Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Закріплення кастового устрою в праві старосхідних держав (курсова робота)

План

1. Загальне визначення касти

2. Станово – кастові групи стародавнього Єгипту

3. Авілум і мушкенум Месопотамії

4. Система варн в Стародавній Індії

5. Виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу та закріплення кастового устрою в праві старосхідних держав

Використана література

 
1. Загальне визначення касти

Касти – це замкнені соціальні або етнічні групи, характерні для всіх давньосхідних суспільств, вільне населення яких не було однорідним , а мали різні комплекси прав та обов”язків. Найяскравішими прикладами давньосхідних каст є касти в Індії. Касти у Давній Індії виникли з варн, об”єднавши представників певних професій, станів, етнічні меншини.

Касти – (португ. casta - рід, походження, від лат. castus – чистий) –

· замкнені групи людей, місце яких у виробничому і суспільному житті твердо визначене звичаями і законами. Для касти характерні відчуженість, ендогамія, спільність і спадковість професії, сувора регламентація відносин з іншими. Касти як примітивна форма поділу праці. Касти існували за стародавніх часів у багатьох народів. Найбільш розвинулись і збереглися до наших днів у Індії, де вони остаточно оформилися за часів раннього середньовіччя. Встановленню кастового ладу в Індії передувала система варн (станів): брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайш”я (купецтво, ремісники) і шудра (слуги, раби). Касти вперше виникли серед вайш”я і шудря. У брахманів і кшатріїв касти не розвинулись повною мірою, і вони вважаються єдиною кастою. Експлуататорські класи всіляко насаджували і підтримували касти для полегшення експлуатації населення і як перешкоду на шляху об”єднання сил народних мас для боротьби проти експлуататорів. Касти поступово перетворилися в гальмо соціально-економічного і політичного розвитку Індії, полегшували різним завойовникам, в т.ч. і англійським колонізаторам, загарбання і експлуатацію країни. Залишки кастових відносин ще й досі зберігаються в громадському житті Індії.

· Каста – замкнена суспільна група, що зберігає свою відокремленість і групові привілеї.

2. Станово – кастові групи стародавнього Єгипту

З давніх часів основним заняттям населення Єгипту було землероб­ство, ремесло і скотарство. Для розвитку землеробства тут були достат­ньо сприятливі природні умови. На початку літа, коли в Центральній Африці йшли великі дощі і водночас у горах, де беруть початок прито­ки Нілу, танув сніг, води Нілу виходили з берегів і широко розливали­ся. Земля не тільки добре зволожувалась, а й покривалась шаром чор­ного, дуже родючого мулу — тому в давнину Єгипет називали "Чорна земля". Проте землі для сівби в долині Нілу доводилося відвойовувати у пісків, боліт і заростей. Єгиптяни вирубували чагарники, обгороджу­вали низовини дамбами, у дамбах робили ворота і крізь них пропуска­ли на поле воду. Землероби копали канали, якими воду підводили до ділянок, куди не доходив розлив. Потім будівництво іригаційних спо­руд ускладнилося, і його проводили у загальнодержавних масштабах. Отже, землеробство потребувало величезної затрати праці, натомість земля давала багатющі врожаї пшениці та ячменю, льону, городини, фруктів.

У дельті Нілу й оазисах розводили велику й дрібну худобу, птицю. Інтенсивно розвивалося ремесло. Ремісники виробляли зброю, одяг, взуття, посуд, меблі, вишукані прикраси, будували будинки, палаци, судна та ін.

Зручний водний шлях, що проходив по Нілу і його притоках, по­легшував обмін товарів, торгівлю. Морем і сушею відбувалася жвава торгівля з сусідніми країнами. Вже в IV тис. до н.е. Єгипет був вели­кою, багатою, густо населеною країною.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалі­зованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи ти­тул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілува­ли землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл по­цілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідом­ляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій цент­ральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя.

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загроб­не життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, які передають їм прохання людей, а боги через жерців оголо­шують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. Багаті жертвували золото, рабів, худобу, фараони — землі, дорогоцінності. Головному храму у м. Фівах належало понад 80 тис. рабів. Щорічно у вигляді податей жерці Фів одержували близько 52 кг золота, 1090 кг срібла, 850 голів великої рогатої худоби, 290 тис. шт. птиці та ін.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей вза­галі. Бони займали важливі посади в державі — в центральному і місце­вому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зов­нішню політику держави, їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона (якщо, наприклад, у попереднього не було спадкоємців). У середовищі жерців, які виступали як замкнуті привілейовані клани, високого рівня досягнув розвиток науки: мате­матики, астрономії, географії, медицини та ін.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величез­ними багатствами — палацами, землями, рабами, які постійно збільшу­вались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів, експропріації об­щинних земель.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єги­петська аристократія мала також великий вплив на розв'язання дер­жавних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і реміс­ники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на дер­жавній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось.

Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користу­вання храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Бони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбави­ти засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних робо­тах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам випла­чували невелику платню і скромно харчували. Бід непосильної праці чимало з них гинуло.

Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили
основу війська-ополчення.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини і фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зу­мовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме зі зба­гатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних госпо­дарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповню­валось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговця­ми. Найбідніших селян називали хуру.

Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в дер­жавних майстернях, рудниках, каменоломнях. Вони об'єднувались у групи по 10 осіб, за кожною з них наглядав спеціальний управитель. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іри­гаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, пала­ци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це
була одна з головних причин завойовницької політики фараонів —
захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужо­земці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До
певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей
(зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним
джерелом був полон. У переможних реляціях єгипетських фараонів
обов'язково на першому місці називали кількість захоплених рабів. Так,
Тутмос III повідомляє про захоплення в одному з походів 10000 поло­нених, його син Аменхотеп II — про 101218 осіб, ще інший фараон —
про 120000. Отже, кількість рабів у Єгипті постійно збільшувалась за
рахунок полонених і підкорених народів, їх кількість обчислювалась
багатьма десятками тисяч.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з держав­ними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою влас­ністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ре­місники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спа­док, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особ­ливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.

3. Авілум і мушкенум Месопотамії

В общинах Месопотамії процес майнового і сус­пільного розшарування розпочався ще наприкінці IV тис. до н.е. В умовах штучного зрошення успішно розвивалось землеробство, вдос­коналювалась і розширялась система іригаційних споруд. Значного розвитку досягли ремесло, скотарство, садівництво. З виникненням товарно-грошових відносин срібні і мідні монети або шматки срібла на вагу почали використовувати як гроші. Зерно і худоба теж виступали платіжними засобами. Вдосконалювалися знаряддя праці, поглиби­лись людські знання у різних сферах життя.

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини сто­яли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була вер­хівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену (''дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж аві­лум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали су­воріше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом талону („око за око”, „зуб за зуб”). Якщо авілум вчинив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно суворіше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно 6атогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також, дружині при розлу­ченні (ст. 139, 140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами.

Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист влас­ності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим. Смертна кара загрожувала винним за крадіжку чи переховування раба царського чи мушкену (ст. 15, 16). Якщо викра­дене інше майно мушкену, то злодій повинен відшкодувати його в 10-кратному розмірі, в іншому випадку винного засуджували до страти (ст. 8).

Отже, мушкену — це теж рабовласники і землевласники, очевид­но, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Більшість дослідників вважає, що групу муш­кену становили двірцеві слуги, вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби та ін.

Світська знать жодних повинностей, окрім військових, не несла, жодних податків не сплачувала.

Ще одну велику групу рабовласників становили так звані тамкари — банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонсь­кого суспільства. Про них часто згадується в джерелах, у тому числі в законах Хаммурапі. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється високою питомою вагою торгівлі в житті вавилонсь­кого суспільства. У Месопотамії через відсутність відпо­відних природних ресурсів не вистачало металів, каменю, лісу тощо. Все це завозили з інших країн купці й торговці. Грішми, які теж кар­бувалися з девізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі. Саме вони фігурують у законах Хаммурапі в тих випадках, коли мова йде про кредиторів і боржників. Вони ж, мабуть, скупову­вали землі, причому закон дозволив їм купувати навіть вилучені з торгового обороту землі "ілку" (ст. 31). Цілком очевидно, що серед цієї верстви населення було багато землевласників і рабовласників. Значна кількість знайдених вавилонських ділових документів сто­сується власне торгівлі, ремесла і лихварства. Вони засвідчують, що існували великі торговельно-лихварські корпорації, котрі зосереджу­вали в себе величезні капітали. Торговельні доми займалися найріз­номанітнішими операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів і навіть каналів, що згодом, як і земля, ставали приватною влас­ністю. Торговельні доми забрали у держави на відкуп збір мита і по­датків.

Окрему, найвпливовішу і привілейовану групу суспільства стано­вили жерці Вони володіли величезними багатствами, їм належали най­кращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища й склади, скарби, маси рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займа­лися лихварством і торгівлею. Закони надавали храмам привілеї нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували на свого ко­ристь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожер­твування царя, світської знаті, простих людей. Храми мали свою охо­рону, збройні сили. У Вавилоні серед жерців було дуже багато закли­нателів, ворожбитів, астрологів. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, зок­рема математика, медицина, географія, астрономія. Завдяки цьому вони заздалегідь могли передбачати природні явища — повінь, посу­ху, затемнення сонця і використовували цю здатність у своїх цілях. Як згуртований, замкнений, привілейований клас, в умовах суцільної неписьменності, сліпої віри широких верств населення в надпри­родні сили, богів, вони, по суті, визначали у багатьох випадках основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони мали тісні контакти й обмінювалися інформацією з жерцями сусідніх держав, неодноразово усували невигідних їм неслухняних монархів, призначали своїх. Недаремно у Вавилоні існувало свято, під час яко­го царі повинні були складати перед жерцями знаки своєї царської гідності (корону, скіпетр), щоб потім знову одержати їх від верхов­ного жерця.

Світська знать, на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Особливо це помітно в пері­оди централізації при енергійних, могутніх царях. Конкурентна бороть­ба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіаль­на), як було зазначено, зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утво­рення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особ­ливостей соціально-економічного устрою всієї Месопотамії. Общин­ники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави й храмів, платили певну суму податків. Вони обирали своїх старост та інше керівництво, які діяли під контро­лем державних урядовців, збирачів податків. Вони становили основ­ну масу війська — ополчення. Працю общинників, ремісників широ­ко використовували в східних деспотіях на так званих публічних робо­тах, тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, іригацій­них систем, громадських споруд, прокладанні доріг тощо. Виконання цих робіт та інших повинностей (сплата податків, служба у війську) належали до безумовних обов'язків общини. За виконання публічних робіт общинники одержували мізерну, суто символічну плату, іноді зовсім нічого, та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдан­ня вони часто гинули.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби — вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство мало так званий домашній характер, було обмежене. Рабоволодіння було пе­реважно колективним — храмів, царського дому, общин. "Домашнім", патріархальним рабство називалося тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях, у садах, домашньому господарстві, ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувалися. На відміну від пізнішого, класичного рабства, у Вавилоні раби мали деякі права. Раб міг протестувати, коли його продавав власник, і тоді справа розглядалася судом. Раб міг мати своє майно, воло­діти і частково розпоряджатися ним — укладати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо, тобто виступав суб'єктом права у цивільно-правових відносинах. Проте після смерті раба це майно переходило до рабовласника, отже, раб не був повно­правним власником свого майна. Для передачі майна рабом дітям у спа­док обов'язково треба було мати дозвіл рабовласника. За наявність майна чи грошей (при його продажу) раб ніс відповідальність перед господарем. Право володіти своїм майном мало на меті зацікавити раба в результатах його праці, підняти продуктивність цієї праці. Крім того, раб міг мати свою сім'ю, господарство.

Звичайно, не варто ідеалізувати становище рабів у Вавилоні. Раб залишався рабом у повному розумінні цього слова, його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно. За непослух шмагали батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів таврували. Усунення цього знаку без дозволу власника раба підлягало покаранню — особі, яка це зробила, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, що раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину належало вбити. Якщо лікар знав, що ця людина не є господа­рем раба, то йому відрізали пальці, якщо не знав, то звільнявся від відпо­відальності (ст. 227).

Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу, роз­ширенням його зовнішньої експансії, завоюванням нових територій і народів численність рабів щораз зростала. Все більше рабів, як і зе­мель та інших засобів виробництва, переходило у приватну власність. Рабство охоплювало всі галузі виробництва, пронизувало всю госпо­дарську діяльність країни. Недаремно пізніший, халдейський Вавилон порівнюють за розвитком рабства зі Стародавнім Римом. Раби працю­вали на полях, у ремісничих майстернях, у домашньому господарстві, на рудниках і копальнях, у каменоломнях, на іригаційних спорудах, різноманітних будівельних роботах тощо.

4. Система варн в Стародавній Індії

Найдавніші індійські держави виникають у III тисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чиселъні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землеробства.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим ви­дом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині III тисячоліття до н.е. на територію Індії проникають кочові племена аріїв, які частково відтіснили місцеве населения у гори, а частково знищили його. Арії запозичили у туземців осілий землеробський побут. „Арій” на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність «анарія» — ниж­ний, яке застосовувалося до корінного населения. Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової дифе-ренціації , до появи прошарку заможних людей. З них відокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди — брахмани, а також військові вожді — кшатри. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити свое привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани:

1) варна жерців (брахманів);

2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);

4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обгрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим «прабатьком всіх істот» Пуруші:

· жерці — із його вуст,

· кшатри — із його рук,

· вайшії — із його стегон,

· шудри — із його стоп.

У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії — керувати і вести війни, вайшії — займатись землеробством, тваринництвом і торпвлею, а шудри — слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини I тис. до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н.е. Магадха об'єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297—272 рр. до н.е.) до складу Індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану.)

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272—232 рр. до н.е.). Було об'єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 р. до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили туг Індо-Скіфську дер­жаву.

У Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положениям, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам вищих варн. Брахмани мали навчати Ведам (священним книгам Індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, давати й отримувати підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв'язок і взаємодопомога: «Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі». Брахман визнавався володарем всього сущого. Він міг вимагати від членів вищих варн всього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тяг­ло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношения і вивчати веди. Головний же їх обов'язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Чле­ни цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось:

« Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри — смиренно служити трьом іншим варнам». Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім'ями. Але «шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливіть, оскільки шудра, набуваючи багатство, пригноблює брахманів».

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали свої сім'ї, а кшатри за­бирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали не стільки раби, скільки наймити-кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монар­ха нібито стримуваласъ самоізоляцією сільських громад, та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму — обов'язки: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є «велике божество з тілом людини».

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Ману цар мав призначати сановників із «хоробрих, досвідчених у військовій справі, шляхетного походження і випробуваних». Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управ­ління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя — мантріни і махаматри. 3 них складався дорадчий колегільний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялась на провінції, на чолі яких стояли царевичі; провінції — на округи, на чолі з окружним начальником, що „думає про всі справи”. Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, Їх очолювали відповідні управителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар фор­мально вважався власником усієї землі, тобто існувала держав­на власність на землю. Володільцями землі були селянські гро­мади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язувала дотримуватись спеціальних дхарм — правил поведінки. Дхарми наповнені і релігйним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману (II ст. до н.е.). 3акони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1) різні релігійні накази брахманів;

2) норми, що регулюють організацію державної вдади і взаємовідносини з громадянами;

3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник ділиться на 12 глав, а кожна глава складається із великої кількості віршів (шлок).

У період настання кризи родоплемінної системи (VI—V ст.ст. до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

3 розвитком феодализму, який призводитъ до зникнення міських
громад, буддизм відтісняється на другий план, і в XII ст. він
практично зникає. Знову посилюється брахманизм, який дістав
назву індуїзму. Основною постаттю індуїзму є брахмани — земні
боги, а Шіва — єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський
вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхар-
машастрах більше уваги приділяється договірним і майновим
відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману
правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів
(норм) судового розгляду.

5. Виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу та закріплення кастового устрою в праві старосхідних держав

Держава як організація політичної влади, система органів управ­ління, за допомогою яких здійснюється управління в інтересах усього суспільства чи певної його частини, та право як система загально­обов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих держа­вою, існували не завжди. Вони виникли на певних етапах, у певні періоди соціального розвитку людства. За первіснообщинного ладу їх ще не було. Згодом разом з його розпадом — з появою приватної власності, майнової нерівності, рабства, обміну і торгівлі, формуванням соціально-економіч­них класів чи груп з різноманітними, нерідко протилежними, інтересами та інших факторів виникає потреба у створенні такої організації сус­пільства, яка б відповідала новим умовам його розвитку. Так постає держа­ва. Крім загальних закономірностей, у кожного народу процес творення держави має характерні особливості.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у півден­но-західній частині Азії та північне-східній Африці. Саме тут створе­но колиску людської цивілізації, письменності, культури тощо. У ме­жиріччі Тигру та Євфрату виникли стародавні Шумер і Аккад, згодом Вавилонія і Ассирія. По сусідству з ними розташувалися Хеттська дер­жава, Фінікія, єврейські (семітські) царства» потім — Персія, Урарту та ін. В Африці, у долині річки Ніл, знаходився Єгипет. До цієї групи країн належать також Стародавні Індія та Китай.

Родючі землі, здебільшого сприятливі кліматичні умови, великі, по­вноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осі­лого, землеробського способу життя. Водночас розвивалися скотар­ство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність грунтів, наявність великих просторів пустелі, засушливі періоди року, що наставали після надмірних опадів і повені, зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є на сьогодні основою східно­го землеробства.

У Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаї та інших країнах здавна навчилися використовувати повноводдя великих рік для зрошення полів. Висо­кий рівень води, який наставав, коли у верхів'ях рік випадали великі дощі, у горах розтавали сніги, використовували для наповнення во­доймищ, каналів тощо. Саме тому люди і оселялися біля великих рік, вздовж їх течії — Нілу, Євфрату, Тигру, Гангу, Брахмапутри тощо. Роз­лив вод цих рік не тільки забезпечував зрошення земель, а й покривав поля шаром надзвичайно родючого мулу.

Звичайно, одна людина чи навіть вся родина не в змозі була про­копати зрошувальні канали, особливо до віддалених від ріки земель, або споруджувати дамби чи у випадку необхідності підняти воду на вищий від поверхні ріки рівень тощо. Вітри з пустелі засипали іри­гаційні споруди піском, і щороку для їх розчищення доводилось та­кож докладати великих зусиль. До того ж території деяких країн, зок­рема Індії, Китаю, були вкриті дрімучими лісами, джунглями, які ви­рубували, вивільнюючи простори для землеробського господарства.

Всі ці роботи люди виконували гуртом — селищами, общинами. Саме тому сусідська або територіальна община зберігалася у них упро­довж тривалого часу, навіть незважаючи на виникнення перших дер­жавних утворень. Цими ж причинами пояснюється й існування спільної общинної власності на землю, оскільки розвиток приватної власності на неї неминуче ускладнив би реалізацію широкого і склад­ного плану будівництва іригаційних споруд.

Отже, відсутність приватної власності на землю, зокрема на пер­ших етапах виникнення і розвитку держави, є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Для виконання робіт, пов'язаних з іригацією, вирубуванням лісів, прокладанням доріг, будівництвом храмів, палаців вельмож і царів, їхніх усипальниць — пірамід потрібна була неабияка робоча сила. Знову ж і тут виручала община. Однак згодом і общинники не справлялися з цими надзвичайно трудомісткими роботами, люди гинули від тяжких умов праці, часто розбігалися. Вдавалися до інших джерел робочої сили. Почали масово перетворювати у рабів військовополонених. Щораз частіші війни з сусідами в основному вели заради захоплення полоне­них. Рабську працю дедалі в ширших масштабах використовували на найважчих роботах — спорудженні каналів, дамб, водойм, пірамід, храмів, а також у домашньому господарстві, в землеробстві, ремеслі. Поява рабства, як і поступовий розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, соціальних протиріч, веде до швидшого розпаду в цих країнах, ніж в інших регіонах земної кулі, первіснообщинного ладу і появи держави.

Перші держави в Азії та північно-східній Африці виникли ще у IV тис. до н.е. Кожна з них має свою історію виникнення, розвитку і падіння, характерні особливості. Водночас є і спільні риси, які об'єднують їх у єдину, близьку за суттю групу країн — країн Стародавнього Сходу. На­звемо їх:

1. Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зок­рема сусідської (територіальної) общини, помітних слідів патріархаль­ного побуту, звичаїв, традицій. Значна питома вага у виробництві праці
вільних общинників.

2. Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на
землю, слабкий її розвиток загалом.

3. Наявність колективного рабоволодіння (храми, общини).

4. Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього
рабства, коли раби ще мають деякі права (майно, сім'ю та ін.).

5. Створення деспотичної форми правління, тобто державного
ладу, який характеризується необмеженою владою монарха. Це пояс­нюється не тільки необхідністю чітко управляти суспільством, утри­мувати у покорі рабів, захищати свою землю від численних нападів
войовничих сусідів чи нападати на них самому, а й особливістю спосо­бу виробництва. Створення технічно продуманої, складної системи
іригаційних споруд, виконання великого обсягу інших робіт, економ­не і спільне використання води — все це настійно вимагало централі­зованої, міцної влади.

Однак не можна заперечувати й того, що у давньосхідних цивілі­заціях у масовій свідомості населення існувало особливе містичне став­лення до влади, правителів, котрих обожнювали.

Визнання влади й особи правителя вищими, божественними ав­торитетами, інституціями, які органічно витікають з існуючого об'єк­тивно світового порядку, а, отже, і необмеженість деспотичних по­вноважень правителя, було наріжним каменем, елементом східної ду­ховної культури, релігійної ідеології, життєдіяльності давньосхідних суспільств.

6. Ще однією характерною рисою цих суспільств і держав була на­
явність трьох галузей, відомств чи систем управління — відомства
внутрішніх справ, відомства військових справ і відомства публічних
робіт. Це були системи органів, їх комплекс, які відали тією чи іншою
сферою державного життя.

7. Для всіх цих держав були характерні касти це замкнені соціальні або етнічні групи, характерні для всіх давньосхідних суспільств, вільне населення яких не було однорідним , а мали різні комплекси прав та обов”язків.

Найвідомішими і найхарактернішими представниками групи країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай.

Використана література

1. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. – Львів: „Світ”, 2001

2. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: „Вентурі”, 1997

3. Омельченко І.К., Сорокін О.В., Череватий В.В. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2000

4. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. – К., 1995

5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків. – 1999

6. нариси історії Стародавнього Сходу /За ред. акад. В.В. Струве. – К., 1957

7. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2000





Реферат на тему: Закріплення кастового устрою в праві старосхідних держав (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.