Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Краєзнавство

Поляки очима українця XVII-XVIII століть (реферат)

Для людини традиційного суспільства всякий сусід є втіленням поганого, бо "чужий". Тож не дивно, що давньоруським ченцям, як-от згаданому в Києво-Печерському Патерику Матеєві, диявол подеколи ввижався в подобі Ляха, а Ян Длугош описував русинів теж, м'яко кажучи, без симпатії. На порозі Нового часу гору взяло тяжіння до універсальності, і вчені люди заговорили збірними метафорами. З легкої руки краківського професора Матвія Меховського читачі його "Трактату про дві Сарматії" (1517) побачили Україну в образі безкрайньої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з'являється "з божої роси", пшениця родить сама по собі без засіву, а трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом. Майстерна версифікація Себастяна Кльоновича урізноманітнила це Ельдорадо: у своїй поемі "Роксоланія" (1584) поет з подробицями оповідає про українських відьом, чиї нічні польоти та інші звитяги він, як присягається, сам спостерігав. Отже, на кінець ХVІ століття Україна бачилася – очима поляків – землею обітованою, але й трохи лячною через оті таємничі руські чари.

Українська сторона в змаганні по творенню збірних метафор стартувала з невеличкою затримкою, але темпераментно. Чи не вперше на сукупний образ Лядської землі натрапляємо в посланні Йоана Вишенського До всех обще, в Лядской земли живущих (1588?). Під полум'яним пером геніального православного ортодокса Лядська земля постає як царство Антихриста, опановане конечним вшетеченством, плюгавством и нечистою скверною. Відтак у цьому символі зла й безвір'я годі шукати места целого от греховного недуга – все струп, все рана. все пухлина, все гнилство, все огнь пекелний, все болезнь, все грех, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаниє, все сень, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидениє – сущеє ж несть ничтоже.

Обидві метафори надовго переживуть своїх творців, відлунюючи в сукупному сприйнятті аж до початку ХХ століття мітом України як втраченого, хоч і невловимо загрозливого раю – з польського боку [1] та глобалізованим протиставленням "лядського світу" світові "руському православному" – з українського [2].

Проте в добу "тривожного ХVII століття", що впала безпосередньо за оформленням згаданих сукупних візій, ні людям України – землі, що плине молоком і медом, ні людям Лядської землі – зарослої тернієм безвірія і безбожія, вже було не до метафор. Сума соціальних протиріч, помножених на реліґійне протистояння, з лавиноподібним ефектом нагромадила взаємну нехіть не між літературними абстракціями, а між живими, конкретними людьми, коли, як жалівся у 1604 р. львівський протопоп Григорій Негребецький, люд на люд, дом на дом повстал..., з доброй приязни Руси з Поляки окрутнє ся велика неприязнь вщела [3]. Козацькі війни 1620-1630-х років у відповідь на спроби уряду Речі Посполитої підібрати хлопству такий мундштук, у якому воно надалі не брикатиметься [4], висунули вперше гасла ненависти й помсти, бо, як напише в 1638 р. бунтівний гетьман Дмитро Гуня, невинно пролита кров волає до Бога про помсту.

Форми їх прояву різні, але головний зміст зводиться до протиставлення Ляхів та Руси як категорій непримиренно ворожих, спрямованих на самознищення. Так, у Львівському літописі під 1637-1638 рр. часто натрапляємо на описи каральних експедицій, під час яких поляки нібито винищують населення того чи іншого містечка, буде би толко Русин був. Українці відповідають рівним за рівне. Наприклад, мешканці Коростишева, виганяючи в 1640 р. з міста католиків, керуються принципом: геть кожного, хто тольки є віри католицької або Лях. Одне з гасел кривавої селянської жакерії літа 1648 р. – не залишити тепер жодного Ляха на світі, бо, мовляв, віднині швидше язики людські назад обернуться, ніж Ляхи будуть над нами панувати. Сучасник-поляк, автор публіцистичного Дискурсу про теперішню козацьку війну (1651-1652), підсумовує усе це так:

Руський народ здавна почав відчувати immortale odium (невмирущу ненависть), до Ляхів або Поляків і, успадковуючи її, в ній аж донині перебуває; це розгоряється при найменшій нагоді і настільки міцніє, що Русь воліла б ... терпіти ярмо Турка чи іншого тирана, ніж у вільній Речі Посполитій tranquille et beate vivere жити (спокійно й щасливо) [5].

Польська мотивація власної позиції у кошмарі воєн Хмельниччини та Руїни стара, як світ: ми, не-варвари, протистоїмо їм, варварам. Замах на усталений світ naszej Rusi, неймовірна в очах польської шляхти спроба, aby kraj ich wolnym ksienstwem kozackim tytulowac' sie mogl, звичайно ж, могла виходити лише від невдячних дикунів – голоти, бестій, злої черні, нікчемного сміття, розбійників, підлих гультяїв і т.ін. [6]. У потоці цієї, значною мірою ще ритуалізованої, вербальної аґресії, покликаної принизити супротивника, на особливу увагу заслуговує поява опозиції "добра людина" (= поляк) / "лиха людина" (= українець), яка, на відміну від аналогічних візій сусіда у традиційних суспільствах, уже мусить обрости доказами його "аморальності", "жорстокости" тощо. Наприклад, у віршах Бартоломея Зиморовича Sielanki nowe ruskie (1663) саме таким висновком завершується барвистий опис козацьких звірств:

Ktokolwiek sie, nagodzil, z tej samej przyczyny,
ZE BYC CZLOWIEKEM, A NIE CHLOPEM Z UKRAINY,
Zabijali bez braku..

Отже, війна поставила антагоністів віч-на-віч, і обличчя ворога не сподобалося жодній зі сторін, у чому, зрештою, немає нічого несподіваного. Але війна, як і всі війни, врешті скінчилася. Образ ворога, принаймні, для мешканців Гетьманату, куди перемістився центр українського життя, деактуалізувався, перейшов у площину споминів. Найцікавішими у таких випадках зазвичай бувають рефлексії найближчих повоєнних поколінь – їхня ненависть іще не стала скам'янілим мітом, а водночас, позбавившись персональних емоцій, вона вже є не-власною, вже опосередковується культурним контекстом.

Поступове виокремлення України-Руси з річпосполитського світу, доконане в муках "тривожного ХVII століття", завершилося народженням цілісного образу батьківщини, в якому етнічна територія України вперше злилася з устроєвим (козацьким) ладом, тобто державою, на ній розташованою, а народ набув обрисів зв'язної політичної спільноти, що охоплювала все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальностей – від вірних синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, котрі по недоумству їй шкодять. З іншого боку, радикальні зовнішньополітичні зміни, які в другій половині ХVII століття перекроїли мапу Речі Посполитої, вирвавши козацьку територію з узвичаєного польсько-литовсько-руського і перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, підштовхнули до рефлексій над одвічним питанням: "Хто ми?" Проте без дзеркала себе не побачиш: національна ідентичність усвідомлює межі власної культурної диференціації лише завдяки тому, що відрізнила себе від "інакшого". Ніхто краще за поляка не надавався на функцію оцього "інакшого", особливо коли взяти до уваги, що культурне "відщеплення" українців Гетьманату від польського світу розтяглося на добрих півтора століття, що чимало козацької старшини було нащадками шляхти-вихідців з Правобережжя з-перед 1648 року і що для всіх козацьких лідерів польський устрій з його pacta conventa між королем і політичним народом правив за взірець, якого б вони бажали досягнути у взаєминах із власним сувереном.

Отже, поляк очима українців кінця ХVII – початку ХVIII століття – вже не запеклий ворог на полі бою, але тоді хто? Уважно прочитаймо, що з цього приводу думає Іван Мазепа, пишучи в одному зі своїх листів 1708 р. так:

Спершу зірки б опинилися на землі, а небо переоралося плугом, ніж Україна змогла б коли-небудь повернутися до Корони Польської і козацький народ, що має ОДВІЧНУ НЕНАВИСТЬ до польського, з'єднався б з Річчю Посполитою. Jak swiat swiatem, nie bedzie Kozak Polakowi bratem, обпікшися на воді лядського ПОБРАТИМСТВА

Як бачимо, залишилася на старих позиціях immortale odium (невмируща ненависть), натомість з'явився несподіваний мотив – зрадженого "побратимства". Щодо зради, то польська сторона послуговувалась цим випадом від самого початку козацьких воєн: всі козаки – зрадники спільної вітчизни Речі Посполитої, а невірність – це взагалі звичайна норма поведінки для цього віроломного народу (ось як характерно, наприклад, говориться про Пилипа Орлика в поемі Велике посольство Францішка Ґонсецького: Подібно до гетьмана, зрадник прийняв булаву, йдучи слідами свого мертвого пана [8]. Сприйняття українців як людей підступних, схильних відплатити зрадою за довіру й щирість поляків, з часом переросте у стійкий неґативний стереотип, знайшовши у ХIХ ст. втілення в низці типових літературних образів. Українці, зі свого боку, не залишались у боргу: як здається, власне в середині ХVII ст. виникло колоритне поняття лядський дух, яке охоплювало суму неґативного: нещирість, зрадливість, пихатість; як напише в своїх літописних замітках під 1663 р. київський полковник Василь Дворецький, нікгда, поки світ стоит, Ляхом не треба вірити. Их же сентенция: "Покол світ на земли стоит, потол Русин Ляхові не будет братом" [9].

Отже, зі зрадою більш-менш ясно. Але звідки взялося Мазепине "побратимство"? Ким-ким, а "братами" поляки й українці впродовж ХVII століття себе не вважали, швидше підкреслювали свою роздільність. Характерною в цьому плані є риторика взаємних реверансів напередодні укладення Гадяцької угоди 1658 року, тобто в часи, коли перший шок війни був уже позаду, і взаємні позиції сторін достатньо визначилися. З українського боку говорилося про повернення до спільної вітчизни – wszystkie niesmaki wojenne zobopolnie sobie podarowawszy і, звичайно ж, усунувши польську захланність (zazdrosc), котра одна є причиною tak dlugiego i wielkiego krwie rozlania. З польського боку акцент падає на корисність примирення (zjednoczenia). оскільки ані їхня свобода без нас, ані наша без них існувати не може (ani ich libertas bez nas, ani nasza bez ich subsistere nie moze); що ж до співжиття у Речі Посполитій, то воно обома сторонами мислилось так, аби народ польський, литовський і руський залишалися w granicach swoich i swobodach, jako byly przed wojna, za umowy, aby naro'd nad narodem nie mial prerogatiwy, tylko ordinem receptum (усталений порядок) [10]. У своїй знаменитій промові на сеймі 1659 р., виголошеній з нагоди схвалення Гадяцької унії, канцлер так і не реалізованого Великого Руського Князівства Юрій Немирич, прославляючи свободу, що привела Козацьку Україну назад, до Речі Посполитої, говорить:

Це було нашою спонукою, цей ґрунт, який не розірвали ні відмінність у мовах, ні навіть релігія, котрої будемо вічно дотримуватися не тільки ми, але й наші нащадки, коли рівність у вольності буде непорушно (між нами) збережена, як годиться між братами (jako miedzy Bracia) [11].

Але йдеться не про братерство етносів, навіть метафоричне. Немирич послугується усталеним топосом звертання шляхтича до шляхтичів, що складав невід'ємний колорит "сарматського" річпосполитського світу, де вся шляхта, незалежно від етнічного походження й статків, вважалася рівною, тобто вся належала до братії народу-шляхти.

Тоді від чийого "ми" промовляє Немирич? Кого єднає в "побратимстві" Мазепа? До кого в своїй польськомовній збірці віршів Lutnia Apollinowa (1671) чернігівський архієпископ Лазар Баранович звертається: ляше-брате? Ми про це вже здогадуємося, пригадавши тенденцію до "ошляхетнення" козацької старшини, на формальному рівні започатковану Гадяцькою угодою, а вповні розвинуту в часи правління Мазепи. Втім, існує джерело, яке наші здогади і підтвердить, і роз'яснить. Це двотомовий так званий Літопис Самійла Величка (1715 – початок 1720-х років) – найцікавіша і найбільша за обсягом пам'ятка письменства Гетьманської України. Виходячи з ґенеральної мети – обґрунтувати правомірність погляду старшини на Україну як леґітимну "отчину" козаків, Величко апелює до козацького варіанту сарматської річпосполитської леґенди (згодом його назвуть хозарським, або козарським мітом). Згідно з ним, нагадаю, предками усіх козаків були хозари, вихідці з Азії, які свого часу підкорили місцеві слов'янські племена і злилися з ними в якості стану воїнів, змінивши стару назву хозари на козаки [12] (у сарматській леґенді це саме зробили сармати, які згодом стали називати себе рицарством-шляхтою). У Величка натрапляємо на вельми своєрідну комбінацію з обох леґенд: шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він зливає їх докупи, тож предки козацького воїнства у нього стають сарматсько-хозарськими. Ця несподівана аберація дозволяє наділити їх таким самим умістом "шляхетности", як і нащадків славних сарматів, тобто шляхту sensu stricto. Відтак, козаки у Величка – завжди шляхетно уроджені (тобто, рівні зі шляхтою Речі Посполитої); вони складають вільний одвіку шляхетний козацько-руський народ (варіанти: сармато-козацький, козацько-руський савроматійський тощо) і є оборонцями посполитого люду (тобто, являють собою політичний народ, аналогічний політичному народові-шляхті Речі Посполитої). Апотеозою уподібнення є своєрідна Величкова (козацька) версія золотих вольностей народовладдя – основи основ сарматської ідеології, але на цьому тут немає потреби зупинятися докладніше [13]. Найважливіше для себе ми почули: "козаки" (читай: значні, з кого вербувалася старшина), перетворившись у Гетьманаті на політичний народ і змодифікувавши для власного вжитку таку знайому їм шляхетсько-сарматську ідеологему, почули себе шляхетно уродженими, отже – братією як руській, так і у польській чи литовській шляхті, що залишилася по річпосполитський бік кордону.

Це "братерство крови" не викликає у нашого публіциста жодних сумнівів. Так, описуючи війну Якова Остряниці 1638 р., Величко додає до автентичного джерела, яким користувався – щоденника Шимона Окольського, невеличкий коментар, де звинувачує поляків у сатанинській заздрості та безчесній зарозумілості, що й призвела, на його думку, до кривавого фіналу:

... відстраждали з обох боків від воєнної зброї НАТУРАЛЬНИМ ПРАВОМ ВЛАСНІ СВОЇ БРАТИ – кількадесят тисяч війська їхнього, лядського, і нашого, козацького [14].

У так званій "Промові Самійла Зорки" на погребі Богдана Хмельницького (як і багато інших "листів", "універсалів" та "промов", вона написана Величком) козацькі війни названі боротьбою за вольність та свої старожитні права ПРОТИ БРАТІВ, АЛЕ РАЗОМ З ТИМ І ВОРОГІВ НАШИХ – польських савроматів [15].

Проте квінтесенцією уявлень про "братерство/ворожнечу" є екскурс Величка в генезу польського етносу, вміщений до апокрифічного універсалу Богдана Хмельницького з мотивацією причин повстання, до якого підштовхнули заздрість і гординя віроломних поляків:

Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадливість до слави й душозгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу, і осіли на чужі ґрунти і землі (...). Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами і здирствами, безпричинно і по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів [16].

Отже, поляк – це заволока, що покинув спільну оселю братів через корисливість і заздрість. Пригадавши, що супроводом біблійного Повстав Каїн на Авеля, брата свого – і вбив його (1М.4.8) є Божий вирок Каїнові: Мандрівником та заволокою будеш ти на землі (1М.4.12), можемо з певністю констатувати: колізія зради Ляхів у тлумаченні повоєнного покоління українців (а саме до нього належав Величко, який починав козацьку службу 1690 р.) перетворилася з архаїчного поєдинку лайок збройних супротивників на сакралізований біблійною паралеллю символ братовбивства, що потягне за собою страшну відплату – А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки (1М.4.11).

Наприкінці ХVIII ст. це з містичною похмурістю буде розвинуте в Історії Русів (до речі, досі не поцінованої під таким, містико-символічним, кутом зору), автор якої на власні очі спостерігав падіння як Гетьманату, так і Речі Посполитої. Його візія історії – це простеження Божого суду й Божої кари, що впала на тих, хто зруйнував дух единства и братского согласия, який панував колись між единоплеменными народами – поляками та українцями – от единого корене Славянского альбо Сарматского, і від цього почалась эпоха ужаса и губительства для обоих народов, Польского и Руского, эпоха, умолченная по историям, или легко в них описанная, но которая, потрясши Польшу до самого основания, и колебавши ее более ста лет, низринула наконец в бездну ничтожества, а народу Рускому давши испить самую горестную чашу, каковую и во дни Нерона и Калигулы не все Христиане вкушали, преобразила его в иной вид и состояние [17]. Зло, звичайно ж, ішло від поляків (автор ледь не дослівно перекаже за Величком апокрифічний універсал, не забувши ні про Каїна та Авеля, ні про "заволочення за Віслу" – на чужие грунты и земли [18], але в основі всього лежала не їхня зла воля, а Боже прокляття: вийшов Каїн з-перед лиця Господнього (1М.4.16). Подібно до Каїна, поляки позбавлені божественної опіки, тому враг, ненавидяй добра, от ада изшедший, возмутил священную оную народов едность на погибель обоюдную [19]; знаряддям же своїм диявол, за Історією Русів, обрав "видуману" папою і римським духівництвом унію та заздрісних польських вельмож. Відтак, доки козаки, помщаючися за власні кривди, вели справедливу війну, Промысл Божій сприяв саме їм, а суд Божій переслідував поляків, натомість коли почалося взаємне кровопролиття – неминуемая месть Божія впала вже на самих українців, бо всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется от рода сего [20].

За допомогою яких засобів автор матеріалізує свою похмуру візію – вже не належить до предмету нашої розмови. Але принагідно все ж варто зауважити, що мотив прокляття за братовбивство, втілений у демонічній сцені "Страшної помсти" Гоголя (цей твір Григорій Грабович слушно визначає як "осердя гоголівського міту про Україну") [21], де останнього нащадка роду гризуть все мертвецы, его деды и прадеды, где бы ни жили при жизни, підозріло паралелізується із саме так прочитаною Історією Русів [22], а вплив цієї пам'ятки на Гоголя загальновідомий.

На закінчення нагадаю, що польська сторона леґендою Вернигори врешті-решт теж призналася до "братерства/ворожнечі", яке бентежило українську думку середини ХVII – кінця ХVIII століть – але вже пізніше, в інакшому культурному контексті й через інакший поштовх. Багатошарова з точки зору міто-структурної будови [23], леґенда Вернигори породжувала й твори, сповнені оптимістичної віри в братерство народів-сусідів (пор. знамените полотно Яна Матейка "Вернигора", написане між 1875-1883 роками: постать натхненного козака-пророка розділяє дві групи персонажів – поляків та українців, проте на передньому плані художник зобразив дитя в білій одежі – символ примирення обох народів у майбутньому), і містичні візії розтятости/непоєднуваности, як у героя Юліуша Словацького (Sen srebrny Salomei), напівкозака-напівшляхтича, котрого мучить власний дуалізм Orlicy na polrozdartej / Maja,cej dwa serca i dzioby;/ Czlowieka z troistej osoby; / Z Lacha, z Kozaka i z czarta. Втім, як зауважив Станіслав Маковський, провідний польський дослідник проблематики, пов'язаної з леґендою Вернигори, Вернигора живе в Польщі й пророкує досьогодні [24].






Реферат на тему: Поляки очима українця XVII-XVIII століть (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.