Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Дослідження давніх міфів та значення міфології для сучасності (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти давніх міфів та міфології 6

1.1. Загальна проблематика міфу. 6

1.2. Міф в історичному розвитку. 8

1.3. Міф як світоглядно-естетичний феномен. 17

Розділ 2. Дослідження впливу міфів на соціально-культурну діяльність. 19

2.1. Міфологічні мотиви у світовій літературі 19

2.2. Специфіка політичних міфів та їх вплив. 32

Розділ 3. Аналіз міфів та їх вплив на сьогодення. 36

Висновки. 39

Список використаної літератури. 42


Вступ

Актуальність теми. Міф є формою прояву міфологічної свідомості, але проектується на всі сфери життєдіяльності. Міфологічна свідомість перехрещується з іншими видами людської свідомості і, таким чином, виникають політичні, економічні, історичні, соціальні міфи. Як невід'ємна частина людської свідомості, міфологічне має свою логіку, особливим чином пояснює оточуючий світ та процеси, що в ньому відбуваються, і найяскравіше воно проявляється в періоди потрясінь, трансформацій і критичних обставин. Міфологічній свідомості, яка сприймає як архаїчні міфи, так і міфи сучасні, притаманна важлива властивість – некритичне ставлення до себе і до змісту міфу, взагалі нерозуміння самого факту його створення й існування. Тому людство постійно перебуває під впливом міфів: соціальних, культурних, національних, політичних. Є три причини необхідності та об'єктивності існування міфів: психологічна, онтологічна та соціальна.

Історіографія та дослідження питання. В історії філософії неодноразово робилися спроби використання міфу для пояснення наукової раціональності. Витоки цієї традиції вбачаються принаймні у філософії Шеллінга ("Вступ до філософії міфології”), а серед найбільш видатних філософів, що використовували евристичний потенціал міфу, можна назвати імена Е.Кассирера, Л.Вітгенштейна, У.Куайна і К.Хюбнера та ін. У радянській традиції, де подібні тенденції були деформовані матеріалістичною спрямованістю, яка апріорі бачила в міфі пройдений культурний етап, окремо стоїть ім'я О.Лосєва, який у своїй "Діалектиці міфу” передбачив сучасні погляди на феномен міфу.

Подібні здобутки були б неможливі без використання матеріалів, накопичених при дослідженні феномену міфу на прикладі різних історичних міфологій, а також спостережень життя примітивних спільнот. Саме поглиблення розуміння феномена міфу, його значення в примітивному суспільстві стало відправним пунктом для філософів науки.

Найважливіші результати у вивченні міфу були досягнуті в ритуалізмі Дж.Фрейзера (серед послідовників – Дж.Харрісон, Ф.Корнфорд, А.Кук, Г.Меррей) і А.Ван Геннепа, який дав поштовх творчості Б.Маліновського (яка не втратила значення до сьогодні). Паралельно з ритуалізмом велике значення мала французька соціологічна школа (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль), а також французький структуралізм (Ж.Дюмезель, К.Леві-Строс, серед вітчизняних послідовників – Є.Мелетинський, В.Іванов, В.Топоров, В.Черняк). Величезне значення для сучасного стану філософії міфу має так звана трансцендентальна інтерпретація міфу, біля витоків якої стоїть Ф.В.Шеллінг. Зазнавши впливу романтизму (И.Гримм, К.О.Мюллер, И.Баховен), ця концепція отримала розвиток у працях Е.Кассирера, а потім К.Хюбнера. Варто згадати звертання до міфу психоаналізу (З.Фрейд, К.Г.Юнг, О.Ранк). Певне значення мають інтерпретації, що розглядають міф як результат сприйняття світу примітивним мисленням (Д.Юм, Фонтенель, Вольтер, Дідро, Монтеск'є, Е.Тейлор, Г.Спенсер, Ф.Енгельс, Л.Фейєрбах).

У російській традиції переважають лінгво-семантичний підхід до міфу – у роботах М.Афанасьєва, А.Потебні, О.Фрейденберг, і головним чином, етнологічний – у В.Богораза, Л.Штернберга, А.Золотарьова, С.Токарєва, А.Анісімова, Ю.Францева, Б.Шаревської, М.Шахновича. На окрему увагу заслуговують імена О.Лосєва та В.Проппа. О.Лосєв продовжує особливу традицію російської філософії, яку можна пов'язати з релігійним аспектом філософії міфу Ф.В.Шеллінга, який був розвинутий далі В.Соловйовим, С.Булгаковим, П.Флоренським. У західній філософії подібних поглядів дотримувалися В.Отто, У.Виламовиць-Моллендорф, Р.Петтацоні, П.Тіллих і, частково, М.Еліаде.

Різні аспекти філософії міфу отримали розвиток у роботах В.Багинського, О.Баксанського, Я.Голосовкера, А.Донцова, І.Д‘яконова, А.Зубова, М.Евзліна, А.Косарєва, В.Лобаса, І.Лосєвої, М.Маковського, Т.Метельової, А.Наговіцина, В.Полосіна, Л.Солонько, М.Стеблін-Каменського, Н.Хамітова, В.Щукіна та ін.

Об'єктом дослідження виступають сутність та поняття міфу;

предметом – місце і значення міфу, його вплив на соціальну-культурну діяльність сьогодення.

Мета дослідження полягає у виявленні зв'язку міфу й сучасної соціально-культурної діяльності та з'ясуванні міфологічних основ.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні задачі:

· обґрунтувати загальну проблематику міфу;

· показати міф в історичному розвитку;

· виявити значення міф як світоглядно-естетичний феномен;

· проаналізувати вплив міфів на соціально-культурну діяльність.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження, яка випливає з її мети й основних задач. робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на параграфи, загальних висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 43 стор., в тому числі список використаної літератури 2 стор. Список літератури містить 16 найменувань.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти давніх міфів та міфології 1.1. Загальна проблематика міфу

Значення терміна міф. Міфологія знаходиться біля витоків людського мислення взагалі і мистецтва зокрема. Слово «міф» (mythos) — грецького походження і означає «слово», «розповідь», «переказ».

У повсякденні це слово вживається в окремому значенні, яке треба відрізняти від точного, наукового. Наприклад, у журналістиці вживають слово «міф» у значенні чогось недійсного, нереального, уявного, неправдивого. В популярній літературі міфом називають легенду, переказ, що належить до цивілізацій минулих часів (давньогрецький, давньоєгипетський, давньоіндійський, давньогерманський та ін. міфи), що уже значно наближено до наукового значення.

Говорячи про застосування слова і поняття «міф», слід додати, що саме явище міфу вивчається з позицій різних наук, зокрема філософії, загальної і соціальної психології, аналітичної психології і психоаналізу, етнографії, фольклору, естетики, мистецтва, теорії літератури, культурології, а також з позицій різних методів і методологій (історичне, структуралістичне, феноменологічне та ін. методи). Ці підходи в цілому збагачують картину вивчення міфу, але до їх використання треба підходити вкрай обережно, щоб уникнути еклектики.

Ми будемо говорити про грецьку міфологію первісного і стародавнього суспільства і розглянемо її в процесі історичного формування і розвитку. Для цього ми скористаємося елементами філософського, психологічного і естетичного аналізу. Головна наша мета полягатиме в тому, щоб прослідкувати перетворення найдавніших, архаїчних форм міфу у феномен мистецтва, зокрема художню літературу стародавніх греків і римлян.

Джерела для вивчення міфу. Архаїчний міф — трансформаційна система. Це означає, що первісні форми міфу «переросли» себе і з історичним часом набули інших, більш окультурених, олітературених форм. Отже, дослідник старовини має у своєму розпорядженні власне не міф, а його пізнішу, трансформовану форму. Тож постає проблема реконструкції первісної форми міфу. Це досить складне завдання здійснюється не лише шляхом осмислення емпіричного (тобто наявного) матеріалу, а й шляхом філософської уяви, дедуктивного методу.

Для реконструкції картини давньогрецької міфології дослідники використовують дві групи емпіричних джерел. Насамперед це Гомерові поеми «Іліада» і «Одіссея», поеми Гесіода «Труди і дні» і «Теогонія», трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда та інші пам'ятки античної літератури («Метаморфози» Овідія).

До другої групи належать каталоги й перекази міфів, що були складені самими греками в елліністичну пору їхньої культури. Тут треба насамперед назвати «Міфологічну бібліотеку» афінянина Аполлодора (II ст. до н. є.). Про важливість цього джерела свідчить зокрема той факт, що саме в ньому міститься переказ міфів про всі подвиги знаменитого героя Геракла. Ніяких художніх завдань Аполлодор перед собою не ставив, він прагнув зібрати і систематизувати лише самі сюжети. У II — І ст.ст. до н. є. греки виявляли інтерес до легендарної давнини свого і чужих народів.

Слід додати, що у XIX і XX століттях вчені стали вивчати життя сучасних племен, які затрималися на початковому рівні цивілізації (аборигени Австралії, Африки, Північної Америки). Ці дані, використані у порівнянні, суттєво збагатили наукові уявлення про розвиток первісної міфології[12, c. 21-23].


1.2. Міф в історичному розвитку

Основна періодизація. Встановилася традиція виділяти у розвитку давньогрецької міфології три основні періоди: 1. Архаїчний міф як форма мислення («хтонічна міфологія»). 2. Вербалізований міф у формі оповідань, переказів з чітко вираженим сюжетом («героїчна міфологія»). Обидва ці періоди доступні лише в реконструйованій формі. 3. Літературний міф, коли міфи виступають як сюжети літературних творів (власне історія античної літератури). Звичайно, міф має і свій історичний період згасання, деградування. У цьому стані ми віднесемо його до четвертого періоду3. В цьому розділі ми розглянемо два перші періоди.

Хтонічна міфологія. Перший і найтриваліший період, що обіймає, очевидно, кілька десятків тисяч років, (від поширення «неандертальської людини»), А.Ф.Лосев називає «хтонічним» (від грецького chthon — земля). Назва має засвідчити, що людина в цей період тільки виходить з природи, багато в чому зале-жить від неї і боїться її. В цей період людина робить відкриття, що крім світу конкретних речей, навколо неї існує ще світ понять, уявлень про ці речі в голові самої людини. Співвідношення між конкретними речами і поняттями про них первісна людина уявляла нечітко, плутано. Нерідко вона просто не розрізняла саму річ і уявлення (поняття, ідею) про неї. Більш того, самі поняття, знаходячись в її уяві, жили самостійним життям. Сприйняття речі як живої при нечіткому розрізненні самостійної речі та уявлення (поняття, ідеї) про неї належить до найпершої форми міфологічного мислення — фетишизму (від португальського «річ», «предмет»).

Фетишизм і магія. Для фетишизму характерне почуття залежності людини від речі, бо людина нечітко уявляє межі самої речі, її можливості і поведінку. Все ж таки вона намагалася встановити свою владу над річчю, принаймні, використати таємничу силу речі для себе. Така влада одержала назву магії, магічної влади. Як пережиток фетишизму (як психологічної залежності людини від речі) і, зокрема магії (як намагання хоч якось встановити свою владу над річчю), ми можемо розглядати віру в різні обереги, талісмани, чурин-ги. Сюди ж відноситься татуювання (зображення на тілі) і орнамент (зображення на одязі та посуду). До фетишистських магічних оберегів слід віднести окремі слова-заклинання, які дійшли до нас:

1) Плахта рябенька.

Баба старенька,

Цур йому пек,

Яка чепурненька.

2) Ой чук, чуки-чук,

Та наївся я щук,

Та напився водиці,

І набрався бідиці!

3) Ой люлі, люлі,

Чужим дітям дулі,

А нашому калачі,

Щоб спав добре уночі!

Магією займалися чаклуни. Вимагалося, щоб магією володів вождь племені, бо від цього залежала погода, вдача у полюванні, небезпека, дітонароджуваність і взагалі добробут племені.

Пережитки магічного фетишизму ми знаходимо в більш розвинених формах міфу, зокрема в грецькому міфі про героя Мелеагра. Коли Мелеагр тільки народився, богиня сказала його матері, що дитина житиме, доки горить поліно у вогнищі. Мати тут же загасила поліно і сховала його. Коли Мелеагр став уже дорослою людиною, йому трапилося посваритися з родичами матері. Тоді розгнівана мати вийнула поліно і кинула його у вогнище. Поліно згоріло, і Мелеагр, який в цей час знаходився далеко від дому, помер[5, c. 15-18].

Анімізм. Фетишизм А.Ф.Лосев відносить до першого етапу хтонічної міфології. Другий етап він називає анімізмом (від латинського anima — душа). Анімізм — це суттєвий крок уперед у розвитку абстрактного мислення первісної людини. Безперечно, уявлення первісної людини про «душу» речі суттєво відрізняються від пізніших. Спробуймо уявити, як первісна людина розуміла «душу» речі. Обробляючи каміння, наприклад з метою вироблення рубила або скребка, неолітичний майстер тримав у голові не про-сто зразок цієї речі (інакше вироблення камінного предмета не привело б ні до якого вдосконалення); він уявляв ідею цього знаряддя праці, яка ніби диктувала свою волю, примушувала майстра робити саме так, а не інакше. Іншими словами, майстер відчував владу ідеї, владу уявленого предмета, можливо не бачачи сам цей уявлений предмет у деталях. Ця ідея (уявлена суть речі, її поняття), яка виявляла свою владу над людиною, сприймалася як душа речі або її божество. Душа існувала окремо від речі, навіть до її виникнення і «диктувала» майстру свою волю ще до того, як він виготовить конкретне рубило.

Не тільки окремі речі, а насамперед явища природи мали свою душу. Анімістична людина зробила революційне відкриття, що сонце, ховаючись за горизонт, не зникає зовсім, так само не зникають і ніч, дощ, повінь, посуха, оскільки завжди невидимо присутні їхні божества. Уявлення про душу речі дозволили людям відкрити категорію майбутнього, тобто планувати свої дії на майбутнє. Вони могли молити божество дощу під час посухи, закликати місяць, молити про приплід у худоби тощо. Кожний трудовий акт розпочинався із замовляння відповідного божества. Замовляння як рудименти анімістичної доби збереглися в численних народних піснях — трудових, обрядових та ін.

Уже в анімістичних «духах» («демонах», «божествах») ми знаходимо перші ознаки релігійних вірувань: анімістичні божества мали незаперечну владу над людиною, були всесильні, завжди присутні, хоча невидимі, були вічні (безсмертні).

Зовнішність анімістичних істот. Людина намагалася уявити зовнішність анімістичних божеств. В її уявленнях відбилося домінуюче на той час почуття, яке супроводжувало життя первісної людини: страх перед природою. Зовнішність цих божеств була зооморфічною (звіроподібною). З часом ці уявлені образи пережили еволюцію: одні набули людиноподібної (антропоморфічної) зовнішності і поступово стали вважатися богами, інші стали ще потворнішими. Міфологічні персонажі твариноподібного вигляду А.Ф.Лосев[10] називає «хтонічними чудовиськами». Характерна риса їх зовнішності — дисгармонійність, неузгодженість частин тіла. Наприклад, потвора сфінкс мала тіло лева, голову молодої жінки і крила птаха; грифон — голову хижого птаха і тіло пантери з крилами; медуза Горгона — голову жінки і замість волосся — численних змій, що звивалися і сичали; сирени — тіло птаха з головою жінки...[10, c. 7-12]

Хтонічні рудименти. Але й антропоморфні анімістичні істоти як рудименти пізніше стали знаменитими богами стародавніх греків, втіленням фізичної краси й досконалості, також мають у своїй зовнішності дещо від хтонічної епохи. Такі пережиточні елементи зовнішності або поведінки називаються хтонічні рудименти. Так, в поемах Гомера богиня Гера постійно характеризується епітетом «волоока». Це вказує на те, що в анімістичну добу їй поклонялися як телиці, корові і лише пізніше стали уявляти у вигляді вродливої жінки. Богиня мудрості і воїнської звитяги Афіна з'являється у Гомера з епітетом «совоока», а це означає, що колись їй поклонялися як сові. Існують досить складні рудименти, які не так просто пояснити. Наприклад, бога землетрусів і морів Посейдона зображали з тризубом в руці. Але ж він не бог рибальства! Існує гіпотеза, що гарпун з трьома вістрями — це три скелі в Гібралтарській протоці, особливо небезпечні для мореплавців, а Посейдон спочатку був демоном тої бурхливої і страшної протоки.

Хтонічним рудиментом могла бути й здатність бога до перетворень. Особливо багато перетворень пов'язано з постаттю головного бога давньогрецької міфології — Зевсом. Так, в одному міфі він перетворюється на бика і викрадає юну вродливицю Європу. В іншому міфі він перетворюється на білосніжного лебедя і вступає в шлюб з красунею Ледою; від цього шлюбу народжується знаменита красуня Єлена, через яку спалахнула Троянська війна. Іншого разу Зевс перетворився на дощову хмару і вступив у шлюб з красунею Іо. У вигляді золотого дощу він вступає в шлюб з красунею Данаєю, яка народила Персея. Нарешті він перетворюється на грім і блискавку і так з'єднується з красунею Семелою, яка від цього згоріла, але встигла зачати сина — Діониса, якого виносив у своєму тілі сам Зевс.

«Еротичний» характер подібних перетворень можна правильно зрозуміти, якщо згадати, що тотемізм — це вірування в походження людей від спільного тваринного першопредка. Кожний рід і плем'я мали свого тотема (першопредка). Так, на острові Крит колись поклонялися Зевсу як бику. Проте смисл тотемістичної еротики фактично невичерпний, бо з нею можна пов'язати і магічні дії чаклуна-вождя роду (племені), якому допомагає у важливому акті відтворення життя підтримка родових божеств (тотемів); цим еротичним актом вождь-чаклун міг обґрунтовувати своє виняткове право на верховенство в роді (племені) і свою магічну силу.

До рудиментів анімістичних часів слід віднести взагалі властивість богів з'являтися в будь-якому образі. Так, в «Одіссеї» Гомера богиня Афіна перетворюється і на птаха, і на людину (старого Ментора, порадника Телемаха); крім того, вона перетворює Одіссея на жебрака, а потім обдаровує його зовнішністю молодої людини. Така властивість богів в пізніші міфологічні епохи сприймалася як свідчення їх всемогутності[2, c. 48-51].

Метаморфізм. Взагалі метаморфізм (віра у здатність до перетворень) притаманний усій хтонічній міфології. Він показує, що людина, хоча і відкрила абстрактне мислення, була ще,нездатна" до тонких понятійних дефініцій. Так, поняття «неба» включало в себе і хмари, і птахів, і дощ з громом і блискавкою, і сонце або місяць, зрозуміло, і божество неба. Все це були для хтонічного мислення семантично однорідні поняття, а точніше — одним єдиним слабко розчленованим поняттям. Тому все могло перетворюватися на все і з'являтися перед свідомістю людини в найнесподіваніших іпостасях. Очевидно, таким же нерозчленованим характером відрізнялася і вся мова первісної людини.

Різні функції анімістичних істот. Уже тоді в міфології відбилася головна відмінність між зооморфічними і антропоморфічними божествами. Перші несуть із собою смерть. Так, від погляду медузи Горгони людина перетворюється на камінь; сирени своїм співом причаровують подорожніх і вбивають їх; сфінкс загадує подорожнім загадку, яку вони неспроможні відгадати і гинуть. І навпаки, антропоморфічні божества надають людям допомогу, несуть життя, про що свідчить приклад Зевса, богині плодючості Деметри, богині кохання Афродіти і т.п. Ця відмінність носила прогресивний характер, бо засвідчила той факт, що людина поступово переставала відчувати страх перед таємничими силами природи, починала вільніше і впевненіше почуватися у довкіллі. Зародилося почуття оптимізму, яке відіграло важливу роль у виживанні людського роду. Думається, що вже в період хтонічного мислення виникла здатність людини сміятися, зародилося комічне як осмислення невідповідності наявного факту абстрактному поняттю.

Героїзм як новий період. Другим важливим періодом у розвитку міфології став героїзм, або період героїчної міфології. Він виник в історичну добу батьківського роду (патріархату) і пов'язаний значною мірою з відкриттям металів, з яких виготовляли зброю (IV — НІ тис. до н.е.). В цю добу людина прощається з первісним станом і підноситься на рівень стародавньої цивілізації. Цей новий період позначений остаточним закріпленням форм релігійного культу і формуванням образів олімпійських богів у Греції. Міфологія набуває оповідних форм, стає переказом, розповіддю; з'являється новий персонаж — герой (звідси назва всього періоду). Образи і логіка попереднього, хтонічного, періоду трансформується тепер у нові форми або залишається в них у вигляді рудиментів, первісний смисл яких уже не схоплюється свідомістю. На основі міфології тепер формуються окремі фольклорні жанри (казки), стародавній епос (поеми Гомера та інші).

Герой. Герой — не просто людина, а син божества (Геракл народився від шлюбу Зевса і земної жінки Алкмени; Персей — від шлюбу Зевса з царівною Данаєю, в покої якої він проникнув у вигляді золотого дощу; Тесей вважався сином Посейдона; матір'ю Ахілла була богиня Фетида), або людина, якій покровительствують боги (Одіссею покровительствує Афіна). В образі героя відбилася практика шаманства, чаклунства. Шаман (чаклун) здійснює зв'язок між зем-ним світом, в якому живе його рід (плем'я), і світом божеств чи з царством померлих. Ця функція шамана (чаклуна) визначає винятковість його становища в роді, його персональну неповторність, силу, статеві здібності, розум, магію. На його долю випадають найважчі завдання, його спіткає виняткова доля. Так і в героїчних міфах: в «Одіссеї» багато сильних чоловіків, але герой тільки один. Як і шаман в першооснові, Одіссей спілкується з богами, пізнає життя всіх земних стихій, встановлює зв'язок з царством померлих (XI пісня), має надзвичайну силу (перемагає понад сто женихів!) і витримує інші виняткові випробування. Він спирається на допомогу богів, і в цьому полягає його сила.

Олімпійські боги. Саме в добу героїзму формуються образи олімпійських богів. Це істоти вже з цілком людською зовнішністю, всемогутні і всевладні. Людська уява оселяє їх на вершині «світової гори» — Олімпу. В міфології кожного народу існує поняття «світової гори» або «світового дерева». Вершина гори чи дерева символізує царство верху, віддане божествам; середня частина віддана земному життю, людям; нижче розташований підземний світ, відданий померлим або хтонічним істотам.

Поруч з богами, що втілюють сили природи і розвинулися з найдавніших хтонічних божеств, з'являються боги, які відбивають перехід людини на рівень цивілізації"1. Божество вогню Гефест розширює свої функції і стає богом ковальської справи. З'являються бог торгівлі Гефест, богиня мудрості Афіна, бог війни Арес, бог мистецтва Аполлон, богиня жіночої вроди і кохання Афродіта, богиня землеробства Деметра та ін.[3, c. 24-29]

У всіх світових міфологіях спосіб життя богів копіював соціальну організацію самих людей. Олімпійські боги жили у вигляді великої патріархальної родини на чолі з Зевсом. Постійні суперечки Зевса з дружиною Герою, як вважають вчені, відбивають історичний конфлікт між материнським і батьківським родом (правом). Пізніше, коли в Греції складалася полісна система, греки уявляли, що їхні боги теж збираються на таку собі «раду богів» (вона зображена на початку «Одіссеї» Гомера).

Релігійний культ у греків. Міфологія в стародавньому суспільстві була формою релігії. Культ, тобто форми служіння богам, був загальнообов'язковим для всіх греків. Але він не утискував особистість, не чинив примусу, не вимагав обов'язкових виявів персональних почуттів, не вимагав і людських жертвоприношень. Греки сприймали своїх богів як далеких предків, відповідно і ставилися до них: шанували, але могли принагідно і посварити, і поглузувати з них. І над людьми, і над богами панує доля. Боги відрізняються від людей зокрема тим, що знають про свою долю, а також своїм безсмертям і всемогутністю.

Три етапи героїзму. В сюжетно-тематичному плані доцільно виділити в розвитку героїчної міфології три етапи. Для них характерна одна модель сюжету: герой вступає у двобій або змагання з хтонічною потворою і перемагає її.

А.Ф.Лосев тлумачить змагання героя з хтонічною потворою як відображення історичної боротьби патріархального права з матріархальним. Майже в усіх випадках хтонічні потвори виступають як істоти жіночої статі. Боротьба між патріархатом і матріархатом у міфах могла відбиватись у формах просто-таки гротескних, з пізнішої точки зору. Наприклад, за відомим міфом, Зевс виступає в ролі родильниці і народжує (зі своєї голови) дочку — богиню Афіну-Палладу, а іншим разом (зі свого стегна) — бога Дионіса.

«Етап Геракла». Перший етап героїчної міфології в Греції умовно ми назвемо «етапом Геракла». Цього героя уявляли з важкою палицею і в лев'ячій шкурі, що свідчить про виникнення образу в дометалеву добу, коли одяг ще не ткали. Цей популярний герой, що звершив 12 знаменитих подвигів за наказом боягузли-вого царя Еврісфея, вступав у двобій з хтонічними чудовиськами і перемагав їх за допомогою грубої фізичної сили (Немейський лев, Лернейська гідра, Стимфалійські птахи, Критський бик, коні Діомеда, корови Геріона, пес Кербер та ін.). Зв'язок образу з функцією шамана найяскравіше виявляється в міфах, де він тримає небесне склепіння (міф про яблука Гесперид) або сходить в підземне царство Аїда (міф про пса Кербера). Пізніше, в літературний період міфології, Геракла нерідко зображають в ірої-комічному вигляді — як людину розумово недалеку, ненажеру і п'яницю (в комедіях Арістофана, в творах Лукіана).

«Етап Одіссея». Другий етап ми умовно назвемо «етап Одіссея» Герой перемагає хтонічних чудовиськ за допомогою не стільки фізичної сили, скільки розуму, хитрості, спритності. Його стосунки і конфлікти з довкіллям урізноманітнюються (в число його подвигів входить перемога і над женихами). Гомер постійно називає Одіссея «хитромудрим», «хитрим». При цьому Одіссей користується порадами богів — Афіни, Гермеса та інших. Рудіментарний зв'язок з чаклунством виявляється в XI пісні, де герой спускається в підземний світ і спілкується з предками, зокрема з матір'ю.

До цієї ж групи належить і Едіп, що також перемагає за допомогою розуму. Він єдиний з людей розгадує важку загадку Сфінкса, і Сфінкс втрачає свою злу силу, стає нешкідливим для людей.

«Етап Персея». Третій етап умовно назвемо «етапом Персея». Герой також вміє перемагати чудовисько за допомогою хитрості розуму — у двобої з медузою Горгоною він дивиться в її віддзеркалення у своєму відполірованому до блиску мідному щиті. Проте з'являється і зовсім новий елемент: перемігши іншим разом страшне чудовисько, він звільняє і одержує як дорогоцінну здобич і винагороду за звитягу вродливу дівчину Андромеду.

Цей третій етап показує, що закінчилася боротьба між чоловіком і жінкою за владу і вплив у роді. Місце жінки визначилося. Це дозволило чоловікові іншими очима поглянути на жінку. Тепер він відкриває в ній естетично високі якості — фізичну вроду. У фольклорі боротьба старих і нових уявлень про жінку відбилася в казках про молоду жінку і свекруху, про мачуху і падчерку, лісову чаклунку (бабу-ягу) і молоду дівчину (відважну сестру).

На цьому, третьому, етапі міф переростає (трансформується) в епос і певні фольклорні жанри (казку тощо). Так, в «Іліаді» розкривається боротьба за вродливицю Єлену, а в другій половині «Одіссеї» — боротьба за руку Пенелопи[1, c. 1].

1.3. Міф як світоглядно-естетичний феномен

Два напрями мислення. Тепер необхідно з'ясувати ті елементи міфу, мислення, які зробили можливим його існування — звичайно, в інших формах — в наступні, розвинуті періоди європейської культури. Починаючи з класичного періоду давньогрецької культури (V ст. до н.е.) і до наших днів, європейській культурі притаманне співіснування двох напрямів мислення, які ми назвемо «арістотелевим» і міфологічним («доарістотелевим»).

Арістотелеве мислення сприймає кожне явище світу лише постільки, поскільки воно є причиною певного наслідку, або наслідком, що має свою певну причину. «Доарістотелеве» (міфологічне) мислення сприймає світовий порядок як споконвічний і незмінний, закономірний і усталений. Він осягається несвідомо, входить у рудиментарну (підсвідому) _ пам'ять і не потребує від свідомості причинно-наслідкового обґрунтування. Такі відносини між членами родини, ставлення до світових констант — змін пір року, часу доби, погоди і небесних явищ, до природи та ієрархічного місця в ній людини та інших істот і явищ, окремі вияви психічного і фізичного життя людини (статевий потяг, потреба їжі, сну) та багато іншого.

Арістотелеве мислення велику роль відводить можливому, випадковому, творчому. Воно припускає появу у світі, в полі діяльності людини нового, непередбаченого, раніше неіснуючого. Оволодіння причиною дозволяє людині скеровувати за власною волею наслідки і таким шляхом творити культуру. Воно сприймає історичний час як лінійний, тобто як такий, що збагачується новим змістом. Міфологічне мислення, на відміну від «арістотелевого», сприймає час як циклічний, тобто як такий, що постійно повторюється, виступає лише в інших формах. Символом такої узаконеної споковічної стабільності світу є в грецькій міфології поняття долі.

Античність як дитинство європейської культури. В усій античній літературі ми знаходимо примхливе переплетіння цих двох особливостей мислення, що надає їй своєрідної неповторності. Оскільки, як свідчать дослідження з вікової психології, «міфологічне», «доаристотелеве» мислення притаманне в значній мірі ди-тині (адже дитяча свідомість намагається з'ясувати не причину речей, а місце власної особистості в ієрархії існуючого порядку, — яке вона сприймає як споконвічний і назавжди усталений! — і тим визначає межі свого «Я»), то цей відтінок зворушливої «дитинності» відмічали в грецькій літературі всі, хто заглиблювався в її вивчення. Ш.Перро і Й.Й.Вінкельман5 перші назвали античність «дитинством» європейської культури.

Названі особливості дозволяють розглядати міф як певне «надісторичне» явище, хоча їх витоки закоріненні в історичному (точніше — доісторичному) бутті людини. Дослідження саме цих особливостей має велике значення для розуміння певних «ірраціональних» феноменів сучасної європейської культури.

Міфологія і мистецтво. Характерна особливість давньогрецької міфології полягає в тому, що, досягнувши розвинутих форм, вона не сакралізувалась і не самоізолювалась в релігії, як це трапилося в стародавній Іудеї, або в культі, як в середньовічній католицькій Європі. Давньогрецька міфологія плавно продовжувала свій розвиток уже в рамках мистецтва. Це дозволило їй зберегти свій гуманістичний субстрат, тобто спрямованість на людину, на людське. Ось чому оновлення європейської культури в добу Відродження було тісно пов'язане з відродженням грецької і римської античності, античного ідеалу людини.

Які ж головні риси цієї людини були успадковані від античної Греції? Узагальнімо все сказане. Це культ естетично прекрасного і фізично довершеного людського тіла; культ розуму, прагнення пізнати світ; фізична активність, зорієнтованість на героїчний вчинок; індивідуалізм, тобто опора на себе — свій розум, сили, підприємливість. Уже в грецькій міфології ми знаходимо зародження такої неповторної риси європейської культури, як індивідуалізм[6, c. 12-15].


Розділ 2. Дослідження впливу міфів на соціально-культурну діяльність 2.1. Міфологічні мотиви у світовій літературі

За давніми міфологічними образами, які стали підґрунтям фольклорних та літературних творів, утвердилася назва "архетипи". Цей термін та його тлумачення запропонував Карл Густав Юнг.

Архетип (з грецьк. першообраз) - первісний зразок, схема, що виникла за первісної епохи, зафіксована в міфах й існує поза часом. Архетип відтворюється людиною несвідомо у снах і фантазіях. Переходячи у різні фольклорні й літературні твори, образи-архетипи наповнюються новим змістом.

До найдавніших образів-архетипів, за Юнгом, належали образи матері, немовляти, трікстера (героя з подвійною суттю, який то творить, то руйнує, виявляє то розум, то дурість), тіні, мудрого старого (старої), аніми (анімуса). А міфологічні сюжети на мотиви називають міфологемами.

Зазначимо також, що деякі тропи та стилістичні фігури теж генетично пов'язані з міфом, а точніше - з особливостями міфосвідомості давньої людини.

До таких належать, зокрема, уособлення. Давня людина ототожнювала живе та неживе, не вирізняючи себе з природи. Неживі предмети у її свідомості наділялися людськими рисами та властивостями: любити, відчувати спрагу, реагувати на похвалу та лестощі, прагнути помсти тощо (це в науці отримало назву антропоморфізму). Тому природно було для давньої людини називати землю - матір'ю, стихіям давати людські імена, вважати тварин своїми першопредками (тотемами), називати їх братами і сестрами, розмовляти з ними, звертатись до них із запитаннями та з проханням про допомогу.

Так і виникло те, що тепер ми сприймаємо як художній прийом і риторичне звертання та риторичне запитання. Явища природи в уяві давньої людини поставали у вигляді людей: Мороз - сивий старий, Весна - уквітчана дівчина тощо. Саме тому так природно звучали вирази, які тепер ми називаємо уособленнями: весна прийшла, сонце посміхається, мороз розмалював вікна, зима вкрила землю сніговою ковдрою тощо.

Простежуючи, в яких саме творах реалізуються дві основні традиції "використання" та "запозичення" міфу світовою літературою, слід наголосити, що перша, "вельми поважна" (як називає її С.Аверинцев) традиція пов'язана, безумовно, з літературною казкою. Літературні казки всіх часів і народів від класичних зразків римської літератури (скажімо, "Амур і Психея" з роману Апулея "Метаморфози") до казок Х.К.Андерсена, Є.Шварца, Дж.Толкіна, створювалися саме на основі архетипів та міфологем. Усі письменники, автори літературних казок та казок-п'єс так чи інакше оперують міфологічними моделями і мотивами.

Літературні казки будуються за традиційною схемою чарівної казки (за В.Я.Проппом). Основа її сюжету - подорож героя та долання ним різноманітних перешкод. Пригоди героїв починаються, як правило, з їхнього від'їзду з дому або порушення заборони. Герої при цьому потрапляють до незвичайної (або просто не своєї) країни. Цей мотив генетично сягає подорожі героя на той світ під час обряду ініціації (посвячення у дорослі). Зокрема, подорожує, вільно переміщуючись у трьох просторах (на небі, на землі, під землею і під водою), знаменитий герой Р.Е.Распе барон Мюн-хгаузен; Кай потрапляє до Снігової королеви, і Герда подорожує, шукаючи його (Г.К.Андерсен. "Снігова королева"), виходить з лісу у світ невідомих їй людей Снігуронька (О.М.Островський. "Снігуронька"), потрапляє до країни брехунів Джельсоміно (Дж. Ро-дарі. "Джельсоміно в країні брехунів"), прилітає зі своєї планети на Землю Маленький принц (А. де Сент-Екзюпері. "Маленький принц") та ін.

Деякі мотиви літературних казок пов'язані з героїчними міфами, як-от: епізоди двобою героя з потворою, злим чаклуном, фантастичною істотою. Цей мотив провідний у казці Е.Т.А.Гофмана "Лускунчик": на міфологічні корені образу Мишачого короля вказує його багатоголовість, але автором грізний противник Лускунчика "зменшений" до розмірів миші.

У всіх казках наявні прояви антропоморфізму: як люди, поводяться звірі, ляльки, іграшки. Можна зустріти у літературних казках і антропоморфні (людиноподібні) образи явищ природи, які зазвичай були героями календарних міфів (що пояснювали зміну дня і ночі та пір року). Згадаймо Снігову королеву Андерсена, Весну, Мороза, Снігуроньку, Ярило-сонце Островського, Мороза з поеми Некрасова "Мороз, Червоний ніс"[7, c. 65-68].

Мотиви тотемічних міфів (про тварин-першопредків) можна віднайти в повісті Р.Кіплінга "Мауглі", оповіданнях Е.Сетона-Томпсона про тварин, повісті Г.Троєпольського "Білий Бім Чорне вухо". Тварини в цих творах наділені здатністю думати, спілкуватися; вони люблять, ненавидять, страждають, як люди.

На міфологеми, що беруть свій початок у космогонічних міфах (міфах про творення Всесвіту), натрапляємо в казках О.Уайльда "Щасливий принц" та "Зоряний хлопчик". Щасливий принц роздарував себе людям, щоб допомогти їм: рубін та два сапфіри своїх очей він віддав матері хворого хлопчика, молодому поетові, маленькій дівчинці, а свою позолоту - двом бідним сиротам. Цим він рятував людей, тобто стверджував життя. В міфологіях різних народів світу присутній мотив творення світу (життя) з тіла першолюдини Пуруші, Пань-Гу (Китай), Іміра (міфи народів Скандинавії).

Посередником між статуєю Щасливого принца і людьми стає ластівка. В міфах птах - посередник між світами людей і богів або уособлення душі. Герой казки "Зоряний хлопчик" з'являється з неба, як бог. У нього золотий плащ. Він особлива дитина. Традиційний мотив незвичайної (як у богів) появи на світ, мотив винятковості героя потрібен автору, щоб засудити зарозумілість героя, його надмірну гордість, байдужість до людей та їх нещасть.

За схемою етіологічних міфів (ці міфи пояснюють виникнення рослин, тварин, елементів ланшафту) написані казки Р.Кіплінга: "Звідки у верблюда горб", "Звідки у носорога така шкура", "Як леопард став плямистим", "Як було вигадано абетку" та ін.

Мотив антропологічних міфів, де розповідається про створення богом-деміургом людини, простежується у початкових епізодах казки О.Толстого про Буратіно, якого з цурпалка витесує тато Карло. Відомо, що "Золотий ключик" О.Толстого є переказом літературної італійської казки Карла Коллоді "Пригоди Піноккіо". Певна річ, на батьківщині Коллоді добре знають греко-римську міфологію, і зокрема міфи про перетворення німфи або людини в рослину. У казці італійського письменника та її переказах або творах з аналогічним мотивом відбувається зворотний процес - неживий предмет перетворюється на живий за допомогою мудрого посередника. Подібні образи та мотиви притаманні й фантастичній прозі, яка теж своїми витоками сягає міфу.

Визначальною для закріплення зв'язку міфу з літературою стала епоха романтизму.

Вчені і поети того часу, крім греко-римської міфології, залучили до світогляду європейського читача багатство національних міфологій германців, німців, слов'ян, а також Індії. Поєднуючи елементи різних міфологій, нетрадиційно використовуючи міф і, що особливо важливо, звертаючись до самостійної поетичної міфотворчості, вони започаткували нову міфопоетичну традицію в літературі.

Так, романтична поема О.С.Пушкіна "Руслан і Людмила" заснована не на одному казковому сюжеті, а охоплює мотиви східнослов'янських чарівних казок, східних еротичних мотивів, російських билин.

У вступі до поеми ("У Лукоморья дуб зеленый...") подано образ дуба, що, на думку дослідників, яскраво асоціюється зі світовим деревом. Згадується у вступі також Баба-Яга, Кощій, Русалка, що сидить на гілках. Останній образ не випадковий і не помилковий, оскільки найбільш ранні уявлення східних слов'ян про берегинь - добрих жіночих духів, які приносять вологу на землю і росу на поля, були пов'язані з антро-позооморфними образами напівдівчат-напівптахів.

Доречно тут згадати і про романтичні балади, що вивчаються у шкільному курсі. Так, у "Рибці" А.Міцкевич, використовуючи тотемічний та етіологічний міфи і мотив перевертництва, створює самобутній твір про трагедію покинутої паном дівчини Христі, яка з горя кинулась у річку, стала рибкою і щоночі скидала луску, аби нагодувати свою дитину. Вона по-своєму помстилася панові та його молодій дружині, перетворивши їх на чорний камінь.

Моделює міфологічні мотиви і В.Жуковський. У сюжет балади "Світлана" він включає опис ритуальних гадань, мотив про мертвого нареченого, що приходить до коханої. Останній притаманний творчості багатьох поетів-романтиків. Звертаються до подібних мотивів В.Жуковський ("Людмила"), Ф.Шиллер ("Лицар Тогенбург"), М.Лермонтов ("Російська пісня", "Кохання мерця", "Гість" та ін.)[11, c. 24-27].

Романтикам був близький подібний сюжет, бо вони розглядали проблему кохання як амбівалентне поєд-Тїання любові та смерті. їхня увага була прикута до потаємних рухів душі, дослідження її таємниць. Міфологічні уявлення про кохання, що перемагає смерть (міф про Орфея), про поєднання душ у потойбічному світі (образи Франчески та Паоло з "Божественної комедії" Данте), про вічне кохання після смерті (міф про Філімона та Бавкіду), а також стародавні архетипи - Аніма і Анімус, Ерос і Танатос — ставали постійним предметом зображення романтичного мистецтва.

Письменники-романтики активно використовували мову архетипів, символів, асоціацій і міфологічних сполучень як концентрацію часових і буттєвих сенсів. Саме з такою тенденцією ми зустрічаємося у циклі повістей М.В.Гоголя "Вечори на хуторі біля Диканьки", повісті "Вій".

Міфологічні мотиви у цих творах поєднуються з фольклорними: сягають своїми витоками казок та легенд. Так, у повісті "Ніч перед Різдвом" трапляються епізоди, генетично пов'язані з етіологічними міфами про походження завірюхи, зникнення місяця і зірок (їх у творі ховають Солоха і чорт), а подорож коваля Вакули до Петербурга за черевичками для Оксани нагадує казковий мотив здобуття чудесного предмета. Повість "Майська ніч, або Утоплена" містить опис ритуальної гри у ворона (гра русалок).

Виникає в повісті і образ, пов'язаний зі світовим деревом - довга драбина від неба до самої землі, якою Бог сходить на землю вночі перед світлим святом Воскресіння. Про цю драбину згадують під час свого побачення головні герої повісті Левко і Галя. Ритуального жертвопринесення сягає епізод вбивства Петрусем маленького брата коханої ним Пидорки у повісті М.Гоголя "Вечір напередодні Івана Купала". Петрусь здійснює вбивство у лісі, куди його приводить Басаврюк за наказом відьми, дуже схожої зовні на казкову Бабу-Ягу. Цей образ генетично пов'язаний з господинею світу мертвих і володаркою тварин та природних стихій. У повісті М.В.Гоголя цей міфологічний мотив трактується з позицій християнства як продаж душі нечистій силі, угоду з якою людина мусить скріпити кров'ю невинної жертви.

Рання романтична проза М.Гоголя репрезентує нову і дуже важливу особливість використання міфу, яка полягає у тому, що архетипові фігури стають невід'ємною частиною побутової ситуації, тісно з нею пов'язані, органічно входять до неї. Таким підходом до міфу скористалися з часом і письменники-реалісти.

Значний внесок у відродження міфологічної традиції в літературі вніс відомий американський романтик Генрі Уодсуорт Лонгфелло (1807-1882), "Пісню про Гайавату" якого багато дослідників ставили поряд із такими величними епічними поемами, як "Едда" та "Калевала".

Поема Г.Лонгфелло - поетичний переказ архаїчних міфів північно-американських індіанців племені оджубеїв з елементами опису обрядів: ініціації, весільного, похоронного. Зокрема, відголоском обряду ініціації можна вважати епізод перебування Гайавати у шлункові Міше-Нами (царя риб, велетенського осетра). Герой, потрапивши до пащі чудовиська, перемагає його, вціливши у саме серце, і виходить живий та неушкоджений на волю. Гайавата вміє перевтілюватися. Східний вітер Вебон показаний у образі прекрасного юнака, його кохана, земна дівчина, перетворюється на Світанкову Зорю. Мотив пере-творення присутній і в епізоді, де йдеться про двобій Гайавати та Мондаміна (Маїса), посланого богами, аби випробувати героя і через нього навчити людей землеробству: тричі боровся Гайавата з Мондаміном, а зрештою боги дарували йому перемогу. Перед смертю Мондамін попросив Гайавату зірвати з нього одяг, поховати у пухкій землі та стерегти його сон від надокучливих ворон. Весною на могилі Мондаміна проросли молоді пагінці кукурудзи.





Реферат на тему: Дослідження давніх міфів та значення міфології для сучасності (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.