Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Краєзнавство

Ідея української держави на зламі XIX-XX ст. (реферат)

Сьогодні, розбудовуючи молоду, незалежну державу, ми знову і знову звертаємось до нашого минулого. І у зв'язку з цим доречно згадати драгомановський вислів — "для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія”1 не лише з метою пошуку в ньому ключа до розуміння сучасності (не одна ж бо із наших сьогоднішніх проблем має лінеарний характер), але й задля опанування досвіду боротьби української інтелігенції за державне самовизначення нації на зламі XIX-XX ст.

Прикметно, що цей досвід набувався у боротьбі із опонентами, аргументи яких мало чим відрізнялись від тих, які використовують й сьогоднішні противники українства. Дійсно ж бо, як і на початку століття, коли російський шовініст Ярмонкін роздратовано повторював: "Звідки цей народ, ця мова і ця інтелігенція взялися? Була колись Україна, коли за нею йшли степи татарські і потім турецькі, існує Україна в поезії, але тепер в дійсності її немає, є тільки Україна у мріях галицьких та буковинських українофілів, котрим вона, як відомо, потрібна для сепаративних цілей... Повторюємо: українського народу, української мови нема і ніколи не було...”, так і сьогодні його духовний нащадок кидає екзальтованій російській аудиторії, що "такої (української — М.К.) нації поки не існує”. Чи твердить, як це робить голова комітету з геополітики О.В.Митрофанов із думської трибуни Росії, що "нет государства "Украина”. Саме тому і сьогодні росіяни гидливо відвертаються від Польщі, вона ж бо, як переконує Н.Кузьмін, "лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному и по-змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза”5 мала завжди єдину мету — посварити малоросів із великоросами. Подібні сентенції відрізняються від використовуваних великоросами на початку століття хіба що тим, що в той час гама їхніх почуттів була більш насиченою: поруч з твердженням, що українці то "польська інтрига”, побутували й інші — "жидокадетська”, "німецька”, "австрійська” тощо. Як на початку віку українофоб переконував, що українцям не вистачає "культурної позики” ("...коли всій російській літературі протиставлять одного Шевченка, всій російській науці — одного Грушевського, всій російській музиці — Лисенка, мазепинці мають мало шансів на перемогу”), так і сьогодні він стверджує, що Україна не має "особливих культурних надбань універсального значення”.
У цій статті ми не маємо на меті спростовувати сьогоднішні аргументи противників українства. Однак спробуємо проаналізувати контраргументи подібним твердженням речників української нації початку століття. Знайомство з ідейно-теоретичними набутками, виробленими провідниками нації на рубежі XIX-XX ст., є, як здається, корисним з огляду на те, що ряд цих ідей і підходів не втратили своєї практичної цінності і в умовах сьогодення.
Рефлектуючи над проблемою культурного розвитку українців, інтелектуальні лідери нації відзначали виняткову їх роль у духовно-культурному філогенезі тої ж таки Росії в часи, наприклад, Київської Русі, та у XVI-XVIII століттях. Процес духовного живлення великоросів за рахунок інтелектуального потенціалу українців всебічно охарактеризував М.Драгоманов у своїй праці "Малороссия и её словесность”, написаній наприкінці XIX ст. З іншого боку, провідники нації відзначали той факт, що у післяпереяславський період "українська нація політично й культурно завмирає” в результаті політики національного гноблення, яку проводила на території України Російська імперія. Відтак — погоджувались: "ми некультурні”, адже народ, що немає власних шкіл, мусить бути темним, некультурним. Та у цьому факті некультурності М.Міхновський, приміром, вбачав "найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший” аргумент для того, щоб політичне визволення поставити своїм, українським ідеалом, мати за мету створення своєї власної держави.
Разом з тим, вступаючи в дискусії з великоросами, українська інтелектуально-політична еліта ставила питання, а в чому ж "велич” Росії? В розмірах території країни? У великій кількості тих, хто заселяє її? "Так”, — відповідав Володимир Винниченко, а далі зауважував, як же великоросу "не полакомиться проведенеем ока по карте” і не сказати самовдоволено: "А велика матушка Россия! Ишь, сколько нас, русских-то! Шапками закидаем”. А в чому ще велич Росії? Чим вона ще багата?

Українські інтелектуали не хотіли визнавати пушкіних і достоєвських, творче і життєве кредо яких зводилось до муретівського "мы должны любить свой народ, свой путь, свою мету в истории выше всякой законом и разумом отпущеной меры” і почувати до своєї національності не "любовь”, не "привязанность”, але "эрос”.

Інтелектуальна спадщина великоросів (за рідкісним винятком) просякнута тією "национальной страстью”, яку на початку століття із неприхованим шовіністичним запалом підносив відомий ліберал П.Струве. У національному питанні ця "национальная страсть” виявлялася досить своєрідно, що дозволило В.Винниченку порівняти великоросів із птеродактилями. Останні — крилаті повзуни — намагались літати, хоча були народжені для повзання. Так і великорос, на думку В.Винниченка, коли "літав”, то проголошував "самовизначення націй”, а спустившись на землю — ставав іншою істотою. На землі його душу розверзає "національний ерос”, а тому "готовий там, нагорі, навіть на політичну і державну самостійність України, — тут, внизу, він рішучо стоїть проти ...самовизначення”.
"Національний ерос” переповнював не лише російських націоналістів і шовіністів. "І демократи і навіть російські соціялісти, — писав Лев Когут, — найдуть для національного поневолення "наукові” аргументи...”.
Таким чином, для українців поцінування культури великоросів починалось із політичної сфери, тому — вживемо вислів М.Грушевського — "добра конституція” для них була "вартісніша від геніальної поеми”. Однак саме у політичній сфері Росія виявляла "талант могили”, "щастє неіснування”. З огляду на це, твердження зарубіжного прихильника українців, що "для народів Росії, як над ворітьми Дантовського пекла, стоїть напис: "Покиньте всі надії ті, що входите сюди!”, було небезпідставним.

Прагнення національного самовизначення, зрівняння в правах із великоросами обумовило спрямування української політичної думки: і наприкінці XIX — на початку XХ ст. стрижневим стає питання створення власної державності. "Своя” держава, яка уявлялась можливою у формі автономії одним і у формі політично незалежної самостійної держави іншим, повинна була розбудовуватись на найширших демократичних засадах. (Хоча заради об'єктивності зазначимо, що були з-поміж українців і прихильники гасла "Україна для українців”). Відтак, майбутня Україна мала бути державою "для всіх” тих, хто хотів би бути не просто "поїдателем солодких кусків” на її території, але її патріотом, захисником інтересів саме її, а не якоїсь сусідньої держави.
Звернімо увагу на те, з якою пристрасністю М.Грушевський, доводячи необхідність утворення української національно-територіальної автономії у складі федералізованої Росії, запевняв, що українці не уподібняться "уграм”, які, здобувши собі "державне право”, "зав'язали в невключиму неволю всі інші народності”, не підуть і шляхом поляків, які поневолюють "слабіших”. "Ми не будемо лицемірно називати своїми духовними вождями великих одшедших борців за національну рівноправність і свободу і заразом — обмежувати сю рівноправність і свободу нашим неукраїнським співгорожанам в хибно зрозумілих інтересах українства. Сього не буде!..” — писав вчений.
Суголосні соціалісту-Грушевському думки виголошували і ті лідери українства, які стояли на виразно націоналістичних позиціях. Так, і в конституційному проекті ("Основному Законі Самостійної Спілки народу українського”), що був плодом політичного думання, заснованого на націоналістичних засадах, і в програмі Української народної партії (УНП) — партії націоналістичного спрямування — поряд з послідовним проведенням ідеї необхідності забезпечення інтересів і прав насамперед українського народу на "своїй землі” обстоювалась думка про таке ж забезпечення інтересів і прав національних меншин, "чужинців”. Представники нацменшин могли б мати свої "цілком незалежні школи і просвітні інституції”, користуватися рідною мовою (наприклад, у суді), влаштовувати релігійне життя у відповідності до своїх традицій, мати представників у виборних органах республіки.
Фокусуючи увагу на питанні організації життя нацменшин в майбутній державі українців, носії української державності намагались окрім добре відомих екстериторіальної та територіальної чи національно-територіальної автономії витворити й інші її види. Так, Михайло Грушевський, а слідом за ним й інші політичні діячі, ще в 1917 р. працював над питанням запровадження на території Української держави національно-персональної автономії (найперше — для поляків, росіян та євреїв).

Представники нацменшин разом з українцями мали творити "український народ”. Саме так — "український народ”, а не народ України. Такий підхід, таке бачення сутності українського народу закріплювалось у програмі УНП, згадуваної нами, а пізніше у програмі Української партії самостійників-соціалістів.
Безперечною заслугою представників тодішньої української інтелектуальної еліти була діяльність, спрямована на розробку принципів консолідації всієї української спільноти. Тут відзначимо три моменти. Перший. Більшість політичних лідерів вказувала на необхідність випродукування об'єднуючої (національної) ідеї, чогось такого, що, як сподівався Степан Смаль-Стоцький, додавало б "охоти й сили” до праці, "будило надію” на краще життя. Другий. Необхідно було "найшвидше встановити соціальний мир, цебто привести людей різних достатків до взаємного порозуміння і співробітництва”. Окрім соціального миру — і це буде третій момент, який вважаємо за потрібне виділити, — наголошувалося на потребі досягнення і громадянського миру.
Щоб адекватно зрозуміти потребу встановлення громадянського миру, завважимо, що проблема — болюча українська проблема! — розінтегрованості спільноти, роз'єднаності і протистояння різних політичних сил на початку XX ст. і особливо напередодні та під час національно-визвольних змагань дедалі більше виявляла свою деструктивність. На цьому факті закцентуєм увагу окремо, адже актуальною дана проблема для українців є і сьогодні. І хоча до характеристики стосунків між партіями та їхніми лідерами сучасної України не можна повністю адресувати твердження, що існує "глупе засліплення партійне”, однак цілком годиться вислів, що "всі українські партії і псевдопартії атакують одні других з безмежною ненавистю: хлібороби-державники, хлібороби-демократи, народна партія, народні республіканці, християнські суспільники, трудовики, радикали, соціялісти-самостійники, соціальні демократи різних мастей, ще більше різнорідні соціяльні революціонери, комуністи, анархісти і т.ін., їм же ім'я єсть легіон! Все б це їло одно другого!”

Злагоді в спільноті, яка самоорганізувалась як державний організм, мала б сприяти відповідним чином влаштована влада. Яким характеристикам вона повинна була відповідати? Виділимо лише базові. Джерелом влади мав бути народ. Дане положення закріплювали програми партій соціалістів-революціонерів, самостійників-соціалістів, демократично-хліборобської. На ідеї "народ — джерело влади” в арсеналі тогочасної української політичної думки (як і ідеї громадянського миру) наголосимо окремо, адже на тлі традиційного російського політичного мислення, у руслі монархічних чи теократичних ідей, які, зрештою, й привели до виходу суспільства на ідею диктатури пролетаріату, дана ідея була принципово іншою. Вона була заснована на відданості українців своїм власним демократичним архетипам устрою життя.
Українці-інтелектуали виступали прибічниками і принципу розподілу влади, зосереджували свої рефлексії на проблемі відповідальності влади перед народом. Влада, розбудована на найширших демократичних засадах, повинна була слугувати чинником, який забезпечив би появу "Великої України”, великої не територією чи "пануванням над іншими народами”, як зазначав М.Грушевський, а своїми "соціально-моральними вартостями”.
Держава повинна була створити умови для того, щоб люди змогли "набрати охоту жити по-людськи”, мали б для того все необхідне і не тільки в царині духу, але й у царині "життя звичайного, буденного — певні вимоги комфорту, порядку, достатності, обезпеченності свого життя”.
І ось тут знову спробуємо провести паралель. Над проблемою "Великої” держави, але вже російської, замислювались і представники імперської політичної думки. Теоретичні наробки з цієї проблеми російських лібералів (наприклад, П.Струве), а далі і більшовиків (як і їхня політична практика), представників інших політичних сил свідчать, що "Велика Росія” уявлялась, найперше, тією силою, якій "принадлежит не только великое будущее, но и решающее слово в судьбах мира”. Тож незалежно від сповідуваних ідеологічних принципів, росіяни в своїй масі вірили, що "вся русская история говорит нам, что "Костантинополь должен быть наш”. А история не в белых перчатках делается, и не школьный учитель её герой”.

Викладені вище міркування дозволять зробити висновок, що українська політична думка початку століття розвивалась на принципово інших засадах, ніж російська. Ідеалом держави для інтелектуально-політичної еліти нації була демократична держава, держава злагоди і добробуту. Утвердження цього ідеалу, як провідного, є, як здається, і сьогодні логічним і абсолютно прийнятним для молодої Української держави.





Реферат на тему: Ідея української держави на зламі XIX-XX ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.