонувалася культурно-екологічна освітня парадигма. Український еколог М. Воскресенський зазначав, що Людина за допомогою своїх винаходів, свого соціального життя, свого розуму опанувала землю. Культура поставила її поза конкуренцією з іншими істотами, культура поліпшила оточення людського тіла, частково замінивши природне оточення на штучне. Проте ця культура дедалі більше відриває людину від природи.

Негативні результати і наслідки непродуманих, неузгоджених антиекологічних дій держав, народів, фінансово-промислових груп, політиків, окремих людей продовжують нагромаджуватися в глобальних масштабах і стають могутнім деструктивним фактором національного і світового економічного та соціального розвитку, а традиційне уявлення про «розвиток» стає гостро дискусійним. Проте було б помилкою стверджувати, що вся ця діяльність зумовлена стихійними, несвідомими, неорганізованими підходами. Реальна ситуація сьогодення засвідчує наявність надзвичайно серйозної проблеми - постійний негативний вплив глобалізуючої економіки, яка значно загострила економічну конкуренцію, посилила боротьбу за прибуток будь-якою ціною, включно і через руйнацію природної ніші. Міжнародні інститути і правила, національне законодавство, які діють у рамках екологічної безпеки, далеко не завжди спрацьовують в інтересах людини і природи. На жаль, впливи і роль транснаціональних компаній, фінансово-промислових груп, корпоративних партійних команд на прийняття політичних, правових рішень є достатньо сильними. А тому екологічні принципи в економічних системах, закони «екологічного дерева», освітньо- екологічні й інформаційні концепції впроваджуються важко. На практиці частіше спостерігається суто технократичний, соціоінженерний, соціально безвідповідальний, антигуманітарний підхід. Інтереси, безпека людини, якість життя, здорове довкілля виносяться за дужки економічно- господарських проектів і реформ. На перший план виходить «ринковий більшовизм», хоча з точки зору оптимістичної перспективи ключовими ідеями повинні стати пріоритети культури, духовних цінностей, природо- і людиноцинтризму.

Відбувся злам балансу економіки і соціально-екологічної політики, зігноровано усталені системи національних, а отже і глобальних цінностей. Очевидно, що реформи, модернізацію і адаптацію важливих життєвих сфер доцільно проводити, визначивши своє ставлення до необхідності формування національної і загальнопланетарної етики і моралі. В основу має бути покладена нова ідея ноосферного раціоналізму: гуманізму, коли будь-які технологічні рішення, економічні проекти міститимуть і нову якість - бережливе і гуманне ставлення до Природи у всій її різноманітності. Очевидно, що штучно цю модель загальнопланетарної моралі створити неможливо. Слід провести дуже глибокий, ретроспективний, міждисциплінарний аналіз на рівні багатоманітних етнокультур, релігійної і наукової спадщини, традицій «великих» і «малих» народів, щоб сформулювати етичний імперативний кодекс поведінкових норм, які б відповідали індивідуальним, груповим, національним, загальнолюдським інтересам. При цьому надважливим буде діалог культур і національних систем цінностей, коли визнаватимуться і впроваджуватимуться ціннісні орієнтири інших народів, адже кожен володіє унікальною базою знань, досвіду у взаєминах з природою, які були нагромаджені за період цивілізаційного розвитку. Коли необхідно переосмислювати цивілізаційні основи економічного і господарського життя кожного суспільства, світу, впроваджувати такі моральні цінності, як солідарність, повага, гідність, співчуття, толерантність, має бути «почута» кожна культура.

Американський просвітитель Б. Каллікот у свій час зазначав, що кращими провідниками екологічної етики є індіанці, які істинно поважають і визнають права на благополуччя інших форм життя.

Саме з такої природовіповідної філософії формуються цінності, які мають універсальний характер та гармонізують раціональне і моральне начало в людині. «Думай про природу як про співтовариство, а не як про «кладову товарів»; люби навколишнє середовище, як самого себе».

Оскільки стає очевидним те, що невпинний процес руйнації природи є одночасно і процесом руйнації Людини, то головним прагненням і вирішальним завданням, як зазначав у свій час І. Кант, є відкривати людське в людині. На даний час визначилася та межа, за якою виникає нагальна необхідність включення людини в конкретну екологічну діяльність, боротьбу за збереження природи і суспільства.

Думка, позиція, ідея, дія, політика, наука мають знаходитися тільки в гуманних руках. Усвідомлення істинного буття, сучасних реалій і перспективи людства можливе, коли пріоритетами у всіх життєвих сферах будуть гуманізм, етика, мораль, культура. Бо лише вони здатні олюднювати людину, уможливлюючи її розуміння того, що вона, як говорив Спіноза, «є лише частинкою природи», а сутність безпеки особистості й суспільства знаходяться в площині природної ніші. Слід відзначити, що етизація у стосунках з природою є для соціуму як соціально суттєвим, духовно-моральним, так і раціональним чинником, як передумова сталого розвитку, ефективної економіки, належної якості життя, безпеки людини і суспільства.

Сучасна наукова думка у сфері безпекової політики стверджує: «Якщо ми прагнемо зрозуміти суть безпеки і уникнути прийняття неістинного за істинне, вторинного за первинне, небезпечного за безпечне, то це можливо лише за умови усвідомлення природи безпеки, що складає єдність субстанції..».

Тому перспектива як розвитку, так і безпеки полягає в тому, що Людина не може бути виключена з екосистеми, а екосистема не здатна бути вільною від присутності людини. Екологічно мисляча особистість є більш спроможною аналізувати, оцінювати, передбачати взаємозв'язки і взаємовпливи на життя соціуму і природи, знаючи про неможливість людського життя поза біосферою. Розуміння багатоаспектності проблеми екологічної безпеки, посилення морально-етичного фактору необхідне як на рівні кожного індивідууму, так і на рівні держав, народів, урядових і неурядових організацій, партій, релігійних громад. Надважливо, щоб серед різноманітних, часто надскладних проблем соціального, економічного, політичного характеру суспільство зберігало здатність пізнавати реальний світ, утримувати й підтримувати екологічну культуру нації, влади. Для суспільства, в якому часто домінують недосконалі правові і поведінкові норми, але яке намагається впроваджувати моральні і духовні цінності, необхідна постійна мобілізація інтелектуального й морального капіталу для об'єктивних оцінок реального буття, соціо-екологічного середовища, в якому знаходиться Людина. Тому «завдання пізнання полягає у виявленні істинного буття речей. Людині надзвичайно важливо пізнавати істинну природу речей, але не для того, щоб її замінювати, забороняти, а лише для того, щоб вивільнити себе від її диктату».

Екологічна культура, освіченість є дуже важливою складовою загальнолюдської культури. Їхній рівень у значній мірі визначає рівень розвитку продуктивних сил, якість соціально-економічних програм, правових норм, навколишнього середовища, зумовлює переорієнтацію позиції соціуму на те, що прогрес не є продовженням експансії біосфери людством, а надмірне й меркантильне використання природних ресурсів є згубним.

Проте таке розуміння, такі підходи властиві лише для тих суспільств, в яких суспільна мораль, виховання, освіта, господарська діяльність, політика опираються на принципи культуро- і природовідповідності, екобезпечну ідеологію розвитку, досягнення вітчизняної і світової наукової думки, етнокультуру й історичні традиції. Один з видатних українських вчених С. Рудницький, започатковуючи українську наукову географію, особливе місце відводив проблемам геополітики, історії, характеристикам рідного краю. «Кожний народ зв'язаний з краєм, - писав він, - в якому живе, незчисленним числом вузлів. Природа краю впливає на економічний, історичний розвиток народу, його побут і культуру, на його характер і поезію. Поняття вітчизни і народності складають наріжні елементи: антропо- і етнологічний, фольклорологічно-літературний, історико-політичний,..бо народ без рідного краю - то рослина, вирвана з ґрунту. Пізнання рідного краю є загальноважливим, як і мови, літератури, історії, побуту, звичаїв».

Справді, тільки коеволюція природи, суспільства і культури може гарантувати розвиток і виживання народу, людства, цивілізації. У такій парадигмі навколишнє середовище стає джерелом і основою національних та загальнолюдських цінностей. Сутність національного, етнокультурного в екологічній свідомості і поведінці полягає в тому, що збереження, відновлення природи є імперативом для нинішнього і майбутніх поколінь. А тому екологізація суспільної свідомості, якісні зміни в змісті екологічної освіти варто здійснювати передусім через культурні, історичні, морально- етичні цінності. Причому пізнання через природу і з допомогою природи рідного краю «малої» батьківщини, власного національного «я» мусить відбуватися, як зазначали великі українські педагоги І. Огієнко, К. Ушинський, Г. Ващенко, В. Сухомлинський, із раннього віку, з материнської школи. Тоді така школа, освіта, система виховання стають гуманними і природовідповідними. С. Русова писала, що діяльна школа - школа життєва. Вона не тільки задовольняє всі потреби самої дитини, вона йде назустріч загальному життю тої чи іншої місцевості, готує дитину до правдивого життя, освіченого наукою, збудованого на свідомій праці, на використанні місцевої природи та свідомого вживання всіх її скарбів. «Краса природи. дуже глибоко вражає дитячу душу, закладаючи почуття любові до рідної прекрасної країни, а природознавство, як найкраща дисципліна розуму, має найкращий моральний і естетичний вплив на виховання людини». Освітньо-виховний процес, який базується на основі залучення еколого-краєзнавчих знань, традиції, історичних та культурних цінностей, відкриває можливості для поглибленого пізнання, формування екологічної культури, сприяє становленню екобезпечної ідеології суспільного розвитку. Очевидно, народ потребує безперервної екологічної освіти і виховання впродовж усього життя, але надзвичайно важливо, щоб екологізація душі відбувалася на ранніх виховних стадіях, коли, за відомим висловом, дитина лежить не вздовж, а впоперек лавки. Тим більше, що Україна, на жаль, має втрачені покоління в плані екологічної культури.

Але гуманізація змісту освіти полягає передовсім у тому, щоб зробити ці знання особистісно значущими на основі розкриття прямих і опосередкованих зв'язків природи, особи, громадянина, українського суспільства, світу. Екологічні знання повинні усвідомлюватися і як важливі елементи загальнолюдської культури, і як елементи етнонаціональної культури.

А відтак і сама цінність життя залежить від збереження вартостей національної і світової культури. Життя повинно бути культурним, - підкреслював Х. Ортега-і-Гассет, - а культура зобов'язана бути життєдайною.

Освіта, яка вибудована на еколого-природничо-етичних підходах, забезпечує нове ставлення до світу, допомагає особистості більш адекватно реагувати на складні соціальні, економічні, політичні, духовні процеси. Національну соціально-екологічну освіту можна буде наблизити до найбільш позитивних складових світового досвіду, якщо в її зміст включатимуться такі якісні структурні компоненти, що, з одного боку, сприяють становленню громадянської позиції особистості, а з іншого - професіоналізують навчальний процес. Тому сучасна освіта потребує значного розширення можливостей використання міждисциплінарних багатофакторних зв'язків. Проблеми світової і національної культури, історії, релігії, мистецтва, традиції, економіки, екології, географії, філософії, новітніх наукових досягнень, враховуючи педагогічні принципи проблемності, народності, історизму, інтегративності, культуро- і природовідповідності, гуманізму, уможливлять концептуальні зміни в системі суспільного виховання. Творитиметься новий соціально-психологічний тип Людини «Гомо модератус» (людини поміркованої), у якої природною формою її соціальної поведінки є оптимальність самообмеження. Історія багатьох народів, зазначають сучасні філософи, має досвід помірного споживання за наявності достатньо високих здобутків у царині культури.

Очевидно, що саме культурна людина є сприйнятною для ідей нового гуманізму, провідною серед яких є ідея збереження. Це є головним для екології, оскільки забезпечується можливість саморегуляції екосистеми і підтримується внутрішня багатоманітність життя. Але самозбереження природи, людства мислиться лише на основі самозміни, самоудосконалення людини, природовідповідних та культуровідповідних поведінкових норм.

За таких умов відкриті економіка, суспільство, педагогіка, екологія ставатимуть більш здатними реалізувати три фундаментальні пріоритети: екоантропоцентризм, культуроцентризм, антропоцентризм, коли не руйнування, а збереження природи, культури, самого себе будуть сприйматися як найвища етична орієнтація людини. Проте ідеали «нового гуманізму» насправді утверджувалися науковою думкою значно раніше. У свій час видатний вітчизняний педагог К. Ушинський писав, що у тому, що гуманна освіта повинна бути попереду спеціальної, немає найменшого сумніву,.а реальна освіта є згубною для людини, якщо попередньо вона не розвинута гуманно. Під гуманною освітою слід розуміти розвиток людського духу.

Отже, суттєво важливою є необхідність збереження і реалізації двох стратегічних функцій - професійної й світоглядної. Їх поєднання уможливить творення екоцентричного типу людини, коли, з одного боку, опановуються екологічні знання, вміння, практичні навички, а з іншого - відбувається екологізація мислення і поведінки, закладаються етичні норми у стосунках з природним середовищем. Значущість морально-етичної сторони екологізації повинна завжди поєднуватися з науковими ідеями, оскільки відбувається посилення тенденції глобальних і регіональних небезпек. Написання підручників, навчальних посібників має передбачати саме такий підхід.

Адже будь-яка освітня система орієнтована лише на одержання, збереження, переробку і трансляцію знань і неспроможна задовольнити потреби безпеки і сучасного розвитку. Тому Всесвітній саміт зі сталого розвитку в Йоганесбурзі прийняв документ для Генеральної Асамблеї ООН, щоб оголосити Десятиріччя освіти для сталого розвитку. Має бути загальновизнаним той факт, що освіта, по-перше, має бути початковим і основним елементом трансформації суспільства для сталого розвитку, ключовим завданням якого є формування та розвиток мислення, орієнтованого на сталий розвиток.

По-друге, така освіта відіграватиме важливу роль у формуванні суспільного розуміння принципів сталого розвитку, враховуючи культурні та місцеві форми життя.

По-третє, освіта сталого розвитку закладає усвідомлення про необхідність соціального, екологічного прогресу для всіх секторів суспільства: бізнесу, сільського господарства, промисловості, туризму, надрокористування, для органів державної влади і місцевого самоврядування, засобів масової інформації тощо.

Еколого-зорієнтована освіта й підготовка необхідна людям найрізноманітніших спеціальностей, а екологія є насамперед етичним відношенням до природи, всього живого на землі.

По-четверте, для сталого розвитку важливою є освіта упродовж життя. Якісна освіта протягом життя потрібна всім народам, незалежно від їх способу життя чи обставин. Без доступу до базової і вищої освіти, освіти дорослих неможливо впроваджувати принципи сталого розвитку.

По-п'яте, освіта в інтересах сталого розвитку є необхідною для всіх націй. Реальним є те, що найбільш високоосвічені країни і створюють найбільшу загрозу майбутньому планети. Тому нагальною є переорієнтація існуючих програм освіти в усіх країнах, синтезуючи соціальні, економічні, екологічні, етичні знання.

По-шосте, освіта для сталого розвитку потребує врахування найрізноманітніших місцевих, національних, регіональних особливостей. Слід зважати, що турботливе ставлення до природи може виховуватися лише у спілкуванні з природою рідного краю. Видатні українські педагоги зазначали, що екологічне виховання будується на тому ґрунті, на якому формується Людина. Спілкування з рідною природою важливе як з точки зору природоохоронної, так і з позиції громадянськості, виховання почуття любові до Вітчизни. Софія Русова писала, що виховання матиме тоді успіх, коли буде «спиратися на національний ґрунт».

По-сьоме, сучасний світ, нагромадивши критичну масу ризиків, як ніколи потребує діалогу й взаємозв'язку культур, толерантності й взаємоповаги у спілкуванні, у процесі прийняття рішень. Необхідне також зближення і взаємне збагачення науки і мистецтва, науки і релігії, інтегрування природознавчої, технічної, гуманітарної, художньо-естетичної освіти, синтез раціонального й емоційно-чуттєвого, нелінійного мислення. В. Вернадський передбачав, що людству доведеться подолати надзвичайно важкий рубіж - навчитися такого способу поведінки, який зупинить катастрофу. Очевидна необхідність нової «екологічної моралі», прийняття Екологічної Конституції Землі, як глобального кодексу етичної поведінки людини, народів, держав. Реальна ситуація дає змогу вважати, що екологічна криза на Землі є насамперед кризою світоглядною, кризою конкретного історичного типу людської культури.

Отже, природа і людина повинні бути партнерами, а проблеми, катаклізми, біди і негаразди одного з них компенсуються реабілітаційними рішеннями іншого. Як зазначив М. Реріх: «Там, де природа міцна, там і народ твердий».

Важливо, щоб в епоху глобалізації наука і техніка, економіка і матеріальні блага, політика не занадто «випереджали» етику і моральні цінності, а тому людство дедалі більше уваги має приділяти соціокультурним, етнокультурним чинникам, оскільки саме культурна революція є основою соціального й екологічного процесу.

2. Духовна культура людства як чинник сталого розвитку

Термін "сталий розвиток" застосовують досить давно. Життя переконує, що його нерідко розуміють спрощено, подекуди навіть примітивно.

Щоб зрозуміти суть сталого розвитку, необхідно глибоко усвідомити, що наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. людство опинилося перед дуже серйозними, справді доленосними викликами історії. У тугому вузлі тісно переплелися гостра екологічна криза, помітне вичерпання природних ресурсів, хронічне економічне та соціокультурне відставання слаборозвинених країн та демографічний вибух у них, численні міжнародні конфлікти з небезпекою застосування зброї масового знищення людей, відчутне зростання бездуховності суспільства. Останній чинник, власне кажучи, значною мірою є детермінантою всіх інших. Понад це, всі аспекти цієї складної ситуації є взаємопов'язаними та взаємозалежними, кожна з них повсякчас впливає на всі інші. Тому з часом становище лише погіршується. Саме у пошуках виходу з цієї критичної ситуації світова спільнота, як відомо, висунула ідею сталого розвитку, навколо якої почала формуватися відповідна концепція. Історичною заслугою Римського клубу стало привернення уваги світової спільноти до глобальних проблем сучасності - ресурсно-економічних, екологічних, демографічних, політичних, соціокультурних.

Поряд з документами відомих міжнародних форумів, концепція сталого розвитку об'єднує низку аналогічних національних концепцій багатьох країн. Першу редакцію проекту "Концепції сталого розвитку України" було підготовлено 1997 р., однак досі цей документ не затверджений належним чином.

Протягом останніх десятиріч проблематика сталого розвитку стала дуже популярною у сфері міжнародних взаємин, а також у внутрішньому житті більшості країн. Останнім часом до неї логічно додається ще одна споріднена проблема - глобалізація як складний, внутрішньо суперечливий, діалектичний процес поступу людства. Багатомовний світовий потік наукової літератури з цих питань зростає дуже швидко.

Треба зауважити, що на Заході сталий розвиток розуміють дещо обмежено, в ньому вбачають тільки три аспекти - ресурсно-економічний, екологічний, демографічний. А проблема збройних конфліктів (війна і мир), соціальна нестабільність у світі, міжнародний тероризм, безліч соці- окультурних аспектів розвитку? А духовність суспільства?

Насправді проблематика сталого розвитку є багатогранною, і вона охоплює весь світ, кожну країну зокрема і навіть окреме місто (наприклад, Львів). Нещодавно надруковано цікаву книжку М. Назарука "Львів у ХХ ст.: соціально-екологічний аналіз". На прикладі Львова тут показано багато аспектів деградації в сучасній Україні (і, очевидно, не лише в Україні) механізмів регулювання природних і соціальних основ життя у великому місті, що загрожує перспективі нормального (тобто сталого) соціокультурного розвитку. "Економічна, екологічна та соціальна складові сталого розвитку міста тісно пов'язані між собою. Місто як складна природно-антропогенна система з притаманною їй структурно-функціональною організацією та просторовою диференціацією процесів динаміки і функціонування може розвиватися за декількома напрямками; воно має особливості - природні (рельєф, клімат, водний режим, ландшафти), ресурсні (природні, трудові, забудова, інфраструктура), функціональні, інформаційні, управлінські. Тому обґрунтування напрямку розвитку міста пов'язано з необхідністю врахування соціально-економічних процесів розвитку, аналізу природно-ресурсного потенціалу, екологічної ситуації, функціональних особливостей та специфіки управління територією". Ще більшою мірою це стосується сталого розвитку в країні або на континенті.

Концепція сталого розвитку історично формується на перетині двох істотно різних площин життя соціуму - громадсько-політичної діяльності та наукових досліджень, нагромаджування відповідного науково-технічного потенціалу. Цей другий аспект став можливим лише за умови потужної інтеграції наукового знання, що є характерною прикметою доби науково-технічної революції.

Звичайно, діалектична єдність диференціації та інтеграції в усі часи характеризує пізнання світу (так само, як і будь-які інші грані життя і діяльності суспільства, а також - природну реальність). Обидва ці процеси завжди притаманні об'єктивній дійсності та її відображенню у свідомості людини. Проте, питома вага та евристично-гносеологічна роль кожного з цих боків пізнання були значно відмінними у різні епохи: колись абсолютно домінувала диференціація, з часом невпинно посилювалося значення інтеграції. Останні десятиріччя переконливо доводять: тепер інтеграцію в науці не лише сприймають на паритетних засадах з диференціацією, але й подекуди випереджає її за багатоманітністю проявів та багатоаспектністю.

Без інтеграції в науці концепція сталого розвитку просто не змогла б виникнути. Справді, її формування (а потім - втілення її вимог у соціальну практику) потребують органічного поєднання досягнень природознавства, математики, технічних наук, медицини, сучасної економіки, всіх суспільно- гуманітарних галузей знання. Час переконливо довів особливе методологічне значення таких синтетично-інтегративних наукових дисциплін, як соціальна екологія, екологічна філософія, біоетика та етика довкілля, екологічна психологія, екологічне право, екологічна економіка. У лісотехнічному університеті, зокрема, вже не один десяток років розвивається науково-педагогічна школа екологічної економіки академіка Ю.Ю. Туниці. Нині її досягнення відомі не лише в Україні.

Становлення всіх названих молодих дисциплін або напрямків наукового пошуку, що мають велике значення у дослідженні проблематики сталого розвитку, - наочний прояв діалектичної єдності диференціації та інтеграції. Особливістю сучасної науки є те, що інтеграція відчутно висунулася на авансцену магістрального наукового поступу, нерідко вона навіть стає формою прояву своєї діалектичної протилежності. Виокремлення ще однієї, нової галузі науки, очевидно, є актом її диференціації, але сама природа цієї дисципліни може бути синтетично-інтегративною, як це наочно видно на прикладах соціальної екології, екологічної філософії, екологічної економіки тощо. Кожна з цих молодих галузей знання є справжнім дитям доби науково-технічної революції, періоду глобалізації та переходу до сталого розвитку.

Кардинального переосмислення у наш час об'єктивно потребує ставлення людини до природи. Екологічна криза має низку різноманітних проявів. Цілком очевидними стали нині наслідки глобального потепління з їх впливом на погодно-кліматичні зміни на планеті. Дедалі частішими стають деструктивні стихійні та антропогенні процеси на поверхні Землі, в її надрах та атмосфері. Це землетруси, обвали, розширення ярів, зсуви ґрунту, буревії, повені, цунамі, гігантські лісові пожежі.

Усі пам'ятають природні катаклізми літа 2008 р., зокрема, липневу екологічну катастрофу на заході України, серпневі лісові пожежі на сході та півдні. У вересні 2008 р. на розширеному засіданні президії Лісівничої академії наук України було розглянуло питання про водорегулювальне значення лісів та катастрофічні повені. Тема ця зовсім не проста, не однозначна, дещо суперечлива. Але вчені-лісівники України розглядали її довго і конкретно, з необхідними деталями. І це приклад того, що саме науковці, фахівці певного профілю (а не чиновники або журналісти засобів масової інформації) мають формувати громадську думку, прокладаючи шляхи до сталого розвитку.

За вченням академіка В. Вернадського, саме наука відіграє роль основного рушія ноосфери (сфери розуму), оскільки світова наука є інтегральним інтелектом людства. Розум же, безперечно, - важлива сутнісна ознака духовності, один з її атрибутів. Отже, закономірно, що в усі часи наука становила істотну галузь духовного життя суспільства.

З іншого боку, треба пам'ятати, що вся велетенська споруда науки є частиною ще ширшого соціального утвору - духовної культури людства як складної, але цілісної, певним чином інтегрованої, системи. Такі основоположні поняття філософії, як дух, духовність, духовне життя та духовна культура, звичайно, органічно пов'язані одне з одним, і необхідно чітко визначитися з розумінням кожного з них.

За визначенням сучасного "Філософського енциклопедичного словника, дух - це "потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей і навпаки, що постійно здійснюється всередині діяльності. Дух характеризує самоствердження суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість". Як бачимо, дух має принципово нематеріальний, ідеальний характер, хоча водночас він багатогранно пов'язаний з багатьма матеріальними об'єктами та чинниками.

"Духовність - категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самоутворення. Прояснення природи людського буття через категорії "дух" та "духовність" означає, що людина може не тільки пізнавати та відображувати навколишній світ, а й творити його. Творчі можливості людини як духовної істоти свідчать про те, що, окрім мислення, вона має ще й вольове ставлення до реальності. Дух як взаємодія мислитель- но-споглядальних і вольових процесів постійно об'єктивується в артефактах, створюючи світ культури. Духовність постає як інтегральна категорія, яка виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. У християнській антропології духовність є виразом вищого моральнісного спрямування людського буття до Бога". Отже, теїстичне розуміння духовності істотно відрізняється від того, що є у загально- філософській теорії, однак обидва вони мають свого роду спільний знаменник - причетність до духовного творення. Відповідно до наведеного духовна культура - це "частина культури, до складу якої входять мистецтво, релігія, філософія", а також фундаментальна наука.

Дуже відомою в нашій культурі є промовиста характеристика духу у "Вічному революціонері" Івана Франка: "дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю.." Поряд з органічно властивою духові орієнтацією на поступ і волю тут відчувається також його динамізм (тобто творча сила).

Відомими є й інші слова Івана Франка: "Дух, наука, думка, воля." Як бачимо, наука стоїть тут поряд з найвищими цінностями людини.

Поряд з наукою (яка відіграє особливу роль у формуванні та практичній реалізації концепції сталого розвитку) система духовної культури вбирає в себе низку інших складників - мораль, релігію, філософію, право, систему звичаїв, мистецтво, всю художню культуру, освіту. І кожен з цих складників покликаний робити свій специфічний внесок у загальну стратегію сталого розвитку. Лише інтеграція різних аспектів духовної культури людства може стати надійним методологічним фундаментом сталого розвитку. Це пояснюється тим, що модель сталого розвитку, за логікою речей, має охоплювати всі без винятку грані життя соціуму.

На завершення, відзначимо, що ставлення до окреслень концепції сталого розвитку у суспільстві є неоднозначним. Поряд із її прихильниками, ентузіастами існує і серйозний скепсис щодо реальності, здійсненності завдань сталого розвитку. Чи не є вони, мовляв, черговою ілюзією людства, своєрідною химерою? Скептики і песимісти є і серед вчених, філософів, соціоеколо- гів. І для цього є певні підстави. За час, що проминув після Ріо-92, ситуація змінювалася не на краще, навпаки - на гірше. Це змушені були констатувати ХІХ спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН з проблем довкілля та сталого розвитку (Нью-Йорк, 1997 р.) і всесвітній форум у Йоганнесбурзі (2002 р.).

Для таких сумних наслідків були певні причини. Одна з них - необов'язковість ухвал світової спільноти на всіх міжнародних форумах (навіть ухвали Генеральної Асамблеї ООН мають характер рекомендацій). Щоб запобігти цьому недоліку, Ю.Ю. Туниця вже багато років тому запропонував прийняти Екологічну Конституцію Землі, яка мала б для держав-членів ООН силу найвищого, наддержавного закону. У вересні 2008 р. президент України від імені нашої держави вніс таку пропозицію на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. Але коли вона буде реалізована - невідомо.

Звичайно, зазначена обставина - не єдина причина невиконання ухвал Ріо-92, зафіксованих у "Порядку денному на ХХІ ст." та інших міжнародних документах. Є й низка інших серйозних причин, об'єктивних і суб'єктивних за своїм характером.

Але ж, з іншого боку, розумної, прийнятної альтернативи курсу на сталий розвиток просто немає: на протилежному боці прірва, загибель людства. Тож свідома концентрація великих зусиль суспільства для досягнення цієї історичної мети є об'єктивною необхідністю, своєрідним імперативом часу. Як у Франка: "дух, наука, думка, воля.." - все має використати світова спільнота, щоб відвернути загрозу глобальної катастрофи.

3. Модель забезпечення сталого розвитку системи "суспільство-природа"

Природа є екологічною нішею існування людського суспільства, джерелом життєво необхідних ресурсів, від якості і кількості яких залежать здоров'я, якість і тривалість життя людини. Так, за даними ВОЗ, здоров'я суспільства тільки на 10-15 % залежить від служб охорони здоров'я, на 1618 % - від генетично наслідуваних чинників, а 74-67 % його визначають чинники зовнішнього середовища, харчування і умов проживання. Попри значні досягнення НТП, людству не вдалося знайти прийнятних методів природокористування, які б зберегли сприятливі умови життя і для людини, і для біоти, оскільки воно було неузгодженим з системною організацією біосфери і не достатньо враховувало самоцінність природи. Наслідком цього є розладнані ліси, здеградовані ерозією і забрудненням землі і ріки, порушені гірські ландшафти, несприятливі для життя урбо-промислові агломерації. Зростання чисельності населення веде до деградації плівки життя.

Таким чином, людина, зорієнтована у своїй діяльності переважно на людські блага, стала жертвою власної творчості. Ресурсно-екологічні проблеми стали значно масштабнішими і загострилися з розвитком економіки, ринкових відносин, проникненням ринкових цінностей у всі сфери життя. Це зумовило необхідність принципового перегляду світовою спільнотою взаємин "суспільство-природа" (Ріо-92). Наша молода держава з набуттям незалежності активно включилася в міжнародні процеси запровадження в життя принципів сталого розвитку. Але на цьому шляху досить швидко виявилося багато перепон, які породжені як загальнолюдськими суперечностями у системі "суспільство-природа", так і національними особливостями.

У цілому нові світоглядні засади розвитку суспільства, сформульовані в Ріо-де-Жанейро, можна узагальнено виразити співвідношенням "якість/кількість". Філософська категорія "якість" віддзеркалює.. невіддільну від буття об'єкта його істотну визначеність.", вона.. є цілісною характеристикою функціональної єдності істотних властивостей об'єкта, його внутрішньої і зовнішньої визначеності, відносної стійкості, його відмінності від інших об'єктів або подібності на них" (там же). Вона відображає ступінь пізнання об'єктивної реальності від "якості до кількості і далі до їх єдності - міри" (там же). Умови життєдіяльності людей визначають якість життя (повноту задоволення матеріальних і культурних потреб). Саме через якість будуються взаємини між людьми і людей з довкіллям. Варто відзначити, що поняття "якість життя" є дискусійним у різних культурах, а також між філософським, соціологічним та економічним сенсами. До того ж,..не всі питання проблематики укладу, рівня, способу життя належать до поняття "якість життя"". Але серед основних пріоритетів ринкової економіки якість стоїть на першому місці: якість, кількість, витрати. Як правило, одним із пріоритетних принципів зближення національних законодавств міжнародних об'єднань сьогодні є якість навколишнього природного середовища (далі - НПС).

Перелічені аргументи зумовлюють доцільність аналізу сучасних проблем у взаємовідносинах суспільства і природи в якісному аспекті. Актуальність такого підходу зростає у зв'язку з тим, що у 2004 р. в нашій державі підготовлено і запропоновано для обговорення головний документ, який визначатиме подальший розвиток суспільства - проект Закону України "Про стратегію сталого розвитку України". У цьому законопроекті, зокрема, наголошується на необхідності запровадження спеціального моніторингу сталого розвитку з метою збору та вивчення інформаційних показників, які визначають якість життя, природних ресурсів, виготовлення і використання всіх небезпечних речовин, які застосовують на практиці, а також стан господарства, довкілля, в тому числі екосистем і територій, що охороняються. Необхідно зазначити, що проблеми соціально-економічного розвитку і охорони НПС знаходяться в різних площинах діяльності людини. Ці сфери діяльності обслуговуються різними групами наук, які у своєму розвиткові настільки заглибилися у відповідні предмети дослідження, що дедалі більше віддаляються одна від одної. Така диференціація спричинила методологічні суперечності та стала на заваді отриманню цілісної картини світу, належній підтримці взаємин у системі "суспільство-природа", можливої тільки за умов гармонізації всіх складових розвитку. Так, зокрема, у сфері природокористування фахівці прагнуть до ширшого запровадження комплексного підходу. Водночас, для охорони НПС більш ефективним є системний підхід, який адекватніше віддзеркалює суть структурно-функціональної організації біосфери, її підсистем та їх антропогенно-природну динаміку.

Усвідомлене ставлення до якості довкілля виникло з появою практичних потреб у первісної людини. Пізніше воно проявлялось як оцінка якості умов життя, безпеки людини, суспільних груп, суспільства і розвинулось у процесі еволюції в різні сучасні форми цієї категорії. До середини ХХ ст. природу не розглядали як самоцінну форму буття, а тільки як джерело ресурсів і середовище життя для людини. Проблема якості взаємин суспільства і природи стала актуальною з часу визнання діяльності людства однією з геологічних сил Землі та формування ідеї ноосфери. Право людини на сприятливі умови життя у НПС було закріплено у Декларації Стокгольмської Конференції (1972 р.) і трансформовано в наш час в один із міжнародних принципів екологічної політики: "принцип збереження наявного стандарту якості довкілля". У контексті категорії якості так звучать цілі, визначені в "Програмі дій. Порядку денному на 21 ст." (Ріо-92): висока якість природного довкілля; висока якість здоров'я людей; якісний рівень життя; ефективна економіка. Необхідно зазначити, що в економіці якість є рушійною силою розвитку суспільства, системою управління, що приводиться у дію задоволенням потреб споживачів. Але, згідно з Європейським екологічним правом, в економічній політиці має запроваджуватися підхід, при якому НПС розглядалось би не як сукупність ресурсів, а як фундамент життя на Землі. Водночас, закон економічного раціоналізму у плануванні економіки не враховує складових розвитку, які можуть знизити економічну ефективність, а саме: якість життя, стан довкілля, культуру, морально-етичні принципи. Тому раритетні і цінні об'єкти природоохоронної стратегії, яким немає ціни (в обох сенсах), науково-культурні цінності НПС на цей час "не вписуються" в економічні інтереси суспільства. Такі об'єкти, а також екологічні функції природних екосистем наразі потребують розвитку спеціальних джерел підтримки, які ще недостатньо гармонізовані в національні системи управління природними ресурсами та їх охороною. Дехто з фахівців слушно вказує на необхідність створення єдиної системи якості всіх природних компонентів. Але що є універсальними критеріями якості, як порівнювати та на якій основі узагальнити різносутністні нормативи? Це складне питання ще потребує вирішення. Перехід на екологічні стандарти ЄС має завершитися до 2010 р., а на адаптацію національних нормативів країн-членів ЄС знадобиться можливо ще кілька десятиліть.

Якісний стан природних ресурсів, НПС та його компонентів залежить, насамперед, від складу і співвідношення елементів цих природних екосистем, характеру зв'язків між ними, тісноти еволюційно сформованої єдності біотичної та абіотичної матерії в рамках певних екосистем, що забезпечує їм сформований рівень стійкості до несприятливих екологічних чинників. У процесі своєї діяльності людина змінює якість природної реальності, роблячи її більш прийнятною для себе, з точки зору певних цілей. Як показала практика, суть перетворення виробничою діяльністю природного довкілля зводиться в цілому до спрощення структурно-функціональної організації природних екосистем (монокультури лісу, культурфітоценози АПК тощо). Таким чином, зміна якості цих об'єктів виражається у зміні складу елементів цих систем, пригніченні або зникненні частини підсистем (а з ними і зв'язків, потоків речовини, енергії, інформації), порушенні їх просторового та функціонального співвідношення тощо. Все це інтегрально проявляється у перебудові організації, зміні функціонування та основних властивостей природних екосистем: продуктивних, екологічних, естетичних тощо.

У колишньому СРСР розвиту якості приділялась значна увага. Але однієї ініціативи "зверху" без створення відповідних умов "знизу" щодо поліпшення якості виявилося недостатньо. Україна отримала у спадок частину економіки СРСР з її вадами. Впевнившись в неконкурентоспроможності своїх товарів і послуг на зовнішніх ринках у 90-х роках ХХ ст., було визнано, що система управління якістю продукції виробництва в Україні застаріла з причини несистемного підходу до вирішення цих питань. Тільки після 2000 р. активізувалася розробка відповідних керівних документів Уряду та Президента України щодо узгодження національних норм з міжнародними стандартами якості, але наповнення конкретним змістом цих завдань ще не відбулося. Головні принципи забезпечення в Україні узгодженої діяльності щодо безпеки суспільства та природи визначено у Розділі 11 "Якість життя та навколишнього природного середовища" Програми інтеграції України до ЄС, схваленої Указом Президента України від 14.09.2000 р. за №1072/2000. Інші програми та плани політичного, соціально-економічного, екологічного спрямування, що розробляються або підлягають розробленню органами виконавчої влади, повинні ґрунтуватися на цілях цієї Програми. Проблема полягає в тому, що якість дотепер залишається зорієнтованою у всіх сферах діяльності на людину. Вона недостатньо враховує взаємозалежність якості життя людей, їх екологічної безпеки від якості довкілля. Це гальмує вдосконалення та реалізацію норм національної концепції екологічного нормування антропогенних навантажень на НПС, а також інших природоохоронних імперативів. Прикладом ефективного механізму узгодження соціально-економічних та екологічних цінностей через норми управління є лісова сертифікація (FSC, PEFC). Водночас, гальмування запровадження в Україні цієї прогресивної інституції зумовлене неузгодженістю трьох мотивацій управління: екологічне призначення більшої частини лісів; дефіцит деревини; недостатнє фінансування лісової галузі із держбюджету.

Визнана в розвинутих країнах концепція управління якістю (Total Quality Management) включає вісім принципів: орієнтація на споживача; значення керівництва; залучення працівників; процесний підхід; системний підхід до управління; постійне покращення; прийняття рішень, що ґрунтуються на фактах; підтримка взаємовигідних стосунків з постачальниками. Аналіз результатів впровадження цієї системи в американських компаніях дає змогу визначати соціально-економічний сенс якості як: "головну ринкову категорію, зорієнтовану на новацію, активну боротьбу за виживання у конкурентних умовах за рахунок фінансового успіху та кращого задоволення потреб споживачів". Отже, в її основі лежить новація, ідея. За В.І. Вернадським, саме у науці найвиразніше концентрується і виражається інтегральний розум (інтелект) людства, який вчений формулює як "якість наукової думки". Наразі проблеми переходу від антропоцентризму до біосферного світогляду вирішують ноосферологія, які перебувають тільки на стадії становлення. Для вирішення цієї складної системної задачі необхідний синтез всіх наукових знань (природознавчих, економічних, правознавчих, технічних, інформаційних, соціологічних тощо) та практичного досвіду. Це зумовлює формування нової комплексної "метанауки". Основою такого синтезу є вчення про біосферу Землі (В.І. Вернадський, В.В. Докучаєв, В.Р. Вільямс, Б.Б. Полинов).

Розвиваючи ідеї В.І. Вернадського, багато науковців слушно наголошують на необхідності включення морально-етичних норм у національну екологічну політику, гармонізувавши їх у стратегію сталого розвитку держави шляхом ефективного, узгодженого використання творчого потенціалу суспільства, демократичних засад його розвитку та ринкових механізмів. Але досі не вироблено принципів та механізмів узгодження в нормативно-правовій і організаційній сферах різносутністних цінностей, основ мотивації дій. Наразі в Україні цьому заважає низка перепон: 1) тривале панування антропоцентристського світогляду, домінування в економіці парадигми "раціонального природокористування" зумовили обмежене, некоректне розуміння принципів сталого розвитку - тільки в рамках соціально-економічних цінностей; 2) недосконалість морально-етичного базису розвитку суспільства, нормативно-правової бази призводить до того, що екологічна складова все ще вилучається з управлінських рішень або ж розглядається не- узгоджено з соціально-економічним контекстом із залишковим забезпеченням ресурсами; 3) дуже низький рівень впровадження в життя закінчених науково-проектних, раціоналізаторських розробок і винаходів. Водночас, успіхи розвинутих країн зумовлені саме скороченням шляху від інтелектуального продукту до капіталу. Прикладом найвищої у світі ефективності розвитку економіки, отриманої завдяки реалізованим у життя пропозиціям своїх громадян, є Японія; 4) задекларований інноваційний розвиток держави.

Сьогодні українське суспільство на шляху зміни типу соціального устрою зазнає швидкої трансформації суспільної свідомості. Внаслідок краху соціалістичної ідеології, девальвації базових духовних цінностей та зубожіння населення у перехідний кризовий період державотворення на місці пострадянських "пустот" в багатьох нішах ціннісних орієнтацій поведінки людей під впливом масової псевдокультури формується так звана "кліпова свідомість", спостерігається розвиток споживацьких мотивацій, які гальмують виховання екологічної свідомості. Сучасна масова культура, на жаль, пропонує таке бачення цінностей: користь як споживацтво, добро як престижність, свобода як безвідповідальність. У таких умовах значно ускладнюється реалізація ідей, віддалених від повсякденних, гострих життєвих інтересів - таких як здоров'я, ресурсне забезпечення, соціальний статус, благополучний "завтрашній день". Зберігати природне довкілля не можуть люди, які змушені задовольняти зазначені потреби. Головною ціннісною орієнтацією діяльності для більшості населення залишається шлях до виживання. Тому процес зростання пріоритетності духовного над матеріальним є тривалим.

З врахуванням наявного досвіду глобального моделювання і сучасних вимог щодо розвитку суспільства (Ріо-92; Ріо+5; Ріо+10), пропонується модель забезпечення сталого розвитку системи "суспільство- природа", яка синтезує у собі гармонійне поєднання соціального, економічного й екологічного сенсів категорії "якість" (рис.). У моделі органічно поєднані: тріада буття на землі К.А. Тімірязєва - сонце, хлорофіл і життя; вчення В.І. Вернадського про ноосферу (людська думка, плівка життя); якість природних ресурсів і довкілля України, необхідних для безпечного і ефективного розвитку суспільства; ринкова категорія якості; формування якісно нової, творчої, комунікативної, толерантної, активної особистості з біосферним світоглядом, здатної до критико-рефлексивного, відповідального, системного мислення в умовах співіснування різноістотних векторів буття та до активної участі у формуванні демократичного відкритого суспільства, 7) базові складові формування якісного управління у всіх сферах діяльності суспільства.

За своєю суттю дана система є відкритою, термодинамічною, здатною до саморозвитку і самоорганізації завдяки гомеостазу природних екосистем біосфери та потенціалу суспільного інтелекту, спрямованого на пошук шляхів гармонійного розвитку системи "суспільство-природа". Щоб досягнути цієї мети, належить конкретизувати завдання сталого розвитку з врахуванням національних особливостей, створити умови для узгодження соціальних, економічних і екологічних цінностей у контексті ринкових відносин та сформувати необхідне нормативно-правове поле, інституційне і ресурсне забезпечення дій. Рушійною силою реалізації принципів сталого розвитку є якість людської думки, творча енергія нової особистості (Homo sapiens faber) з біос- ферним світоглядом, здатної працювати на рівні нової, гармонізованої якості, яка вбирає у себе всі сенси цієї категорії.

Отже, сьогодні Україна перебуває у пошуку національної моделі сталого розвитку, важливою складовою якої є розвиток національної культури якості у всіх сферах життя до світового рівня. Належить створити умови для ефективного використання суспільного інтелекту, як рушійної сили шляхом системного узгодження соціального, економічного та екологічного сен- сів якісного ставлення до буття у всіх сферах соціально-практичної діяльності. Досягнення успіху можливе при залученні в управління нової, творчої особистості з біосферним світоглядом, здатної працювати на рівні нової, гармонізованої якості.

Запровадження в життя запропонованої моделі організації взаємин "суспільство-природа" сприятиме створенню в Україні умов для самореаліза- ції українського творчого потенціалу на шляху розбудови суспільства сталого розвитку.

Використана література:

1. Георгій Філіпчук. Природо- і людиноцентризм у контексті екоосвіти сталого розвитку

2. Семенюк Е.П. Інтеграція різних аспектів духовної культури людства як чинник сталого розвитку / Науковий Вісник НЛТУ України, 2008. – Вип.18.12. с.9-13

3. Рябоконь О.П., Лавров В.В. Модель забезпечення сталого розвитку системи "суспільство-природа" у контексті категорії "якість" / Науковий вісник, 2005, вип.15.6, с.174-182





Реферат на тему: Духовна культура та екологічна освіта як чинники сталого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.