Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Договори і відносини. Культурна політика України (частина 8) (реферат)

Україну неможливо зрозуміти, не маючи уявлення про її регіональні та місцеві особливості та їхній вплив на національну та місцеву політику і процеси прийняття рішень на всіх рівнях. Сучасна українська ідентичність (як би по-різному її не тлумачили) є доконаним фактом. Однак тканина модерної «українськості» сплітається з багатьох історичних, культурних, лінгвістичних та політичних факторів.

Нещодавні дослідження, підтверджуючи висновки попередніх, показують, що, вважаючи себе українцями, більшість українців водночас мають сильне відчуття другої, місцевої або регіональної ідентичності.[1] Цей феномен, особливо в умовах великої країни, яка відчуває постійні проблеми з транспортно-комунікаційною інфраструктурою, впливає на стосунки, методи комунікації, політичні і адміністративні звіти і, зрештою, на лояльність.

Позитивним моментом другої ідентичності можуть бути міцна регіональна лояльність та місцевий патріотизм, особливо цінні в культурному секторі, де місцеві ресурси та ентузіазм часто здатні компенсувати недоліки централізованого фінансування та контролю. Однак у негативному аспекті це може створювати проблеми для «національної» політики, включно з відцентровими тенденціями та неприйняттям політики центру.

На тлі цього існує також потужна традиція, яка походить ще з часів російської імперії та СРСР, -- це традиція ієрархічних структур і відносин як у центрі, так і регіонах. Внаслідок цього на всіх рівнях суспільства домінують відносини патрон-підлеглий, які впливають на повсякденне життя, котре, своєю чергою, втручається у такі справи, як реалізація політики та надання послуг.

«Об'єктивний» (на зразок енциклопедичного) опис системи центральних, обласних (регіональних) та місцевих органів влади мало що дасть для розуміння їх реального функціонування. Приміром, інституту губернаторів областей властива двозначність. Їх не обирають, але прихильники такої моделі вважають її виправданою, оскільки те, що має теоретично і «об'єктивно» робитися на регіональному та місцевому рівні, відрізняється від того, що там часто відбувається насправді. «Регіональні» губернатори насправді є прямими президентськими призначенцями і в деяких відношеннях представляють практичні спроби реагувати на крайні прояви регіоналізму і відцентровості.

Попри стрімкі зміни, слід пам'ятати, що до початку 1990-х різні регіони України, як і Радянського Союзу в цілому, були економічними і політичними шпицями велетенського колеса, в центрі якого знаходилася далека Москва. Саме цей центр здебільшого приймав усі рішення і встановлював правила. Хоча Київ був столицею Радянської України з 1934 року[2], на практиці вся влада була зосереджена в Москві. Зв'язки Києва з українськими регіонами були слабкими, особливо з тими регіонами, де були зосереджені індустрії чи ресурси загальносоюзного значення і які прямо і жорстко контролювалися з Москви.

Навіть після колапсу СРСР і проголошення незалежності, після того, як зник іноземний «центр», регіони колишнього «загальносоюзного» стратегічного значення, наприклад, регіони східної України, як от Донбас, побачили, що всі їхні ринки і зв'язки лежать на півночі. Переорієнтація на захід, до Києва -- нової і справжньої столиці незалежної України і нового «центру» -- виявилася повільним і складним процесом, який триває і донині.

Реформа місцевого самоврядування, з огляду на багато причин, включаючи й вищезгадані, є важливим і комплексним питанням для України; здійснити реформи у місцевому врядуванні обіцяють давно, але обіцянки ці досі не матеріалізувалися. Як наслідок, в рамках цього звіту немає сенсу пропонувати якісь важливі рекомендації щодо того, як мають працювати центральна і місцева влада в питанні культурної політики; ми також не можемо дати конкретних рекомендацій стосовно деталей, тобто бюджету, механізмів тощо. Навіть розгляд такого ключового питання, як децентралізація матиме надто загальний теоретичний характер, допоки не стануть відомими обриси реформи самоврядування в Україні. Слід, однак, зазначити, що в культурному секторі у багатьох питаннях вже досягнуто високого ступеня децентралізації – значні повноваження передані регіональній владі.

Якщо ми не можемо оцінити функції місцевого самоврядування, то цілком доречно розглянути відносини центру, області та місцевої влади в ширшому контексті питання побудови відносин у культурному секторі України. Зокрема, при «об'єктивному» формулюванні та практичному здійсненні національної культурної політики слід пам'ятати про важливість цих відносин для країни з таким рівнем культурного різноманіття та сильними регіональними і локальними ідентичностями та лояльностями.

Як на практиці побудувати «об'єктивні» відносини, важливі для функціонування великої європейської країни, що модернізується, якщо її суспільство за історичною традицією і інстинктивно схильне відкидати «об'єктивне» і комфортніше почувається зі звичними для нього відносинами спорідненості та патронажу? Як побудувати нові і відкриті відносини у суспільстві, де люди не звикли працювати з людьми не свого кола і де при виборі партнерів чи формуванні команди важливим і часом вирішальним фактором є приналежність людини до «наших»?

З огляду на ці обставини, які практичні поради і пропозиції можемо дати ми як аутсайдери щодо питання, де існує система основних правил та нюансованих тонкощів діяльності поза формальними структурами та всупереч їм? Навіть вражень від однієї поїздки за межі Києва під час підготовки цього огляду нам вистачило, щоб переконатися, що в Україні існує явна потреба кооперації на всіх рівнях, а для цього мають бути створені можливості діяти новими, можливо, більш формалізованими методами, які відповідають потребам суспільства, що модернізується і демократизується.

Можливо, тут необхідні нові, «формалізовані» методи партнерства та співпраці, які сприяють кооперації, а не конкуренції і заохочують взаємодоповнення, а не дублювання. Потрібні формалізовані відносини, які відповідають сучасним потребам, забезпечують відповідальність, підзвітність та взаємну повагу між різними рівнями та гравцями культурної сфери; потрібні відносини, котрі гарантують взаємозв'язок і єдність не тільки між центром, регіонами і місцевою владою, але й між різними урядовими секторами, неурядовими організаціями та приватними структурами, дозволяючи ширше залучти можливості та ресурси останніх двох секторів зокрема.

У всіх цих різноманітних комбінаціях відносин, партнерств та кооперації ключем до поступу та успіху має бути визнання того факту, що в Україні існують міцно закорінені позитивні і негативні моделі формування відносин та преференції щодо вибору партнерів. Слід також враховувати те, що в українському суспільстві кілька поколінь людей приймають як заданість ієрархічний, майже феодальний розрив між собою та державними чиновниками. Отже, сама ідея відносин партнерства і кооперації видається їм викликом, а для декого – навіть загрозою. Необхідно спробувати вийти за межі цих закорінених ставлень і практик, часом їх використовуючи. Отже, знову повертаємося до практичного питання: як побудувати нові форми відносин, нові коаліції та сформувати довіру до них з боку консервативного суспільства, яке звикло до пасивності і часто воліє працювати «інцестуозно», на особистих і кланових зв'язках, а не відкрито і «об'єктивно»?

Останнім часом в Україні проведено кілька успішних експериментів у сфері розвитку громад і досягнуто вражаючих успіхів у запровадженні концепції «Договорів»[3], зокрема спрямованої на вирішення деяких із згаданих питань. «Договори» покликані залучати різних гравців – місцеві, регіональні, центральні органи влади, групи громадян, НУО та приватний сектор -- для узгодженої роботи чи для визначення ролей різних сторін у певному проекті.

Судячи з цих експериментів, концепція «Договору» відповідає природному бажанню українців чітко все формулювати і завбачливо визначати позиції, щоб уникати суперечок, непорозумінь чи неясностей. В «Договорі» фіксуються права та обов'язки сторін. Це має особливе значення і працює особливо добре у країні, де

- сектор НУО все ще досить слабкий

- бракує досвіду співпраці центральної, обласної та місцевої влади в сучасний «європейський» спосіб

- партнерства центральної, обласної та місцевої влади з «третім сектором» є новими чи неапробованими інструментами

- прозора і чесна співпраця і кооперація приватного сектора і центральної, обласної та місцевої влади все ще в зародковому стані

- «соціальне замовлення», коли орган влади на будь-якому рівні наймає для надання послуг громадські організації чи волонтерів, є цілком новою концепцією

- існує високий рівень підозріливості і подекуди роз'єднаності між окремими групами суспільства (приміром, між центром і регіонами, між західними і східними регіонами України і навіть на місцевому рівні, наприклад у Криму).

«Договірна» модель, схоже, вирішує ці питання; «договірний» підхід особливо добре пасує для застосування в культурному секторі України, де необхідно розбудовувати відносини і розвивати змішані партнерства. Він також може бути ефективним механізмом визначення потреб та мобілізації місцевого потенціалу для подолання так званої кризи забезпечення сільської місцевості культурними та соціальними послугами. У місцевих громадах, приміром, існує потреба шукати інших і глибших механізмів взаємодії, ніж стандартна процедура виділення урядових коштів громадським організаціям. Тут важливо чітко визначати місцеві потреби, власність та предмет гордості. Місцевим владам і неурядовим організаціям необхідно продемонструвати високий рівень менеджменту та етичні стандарти, які можуть бути зафіксовані в «Договорах» і стати невд'ємним елементом їхньої повсякденної роботи та взамодії з громадами.

Окрім можливостей застосування як форми співпраці місцевої влади з громадою чи окремими її групами у культурному секторі, «договірний» підхід також може бути використаний для приєднання до приватних чи корпоративних ініціатив, коли необхідно чітко визначати ролі, права та обов'язки сторін. Адже саме неясність умов та відсутність «бізнесового» підходу є тими причинами, які, на думку приватного сектора, часто відштовхують його від співпраці з культурно-мистецькими організаціями та надання їм вагомішої допомоги; особливо, коли йдеться про підтримку державної культурної політики чи участь у офіційних культурних ініціативах чи проектах. Вирішити цю проблему допомогла б розробка типової форми «Договору» між Міністерством чи іншими органами влади та приватним бізнесом. Це не лише задовольнило б партнерів з приватного сектора, але й забезпечило б прозоре і ефективне регулювання відносин між партнерами з урядового та приватного секторів, -- доля яких цікавить і хвилює всі верстви населення.

Важливість механізму ефективного і прозорого використання приватних і корпоративних інтересів і інвестицій задля розвитку культури України як елемента загальної державної політики навряд чи можна перебільшити. Візьмемо хоча б сучасне мистецтво. У деяких видах сучасного мистецтва, зокрема у візуальному, саме приватна ініціатива – починаючи від Джорджа Сороза і заснування в Києві Центру сучасного мистецтва і до більш вражаючого прикладу створення «олігархом» Віктором Пінчуком «Пінчук Арт-Центру» -- була рушієм розвитку. В обох випадках благодійні фундації бізнесменів забезпечили створення культурної інфраструктури, необхідної для сучасних творчих пошуків і інновацій, і запропонували сучасній публіці надзвичайно привабливий продукт. Ці дві інституції займаються не тільки фінансуванням проектів, але й дають загальне уявлення про сучасне візуальне мистецтво, слугують джерелом натхнення для мистецьких кіл Києва. Вони роблять значний позитивний внесок у культурне життя столиці.

Кажучи простіше, сьогодні у актуальному візуальному мистецтві тон задають не держава чи Міністерство культури. Тут, і в музейно-галерейній діяльності в цілому, критерії і стандарти встановлює приватна/філантропічна ініціатива, а не державні політика, послуги чи втручання. Інвестиції приватного сектора в сучасне мистецтво слід гаряче вітати. Так само Україні слід заохочувати партнерства між державними та приватними структурами і в інших видах культури та мистецтва (за умови, що вони діятимуть з дотриманням належних вимог). Це означає, що такі партнерства мають працювати відповідно до загальної державної політики щодо культури та надання культурних послуг і що будь-яка взаємодія чи партнерство з органами влади на центральному, обласному чи місцевому рівні мають бути чітко окресленими, прозорими і регулюватися відповідною угодою, наприклад згадуваним «договором».

Можна стверджувати, що в Україні, за відсутності ширшого тлумачення культури та вузьких і, можливо, анахронічних «пострадянських» повноважень органів державної і місцевої влади, в культурній політиці виникають небажані і небезпечні пустоти, які, якщо не вжити заходів, можуть заповнюватися неадекватними ініціативами. Наведемо конкретний приклад: хоча арт-центр Фундації Пінчука у багатьох відношеннях чудово робить все те, чого може бажати нормальний експерт з публічної політики у цій галузі культурних послуг, тут також існує загроза перекручень. Приміром, відповідно до існуючих домовленостей, Фундація формує і фінансує офіційну українську експозицію на Венеційському бієннале, хоча залишаються не до кінця зрозумілими ні ролі Фундації та Міністерства, ні політична основа їхніх взаємовідносин.

Слід підкреслити, що тут не йдеться про жодні упередження щодо можливостей Фундації Пінчука професійно підготувати українську презентацію у Венеції. Також не йдеться про те, що Міністерству не слід було просити допомогу у Фундації чи приймати її. Питання стосується речей більш загальних, абстрактних і фундаментальних. Перш за все, чи з самого початку були визначені політичні умови цих відносин? Якщо так, то чи розглядалися можливості проведення відкритого конкурсу, в якому Фундація, безсумнівно б, заслужено перемогла, але таким чином уникла б дошкульних зауважень своїх критиків? Чи мають такі домовленості і відносини фіксуватися у відкритому для громадськості «Договорі» чи іншому документі згадуваного вище типу? Чи не є це класичним прикладом отримання правильної відповіді, але без формулювання правильного запитання? В описаному випадку розвиток вигідних взаємин між державою та приватною інституцією, маючи всі належні компоненти, тим не менше викликав занепокоєння у певних колах через відсутність узгоджених норм та процедур (на зразок «Договору»), відповідно до яких ці взаємини могли відкрито обговорюватися й розвиватися.

Приватний сектор має відігравати дуже важливу роль у сфері культури в Україні; він уже зараз стає важливим її гравцем. Донецьке обласне управління культури представило нам вражаючі плани заходів на найближчі п'ять років, на реалізацію яких значну частину коштів мають забезпечити приватні спонсорські внески та інвестиції. Ці амбіційні плани заслуговують похвали. Здатність формувати партнерства між державою та приватним сектором стає вирішальною, але якщо такі спонсорські внески та інвестиції не робитимуться відповідно до чіткої політики, політики, яка передбачатиме не лише «гонитву за грошима», в майбутньому можуть виникнути проблеми. Якщо інвестування та спонсорство не регулюється шляхом прозорого, відкритого обговорення і чіткого визначення відносин, гарантованих певним «Договором», воно призводить до загрозливих наслідків і перекручень. Одна з загроз полягає в тому, що партнерства між державним і приватним секторами можуть використовуватися не як легальний і вкрай потрібний засіб досягнення цілей державної політики в культурній сфері, а як прикриття для прямого і непрямого державного субсидування вузько приватних інтересів.

Міністерство культури справедливо занепокоєне питанням культурного забезпечення сільської місцевості. В усіх комуністичних країнах Європи культурний центр був ключовим елементом інфраструктурного забезпечення, покликаним задовольняти місцеві потреби, хоча і в вузьких межах ідеологічно витриманої культурної політики. Для сьогоднішніх політиків культурні центри представляють дилему. З одного боку, культурні центри загалом вдало розташовані у своїх громадах і формують мережу концертних залів, без якої неможливо демонструвати будь-який гастрольний продукт чи проводити місцеві культурні заходи. Вони є базою для місцевої художньої самодіяльності, а також в принципі пристосовані для показу кінофільмів і певного роду виставок. З іншого боку, вартість утримання культурних центрів поглинає значну частку культурних видатків місцевих бюджетів (навіть без проведення якихось заходів), а планування цих приміщень, розрахованих на вистави чи концерти традиційного типу з певною кількістю глядачів, не дозволяє переобладнати їх відповідно до нових умов чи потреб.

Подальша доля культурних центрів має стати особливим питанням місцевої культурної політики, яке Міністерство має вирішувати у партнерстві з з місцевою та обласною владою. Слід відродити мережу таких центрів, але маючи для них цілком конкретні цілі. За відповідних обставин і з огляду на проблеми з фінансуванням, слід розглянути можливість створення нових, з гнучкішими можливостями, культурних центрів, які мають замінити старі будинки; при цьому слід враховувати швидкі технологічні зміни і зміну моделей споживання культури.

З проблемами культурних центрів стикалися й інші країни, і в зв'язку з цим та іншими питаннями Україні, можливо, корисно буде активніше придивлятися до досвіду та підходів інших країн, до того, як вирішували загальні питання участі громади в культурі. Цікавим і детально задокументованим прикладом, доречним до української ситуації, є історія трансформації болгарської мережі культурно-громадських центрів «Чіталіште».

На початку 1997 року Міністерство культури Болгарії та Програма розвитку ООН розробили пілотний проект, спрямований на розвиток громад і участі громадян через розширення ролі та діяльності «чіталішт». Проект ставив дві основні цілі: розширити роль «чіталішт» у розвитку громадянського суспільства та сприяти активній участі громадян у самоврядуванні, а також забезпечити пілотні «чіталішта» можливостями створення механізмів самофінансування та мобілізації додаткових джерел фінансування. Ініціатори проекту виходили з переконання, що Болгарія потребує інноваційних механізмів заохочення участі людей у соціальних процесах і що мережа «чіталішт» має потенціал, щоб, використовуючи нові інструменти, активізувати участь громадян у житті своїх громад.

Результатом трирічної роботи успішного пілотного проекту, в якому взяли участь 42 «чіталішта» у селах та містах, стали практичні пропозиції щодо реанімації цілої мережі подібних осередків як важливого елемента культурної політики країни.

Одним з головних моментів наведеного прикладу є те, що стратегія реабілітації мережі культурних центрів по суті не була «культурною», розглядаючи культуру як засіб виконання програми розвитку громади, тобто, фактично йшлося про програму розвитку культури і громади, яка фінансувалася з фондів розвитку громади.

Підсумки:

- в культурному секторі європейських країн, які модернізуються, існує велика кількість різних типів відносин: між державним і приватним сектором, між державним і «третім» сектором, між органами влади різних рівнів та між різними гравцями на місцевому рівні. Чи існує в Україні потреба сприяти формуванню нових, формалізованих, прозорих і стандартизованих механізмів для таких відносин? Чи має це стати ключовим елементом національної культурної політики? Чи варто в цьому контексті розглянути «договірну» концепцію?

- Існує потреба проактивно залучати і управляти величезними приватними і спонсорськими ресурсами, особливо на сході України і в Києві, через чітку політику і прозорі відносини. Чи є необхідність виробити узгоджену методологію заохочення приватних інвесторів та спонсорів, яка б дозволяла уникати перекручення цілей проектів чи політики, що потенційно можливе хоча б у Донецькій області, де 55-60% коштів на реалізацію програм і проектів залучаються з приватних джерел?

- чи є ключовим для подолання кризи надання культурних послуг у сільській місцевості «репозиціювання» проблеми з власне «культурної» на проблему для програми та бюджету розвитку громад? Чи слід у цій ситуації застосовувати підхід «культура і ...» і чи придасться тут сучасний механізм обстоювання інтересів, про який ми вже згадували у цьому звіті?

Список використаної літератури:

1. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів. Звіт Ради Європи. Європейська програма оглядів національних культурних політик


 


[1] Razumkov Ukrainian Centre for Economic and Political Studies, ‘National Security and Defence' No. 7 (2006), pp 3-23.

[2] До 1934 року столицею Радянської України був Харків.

[3] Наприклад, пілотні проекти програми «Демократизація України» в Донецькій і Львівській областях сприяють співпраці місцевої влади, громади та бізнесу. "Тепер, маючи цей Договір, ми можемо досягти кращого порозуміння між владою та громадою. Договір передбачає кооперацію, партнерські стосунки та координовані зусилля органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян”, -- говорить мер Артемівська Донецької області. З ним погоджується мер Червонограда, що на Львівщині: "Договір дає нам можливість узгодити ключові принципи співпраці між міською радою та місцевими НУО і зробити ще один крок на шляху побудови громадянського суспільства. З цим Договором ми можемо сідати за стіл переговорів як партнери, а не конкуренти, щоб ділитися досвідом, проводити об'єктивну оцінку нашої роботи і планувати майбутнє – і все це на засадах доброї волі і координації зусиль”.





Реферат на тему: Договори і відносини. Культурна політика України (частина 8) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.