Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Зовнішньополітичне становище Англії та Франції напередодні Другої Світової війни. Пакт Рібентропа - Молотова (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Зовнішньополітичне становище Англії напередодні Другої Світової війни 4

2. Політичний курс Франції 6

3. Англо-франко-радянські переговори у Москві 1939 р. 9

4. Пакт Рібентропа - Молотова та його наслідки. 12

Висновки. 17

Список використаних джерел. 18

Вступ

У другій половині 30-х років загострювалися міжнародні відносини та наростала загроза війни. У березні 1938 р. нацистська Німеччина захопила Австрію, а у березні 1939 р. – знищила Чехословаччину. Весною 1939 р. нацисти анулювали німецько-польський пакт про мирне вирішення спірних питань, почали готуватися до нападу на Польщу.

В умовах наростання агресивності нацистської Німеччини правлячі кола Англії та Франції з березня 1939 р. почали переговори з СРСР з метою укладення договору про взаємодопомогу, а в серпні у Москві провадилися переговори військової місії про військову конвенцію, спрямовану на стримування гітлерівської агресії. Але англо-франко-радянські переговори не дали позитивних наслідків.

Тоді, 23 серпня 1939 р. у Москві міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп і нарком закордонних справ СРСР Молотов, у присутності Сталіна, підписали Пакт про ненапад між Німеччиною і СРСР. Крім того, був підписаний секретний додатковий протокол, за яким розмежовувалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі. Стосовно Польщі вказувалося, що межа сфер інтересів Німеччини і СРСР мала проходити приблизно по лінії рік Нарева, Вісли та Сяну. А 28 вересня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був укладений договір про дружбу та кордон і новий секретний додатковий протокол, за яким Польща як держава зникала. Радянсько-німецькі домовленості 1939 р. часто в літературі називають пактом Молотова-Ріббентропа.

Уклавши договір з СРСР, нацистська Німеччина дістала свободу дій у Європі.

Тема: „Англо-франко-радянські переговори у Москві 1939 р.”

1. Зовнішньополітичне становище Англії напередодні Другої Світової війни

Економічна політика уряду Р.Макдональда не користувалася популярність серед населення. У травні 1932 р. безробітні провели конференцію і збір підписав під петицією, в якій вимагали збільшення допомоги по безробіттю. А восени 1932 р. вони провели "голодний похід” на Лондон.

Криза позначилася і на зовнішньополітичному становищі Англії. Поглибилися протиріччя між Великобританією та ін. державами. Значно похитнулися англійські позиції в домініонах. У 1931 р. англійський парламент прийняв "Вестміністерський статут”, який декларував юридичну рівноправність метрополії й домініонів, формально визнавав їх самостійність у сфері внутрішньої і зовнішньої політики.

Російсько-англійський договір 1930 р. стосовно надання радянському експортові режиму найбільшого сприяння у жовтні 1932 р. було денонсовано, а у квітні 1933 р. Англія наклала ембарго (заборону) на експорт із СРСР.

 

В європейській політиці Англія підтримувала Німеччину. Завдяки її зусиллям остаточно було знять питання про виплату Німеччиною репарації. У 1930 р. з ініціативи Англії і США була здійснена (на 5 років раніше встановленого Версальським мирним договором терміну - евакуація союзних військ із Рейнської зони.

 

В азійській політиці Великобританія орієнтувалася на Японію. Вона не протестувала проти воєнних дій Японії на півночі Китаю.

 

Зовнішня політика Англії значною мірою визначалася економічним станом держави. У 1934 р. обсяг англійської промисловості досяг рівня 1929 р., зростали темпи господарського розвитку. Дещо скоротилася кількість безробітних. Економічному пожвавленню, зміцненню англійських позицій на світовому ринку сприяли політика протекціонізму, заборону вивозу капіталу, підвищення ефективності виробництва, швидке відновлення основного капіталу. Англійський уряд вкладав кошти у нові галузі виробництва – автомобіле – і літакобудування, радіо індустрію, будівництво двигунів та ін.

 

У боротьбі Анг7лії за провідну роль у світі її серйозними конкурентами були США, Німеччина, Італія та Японія.

 

У листопаді 1935 р. в Англії відбулися останні перед другою світовою війною парламентські вибори. Партії, які підтримували уряд, втратили багатьох своїх прихильників. С.Болдуїн змінив Р.Мандональда на посаді прем'єр-міністра, ще напередодні виборів (у червні 1955 р.).

 

У 30-х роках широкого розмаху набув антифашистський рух. Проведений в Англії у Червні 1935 р. "плебісцит миру”, в яку взяло участь 11 млн. чол., засвідчив що більшість англійців (понад 90%) виступають проти загрози війни, агресії фашистів в Іспанії, за роззброєння і мир. У 1935 р. англійський уряд прийняв "закон про заколоти”, спрямований проти антивоєнної пропаганди, а законом 1937 р. заборонялись фашистські демонстрації в середині країни.

 

У липні 1936 р. на пропозицію англійського уряду Ліга Націй скасувала економічні та фінансові санкції проти Італії. В період італо-німецької інтервенції в Іспанії Англія проводила політику "невтручання”. На початку 1937 р. вона підписала особливу угоду з Італією, у відповідності з якою обидві сторони зобов'язувалися поважати інтереси одна одної в регіоні Середземного моря. У наступному році прем'єр Н.Чемберлен під час візиту до Рима зробив ще одну поступку Муссоліні, офіційно визнавши завоювання Італією Ефіопії. І, нарешті у вересні 1938 р. на конференції в Мюнхені Н.Чемберлен і французький прем'єр Е.Даладьє погодилися на розчленування і окупацію німцями Чехословаччини. Внаслідок такої політики міжнародне становище Англії перед початком другої світової війни значно ускладнилося.

 

Навесні 1939 р. серйозно загострились англо-німецькі протиріччя. Німеччина стала відкрито вимагати повернення своїх колишніх колоній. Уряд Н.Чемберлена змушений був провести низку заходів для зміцнення оборони країни, зокрема запровадити загальну військову повинність і збільшити асигнування на військові потреби. З метою зміцнення своїх позицій в Європі Англія уклала військові союзи з кількома європейськими державами, гарантуючи допомогу Польщі, Румунії, Греції і Туреччині в разі Англії проти них.

 

У березні 1939 р. Н.Чемберлен запропонував СРСР обговорити питання про створення Троїстого пакту проти фашистської агресії. Однак переговори у Москві влітку 1939 р. не дали позитивних результатів.

2. Політичний курс Франції

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція недоотримала частину репарацій. Загострення протиріч із США і Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямом французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. Колоніальні війни обійшлися Франції на суму понад 1 млрд. франків, що погіршило фінансовий стан країни. А це призвело до падіння уряду "Лівого блоку”.

У липні 1926 р. було сформовано уряд "національної єдності” на чолі з Р.Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та збільшення видатків на оборону.

Вплив світової економічної кризи на французьке господарство був особливо сильним у 1930-1936 рр. Збанкрутувало декілька великих банків. Зовнішня торгівля скористалася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Все це негативно вплинуло на життєвий рівень населення.

Загострилося внутрішньополітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія "Французька солідарність”. Активізувалися профашистські організації "Вогняні хрести”, "Французька дія” та ін.

Економічна криза дестабілізувала і владні структури. У 1931-1932 рр. У Франції змінилося 7 кабінетів міністрів.

Серед французьких політиків дискутувалося питання про необхідність обмеження парламентської демократії та розширення повноважень президента. Ідеї "уряду твердої руки” знайшли своє втілення у фашистському путчі 1934 р. 6 лютого, щоб розігнати палату депутатів. Уряд Е.Даладьє не зміг вжити рішучих заходів проти заколотників, тому в боротьбу з ними вступили понад 25 тис. робітників, котрі завдали фашистам рішучої поразки. Внаслідок путчу влада перейшла до уряду "національної єдності” на чолі з Тастаном Дум ергом. Він спирався на підтримку промисловців та правих радикалів і виступав за посилення влади президента шляхом обмеження повноважень парламенту.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів посилилася небезпека для державної цілісності Франції. Об'єктивно перед нею постало завдання пошуку союзників для протидії Німеччині. Міністр закордонних справ Франції Л.Барту розпочав здійснення заходів для гарантування безпеки Франції. Але ц 1934 р. він був убитий терористом. Його наставник П.Заваль у 1935 р. підписав договір із СРСР і Чехословаччиною про взаємодопомогу.

На муніципальних виборах у травні і червні 1935 р. Французькі ліві домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій Лівого стримання об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні-травні 1936 р. Уряд Фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. Ці зміни і нововведення відповідали інтересам усього народу. У міжнародних справах Л.Блюм виступав ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У березні він запропонував зробити "перепочинок” у реалізації програми Народного фронту, а червні 1937 р. був змушений подати у відставку.

Його наступником став радикал Шатан за правління якого фашистські організації спробували вчинити новий заколот. Вони мали детальний план захоплення влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

У квітні 1838 р. до влади повернувся Е.Даладьє, котрий виступив проти програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Кабінет Е.Даладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних договорів. З ініціативи ЗКП 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено 24-годинний страйк, на який уряд відповів запровадженням надзвичайного стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.

Основним завданням зовнішньої політики Франції у перші післявоєнні роки була боротьба за гегемонію на Європейському континенті. Намагаючись отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Франції все ж змушена була під тиском Англії і США йти на поступки. У відповідності з "планом Дауеса” та "планом Юнга” французький уряд позбавлявся контролю за виплатою репарацій, а їх суми було зведено до мінімуму. Після Локарнської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська з Рурської області.

Головним досягненням зовнішньої політики Парижа 20-х років вважалися Локарнські угоди 1924 р., які гарантували безпеку Франції. З її ініціативи у 1927 р. в Парижі був підписаний міжнародний договір про заборону війни, відомий під назвою "пакт Бріана Келлога”. Французький уряд наполегливо домагався створення міждержавного об'єднання "Пан-Європа”, яке повинне було забезпечити лідерство Франції на континенті.

В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці спостерігались дві протилежні тенденції: одна – за поступки Німеччині та зближення з нею, інша – за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижа. Так, Лді Барту шукав шляхів до об'єднання антифашистських сил і збереження незалежності Франції. З його ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР, Чехословаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини.

П.Заваль, який змінив Барту на посаді міністра закордонних справ, схилявся до співпраці з Німеччиною. Це не принесло успіху.

Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив Францію шукати нових союзників. У 1935 р. П.Лаваль змушений був підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений Л.Барту Спроба створити антигітлерівський союз за участю Франції, Англії та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський Союз, як відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, поховавши останню надію на створення системи колективної безпеки в Європі.

3. Англо-франко-радянські переговори у Москві 1939 р.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня - середина червня 1939 р. - обмін нотами, переговори з послами в Москві - У. Сідсом (Ан­глії) й Ж. Пайяром (Франції).

Англія пропонувала Радян­ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Ру­мунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5-10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Ан­глія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по­літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнути воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Ра­дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеч­чину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім то­го, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кеннеді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нота­ми до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап - політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р.

Москва запросила до прямих перегово­рів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмо­вився. В Москву направили У. Стренга - ке­рівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі - Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можли­вих результати переговорів у Москві - їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере­говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості під­писання англо-німецької угоди про відмову від застосу­вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії - в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секрета­рем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з ме­тою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап - воєнні англо-франко-радянські перего­вори.

Вони відбулися в Москві 12 - 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів деле­гацію високого рангу - наркома оборони К. Є. Ворошилова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошникова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другоряд­них військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме­ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька ар­мія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було зну­щання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радян­ські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1.

У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2.

Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3.

У випадку нападу Німеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія - 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави­ти проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропози­ціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть пов­ної ясності» у свої позиції.

4. Пакт Рібентропа - Молотова та його наслідки

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька диплома­тія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра­їни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда­тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закор­донних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радян­сько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз­начав поразку англо-французької політики. Був перекрес­лений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецького пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Поль­щу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи­саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держа­ви, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, прово­дити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти ви­ключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох ос­новних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше - Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев - Вісла - Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова - Ріб­бентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини бу­ли незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі­тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

Договір Молотова - Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна - Гітлера») був виму­шеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеч­чиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощен­ну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розгля­дати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчарування, у Франції - розгубленість, в Німеччині - незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.

Ставлення радянських людей до підписання договору було неоднозначним. Безумовно, вони довіряли уряду і тому схвалювали його дії. «Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянського населення поворотом радянської зовнішньої політики, незважаючи на те, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашистських агресорів», - повідомляв з Москви 28 серпня 1939 р. кореспондент англійської газети «Манчестер гардіан». Разом з тим радянські люди, особливо ті, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі з фашизмом, не могли збагнути потребу укладення такого договору і, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі з світовою реакцією.

Якщо укладення договору виправдовувалося необхідністю уникнути війни, а її ніхто не хотів, то підписання 28 вересня 1939 р. договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною здавалося протиприродним. Ніяких дружніх почуттів до німецьких фашистів радянські люди не відчували. Договір і наступні дії засобів масової інформації духовно обеззброювали населення СРСР, яке ненавиділо фашизм, розуміло, ще це - найбільше зло не лише для нашої країни, а й для всього людства, а офіційна пропаганда певною мірою закликала змиритися з цим злом.

Слід також мати на увазі, що з середини 30-х років у СРСР проживала значна кількість антифашистів, які прибули з Німеччини і анексованих нею територій. Як свідчать їх спогади, договір про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них за завданням Комінтерну виступали на зборах у різних містах і роз'яснювали, що підписання цього документа дасть можливість Радянському Союзу уникнути війни. Однак укладення «договору про дружбу з смертельним ворогом соціалізму» вони зустріли негативно, їх невдоволення викликали й окремі дії радянського керівництва. Зокрема, восени 1939 р. у Москві було закрито дитячий будинок № 6, створений спеціально для дітей австрійських і німецьких політичних емігрантів. На початку 1940 р. німецьким властям було передано кілька груп німецьких і австрійських антифашистів, які були репресовані в 30-ті роки і перебували під слідством або у в'язницях.

Різною була реакція на пакт і в наступні роки, інколи він став набутком історії. Інтерес до нього завжди був винятково великим, але висвітлювався по-різному. В період «холодної війни» буржуазні історики використовували пакт, щоб звинуватити Радянський Союз у співучасті в розв'язуванні другої світової війни й тим самим зняти за це провину з правлячих кіл західних держав. У радянській літературі довгий час пакт трактувався однобічно, тільки як правильний, «мудрий» зовнішньополітичний крок уряду СРСР в обстановці, що тоді склалася. При цьому радянські автори дотримувалися позиції замовчування таємного протоколу до пакту, вже давно опублікованого на Заході, допускали недомовки, висвітлюючи причини, які спонукали Радянський Союз укласти пакт. Така позиція радянських істориків породжувала сумніви в правдивості усього того, що писалося й говорилося ними в ті часи про пакт, призводила до підриву авторитету радянської історичної науки не тільки в чужих очах, а й в очах радянських людей.

Висновки

Злам у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії та Франції до Німеччини, тоді як Англія та Франція шукали зближення з СРСР.

Англія та Франція, занепокоєні непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії допомоги низці європейських держав - Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії, Швейцарії та ін. Гарантії створили нову ситуацію в Європі. Німеччина не могла здійснити агресію проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі й Румунії та, відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни проти Англії та Франції. У березні 1939р. Англія запропонувала СРСР підписати спільно з Францією та Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р. західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати гарантії Польщі та Румунії. У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та СРСР з одночасним наданням гарантій усім прикордонним з СРСР державам. Одначе переговори, що почалися, виявилися непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін іти на компроміс. Сторони не змогли подолати суперечку з питання про непряму агресію. Англія та Франція вбачали в радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх із ним держав, тому що будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах могли бути кваліфіковані радянським керівництвом як агресія і туди вводилися б радянські війська. До того ж Англія розглядала ці переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала укладення угоди.

Поряд із політичними переговорами Англія, Франція та СРСР домовилися розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявились малоефективними.

Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та Румунії пропустити в разі потреби через їхню територію радянські війська. Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.

Список використаних джерел

1. Баграмян И. Х. Так начиналась война: історична література. - Киев: Политиздат Украины, 1984. - 495 с.

2. Білоцерківський В. Я. Історія України : Навчальний посібник. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - 535, с.

3. Історія війн і збройних конфліктів в Україні: Енциклопедичний довідник. - К. : Видавництво гуманітарної літератури, 2004. - 517, с.

4. Коваль М. В. Україна в Другій Світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.): монографія. - К. : Альтернативи, 1999. - 335 с.

5. Україна в полум'ї війни (1941-1945): історична література. - К. : Україна, 2005. - 557, с.

6. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. - К. : МАУП, 2006. - 345, с.

7. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. - К. : Кондор, 2007. - 249, с.





Реферат на тему: Зовнішньополітичне становище Англії та Франції напередодні Другої Світової війни. Пакт Рібентропа - Молотова (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.