Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р в Німеччині (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Основні правові акти державно-конституційного розвитку Веймарської республіки (1919-1933) 5

2. Прийняття Конституції Веймарської республіки 1919 р. 8

3. Зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р. 11

Висновки. 24

Список використаної літератури. 26


Вступ

Актуальність теми. Повоєнний розвиток Німеччини відбувався за вкрай несприятливих для неї зовнішньополітичних умов. Версальський договір наклав на країну великий тягар і принижував національну гідність німецького народу, створював всі умови для зростання націоналістичних і реваншистських настроїв.

За таких умов Установчі збори у Веймарі 31 липня 1919р прийняли конституцію Німеччини. Що набрала чинності 11 серпня 1919р. Веймарська конституція закріпила заміну напівабсолютистської монархії демократичною парламентською республікою. Президент республіки обирався народним голосуванням. Стаття 48 надавала йому виняткове право на обмеження демократичних свобод у разі порушення суспільної безпеки і загрози правопорядкові. Уряд на чолі з рейхканцлером призначався президентом і потребував довіри рейхстагу. Значно поширивши централізацію влади, Веймарська республіка зберегла федеративну структуру: Німеччина складалася з 15 республік(земель) і 3 вільних міст, що користувалися значною автономією. Конституція проголосила демократичні права громадян, свободу слова, друку, зборів, спілок, надала права для діяльності різноманітним організаціям. Веймарська республіка була однією з найдемократичніших у світі.

Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну на-півабсолютистської монархії парламентською республікою. Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалась федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Першим президентом був обраний Фрід-ріх Еберт. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став у 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Дослідження Веймарської конституції, прийнятої незабаром після Листопадової революції 1918р. юридично закріпила в Німеччині буржуазну парламентарну систему, становить значний інтерес для історико-правової науки. Історичне значення цієї конституції не обмежується тим, що вона залишила помітний слід у державно-правовому розвитку Німеччини 20- х - 30- х років. Веймарська конституція з'явилася свого роду сполучною ланкою між буржуазним конституціоналізмом XІ і XX ст., вона стала великою подією в історії буржуазних конституцій у період між першими й другий світовими війнами.

Багато питань історії й класової сутності Веймарської конституції докладно розглянуті в радянської юридичній (роботи И. П. Трайнина, Ю. И. Авдєєва, Р. А. Лапової та ін.) і історичної (праці Я. С. Драбкіна, В. Д. Кульбакіна, Л. В. Овчинникової і ін.) літературі. Однак ряд важливих аспектів і положень Веймарської конституції вимагають подальшого й більше глибокого історико-правового осмислення з урахуванням розвитку буржуазного конституціоналізму в XX столітті.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси Конституції веймарської республіки 1919р.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити основні правові акти державно-конституційного розвитку Веймарської республіки (1919-1933);

· охарактеризувати прийняття Конституції Веймарської республіки 1919 р.;

· проаналізувати зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси Веймарської республіки 1919 р.

Предметом дослідження виступає Конституція Веймарської республіки 1919 р., її прийняття та основні положення.

Класовий зміст Веймарської конституції, як і всякої іншої буржуазної конституції, проявляється насамперед у документі, узятому в цілому, але воно простежується й в окремих її положеннях і статтях. Так, буржуазно-юнкерська природа статей, що фіксували політико-державний пристрій Німеччини, знаходить вираження у використанні обмеженої й непослідовної моделі буржуазного парламентаризму, у тенденції до унітаризму, більшою мірою континуітета, особливо характерному для першої частини конституції ("Пристрій і завдання імперії"), де, по визнанню сучасних західногерманських юристів, видний "компроміс між старим і новим", між Веймарской республікою й "другим рейхом". Але найбільш істотними й цікавими з погляду виявлення класової сутності Веймарської конституції є статті, що ставляться до господарської сфери. Аналізу соціально-економічних положень конституції Німеччини 1919 р. і присвячена ця робота.


1. Основні правові акти державно-конституційного розвитку Веймарської республіки (1919-1933)

На початку XX ст.. відбувався швидкий розвиток Німеччини, її економіки тощо. Розпочалося активне проникнення країни на Близький та Середній Схід, в Африку. Німецькі монополії досягли значних успіхів в економічному проникненні в балканські країни.

Перша світова війна та її наслідки відіграли вирішальну роль в усій подальшій історії Німеччини XX ст.

Війна катастрофічно вплинула на економічне становище країни та до краю загострила суспільно-політичну ситуацію. Війна дорого коштувала німецькому народові: 2 млн осіб було вбито, понад 4,5 млн було поранено, 1 млн потрапило у полон. Німеччина ледве дихала в лабетах розладу господарства, дорожнечі, голоду, неймовірно зросли податки. Було запроваджено трудову повинність, робочий день збільшився, заробітна платня не гарантувала робітникам та їхнім родинам прожиткового мінімуму. Країна опинилася на порозі великих потрясінь. В 20-30х роках ситуація в Німеччині почала стабілізуватися. Щодо цієї теми я б хотіла висвітлити такі питання, а саме Листопадова революція 1918р., Конституція Німеччини, Веймарська республіка, встановлення нацистської диктатури Гітлера, внутрішня політика гітлерівського уряду, антисемітська політика нацистів у 1933-1939рр. Саме в 20-30х роках в Німеччині відбулося повалення

монархії, була прийнята конституція, за якою Німеччина проголошувалася республікою, щодо економіки, то вона була кардинально змінена, було ліквідоване безробіття, Німеччина була виведена з кризи. Але встановлення нацистської диктатури також потягнуло за собою й негативні наслідки.

Конституція 1919 p., яка увійшла в історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найдемократичніших конституцій, відомих на цей час буржуазним країнам. Вона розроблялася в умовах, коли революція в Німеччині ще не була придушена, що дістало вияв у демократичному, суто компромісному змісті її положень, у закликах до «громадянського миру», «співробітництва всіх класів», до «свободи» і «справед-ливості».

Зміст Конституції був обумовлений не тільки зіткненням інтересів і компромісами різних соціально-політичних сил у Національних зборах, а й тими кардинальними соціальними і політичними змінами, що відбулися в Німеччині в переломний період її історії — з листопада 1918 р. по червень 1919 р. Перший важливий крок на шляху політичного компромісу був зроблений ще 15 грудня 1918 p., коли Гуго Прейс, професор публічного права в Берлінській торговельній школі, відомий ще кайзерівській Німеччині як «найважливіший державознавець» і видатний діяч Національно-ліберальної партії, одержав призначення на посаду Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ разом із пропозицією скласти проект нової конституції. Проект конституції був складений протягом кількох днів на основі розробленого ним раніше за власною ініціативою проекту і після доопрацювання, у якому брав участь як представник уряду М. Вебер, був переданий до РНУ під назвою «Проект майбутньої конституції (загальна частина)»[13, c. 296-298].

Складаючись усього з 68 статей, «попередній проект» конституції містив три розділи: «Імперія і вільні німецькі держави», «Рейхстаг», «Імперський президент та імперський уряд». У ньому конструювалася модель парламентської республіки з двома центрами державної влади, які взаємодіяли і стримували один одного: рейхстагом і президентом. Основні права і свободи не були докладно описані в проекті і були представлені лише статтями про свободу совісті, про рівність усіх німців перед законом і про захист національних меншин. Укладач прагнув уникнути тривалих дебатів з цього приводу в Національних зборах, здатних «поховати» сам проект, як це було у Франкфурті-на-Майні в 1848 р.

Конституція складалася з двох частин – Устрій і завдання імперії і Основні права і обов'язки німців – і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля "повинна мати республіканську конституцію”. Законодавчий орган – ландтаг – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був "користуватися довір'ям народного представництва” (ст. 17).

Однак права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання – зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо - належали вийнятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало "перевагу над правом земель” (ст.13). Вийняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов'язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то "президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили”.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право "опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому "рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74)[8, c.569-570].

Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався "всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв "імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало "верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право "розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).

Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то "президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов'язків потребував довір'я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції "встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що "власність зобов'язує”. Користування нею "повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871 року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція "не перебуває з ними в суперечності” (ст.178).

Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як "президентсько-парламентську республіку”[10, c. 215-217].

Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919 року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов'язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.

Запекла боротьба між політичними партіями і силами була характерною рисою Веймарської республіки.

Найважливішим нововведенням проекту стала глибока реорганізація федеральної форми державного устрою, в основу якої була покладена ідея єдиної держави, що складається з 16 рівноправних, з рівною чисельністю в 2 млн мешканців, земель (областей).

У січні 1919 р. проект конституції був переданий до РНУ, члени якої, зокрема Еберт, зажадали більшого виявлення його демократичного характеру за рахунок насамперед включення широкого переліку прав і свобод.

Результатом наступної піврічної роботи над проектом конституції (включаючи дебати в Національних зборах) став новий його варіант, що складався з двох частин: «Побудова і завдання імперії» і «Основні права й обов'язки німців». Відхід від традиційної структури європейських конституцій, в яких спочатку наводився перелік прав і свобод, не був випадковим. Г. Прейс та його колеги по конституційному комітету вважали, що «спочатку повинна бути держава, яка могла б захистити основні права»[10, c. 219].


2. Прийняття Конституції Веймарської республіки 1919 р.

Відповідно до рішення Загальнонімецького з'їзду Рад 19 січня 1919 р. відбулися вибори до Установчих зборів. На цей час, після розгрому берлінського пролетаріату загонами соціал-демократа Носке, і соціал-демократи, і «незалежні» втратили довіру робітничого класу. Проте компартія не скористалася такою нагодою, вирішивши бойкотувати вибори. Виборцям нічого не залишилося, як віддати свої голоси старим буржуазним партіям Німеччини, які обрали нові назви: народна, демократична, християнсько-демократична і т. ін. Вони і отримали більшість депутатських місць — 236 з 421 місця.

Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 р. у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 р. затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської.

Назва «імперія» — не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов'язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу «оновити і зміцнити свою імперію» і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що «Німецька імперія — республіка», і т. ін.

Конституція складалася з двох частин — Устрій і завдання імперії та Основні права і обов'язки німців — і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір'ям народного представництва» (ст. 17).

Проте права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання — зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали винятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель» (ст. 13). Виняткову роль у цьому відношенні мала ст. 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов'язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили».

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) — нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на чотири роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина поділялася на три-дцять п'ять виборчих округів. Кожна з партій, що брали участь у виборах, виступала зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата — рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх вісімнадцяти земель. Пруссія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія — 10, Баден — 3 і т. д. Рейхсрат мав право «опротестування законів, ухвалених рейхстагом». У разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення постанови вдруге. Якщо при цьому «рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди», то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74)[14, c. 65-67].

Центральне місце в Конституції посідав рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався «всім німецьким народом» терміном на сім років (статті 41, 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв «імперію в міжнародно-правових відносинах», укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало «верховне командування всіма збройними силами імперії» (ст. 47). Він мав право «розпускати рейхстаг», але не більше одного разу з даного приводу (ст. 25).

Нарешті, ст. 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то «президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили». З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканність житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента було призначення і звільнення рейхсканцлера та імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов'язків потребував довір'я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду — рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції, «встановлює провідні лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом» (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканність особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності. Конституція підкреслювала, що «власність зобов'язує». Користування нею «повинно бути в той же час служінням загальному благу» (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871-го року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція «не перебуває з ними в суперечності» (ст. 178).

Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як «президентсько-парламентську республіку»[17, c. 137-139].

Реформістські ідеї "веймарської коаліції", зокрема спеціальної комісії зі складання конституційного проекту, що очолювалася відомим буржуазним державознавцем Г. Прейсом, коренилися також і в деяких особливостях розвитку німецької правової думки й законодавчої практики кінця XІ століття. Саме в цей час німецька юридична школа, що завжди відрізнялася схильністю до педантичної й дріб'язкової правової регламентації суспільного й особистого життя, виявила особливу енергію в упорядкуванні нових економічних відносин, пов'язаних із установленням панування монополістичного капіталу, у привнесенні в механізм правового регулювання буржуазного моралізування. Ця особливість німецького права знайшла своє відбиття в цілому ряді законодавчих актів кінця XІ століття й, насамперед , у Німецькому цивільному укладенні, автори якого, як справедливо пише О. А. Жидков, прагнули "скорегувати приватний цивільний оборот відповідно до ідеї "соціальної справедливості"". "Господарський розділ" Веймарської конституції ніс на собі особливо важливе ідеологічне й реформістське навантаження, тому що саме тут найбільше рельєфно здійснювалося злиття в єдине ціле опортуністичних концепцій правої соціал-демократії й "соціальних" ідей буржуазної правової школи.

Одним з найбільш характерних проявів буржуазного реформізму у Веймарській конституції були положення про "соціалізацію". Ідея "соціалізації" з'явилася в законодавстві, а потім і в конституції 1919 р. як прямий результат революційних виступів німецького пролетаріату, що висунув не тільки загальнодемократичні, але й соціалістичні вимоги. Як відзначалося в марксистській літературі ГДР, популярна серед робітників Німеччини в період листопадових революційних подій 1919 р. ідея соціалізації "указувала на тісний зв'язок демократичної й соціалістичної революції".

Революційні робітники під "соціалізацією" мали на увазі насамперед боротьбу з експлуатацією й буржуазією, перехід приватних підприємств у суспільну власність. Але теоретики правої соціал-демократії ще в попередні роки, зокрема в документах 1 Інтернаціоналу, намагалися додати ідеї "соціалізації" реформістський зміст, асоціювали її не з поваленням капіталістичної системи, а лише із пропозиціями її часткового "удосконалення". В. І. Ленін ще в 1910 р. указував, що під терміном "соціалізація" "можна розуміти перетворення у власність усього суспільства, але можна також розуміти і які завгодно часткові міри, які завгодно реформи в рамках капіталізму.. ." Саме по останньому шляху й пішли німецькі соціал-демократи, які за допомогою реформістських проектів "соціалізації" прагнули відволікти робітничий клас від рішення корінних питань революції, збити розжарення класових битв[6, c. 84-86].

У Веймарську конституцію були включені спеціальні положення, що відносяться до поземельних відносин і відбивають той факт, що традиційно сильні в Німеччині позиції юнкерства були ослаблені Листопадовою революцією 1918 р., і керівне положення в державі й суспільстві перейшло до буржуазії. Були скасовані такі явні пережитки феодальної епохи, як фідеїкомісси частки регалії (ст. 155, абз. 3 і 4), але залишилася досить мрячна фраза із приводу того, що "розподіл землі й користування нею", а також "всі надра землі й всі корисні в господарському відношенні сили природи перебувають під спостереженням держави" (ст. 155, абз. 1 і 4). Таким чином, як уже неодноразово підкреслювалося в радянській літературі, економічні позиції великого капіталу і юнкерства "не були навіть похитнуті", і конституція 1919 р. "не внесла фактично ніяких змін у відносини власності, що існували в монархії Гогенцоллернов".

У самій юридичній доктрині й практиці Веймарської республіки, як і слід було сподіватися при збереженні влади великої буржуазії і юнкерства, положення конституції, що передбачали охорону приватної власності, одержали поширювальне тлумачення. Так, у державно-правовій літературі у Веймарської республіці ст. 153 стала розглядатися як надає захист не тільки приватної власності, що розуміється в буквальному значенні слова, але й "будь-якій частці майновому праву".Потім ця точка зору була сприйнята судовою практикою, і рішенням Імперського суду від 4 листопада 1925 р. конституційні гарантії, установлені в ст. 153, були офіційно поширені на інші види майнових прав. Веймарська конституція, розглядаючи власність як "соціальну функцію, змушена була відмовитися від відкритого визнання "недоторканності" і "священності" приватної власності. Зокрема , автори конституції не пішли по шляху відтворення ст. 9 Конституції Пруссії 1850 р., що говорила, що "власність недоторканна", а використовували іншу, більше завуальовану юридичну конструкцію: "власність забезпечується (gewahrleіstet)". Але в коментарях, призначених для підприємницьких кіл і виданих у період самої Веймарської республіки, незмінно підкреслювалося, що термін "забезпечується" варто розглядати як адекватний вираженню "є недоторканної".

Веймарська конституція вперше в історії буржуазного конституціоналізму використовувала ідею "участі" робітників у керуванні виробництвом, демагогічно заявивши про "співробітництво всіх виробляючих верств населення" і про залучення "роботодавців і робітників до участі в керуванні" (ст. 156, абз. 2). Ідея "класового співробітництва" робітників і капіталістів одержала ще більш деталізоване вираження у від. 165, де лицемірно говорилося про те, що "робітники та службовці покликані на однакових правах разом з підприємцями брати участь у встановленні умов заробітної плати й праці, а також у загальному господарському розвитку продуктивних сил". У Веймарській республіці статті про участь робітників у рішенні виробничих справ залишилися не більш ніж декларацією. Лише після другої світової війни в умовах співвідношення, що змінився у світі, сил на користь соціалізму й підйому на новий рівень робочого руху в капіталістичних країнах конституційні й законодавчі положення про участь трудящих у керуванні виробництвом набутили нового сенсу. У цих положеннях, як відзначалося в радянській юридичній літературі, "втілені результати боротьби декількох поколінь робітничого класу, успіхи, які були вирвані в класових боях з визискувачами", а тому вони при всій їхній обмеженості й формальності усе більш широко використовуються робітничим класом у боротьбі за справжню демократію й за соціалізм.

Закріплені у Веймарській конституції соціально-економічні положення не означали яких-небудь глибоких і структурних змін у суспільному й господарському ладі Німеччини. Вони були спрямовані лише на часткове відновлення норм класового панування визискувачів і відбили основні підсумки Листопадової революції 1918 р.: посилення економічного й політичного панування монополістичного капіталу, ослаблення традиційних позицій юнкерства й "перетворення юнкерсько-буржуазної напівабсолютистської монархії в буржуазно-юнкерську парламентарну республіку".

Сам зміст конституції 1919 р. багато в чому визначив гостроту класових конфліктів, характерних для всього періоду існування Веймарської республіки, що й привели в остаточному підсумку до її загибелі. Конституція Німеччини 1919 р. продовжувала впливати на буржуазний конституціоналізм і після другої світової війни, деякі її соціально-економічні положення сприйняті й розвинені в Основному законі ФРН 1949 р.[11, c. 108-109]


3. Зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р.

Конституція була прийнята Національними зборами в липні 1919 р. Принципово нові правові концепції порівняно з Конституцією 1871 р. дістали вияв і в її преамбулі. Це — принцип «народної єдності» і «народного суверенітету» («суверенітету єдиного німецького народу», котрий, як записано в преамбулі, «дав собі цю Конституцію»), а також принципи «свободи» і «соціальної справедливості». Проголошенням «народного суверенітету» руйнувалася династійна традиція державної влади, оскільки її носіями ставали виборні на основі загального виборчого права рейхстаг і президент.

Німецька імперія проголошувалася республікою з федеративною формою державного устрою, яка мала вельми специфічний характер. Веймарська Конституція відкидала формулу старої Конституції 1871 р. «про союз династій», яка сприяла роздробленості, засиллю юнкерства на місцях, виявляючи явну схильність до унітаризму. Колишні «союзні держави» одержали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратом (Імперською радою).

Землі мали свої законодавчі органи — ландтаги і свої конституції, які мали закріпити згідно зі ст. 17 Веймарської Конституції, республіканську форму правління і загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Безпосередньо імперською Конституцією визначався і правовий статус членів ландтагів (статті 36—39).

Права земель були значно обмежені в галузі законодавства й у фінансовій сфері. У статтях 6—12 Конституції передбачався складний порядок розподілу законодавчих прав між імперією і землями, заснований на головному принципі — імперське право має перевагу перед правом земель (ст. 15).

Деякі сфери суспільного життя — зовнішні відносини, громадянство, митна, поштова і телеграфна справа, оборона та ін. — регулювалися виключно законодавством імперії (ст. 6). Цивільне, кримінальне право, судочинство, преса, об'єднання, збори, торгівля, промисловість, гірнича справа тощо — були віднесені переважно до законодавства імперії (ст. 7). Землі зберігали законодавчу владу з цих питань доти і тією мірою, у якій імперія не користувалася своїми законодавчими правами. З огляду на це земельний закон перебував під загрозою його скасування. Згідно зі ст. 13 «у разі виникнення сумнівів і розбіжностей у поглядах» щодо закону, прийнятого в окремій землі, імперія мала право за допомогою Імперської судової палати скасувати його на підставі головного постулату, що «імперське право має перевагу над правом земельним».

Крім того, імперія могла видавати закони «за необхідності», наприклад в галузі охорони громадського порядку і безпеки, і встановлювати основні положення законів (положення про «принципи законів»), які розробляються у землях, стосовно ре-лігійних товариств, шкільної справи, земельного права тощо. Ці загальні принципи законодавства мали обов'язковий характер для земель, якщо йшлося про відокремлення церкви від держави (ст. 138 (1)), про «основи» службових відносин чиновників, які передбачали, зокрема, усунення всіх обмежень, що стосуються чиновників-жінок (ст. 123 (3)). Ні законодавчі, ні виконавчі органи земель не мали права відходити від цих принципових установок центру[3, c. 473-475].

За такого розподілу законодавчих повноважень між імперією і землями останнім залишалося право самостійно законодавствувати тільки з малозначущого кола місцевих питань: про місцеві податки, про санітарну службу, дороги тощо.

Імперії належало право не тільки визначати розміри і порядок надходження доходів до імперської казни, а й втручатися в питання оподаткування окремих земель, видавати закони, що встановлюють принципи «допустимості і способи стягнення в землях податків» (ст. 11). Спроби дещо пом'якшити фінансовий диктат центру були здійснені в 1923 p., коли був прийнятий Закон «Про фінансове вирівнювання», який мав, з огляду на його недостатню розробленість, дуже незначний ефект. Крім того, згідно зі ст. 18 Конституції територіальні зміни або створення нових земель могли бути здійснені тільки шляхом прийняття «імперського закону», і лише «за можливості» і у відповідності з волею населення самих земель.

Значно більший обсяг повноважень зберігався у земель в ад-міністративній сфері, оскільки за органами земель Конституцією закріплювалося право виконувати імперський закон, якщо «імперський закон не постановив інакше» (ст. 14). Але при цьому за імперією зберігалося право адміністративного нагляду за органами земель. У новій Конституції, як і в Конституції 1871 p., було передбачене право імперської «екзекуції» (ст. 48).

Особливе прагнення зміцнити центральну владу, що проявилося в цих положеннях, стало відповіддю на партикуляристські настрої в землях, що посилилися під час революції. На переконання членів Національних зборів Конституція мала відповідати тому ідеалу справді єдиної, сильної держави, яка здатна вивести країну з найглибшої внутрішньо- і зовнішньополітичної кризи[5, c. 52-53].

Відповідно до конституційного принципу народного суверенітету рейхстагу як органу народного представництва, що обирається загальним голосуванням, відводилося в Конституції формально перше місце. За ним закріплювалася вища законодавча влада, у тому числі і право змінювати Конституцію (для прийняття простих законів була потрібна більшість, а для конституційних поправок — кваліфікована більшість голосів членів рейхстагу), а також вотувати бюджет. Ці права, однак, обмежувалися іншими конституційними органами: рейхсратом і президентом.

Рейхсрат, подібно до колишнього бундесрату, формувався з представників урядів окремих земель. Щоб уникнути домінуючого положення Пруссії в рейхсраті, розподіл голосів у ньому будувався за іншим принципом, ніж у Конституції 1871 р. Кожна земля повинна була мати один голос плюс до цього додаткову суму голосів, з розрахунку 1 голос на кожні 70 тис. виборців, але жодна з них не могла мати більше 2/5 усіх голосів, тобто мати абсолютну більшість, яка вимагалася для зміни Конституції. Крім того, згідно зі ст. 63 Конституції половина з 26 прусських голосів (усього рейхсрат складався з 66 представників земель) передавалася безпосередньо прусським провінціям.

Формально рейхсрат не мав законодавчих повноважень, але, вотуючи бюджет, рейхстаг не міг без згоди рейхсрату підвищувати його видаткову частину або включати нові статті витрат.

Рейхсрату належало право відкладального вето стосовно законів, прийнятих у рейхстазі (ст. 74), «відкинути» яке він міг тільки за допомогою повторного розгляду і нового затвердження законопроекту кваліфікованою більшістю голосів. Законодавча ініціатива належала членам рейхстагу й імперському уряду, але урядовий законопроект потребував схвалення рейхсрату.

Рейхсрат, як і рейхстаг, мав право вирішення питання про зміну чи внесення поправок до Конституції. Не взятий до уваги протест рейхсрату проти постанови рейхстагу про внесення поправок до Конституції міг бути приводом для референдуму, «якщо рейхсрат протягом двох тижнів вимагатиме народного голосування» (п. 2 ст. 76 ).

Особливе місце в конституційному механізмі відводилося президенту республіки, провідна роль якого визначалася його всенародним обранням, тривалим терміном перебування при владі (сім років), правом переобрання на новий термін. Йому, як позапартійному «арбітру», відводилася головна роль у встановленні на основі консенсусу політичної стабільності в країні. Незалежний від парламентської більшості, президент повинен був протистояти «парламентському абсолютизму», якого так боялися ліві партії. У цій ролі президент наділявся і правом скасувати закон, прийнятий рейхстагом, за допомогою референдуму (ст. 73)[1, c. 461-463].

Поряд із правами глави держави президент мав широкі розпорядчо-виконавчі повноваження. Він призначав і звільняв рейхсканцлера імперії, а за пропозицією останнього — імперських міністрів (ст. 53), усіх вищих посадових осіб імперії (імперських чиновників і офіцерів) (ст. 46); був верховним головнокомандувачем (ст. 47), представником імперії в міжнародних справах (йому надавалося право укладати від імені імперії союзи й інші договори з іноземними державами, акредитувати і приймати послів) (ст. 45); він мав право помилування в межах імперії (ст. 49). Особливе місце в Конституції посідала вищевказана ст. 48 про надзвичайні повноваження президента, названа згодом статтею про «президентську диктатуру». На підставі цієї статті президент мав право за допомогою збройної сили примусити будь-яку землю «виконувати обов'язки, покладені на неї Конституцією або імперським законом», а також вживати заходів у разі «серйозного порушення громадської безпеки і порядку» чи загрози такого порушення. При цьому він міг повністю або частково призупинити дію статей про основні права німців.

Президент і рейхстаг наділялися відповідно до Конституції формально рівнозначними важелями впливу один на одного, покликаними забезпечити баланс у системі державних органів.

Уряд призначався президентом в принципі без урахування парламентської більшості, але мала бути довіра рейхстагу (ст. 54). Кожен член уряду повинен був піти у відставку у разі висловлення йому недовіри. Сам президент перед рейхстагом не відповідав, але на уряд за правилом контрасигнатури переходила відповідальність за всі накази і розпорядження президента, у тому числі й стосовно збройних сил, оскільки вони мали скріплюватися підписом рейхсканцлера або відповідного міністра. Згідно зі ст. 25 Конституції у президента був такий ефективний засіб впливу на рейхстаг, як право його розпуску, але не більше «одного разу з одного приводу».

Президент відповідно до ст. 43 за пропозицією рейхстагу також міг бути усунутий зі своєї посади народним голосуванням. Рейхстаг до остаточного рішення референдуму повинен був винести постанову 2/3 голосів своїх членів про усунення президента з посади. Відхилення на референдумі постанови рейхстагу вважалося переобранням президента і мало наслідком розпуск рейхстагу.

Стаття 59 Конституції передбачала і деяку подобу вкрай складної процедури імпічменту, яка вимагала пред'явлення обвинувачення президенту, рейхсканцлеру або міністру в «злочинному порушенні Конституції чи імперського закону» не менш ніж 100 членами рейхстагу. У разі підтримання цього рішення більшістю членів рейхстагу в 2/3 голосів обвинувачення мало розглядатися Державним судом Німецької імперії.

Велика кількість членів Національних зборів відводила референдуму, як безпосередній (отже, «істинній») формі демократії, особливу роль перешкоди диктату партійної більшості в рейхстазі. Якщо, наприклад, проти прийнятого рейхстагом закону виступала принаймні 1/3 його членів і з цієї причини його опублікування було відстрочене президентом, то закон на вимогу 1/12 громадян, які мають право голосу, мав бути також поставлений на народне голосування. Народне голосування могло проводитися навіть «із приводу бюджету, податкових законів і оплати праці службовців», але тільки за рішенням президента (п. 4 ст. 73 ). Крім того, 1/10 громадян, які мають право голосу, надавалося право законодавчої ініціативи, але з попередньо «розробленим законопроектом».

Ліві партії, які наполягли на настільки частому зверненні до референдуму, явно переоцінили його демократичний ефект, що невдовзі знайшло підтвердження в історії «Третього рейху».

Наділяючи президента як гаранта демократії величезними повноваженнями, парламентарії прогледіли небезпеку ослаблення рейхстагу і тієї обставини, що президентська надзвичайна влада може опинитися в руках людини, яка використає її аж ніяк не в народних інтересах. Історія Німеччини знайшла швидке підтвердження і цій обставині[4, c. 316-319].

Другий розділ Конституції присвячений «Основним правам і обов'язкам німців», де поряд із широким переліком політичних і громадянських прав і свобод, деталізованих тими чи іншими правовими гарантіями, закріплювався і ряд принципово нових соціальних прав.

Перша глава цього розділу — «Окрема особа» — починається з проголошення рівності всіх перед законом, при цьому особливо підкреслювалася рівність чоловіків і жінок «у правах і обов'язках» (ст. 109). Свобода вибору професії і свобода пересування, закріплені далі, супроводжувалися правом емігрувати за кордон, що могло бути обмежене лише імперським законом (статті 111—112). Принцип рівності тлумачився й у розумінні рівності «інакомовної частини населення імперії», які згідно зі ст. 113 не могли обмежуватися «законодавчими й адміністративними заходами в їх вільному національному розвитку» (ст. 119). Недоторканність особи і житла (ст. 115), таємниця листування (ст. 117), свобода слова (ст. 118) супроводжувалися проголошенням таких правових гарантій, як надання можливості негайного опротестування арешту, заборона цензури та ін. Усі ці права доповнювалися, однак, не тільки проголошенням гарантій, а й традиційною формулою про винятки, «що допускаються на підставі закону».

У другій главі цього розділу — «Суспільне життя» закріплювалися такі громадянські права, як свобода зборів (ст. 123), свобода утворення об'єднань і товариств (ст. 124) з наданням їм правоздатності (тобто прав юридичної особи). При цьому в наданні правоздатності не можна було відмовити і об'єднанням, які переслідували політичні, соціально-політичні і релігійні цілі (ст. 124). Це було принципово нове тлумачення права об'єднань, що стосувалося насамперед організації робітників, профспілок, які відповідно до Німецького цивільного уложення 1900 р. належали до «неправоздатних товариств». Право на особливе професійне представництво одержали і чиновники (ст. 130).

Зміст наступної глави цього розділу — «Релігія і релігійні товариства» — став предметом особливо бурхливих дискусій у Національних зборах, що закінчилися досягненням компромісу. Закріплюючи свободу совісті (ст. 135), Конституція забороняла державну церкву (п. 1 ст. 137 ) і державну підтримку церкви (п. 1 ст. 138), але зберігала за церквою статус публічно-правової корпорації, що давало їй право на грошові надходження «відповідно до постанов земельного законодавства» (п. 4 ст. 137).

«Веймарським шкільним компромісом» визначався і зміст гл. 4 цього розділу — «Освіта і школа», у якому закріплювалася обов'язковість «загального шкільного навчання», за загальним правилом, у «народній школі». До єдиної «народної» системи освіти належала і вища школа, при цьому «керівними засадами... для прийому дитини до певної школи» мали бути її покликання, обдарованість і нахили, а не «майнове і суспільне ста-новище... її батьків» (п. 1 ст. 145). Для навчання дітей з малозабезпечених сімей у середніх і вищих школах передбачалося виділення спеціальної громадської допомоги (п. З ст. 146).

Суто компромісний характер мали положення і розділу 5 — «Господарське життя», у якому головним чином розглядалися проблеми найманої праці, відносин між підприємцями і працівниками. Конституція покладала на державу обов'язок усіляко сприяти розвитку підприємництва, підтримуючи при цьому «середній клас» (заохочувати його шляхом законодавства «у сільському господарстві, промисловій і торговій діяльності» (п. 1 ст. 164), сприяти залученню «до загальної господарської справи» промислові і кооперативні товариства, забезпечувати «господарську свободу окремій особі» (п. 1 ст. 151), свободу договорів у господарському обігу (п. 1 ст. 152 ), давати відсіч лихварству (п. 2 ст. 152) тощо[9, c. 148-151].

На державу покладалася особлива відповідальність у справі «соціалізації власності», виходячи з принципово нового її тлумачення: «Власність зобов'язує. Володіння нею має бути водночас служінням загальному благу» (п. З ст. 153). Власність згідно з п. 1 ст. 153 «забезпечувалася Конституцією, її примусове відчуження могло застосовуватися лише «для загального блага» і на «законній підставі». З цього загального правила допускалися, однак, винятки відповідно до імперського закону. Так, зокрема, у пунктах 1, 2 ст. 156 говорилося про «можливість примусового відчуження без винагороди» і передачу в суспільне управління «приватних підприємств, придатних для усуспільнення», про право держави «у разі настійної потреби» проводити об'єднання господарських підприємств для суспільних цілей (п. 2 ст. 156). Передбачене ст. 156 право націоналізації власності не було використане навіть щодо капіталів Імперського банку Німеччини. Крім того, Закон 1922 р. про Імперський банк позбавив канцлера його колишніх повноважень стосовно банку, який залишився під контролем імперії, але керівництво ним було передане повністю Раді директорів.

У ст. 155 Конституції передбачався особливий контроль держави за розподілом і користуванням землею з метою запобігання зловживанням і забезпечення «кожного німця здоровим житлом, а всі німецькі сім'ї, особливо багатодітні, — домівкою і правом на працю». Держава наділялася при цьому правом примусового відчуження землі «для задоволення потреби в житлі, для сприяння розселенню, для сільськогосподарської обробки» (п. 1 ст. 155). При цьому «обробка і користування ґрунтом... землевласника» закріплювалися в Конституції як його «обов'язок перед суспільством» (п. 3 ст. 155).

Ідеї взаємної соціальної залежності і соціальної відповідальності лежать в основі й інших положень цієї глави. Стаття 116, наприклад, «застосування розумових і фізичних сил на благо суспільства» відносить до «морального обов'язку» кожного німця. Це один з характерних прикладів того, як Національні збори намагалися запровадити етичні цінності у світ економіки і політики.

У Конституції підкреслювався обов'язок імперії особливо покровительствувати «робочій силі».

Форми цього покровительства діставали вияв в наданні робітникам права на вільне об'єднання в спілки з метою «збереження і покращення умов праці без будь-яких обмежень» (ст. 159), на колективний договір (п. 1 ст. 165), на соціальне страхування «для збереження здоров'я, працездатності, охорони материнства», а також у разі «старості, недуг і різних життєвих випадковостей...» (п. 1 ст. 161).

У ст. 163 закріплене і право «добувати собі утримання працею». Однак очевидна ілюзорність права на працю в умовах післявоєнної Німеччини продиктувала відповідне роз'яснення цього права, яке було зведено до надання «необхідної підтримки», тобто допомоги по безробіттю[16, c. 326-328].

Суто компромісний характер мали і ті положення цієї глави, у яких робилися спроби інтегрувати робітничі Ради, породжені революцією, у державну систему. У них говориться не тільки про законність діяльності Рад, створених для представництва інтересів робітників на підприємствах, у галузях промисловості, на окружному і загальноімперському рівнях, а й про створення їх об'єднань із представницькими організаціями підприємців та «інших заінтересованих кіл населення» у формі економічних рад, яким ввірялися деякі контрольні, адміністративні і законодавчі повноваження. Імперська економічна рада, наприклад, покликана була давати висновки на соціально-економічні і господарсько-політичні законопроекти «великого значення» до внесення їх на розгляд рейхстагу урядом, мала право самостійно пропонувати уряду законопроекти, які повинні були розглядатися в рейхстазі навіть у разі відмови уряду підтримати їх.

Декларативні положення цього розділу Конституції для втілення їх в життя потребували конкретних соціальних програм, закріплення їх поточним законодавством. Але вони так і залишилися лише на папері. Для їх здійснення у Веймарській Німеччині не було відповідних умов, необхідної економічної бази, належного рівня суспільної свідомості, а головне, політичної стабільності. Крім того, поточним законодавством позитивний зміст соціальних положень Конституції був згодом значно обмежений. Так, наприклад, запроваджене в 1919 р. право робітників на 8-годинний робочий день було змінене законом 1920 p., який допускав 10-годинний робочий день. Діяльність виробничих рад обмежувалася сферами «сприяння розробці нових методів виробництва», «узгодження службових інструкцій» та ін. Закон від 4 лютого 1920 р. прямо забороняв їм «втручатися в керівництво виробництвом своїми самостійними розпорядженнями».

Справді, перший проект нової, на перший погляд немонархічної, Конституції Німеччини, створений 1918 року, мав чіткі ознаки запозичення моделі олігархічної Третьої французької республіки. Вищим органом влади повинен був стати парламент, який обирав президента, той, своєю чергою, формував уряд, що спирався б на довіру парламенту (схожість з варіантом нашої парламентської республіки, яку наприкінці року майже проштовхнули борці за демократію і загальнолюдські валютні цінності, просто вражає).

Потім у процесі доопрацювання Конституційною радою цього проекту видатний німецький філософ і політолог Макс Вебер, який безпосередньо брав участь у його розробці, зробив усе для посилення інституту відповідального і повноважного президентства. Передчуваючи, які катаклізми чекають на його країну, Вебер з тривогою пише про наростання небезпечної ілюзії підміни демократії як власне народовладдя суто парламентаризмом (усвідомлення нетотожності цих двох понять для нас актуальне як ніколи). На думку соціолога, тільки всенародно обраний президент покликаний вирішувати проблеми загальнонаціонального масштабу, а будь-які партійні коаліції в таких питаннях будуть вкрай неефективними[18, c. 84].

У часи гострих дискусій між прибічниками так званої асамблейно-парламентської французької (пропорційний багатопартійний парламент формує уряд) та модернізованої американської моделей влади в програмній статті «Рейхспрезидент», немовби звертаючись до нас з вами, Вебер зазначав: «Раніше у державі треба було боротися за владу парламентської більшості, щоб у кінцевому підсумку підвищити значення, а тим самим — і рівень парламенту. Нині ситуація така, що всі проекти конституції стали жертвою сліпої і наївної віри в непогрішність і всемогутність більшості — не народу, а парламентаріїв — інша, настільки ж недемократична крайність. Необхідно обмежити владу всенародно обраного президента раз і назавжди і попіклуватися про те, щоб він міг втручатися в імперську машину лише у разі тимчасових криз (за допомогою права вето чи призначення уряду з чиновників)... Але всенародні вибори дадуть президентові власний грунт під ногами. Інакше в кожному випадку парламентської кризи — а за мінімум чотирьох-п'яти партій це не рідкість — захитається вся будівля імперії».

Урешті-решт до остаточного тексту Веймарської Конституції, знов так само, як це сталося в нас, в останній момент вдалося внести дуже серйозні корекції з метою збереження посади всенародно обраного глави держави. У цілому вона була навіть вдалішою моделлю біцефалізму, аніж та, яку пропонують у найближчому майбутньому запровадити в Україні. Адже за Веймарською Конституцією всенародно обраний глава держави мав повноваження формувати уряд (хоча й рахуючись з парламентом), і спирався на наділеного великими повноваженнями і водночас підконтрольного не тільки парламентській більшості, а й самому президенту канцлера. Завдяки існуванню у глави Веймарської держави більших порівняно з «проектованим» українським президентом можливостей впливати на формування і контроль над урядом, перший глава держави Гінденбург, створюючи практично позапартійні так звані «уряди меншості» і періодично розпускаючи недієздатні парламенти, більш-менш стабілізував політичну ситуацію, яка всякчас погіршувалася, зокрема через перманентну парламентську кризу аморфного обраного на пропорційних засадах Бундестагу, не здатного адекватно реагувати на «виклики історії».

У Конституції Веймарської республіки також вперше у світовій практиці було застосовано ключовий елемент концепції плебісцитарної демократії як форми вищого всенародного контролю над владою. Ідеться про можливість не тільки суду над президентом, який вчинив карний злочин, через механізм імпічменту, а й його осуду — відсторонення глави держави через всенародний референдум[7, c. 157-159].


Висновки

Період від прийняття Конституції у 1919 р. до 1933 р. дістав назву Веймарської республіки.

Після закінчення війни до влади в Німеччині прийшли соціал-демократи. Рейхспрезидентом Установчі збори у лютому 1919 р. обрали Ф. Еберта, рейхсканцлером став також соціал-демократ — Ф. Шейдеман.

Ставши на чолі держави, соціал-демократи обіцяли німецькому народові процвітання, перешкоду реакції і класовий мир, але своїх обіцянок не виконали.

Процвітання не відбулося. Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919-го року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов'язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право "опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому "рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).

Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався "всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв "імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало "верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право "розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).

Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то "президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов'язків потребував довір'я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції "встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що "власність зобов'язує”. Користування нею "повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153).


Список використаної літератури

1. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

2. Всемирная история: В 10 т. / Под ред. И.М.Дьякова и др. М.: Госполитиздат, 1955-1965.

3. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

4. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

5. Драбкин Я.С. Революция в Германии 1918-1919 гг. М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1958.

6. Ильинский И.П. Партийная система ФРГ. М.: Юрид. лит., 1983.

7. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

8. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

9. Конрад Хессе. Основы конституционного права ФРГ. М.: Юрид. лит., 1981.

10. Новейшая история / Под ред. В.В.Александрова. М.: Высш. шк., 1977.

11. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Черева-тий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

12. Розанов Г.Л. Германия под властью фашизма (1933-1939). М.: Изд-во ИМО, 1961.

13. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

14. Тищик Б.Й. Історія держави і права Німеччини (1917-1945). Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1973.

15. Уръяс Ю.П. Политический механизм ФРГ. М.: Наука, 1978.

16. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

17. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

18. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчаль-но-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.





Реферат на тему: Зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р в Німеччині (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.