Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Внутрішня політика Франції в кінці XVIII століття (курсова робота)

ПЛАН

Вступ

1. ПОВСТАННЯ 10 СЕРПНЯ 1792 р. І ВСТАНОВЛЕННЯ РЕСПУБЛІКИ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНВЕНТ І БОРОТЬБА МОНТАНЬЯРІВ З ЖИРОНДИСТАМИ ДО 2 ЧЕРВНЯ 1793 р.

2. ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА (2 ЧЕРВНЯ 1793 р.— 27 ЛИПНЯ 1794 р.)

3. ТЕРМІДОРІАНСЬКА РЕАКЦІЯ І ДИРЕКТОРІЯ У ФРАНЦІЇ (1794-1799)

4. ФРАНЦІЯ В РОКИ КОНСУЛЬСТВА П ІМПЕРІЇ

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика внутрішньої політики Французької республіки в 1792-1804 рр. має неабияке значення при вивченні всесвітньої історії, зокрема історії Франції на рубежі ХVIII-XIX ст. Ця тема має важливе наукове методологічне значення, отримуючи як основне завдання описання, вивчення та пояснення проведення внутрішньої політики у Франції.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку літератури. В роботі розкриваються соціально-економічні та політичні фактори проведення внутрішньої політики у Франції.

Перший розділ розкриває причини повстання 10 серпня 1792 р. і встановлення республіки, а також особливості національного конвенту і боротьбу монтаньярів з жирондистами до 2 червня 1793 р. Також висвітлюється становище народних мас на весні 1793 р.

Другий розділ виявляє причини і встановлення якобінської диктатури; повстання 31 травня – 2 червня, яке послужило причиною вигнання жирондистів із Конвенту, і що, в свою чергу стало початком найвищого піднесення французької буржуазної революції.

У третьому розділі розкрито питання Термідоріанської реакції і Директорії у Франції (1794-1799). Зокрема розглянуто народні заворушення В Парижі в жерміналі та преріалі ІІІ року республіки, а також конституцію ІІІ року республіки і характер режиму Директорії; виявлені причини нестійкості режиму Директорії.

В четвертому розділі розглянуто життя Франції в роки Консульства.

Завершується робота висновками, в яких висвітлюються головні особливості і специфіка проведених реформ, а також тобто узагальнюється весь викладений матеріал.

І. ПОВСТАННЯ 10 СЕРПНЯ 1792 р. І ВСТАНОВЛЕННЯ РЕСПУБЛІКИ . НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНВЕНТ І БОРОТЬБА МОНТАНЬЯРІВ З ЖИРОНДИСТАМИ ДО 2 ЧЕРВНЯ 1793 р.

Повстання 10 серпня 1792 р. Повалення монархії. Після зради короля і аристократії народ пересвідчився, що треба негайно повалити монархію. Федерати, які зібралися в Парижі, вимага­ли скинення короля. Робесп'єр в Якобінському клубі виступав за скасування майнового цензу і за демократичну республіку. Проте Законодавчі збори боялись народу і не хотіли поривати з Бурбонами. Королівський палац охороняла швейцарська наймана гвардія і роялісти. Змінити становище могло тільки повстання. Підготовку його очолили секції східної частини столиці. Вночі проти 10 серпня ударили в дзвони. Озброєні загони готувалися до дій. 10 серпня комісари секцій утворили революційну Комуну Парижа. 20 тис. повстанців з гарматами оточили Тюїльрійський палац, захопили головну браму і увірвалися на подвір'я. Аристократи і швейцарські найманці, які засіли в палаці, відкрили вогонь. У відповідь загриміли гармати повсталих. Після запеклої-стрілянини народ штурмом оволодів палацом. Тих, хто кидався грабувати, вбивали на місці. Повстанці втратили до 500 чоловік убитими й пораненими, але здобули вирішальну перемогу. Мо­нархію було повалено, народ знову виявив себе головною рушій­ною силою революції.

В результаті повстання 10 серпня революція піднялась на новий, вищий щабель. Величезний вплив мала Комуна Парижа, утворена з представників секцій. До її Генеральної ради увійшли Шометт, Паш, Ебер та інші виразники прагнень народу. Законо­давчі збори змушені були усунути короля від влади і ув'язнити його в тюрмі Тампль. Багатьох роялістів було заарештовано, майновий ценз скасовано, а вік виборців знижено від 25 до 21 року. Декрети проти емігрантів і проти священиків, які не присяг­нули конституції, набрали чинності. Таких священиків заарештовували й висилали. Реєстрацію шлюбів, народження і смерті було передано світській владі. Селяни знову повстали проти сеньйорів і вимагали повністю ліквідувати права на феодальні по­бори. 25 серпня Збори скасували не підтверджені документами фе­одальні повинності. У багатьох сеньйорів таких документів не збе­реглося, проте ліквідацію феодальних відносин на селі не було ос­таточно завершено.

Співвідношення політичних угруповань буржуазії змінилось. Фельяни втратили колишній вплив, тікали за кордон. Лафайєт зрадив революцію, покинув армію і перейшов на бік австрійців. Падіння монархії привело до встановлення панування буржуаз­них республіканців. Підтримувати республіку змушені були на­віть ті кола буржуазії, які віддавали перевагу монархії і раніше сподівались на угоду з Бурбонами або на воцаріння Орлеанської династії. У Законодавчих зборах повну перевагу здобули жирондисти. Вони посіли провідні пости в новому уряді — Тимчасовій ви­конавчій раді, обраній Зборами. Але міністром юстиції став Дантон, що мав великий вплив у Комуні Парижа. Збори призначили вибори до Національного Установчого конвенту, який мав прого­лосити республіку і прийняти нову конституцію. Після обрання Конвенту Законодавчі збори повинні були припинити своє існу­вання. Емблеми королівської влади й аристократичні титули було скасовано.

Масове патріотичне піднесення і перемога під Вальмі 20 вересня­ 1792 р. Іноземна інтервенція і повалення монархії привели до-дальшого посилення масового патріотичного піднесення. Над ре­волюцією нависала грізна небезпека. Прусські війська перейшли кордон, захопили фортецю Лонгві і 2 вересня оточили Верден. Рада Комуни Парижа наказала бити на сполох і наполягла на тому, щоб оголосити масовий набір добровольців. Із церковних дзвонів і чавунних ґрат виливали гармати і ядра. Застави було закрито. Навколо Парижа споруджували укріплення. Для потреб війська дозволили примусово реквізувати продовольство, фу­раж і підводи. Дантон закликав до нещадної боротьби з ворогами вітчизни. «Щоб перемогти їх, — казав він, — нам потрібна сміливість, сміливість і ще раз сміливість». Та аристократи не вга­мовувались і готували нові змови. Чутки про їхні підступні дії породжували неспокій. Народ боявся, що після того як добро­вольці підуть на фронт, роялістів випустять із в'язниць, вони піднімуть заколот і виріжуть революціонерів.

Під враженням звісток про облогу Вердена юрби народу увір­валися в тюрми і 2—5 вересня перебили багатьох аристократів які були там, священиків, що відмовились від присяги, та кар­них злочинців.

Проти прусських військ виступили дві армії під командуван­ням генералів Дюмур'є і Келлермана. Об'єднавшись, вони зайняли позицію біля села Вальмі. Французькі гармаші відбили ата­ки прусської піхоти.

Перемога під Вальмі викликала величезне патріотичне підне­сення серед французького народу і справила велике враження у всій Європі. Дюмур'є міг вільно довершити розгром прусських військ, але, сподіваючись на укладення миру з Пруссією, дав їм змогу без перешкод відступити за межі Франції.

Скликання Національного Установчого конвенту і проголошен­ня республіки. Жирондисти і монтаньяри. В день битви під Вальмі 20 вересня 1792 р. в Парижі відкрилося засідання Національного конвенту. До його складу входило 750 депутатів. Наступного дня першим актом Конвенту стало скасування королівської влади. 22 вересня 1792 р. Францію було проголошено республікою, всі виборні власті переобрано на основі загального виборчого права для чоловіків, старших за 21 рік. Перевагу в Конвенті здобули жирондисти, підтримувані широкими колами великої торговель­но-промислової буржуазії. Особливо великий вплив їх був у при­морських департаментах і серед буржуазії Парижа. Жирондисти зайняли більшість міністерських постів у новій Виконавчій раді. Дантон уже не ввійшов до неї, відмовившись від посади міністра юстиції. Бріссо, Ролан, Верньйо та інші вожді жирондистів хотіли обмежити політичний вплив Парижа, розширивши права департаментів. У цьому й полягав так званий федералізм жирондистів. Багато хто з них дивився на республіку із загальним виборчим правом як на тимчасову форму правління, неминучу, поки немож­ливе повернення до угоди з Бурбонами або з Орлеанським домом. Жирондисти обстоювали повну свободу торгівлі, промисловості й недоторканність великої приватної власності. Вони не змінили сво­го ворожого ставлення до Комуни Парижа й до вимог народних мас щодо безоплатної ліквідації феодальних повинностей, обме­ження спекуляції і встановлення твердих цін на предмети першої потреби. Вони хотіли спинити дальший розвиток революції все­редині країни. Навіть перемогу над інтервентами жирондисти, як і раніш, сподівалися використати для завоювань і для того, щоб відвернути народ від буржуазно-демократичних перетворень все­редині країни. В разі поразки на фронті вони ладні були піти на капітулянтський мир з інтервентами.

З жирондистами єднався численний «центр», або, як його зви­чайно називали, «болото» Конвенту. Депутатів, що належали до «центру», глузливо називали «жабами болота»; вони не займа­ли самостійної позиції і до весни 1793 р. йшли за жирондистами.

Найпослідовнішим республіканським, революційним і демокра­тичним угрупованням у Конвенті були монтаньяри , які дістали таку назву тому, що сиділи на горішніх лавах у залі засідань. На чолі монтаньярів стояли Дантон, Робесп'єр і Марат. Хоч мон­таньяри становили в Конвенті меншість, вони мали величезний вплив у Комуні Парижа. Поступово вони добилися повної пере­ваги над жирондистами в Якобінському клубі, з якого жирондистів виключили взимку 1792 р. Після цього назви «монтаньяр» і «яко­бінець» мали вже в основному те саме політичне значення.

Під тиском народних мас монтаньяри готові були погоди­тись на безоплатну й остаточну ліквідацію феодальних повинно­стей, обмеження спекуляції, застосування революційних методів ведення війни. Вони прагнули утвердити буржуазно-демократичну республіку із загальним виборчим правом для повнолітніх чолові­ків без врахування їхнього майнового цензу. Дехто з монтанья­рів, наприклад Робесп'єр і Сен-Жюст, мріяли про обмеження ве­ликих капіталів і створення демократії дрібних і середніх влас­ників.

Незгоди між політичними угрупованнями в Конвенті призвели до того, що вироблення нової конституції затяглося.

З приводу ролі Парижа, ступеня централізації влади, прав департаментів, способу обрання уряду почалися нескінченні супе­речки між Горою і Жирондою.

Воєнні успіхи армій Конвенту після битви під Вальмі. Тимча­совій перевазі жирондистів сприяли перемоги французьких армій над контрреволюційною коаліцією після битви під Вальмі 6 жовтня армія генерала Журдана розбила австрійські війська і незаба­ром зайняла всю Бельгію. Інші французькі армії зайняли лівий берег Рейку, Савойю і Ніццу. Населення вітало французькі війсь­ка як визволителів з-під гніту абсолютизму та феодалізму і негай­но знищувало в себе феодальні привілеї.

Жирондисти в цей період розгортали широку пропаганду ре­волюційної війни за межами Франції. 19 листопада Конвент ви­дав декрет про допомогу всім народам, які прагнуть скинути своїх тиранів. Декретом Конвенту від 15 грудня встановлювались у зайнятих французькими військами областях революційні поряд­ки. Майно ворогів революції підлягало конфіскації для покриття воєнних витрат. Доповідаючи про цей декрет, член Конвенту Камбон проголосив славнозвісний девіз армій французької рево­люції: «Мир хатам — війна палацам».

У 1792—1793 рр. Савойя, Ніцца, лівий берег Рейну і частина Бельгії були урочисто приєднані до Франції народним голосуван­ням по комунах. Іноземні революціонери-емігранти на чолі з Клоотцом закликали до дальшого поширення революційної війни. Пропаганду територіальних приєднань і розширення кордонів ре­волюційної Франції до Альп і Рейну підтримували депутати «болота» Конвенту і частина монтаньярів, особливо Дантон.

Загострення боротьби Гори і Жиронди. Процес і страта Людовика XVI (21 січня 1793 р.). Сподівання жирондистів на те, що воєнні перемоги відвертатимуть народні маси від завершення рево­люції всередині країни, не справдились. Вже з осені 1792 р. заго­стрилася боротьба в питанні про суд над Людовіком XVI. Жирон­дисти твердили, що король не підлягає суду Конвенту, і намага­лися врятувати його. Вони не хотіли поглиблення революції і вважали за краще лишити можливість відновлення монархії на умовах, прийнятних для буржуазії.

Проте докази королівської зради були очевидні. В потайній залізній скриньці, замурованій у стіні Тюїльрійського палацу, було знайдено папери, які викривали зв'язки короля з ворогами рево­люції і підкуплення депутатів Установчих та Законодавчих зборів. Монтаньяри, підтримувані Якобінським клубом і Комуною Пари­жа, закликали скарати короля як тирана і зрадника. До Конвенту приходили депутації від Комуни, вимагаючи страти Людовіка XVI. На допиті, який вчинили королю, більшість депутатів переконала­ся в тому, що він винен. Короля було віддано на суд Конвенту. Марат та інші якобінці наполягли на тому, щоб вирок було ухвалено відкритим і поіменним голосуванням усіх членів Кон­венту, і цим позбавили жирондистів можливості лицемірити перед народом. Більшістю голосів короля було засуджено до страти, і 21 січня 1793 р. гільйотиновано. Страта короля була першою великою поразкою жирондистів.

Розширення контрреволюційної коаліції. Переможний наступ армій революційної Франції, ентузіазм населення, яке їх зустрі­чало, і швидке піднесення революційного настрою в інших країнах викликали у монархічних дворів Європи новий напад страху перед революцією. Як тільки французькі війська зайняли Бельгію, англійський уряд вирішив очолити контрреволюційну коаліцію. Після страти Людовіка XVI Англія розірвала дипломатичні від­носини з Францією.

Жирондисти раділи з своїх перемог і не зважали на загрозу Англії. Вони сподівалися, що уряд Пітта буде повалено в резуль­таті піднесення англійського революційного руху. 1 лютого 1793р. Конвент після повідомлення Бріссо оголосив Англії війну і виря­див свої війська в Голландію,

Та сили коаліції з кожним днем зростали. Англійські грошові субсидії і флот сприяли втягненню в коаліцію нових учасників. Так, до коаліції, крім Австрії і Пруссії, входили Англія, Іспанія, Сардінське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Не посилаючи своїх військ на Захід, царська Росія офі­ційно приєдналася до коаліції. Щоб продовжувати війну, потріб­не було величезне напруження всіх сил революційної Франції. Та жирондисти вперто відхиляли вимоги народу.

Погіршення становища народних мас. Агітація плебейських революціонерів Ру і Варле. Селянство було незадоволене тим, що питання про ліквідацію феодальних повинностей остаточно не розв'язане. До весни 1793 р. багато добровольців покинуло армію. Військові сили революційної Франції підупадали, а міць коаліції зростала. Спекулянти обкрадали армію і наживались на воєнних поставках. Масовий випуск асигнатів спричинив стрімке підви­щення цін. Війна призвела до скорочення виробництва в ряді галузей промисловості, застою в торгівлі та до поширення спеку­ляції. Дорожнеча, безробіття і спекуляція стали справжнім лихом для ремісників і робочого люду. Почастішали випадки, коли на­род стихійно починав громити продовольчі крамниці й розтягу­вати з них хліб та інші продукти. У паризьких секціях посилилась агітація плебейських революціонерів. Жак Ру склав петицію від імені 48 секцій столиці, вимагаючи запровадити смертну кару за спекуляцію, встановити тверді ціни (максимум) на предмети пер­шої потреби. Бідний поштовий службовець Варле в Клубі кор­дельєрів у своїх памфлетах закликав до конфіскації майна, нажитого спекуляцією. Жирондисти назвали плебейських агітато­рів «шаленими». Проти них виступили і монтаньяри. Конвент 18 березня ухвалив декрет про смертну кару за пропаганду «аграрного закону», тобто зрівняльного переділу землі. Але агі­тацію за тверді ціни й боротьбу із спекуляцією дедалі більш підтримувала Комуна Парижа. Посилювалося незадоволення народу пануванням жирондистів.

Поразки на фронті навесні 1793 р., загроза нової навали інтер­вентів. 18 березня 1793 р. австрійські війська розбили французь­ку армію під Неервінденом і змусили її залишити Бельгію. Дюмур'є виявився зрадником і перейшов на бік австрійців. На всіх фронтах почався відступ революційних армій. Виникла загроза нового вторгнення інтервентів. На заході країни—у Вандеї вибухнув роялістський заколот. Поразки на фронті перелякали «болото» Конвенту. Багато хто з депутатів, що належали до ньо­го, почав підтримувати монтаньярів у питаннях оборони респуб­ліки. Вони визнавали обґрунтованість їхніх вимог щодо чистки армії і революційних методів ведення війни. 6 квітня 1793 р. Кон­вент обрав Комітет громадського порятунку для керівництва обо­роною країни. Вирішальна роль у ньому належала Дантону, який мав великий вплив серед якобінців і «болота» Конвенту. 4 травня було встановлено тверді ціни на зерно (перший максимум), проте скупники обходили цей декрет і безкарно спекулювали. Станови­ще республіки ставало дедалі критичнішим.

Під впливом поразок жирондисти відмовилися від своєї про­паганди революційної війни за межами Франції і повернулись до проектів мирних переговорів з коаліцією. Дантон частково згоджу­вався з цими планами. У квітні Конвент прийняв декрет про повне невтручання в справи інших народів. Пропозиції Клоотца та інших іноземних революціонерів про ведення війни до створен­ня всесвітньої республіки висміяли. Тим часом Робесп'єр, щоб запобігти зраді жирондистів, зажадав смертної кари для кожного, хто запропонує капітулянтський мир із коаліцією.

Спроба жирондистів розправитися з Маратом і діячами Комуни Парижа. Не думаючи про тверді й послідовні революційні заходи, щоб забезпечити перемогу над інтервентами, жирондисти основну увагу зосередили на захисті інтересів великих власників. У супе­речках про конституцію вони дбали тільки про недоторканність великих капіталів та ослаблення ролі народних мас Парижа в майбутньому політичному житті республіки. Особливо ненавиділи вони Марата та інших якобінців, які вимагали відкликати жирондистів з Конвенту. Жирондистів і далі підтримувало «болото» Конвенту в боротьбі проти Комуни Парижа. Жирондисти домог­лися віддання Марата до суду революційного трибуналу. Але цей суд став тріумфом Марата, який викрив зрадницьку політику жирондистів. 23 квітня трибунал урочисто виправдав Мара­та. Санкюлоти обсипали його квітами, увінчали лавровим вінком і на руках пронесли вулицями Парижа під радісне схвалення народу.

Більшість секцій Комуни вимагала усунути жирондистів із Конвенту. У відповідь на це - жирондисти і депутати з «болота» Конвенту добилися ухвалення декрету про створення «комісії 12» для розслідування діяльності керівників Комуни Парижа, арешту й віддання їх до суду.

Згуртування революційних сил навколо якобінців і Комуни Па­рижа. Повстання 31 травня — 2 червня 1793 р. Спроба жирондистів організувати розправу над Маратом і діячами Комуни при­скорила згуртування революційних сил навколо якобінців і підго­товку народного повстання для вигнання жирондистів із Конвенту. Монтаньяри в Конвенті, Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, більшість секцій і Рада Комуни, плебейські агітатори Варле і Ру одностайно прагнули повалити панування жирондистів, які постави­ли республіку й завоювання революції перед загибеллю. Мараті Робесп'єр закликали до негайного повстання. Батальйони Націо­нальної гвардії революційних секцій готувалися до дії. 31 травня, на світанні, дзвони Собору Паризької божої матері знову вдарили на сполох. Рада Комуни призначила командуючим Національною гвардією якобінця Анріо. Озброєні загони підійшли до Конвенту. «Комісію 12» було розпущено. Проте жирондисти залишились при владі.

На другий день у Парижі стало відомо про контрреволюцій­ний заколот і страту патріотів у Ліоні. Ця страшна звістка дала новий поштовх повстанню. Цілу ніч 2 червня гули церковні дзво­ни. А вдень Національна гвардія оточила будинок Конвенту. Артилеристи, запаливши ґноти, спрямували на Конвент жерла своїх гармат. Сто тисяч озброєних людей зайняли сусідні вулиці й майдани. Жирондисти і депутати «болота» вийшли до народу, оперезавшись триколірними шарфами, ї намагалися почати пере­говори. Та Анріо скомандував: «Каноніри, до гармат!» Засідання продовжувалось. Бріссо, Верньйо, Петіона та Інших жирондистів— 23 депутатів — було усунуто з Конвенту й заарештовано. Пану­вання жирондистів скінчилося.

ІІ. ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА (2 ЧЕРВНЯ 1793 р.— 27 ЛИПНЯ 1794 р.)

Повстання 31 травня — 2 червня і вигнання жирондистів із Конвенту були початком найвищого піднесення французької буржуазної революції — періоду революційної, демократичної диктатури якобінців. При владі стала найреволюційніша частина буржуазії і дрібнобуржуазні революціонери, які спиралися на широкі маси народу — селянство та плебейські верстви міського на­селення.

Якобінці прийшли до влади в той час, коли обставини вима­гали негайно вжити нових революційних заходів. Республіка була в небезпеці. У Вандеї наростало роялістське повстання. Частина жирондистів утекла в департаменти і підняла заколоти на півдні та заході країни. Великі торговельно-промислові центри — Ліон, Бордо і Марсель — опинилися під владою контрреволюціонерів. Був час, коли заколот охопив 60 із 83 департаментів, лише центр і північний схід Франції залишались вірними Конвентові. Зовні республіці загрожувала нова навала армій коаліції. Тим часом якобінці спочатку діяли нерішуче. У Комітеті громадського поря­тунку до липня 1793 р. найвпливовішими були Дантон та інші особи, які не хотіли вдаватись до крутих заходів щодо жирондистів.

Зміцненню влади якобінців сприяло проголошення нової бур­жуазно-демократичної конституції і їхні наміри радикально розв'язати аграрне питання, що мало виразитись у повному й остаточному скасуванні феодальних повинностей. Конституція 1793 р. Після повстання 31 травня — 2 червня якобінці прискорили вироблення нової конституції. 24 червня Конвент прийняв конституцію 1793 р., а також Декларацію прав людини і громадянина. Природними правами людини оголошува­лись рівність, свобода, безпека і власність. Конституція передба­чала свободу слова і друку, загальну освіту, свободу відправи релігійних культів, право створення народних товариств, свободу приватного підприємництва, недоторканність приватної власності. Джерелом верховної влади оголошувалась воля народу. Прого­лошувалось право народу на повстання проти гноблення. Проте обмежувальне тлумачення права власності й принцип прогресив­ного оподаткування, висунуті раніше Робесп'єром у полеміці з жирондистами, не були включені до конституції. У цих питаннях Робесп'єр та інші захисники середньої і дрібної власності тимча­сово пішли на поступки перед великою буржуазією. Вони не хо­тіли крутих заходів щодо багатих власників і шукали можливо­стей домовитися з ними. Спеціально гарантувалася сплата держав­них боргів.

Конституція 1793 р. на весь світ проголосила основи буржуаз­ної демократії — ідею верховенства народу й рівноправності лю­дей. Франція оголошувалась єдиною і неподільною республікою. Слова «єдина й неподільна» означали необхідність централізації влади на противагу «федералізму» жирондистів, які боялися пе­реважання Парижа з його революційними народними масами. Виборчі права надавались чоловікам, які досягли 21 року, неза­лежно від майнового стану їх. Членів законодавчого корпусу мали обирати простою більшістю голосів. Законодавчий корпус повинен був складатися з однієї палати. У його функції входило обрання членів Виконавчої ради з кандидатів, висунутих первин­ними департаментськими зборами, опрацювання законопроектів, видання законів. Найважливіші законопроекти належало переда­вати на затвердження первинним зборам. Укладення миру за ра­хунок відступлення якої-небудь частини території республіки не допускалося. Конституція не визнавала іноземного втручання у справи французького народу й проголошувала принцип невтру­чання у справи інших націй.

Якобінська конституція 1793 р. повніше й послідовніше вира­зила принципи буржуазної демократії, ніж усі пізніші буржуазні конституції, і залишила далеко позаду конституцію 1791 р. з її поділом громадян на «активних» і «пасивних». Але практично конституція 1793 р. не була здійснена. Негайно запровадити її було неможливо, бо для завершення революції і захисту її завою­вань в умовах інтервенції і громадянської війни потрібний був режим революційної диктатури. Якобінці проголосили створення революційного уряду. Вони відклали запровадження конституції 1793 р. до закінчення війни, а потім застосовувати її стало вже неможливо, бо якобінську диктатуру було повалено. Проте конституція 1793 р. мала величезне значення як вираження соці­ально-економічних і політичних прагнень якобінців і була при­кладом для революційно-демократичних буржуазних рухів майбут­нього.

Однак при всій своїй прогресивності й революційності для сво­го часу конституція 1793 р. мала класово-обмежений буржуазний характер. Проголошені нею демократизм і рівноправність мали формальне значення. Демократичні права й свобода народу не забезпечувались реальними гарантіями. Конституція 1793 р. узаконила буржуазну приватну власність і капіталістичну екс­плуатацію.

Обмежений буржуазний характер конституції 1793 р. зразу ж помітили плебейські революціонери. Вони різко виступили проти необмеженого права приватної власності.

Секційний рух і виступи плебейських революціонерів Ру, Варле, Леклерка у червні-липні 1793 р. Контрреволюційні заколоти й загроза інтервенції призвели до зростання дорожнечі, знецінення паперових грошей і поширення спекуляції. Через недостачу про­довольства і порушення спекулянтами закону про максимум цін на зерно міська біднота опинилася в найтяжчому становищі. А тим часом скупники наживали величезні багатства на подорожчанні предметів першої потреби та на спекуляції національним майном.

Революціонери, що виражали інтереси плебейських мас, ви­ступали проти нерішучості в боротьбі з жирондистами й спеку­ляцією в умовах продовольчої кризи.

Плебейські маси Парижа — найбідніші ремісники й робітни­ки — були «більш-менш розвинутим попередником сучасного про­летаріату». Виразники їхніх сподівань — Ру, Варле й Леклерк — виступали в Клубі кордельєрів, у Комуні Парижа та в паризьких секціях з вимогою негайно запровадити загальний максимум цін на предмети першої потреби, встановити смертну кару для спе­кулянтів. Вітаючи в цілому конституцію 1793 р., плебейські рево­люціонери висловлювали незадоволення з того, що вона проголо­шувала необмежене право приватної власності. У петиції Жака Ру, яку він оголосив у Конвенті 25 липня 1793 р., вимагалося включити до конституції сувору заборону спекуляції, скуповуван­ня і приховування продовольчих запасів. Більшість якобінців не схвалювала цих вимог. У липні заворушення в Парижі через нестачу хліба і мила ще більш настроїли якобінців проти плебейських революціонерів, які ще раніш дістали прізвисько «шалених». «Шалені» закликали до конфіскації і поділу частини майна нових багатіїв, до створення озброєних загонів для реквізицій, чистки армії, дальшого усунен­ня з Конвенту захисників великої власності. Влітку 1793 р. до цих виступів вороже поставились майже всі якобінці, а серед них навіть Шометт і Ебер.

Однак при такому критичному становищі республіки, яке скла­лося, і тиску народних мас потрібна була більш смілива револю­ційна політика й нові поступки народним масам. Для цього треба було оновити склад Комітету громадського порятунку, який не зважувався на сміливі і нещадні заходи проти ворогів революції. Створення робесп'ерівського Комітету громадського порятунку. Контрреволюційний терор і заходи якобінців. 10 липня Комітет громадського порятунку було переобрано. Дантон не ввійшов до нього. Керівництво комітетом взяли на себе більш послідовні й радикальні діячі Якобінського клубу, які були здатні під тиском народного руху піти на нові поступки народним масам. 27 лип­ня до комітету ввійшов Робесп'єр і фактично очолив уряд. Оно­влення Комітету громадського порятунку й перехід до більш твер­дої і послідовної революційної політики зміцнили якобінську дик­татуру тоді, коли жирондисти й роялісти розпочали контрреволю­ційний терор. 14 липня було вбито Марата. Роялістка Шарлотта Корде, що вчинила цей злочин, діяла в контакті з жирондистами. У Ліоні заколотники повісили керівника ліонських якобінців Шальє.

Якобінський уряд змушений був посилити репресії проти контр­революціонерів і спекулянтів, що багатіли на злиднях народу. 27 липня було видано декрет про смертну кару за спекуляцію то­варами першої потреби.

Проте доля революції залежала насамперед від підтримки найчисленнішої частини трудящого населення — селянства.

Та щоб підняти на боротьбу з контрреволюцією основну масу селянства, треба було довести до кінця ліквідацію феодальних повинностей, тобто розв'язати в буржуазному розумінні основне питання революції — аграрне.

Безоплатна ліквідація феодальних повинностей 17 липня 1973р. та її історичне значення. Для завершення аграрної рево­люції і забезпечення перемоги над інтервентами якобінці повинні були задовольнити пекучі потреби селянства. У цьому була одна з найбільших заслуг якобінської диктатури.

Ще 3 червня Конвент ухвалив декрет, за яким дозволялося розпродувати землі емігрантів окремими ділянками на виплат. Іншим декретом — від 10 червня — селянам остаточно повертали­ся всі общинні землі, які дворяни захопили ще до революції після виділення на користь сеньйорів третини цих земель (тріаж). Селя­нам дозволялося ділити общинну землю подушно, коли за це висло­виться не менш як третина жителів. У багатьох місцевостях селяни були заінтересовані в поділі общинних земель, а сільська буржуазія сподівалася, що цей поділ полегшить їй скуповування земельних ділянок. Ці перші заходи якобінців в аграрному питанні ще не торкались феодальних повинностей. Вирішальну роль відіграв де­крет 17 липня про повне і безоплатне скасування всіх феодальних платежів і повинностей, ухвалений після оновлення Комітету гро­мадського порятунку. Цей декрет був вершиною аграрного зако­нодавства французької революції. Селяни фактично вже самі перестали сплачувати феодальні платежі й відбувати повинності на користь колишніх сеньйорів, розгромили багато дворянських маєтків і спалили сеньйоріальні книги з записами недоплат. Після декрету вони і юридичне стали повними й вільними влас­никами своїх ґрунтів. Велич

якобінців 1793 р. полягала в тому, що вони пішли на задоволення вимог широких мас народу.

Проте вимоги сільської бідноти про безоплатне надання землі й ліквідацію великої оренди, або «поділу великих ферм», не були задоволені. Про зрівняльний переділ земель і про конфіскацію маєтків, які лишилися в руках колишніх дворян, не було й мови. Декрет про смертну кару за пропаганду «аграрного закону» не втратив чинності. В інтересах бідняків у вересні їм було дозво­лено купувати емігрантські землі дрібними ділянками на виплат протягом 20 років.

В цілому аграрне законодавство якобінців було спрямоване передусім на задоволення інтересів маси середнього селянства й сільської буржуазії. Ухвалені в червні-липні декрети з аграр­ного питання сприяли ліквідації контрреволюційних заколотів у більшості департаментів та піднесенню революційного патріотиз­му селян, які становили основну масу солдатів республікансь­кої армії.

Вторгнення інтервентів і масовий набір в армію. Наприкінці липня коаліція почала нове вторгнення у Францію. Австрійці за­хопили Валансьєнн. Іспанська армія перейшла кордон біля Піре­неїв. Республіка опинилась у ворожому кільці. Щоб дати відсіч інтервентам, потрібні були героїчне революційне піднесення і ве­лика масова армія. 2 серпня Комітет громадського порятунку ді­став надзвичайні повноваження. На вимогу делегатів первинних зборів, які прибули до Парижа, щоб сповістити Конвент про все­народне схвалення нової конституції, 23 серпня було оголошено масовий набір в армію. В першу чергу призову підлягали неодру­жені чоловіки з 18 до 25 років. Патріотичне піднесення допомог­ло створити масову армію. Перший набір дав 450 тис. чоловік. Арешт плебейських революціонерів Варле, Ру і Леклерка. Якобінці як і раніш відкидали далекосяжні вимоги плебейських ре­волюціонерів щодо часткової конфіскації майна нових багатіїв, запровадження загального максимуму цін і нещадної розправи із спекулянтами. Закон про смертну кару за спекуляцію засто­совувався рідко. Якобінців тривожили випадки розгрому народом крамниць, захоплення хліба і мила. У серпні Варле і Ру виступи­ли проти розширення повноважень Комітету громадського поря­тунку. Леклерк закликав якнайшвидше організувати Виконавчу раду на основі конституції 1793 р. Плебейські революціонери по­милялися, коли вважали, що негайне проведення цих заходів прискорить здійснення їхніх прагнень. Побоюючись репресій, вони навіть почали висловлюватись проти революційного терору. Робесп'єр та інші якобінці звинуватили плебейських агітаторів у боротьбі проти революційного уряду. У вересні плебейських рево­люціонерів заарештували. Очікуючи смертного вироку, Жак Ру заподіяв собі смерть.

Арешт Ру, Варле і Леклерка свідчить про класову обмеже­ність навіть таких рішучих буржуазних революціонерів, якими були якобінці. Вони не хотіли повністю задовольнити вимоги плебейських мас. Це випливало з буржуазної суті якобінства.

Незважаючи на всю свою революційність і демократизм, яко­бінці зовсім не збиралися задовольняти всіх вимог міської і сіль­ської бідноти.

Плебейські революціонери показали незрілість і помилковість своєї тактики, виступаючи проти надзвичайних повноважень ре­волюційного уряду, потрібних для захисту революції від внутріш­ніх і зовнішніх ворогів. Проте їхня агітація мала в цілому пози­тивне значення: вона підготувала нове піднесення народного руху за загальний максимум цін, за посилення революційного терору проти спекулянтів і за конфіскацію частини майна нових багатіїв. Плебейські агітатори намагались перетворити якобінську дикта­туру на диктатуру плебейських верств населення. Вони йшли по шляху, який вів од «Соціального гуртка» 1791 р. до виникнення комуністичних ідей Бабефа.

Рух 4—5 вересня. Бідування народу, спричинені дорожнечею і нестачею продовольства, посилилися до краю. Наприкінці серпня в секціях Парижа знову піднявся могутній рух за загальний мак­симум і посилення революційного терору. Рух цей очолили проку­рор Комуни Парижа Шометт і його помічник Ебер — виразники прагнень дрібної буржуазії, яка розорялась, і ремісників. Вони зрозуміли, що конче потрібно підтримати ряд соціально-економіч­них вимог плебейських революціонерів.

Заворушення почалися 4 вересня під враженням вістей про контрреволюційний заколот в Тулоні та про захоплення міста анг­лійським флотом. В той самий вечір обурений люд заповнив май­дан і вулиці навколо ратуші. 5 вересня величезна демонстрація вирушила до Конвенту з петицією, у якій вимагалося негайно створити спеціальну революційну армію для проведення обшуків у багатіїв і реквізиції продовольчих запасів, запровадити загаль­ний максимум цін на предмети першої потреби, нещадно застосо­вувати терор щодо спекулянтів і контрреволюціонерів, вести вій­ну до останньої можливості й забезпечити всіма засобами пере­могу над коаліцією.

Під тиском народу Конвент ухвалив постанову про здійснен­ня цих заходів. Якобінці Колло д'Ербуа і Білло Варенн, які під­тримали петицію Комуни Парижа, ввійшли до складу Комітету громадського порятунку.

Декрет про підозрілих і посилення терору. 17 вересня Конвент ухвалив закон, згідно з яким оголошувалися підозрілими всі ті, хто не одержав від народних товариств свідоцтво про громадян­ську благонадійність, кого усунули з державної служби, емігран­ти, зв'язані з ними колишні дворяни, ті, хто не довів, з чого він живе, і хто виявив себе ворогом революції. Підозрілих мали за­арештовувати. Виявляти їх належало місцевим народним товари­ствам. Суворі революційні заходи скеровувалися на забезпечен­ня перемоги над інтервентами, внутрішньою контрреволюцією і на розв'язання продовольчого питання. Комітет громадського по­рятунку заявив про свою непохитну рішучість довести війну до повної перемоги. Революційний трибунал нещадно карав контрре­волюціонерів. 16 жовтня стратили на гільйотині королеву Марію-Антуанетту (хоч інтервенти сподівались на. її видачу). 31 жовтня було страчено жірондистських ватажків, звинувачених у злочин­них діях проти революції і в намірах укласти мир ціною посту­пок коаліції. У департаменти і в армії направлялися комісари Конвенту з надзвичайними повноваженнями для придушення контрреволюції і проведення реквізицій у провінції й на фронті. Заколот у Ліоні було розгромлено, вандейці зазнали великої по­разки. Багатьох заколотників було розстріляно.

Реквізиція продовольчих запасів і загальний максимум цін 29 жовтня 1793 р. Загони революційної армії відчиняли комори, робили обшуки й реквізували запаси продовольства. Голови спе­кулянтів стинав ніж гільйотини. 29 жовтня Конвент своїм декре­том запровадив загальний максимум цін на зерно, борошно, фу­раж, сіль, мило та багато інших предметів першої потреби. Макси­мальну ціну товарів встановили, збільшивши на третину ціни 1790 р. Одночасно в інтересах підприємців було встановлено мак­симум заробітної плати, яка відставала від зростання дорожнечі. Контролювати виконання декрету про максимум було важко, і спекулянти часто порушували його.

Роль уряду і народу в системі органів якобінської диктатури. Класова суть якобінського блоку. Найвищим законодавчим орга­ном якобінської диктатури був, як і раніш, Конвент, проте його дії великою мірою визначалися політичною активністю народних мас — селян, ремісників, дрібної буржуазії. Діяльність Конвенту і Комітету громадського порятунку прямо залежала від Комуни Парижа, революційно-патріотичного руху народних мас у секціях, діяльності Якобінського клубу й Клубу кордельєрів, тісно зв'язано­го з найбіднішими верствами ремісників. Велике значення мали численні народні товариства. Жирондистів усунули з Конвенту після народного повстання. «Болото» підкорилося режиму рево­люційної диктатури. Воно бачило, що без надзвичайних заходів не можна перемогти коаліцію, уникнути реставрації феодальних порядків і зберегти багатства, надбані скуповуванням національ­ного майна.

Виконавча, а фактично й велика частка законодавчої влади, була зосереджена в руках Комітету громадського порятунку, який мав величезні повноваження і керував діяльністю міністерств. У 1794 р. міністерства було перейменовано на виконавчі комісії, а міністрів почали називати комісарами. Каральними органами яко­бінської диктатури були Комітет громадської безпеки та револю­ційний трибунал, який здійснював революційний терор.

До робесп'ерівського Комітету громадського порятунку нале­жали представники найрішучішої частини монтаньярів, що спи­рались на Якобінський клуб. Вони проводили найбільш революційні заходи під прямим натиском Комуни Парижа, революційних клубів і народних товариств. Якобінці задовольнили багато вимог народу. Якобінська диктатура стала можливою тільки в результа­ті народного повстання 31 травня—2 червня. У готовності, хоч і під тиском народу, піти у вирішальний момент на задоволення ряду народних вимог і на розправу плебейськими методами з ворогами революції полягали велич і героїзм якобінців. Саме че­рез це якобінська диктатура стала найвищим етапом французь­кої революції кінця XVIII ст. Режим якобінської диктатури склав­ся в умовах жорстокої боротьби із внутрішньою контрреволюцією і революційної війни. Якобінці провадили буржуазно-демократич­ні заходи набагато послідовніше, ніж цього хотілося поміркова­ній частині буржуазії. Диктатура якобінців спиралася на най­більш революційну частину середньої та дрібної буржуазії, селянст­во й почасти на плебейські маси міста й села, хоч виразників плебейських сподівань не було в якобінському уряді, а деякі з них зазнали репресії. Проте народні низи міста і села через Ко­муну Парижа, клуби, народні товариства часто змушували Кон­вент і Комітет громадського порятунку виконувати їхні вимоги. Цим вони фактично брали участь в управлінні державою.

Антикатолицький рух. Декрет про свободу культів. Контрреволюційна діяльність церкви й більшості духівництва викликала серед народних мас Парижа та інших міст сильний антикатолицький рух і каральні заходи. Багатьох священиків, які не присяг­ли конституції, було вислано або заарештовано. Антимонархічний і антикатолицький характер мав і революційний календар, запро­ваджений декретом Конвенту в жовтні 1793 р. Початком літочис­лення, або нової ери, вважався день проголошення у Франції республіки (22 вересня 1792 р.). Місяці поділялись на декади і називались по-новому — за характерною для них погодою, рослин­ністю, плодами або сільськогосподарськими роботами . Недільні дні було скасовано. Замість католицьких свят встановлювались революційні, а також вводилося святкування дня декади.

Комуна Парижа провадила політику «дехристиянізації» і в ли­стопаді 1793 р. заборонила правити католицьку службу. Шометт і Ебер намагалися ввести світський раціоналістичний «культ Ро­зуму». На святі цього культу в Соборі Паризької божої матері «Розум» зображувала акторка в блакитній сукні з червоною стріч­кою у волоссі.

Закриття католицьких церков викликало незадоволення селян і значної частини міщан-католиків. Це дало привід контрреволю­ціонерам для нових нападів на якобінців, з чого і скористались уряди коаліції. Робесп'єр зрозумів цю небезпеку і в грудні добився ухвалення Конвентом декрету про свободу релігійних культів.

Політика якобінців у питаннях науки, освіти, культури і побуту.

Французька революція дала великий поштовх прогресу науки, освіти й культури. Замість різних одиниць міри і ваги, які зали­шились у Франції з середньовіччя, Конвент 1 серпня 1793 р. прий­няв декрет про запровадження метричної системи, яка мала між­народне значення. 18 грудня того самого року було видано декрет про безплатну обов'язкову початкову освіту. Якобінський Кон­вент у 1794 р. ухвалив створити вищу Нормальну школу для ма­тематичних і природничих наук та вищу Політичну школу. У Луврі було відкрито Національний музей, Королівську бібліотеку перетворено в Національну бібліотеку тощо. Революція охопила й літературу та мистецтво. Створювались революційні п'єси, пісні і гімни, був відкритий Національний інститут музики, що заклав основи Паризької консерваторії. Широкого розвитку набув рево­люційний живопис на громадянські, політичні та воєнні теми. У мистецтві переважав буржуазний класицизм. Великий вплив на сучасників справляли масові громадянські церемонії і процесії під час революційних свят. Високої майстерності досягло політич­не красномовство. Найславетнішими промовцями якобінців були Робесп'єр і Дантон.

Революція відбилась і на побуті населення. Скрізь можна було побачити емблеми свободи, республіки, вітчизни, революційні плакати, триколірні прапори, шарфи і кокарди. Звертання «ви» було офіційно замінено товариським «ти». Замість слова «пан» вжи­валося звертання «громадянин». Червоними якобінськими ковпа­ками і довгими штаньми, замість аристократичних коротких пан-талонів («кюлотів») і панчіх, вирізнялися революціонери з прос­того народу, учасники революційних клубів та народних това­риств.

Реорганізація армії і воєнні перемоги. Вигнання інтервентів. Справедливий, революційно-визвольний характер війни Франції проти коаліції найповніше виявився в період якобінської дикта­тури.

Хоч взаємні чвари роз'єднували учасників коаліції, проте велика небезпека для Франції не минала. Порівняно з 1792 р. сила коаліції зросла в десятки разів, у військах налічувалося сотні тисяч солдатів. У розпорядженні інтервентів були гроші і флот Англії з її торговельно-промисловою та морською гегемонією.

Для перемоги потрібне було небачене ще напруження всіх сил «ації, створення масової армії, героїчне піднесення, патріотичний ентузіазм народу. На все це була спроможна тільки революцій­на диктатура. Під тиском народних мас якобінський уряд здійс­нив докорінну реорганізацію армії. Він перейшов від доброволь­чого принципу поповнення її до обов'язкового масового набору. Лінійні батальйони навчених солдатів зливалися з пройнятими революційним духом батальйонами новобранців (так звана амаль­гама). За настійними вимогами Комуни Парижа було прискоре­но чистку армії від офіцерів та генералів із дворян. Генералів, які показали себе нерішучими й нездібними, негайно передавали до революційного трибуналу й відправляли на гільйотину. Було запроваджено сувору військову дисципліну. Солдатів і офіцерів, що відзначилися в боях, швидко підвищували по службі. В армії незабаром висунулось багато нових, молодих і талановитих офіце­рів і генералів з народу. Такими були Гош — син конюха, що дістав генеральський чин у 24 роки, генерал Журдан — син кра­маря і багато інших.

Масова національна армія спиралась на міцну підтримку тилу. У країні розгорнувся всенародний рух за виробництво се­літри для виготовлення пороху, будувались десятки й сотні збройо­вих майстерень та заводів. Найкращі вчені працювали над удо­сконаленням виробництва зброї. Механік Монж склав посібник для створення рушниць і гармат. Хімік Бертоле винайшов нові способи лиття сталі тощо. Французька артилерія в 1793—1794 рр. була найкращою в Європі.

На початку 1794 р. Конвент мав 14 армій загальною чисельністю 642 тис. чоловік. Коаліція поступово втратила навіть кількісну пе­ревагу. Війська революційної Франції були пройняті патріотичним ентузіазмом і свідомістю своєї кровної заінтересованості в обо­роні завоювань революції. Вони мали незмірну моральну, органі­заційну, тактичну й матеріальну перевагу над арміями кріпосни­цьких держав Європи з їхньою відсталою технікою і слабкими фінансами.

Масова національна армія була породженням революції. Вона розвинула нові принципи тактики і стратегії. Відмітною власти­вістю цієї армії була рухливість, її постачання здійснювалось рекві­зиціями, вона не залежала від постійних продовольчих крамниць. Французькі генерали відкинули лінійну тактику кріпосницьких армій XVIII ст., вони не розтягували війська вздовж кордонів і не проводили нескінченних облог фортець. Застосування розсип­ного строю стрільців, використання густих колон для удару по противнику, зосередження сил у вирішальному напрямі стали ха­рактерними для дій армій Конвенту. Загального головнокоман­дуючого не було. Координування дій 14 армій покладалось на військове бюро Комітету громадського порятунку. Воно відігра­вало роль першого в історії генерального штабу й складалося з військових спеціалістів на чолі з Карно. При арміях були комі­сари Конвенту з надзвичайними повноваженнями.

В результаті створення нової військової системи й революцій­них методів ведення війни вже з вересня 1793 р. у становищі на фронті настав злам. Прикордонні пункти на північному сході Франції було звільнено від австрійців. 18 грудня французькі війська визволили Тулон. Цією операцією керував капітан арти­лерії Наполеон Бонапарт, корсиканець родом. Скоро після цього йому надали чин генерала. На початок 1794 р. територію Франції було звільнено од військ коаліції.

Перемогам республіки сприяла дипломатія робесп'ерівського Комітету громадського порятунку, спрямована на зміцнення від­носин і розвиток торгівлі з нейтральними країнами — Швейца­рією, Туреччиною, Швецією, Данією, США, а також на посилення взаємних чвар між учасниками коаліції і прискорення її розпаду. Нещадна боротьба провадилася з шпигунською агентурою коа­ліції.

Загострення незгод всередині якобінського блоку. Три течії се­ред якобінців. Після того як зовнішня небезпека в результаті во­єнних перемог ослабла, незгоди серед якобінців стали загострю­ватись. В їхніх лавах об'єднувалися соціальні угруповання з різ­ними прагненнями.

На чолі якобінського блоку стояли виразники прагнень рево­люційно-демократичної частини дрібних і почасти середніх влас­ників — Робесп'єр, Сен-Жюст та їхні однодумці. Керівна роль цього угруповання серед якобінців була зумовлена великою кіль­кістю і сильним політичним впливом дрібної та середньої буржуа­зії на вищому піднесенні революції і тим, що воно було сполуч­ною ланкою між широкими народними масами і новою багатію­чою буржуазією, яка частково входила до складу якобінського блоку. Завдяки цій позиції в умовах буржуазно-демократичної ре­волюції кінця XVIII ст. Робесп'єр зміг добитися величезного впливу і стати на чолі якобінської диктатури. Борючись з іншими течіями серед якобінців, він довгий час прагнув зберегти єдність якобінського блоку для боротьби з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією.

Демократизм, сміливість, здатність провадити сувору й тверду революційну політику, особиста безкорисливість і відраза до ко­ристолюбства —такими рисами характеризувалися Робесп'єр і Сен-Жюст.

Кінцевою метою робесп'ерівського угруповання якобінців було встановлення демократичної республіки з деяким обмеженням великої власності, повна ліквідація феодальних відносин на селі, наділення майном частини бідняків. Робесп'єристи хотіли довести війну до повної перемоги над коаліцією і укласти мир з Австрією без завоювань.

Сподівання народних мас — ремісників і збіднілої дрібної бур­жуазії— виражали «крайні» якобінці — керівники Комуни Пари­жа Шометт і Ебер та численні діячі секції. Вони ставили за мету обмеження великої власності, суворе виконання максимуму, поси­лення революційного терору, роздроблення великих ферм, поділ майна підозрілих. У зовнішній політиці вони були за ведення війни до переможного кінця і подання допомоги іншим народам для здійснення революції в сусідніх країнах.

У цьому питанні з «крайніми» зійшлася частина іноземних революціонерів - емігрантів на чолі з Клоотцом. Лінія Клоотца за

ведення війни до знищення по всій Європі ярма феодалізму та абсолютизму не мала успіху, та й не відповідала ні можливостям, ні реальним інтересам французької буржуазії. Ці ідеї гостро за­суджували інші течії якобінців.

Інтереси нової середньої буржуазії в якобінському блоці вира­жали так звані поблажливі, або «помірковані», на чолі з Дантоном і Каміллом Демуленом. З ними єдналася і деяка частина «нових багатіїв», які нажилися в роки революції і становили опору цент­ру, або «болота», Конвенту.

Лінія на компроміс із «болотом» Конвенту, на стримування, а потім на ослаблення революційного терору проти багатих, курс на якнайшвидше укладення миру, коли можливо, з Англією і Пруссією, щоб зробити непотрібним режим революційної дикта­тури,— такі характерні риси цієї течії серед якобінців.

Вантозькі декрети 26 лютого — 3 березня 1794 р. Перед по­чатком весняної кампанії на фронті робесп'ерівський Комітет гро­мадського порятунку вважав за потрібне піти на деякі поступки міській і сільській бідноті за рахунок майна підозрілих. 26 люто­го — 3 березня 1794 р. з цією метою було прийнято так звані вантозькі декрети про поділ майна підозрілих між бідняками. Зміст цих декретів далеко не відповідав усьому обсягу соціально-еко­номічних вимог найбіднішої частини міського і сільського насе­лення. Про гарантії і строки виконання цих заходів нічого не було сказано. І все-таки вантозькі декрети на певний час зміцнили зв'язки якобінської диктатури з масами. Вони відповідали ідеї Робесп'єра і Сен-Жюста про знищення крайньої бідності й злиднів.

Заклики «крайніх» якобінців до повстання і страта Ебера й Шонетта. В лютому 1794 р. незадоволення міської бідноти порушен­нями закону про максимум, попусками спекулянтам і ослаблен­ням терору проти багатіїв спонукали частину крайніх якобінців відкрито виступити проти робесп'ерівського Комітету громад­ського порятунку й Конвенту. 22 лютого Ебер виступив у Клубі кордельєрів із закликом до повстання. Текст Декларації прав людини і громадянина у приміщенні клубу запнули чорним кре­пом. До повстання закликали також листівки, випущені «край­німи».

За допомогою повстання Ебер і його однодумці сподівались добитися оновлення складу Комітету громадського порятунку, нової чистки Конвенту, посилення терору, забезпечення повного здійснення вантозьких декретів і задоволення інших вимог найбідніших верств населення.

У відповідь на приготування до повстання Комітет громадсько­го порятунку наказав заарештувати ебертистів. 24 березня Ебера і ще 13 осіб було страчено. Разом з Ебером скарали на голову і Клоотца, якого оголосили іноземним агентом.

Комуна Парижа і Шометт не підтримали заклику Ебера до по­встання, проте їхня доля була така сама. 18 березня Шометта заарештували й -гільйотинували. Спроба Ебера та його однодум­ців підняти повстання і страта керівників Комуни Парижа озна­чали початок розколу серед якобінців. Розправа з «крайніми» послабила опору якобінської диктатури в народі. Але народні ма­си, заспокоєні вантозькими декретами, не піднялись на захист ебертистів.

Страта дантоністів 5 квітня 1794 р. Після процесу ебертистів зросла небезпека, що влада перейде до поміркованого крила яко­бінців, тобто «поблажливих», або «модерантистів», згодом назва­них дантоністами. Дантон та інші «поблажливі» надіялись на швидкий мир з Англією. Проте в березні 1794 р. уряд Пітта здо­був повну перемогу в парламенті над прихильниками припинення війни з Францією. Це ослабило позиції Дантона. Наприкінці бе­резня Дантона, Демулена та інших ватажків «поблажливих» було заарештовано, звинувачено в змові проти уряду, зраді, зв'язках з Англією і 5 квітня гільйотиновано.

Процес і страта дантоністів на якийсь час зміцнили становище робесп'ерівського Комітету громадського порятунку, але не могли вже запобігти дальшому ослабленню і розколу якобінського бло­ку. У Конвенті серед монтаньярів і «болота» переважали пред­ставники «нових багатіїв», які своїми поглядами наближались до дантоністів. У квітні 1794 р. вони не зважились підтримати Дантона тільки тому, що не було ще здобуто повної перемоги над коаліцією і залишалась загроза інтервенції.

Політика робесп'ерівського Комітету громадського порятунку у квітні — липні 1794 р. Битва біля села Флерюс. На весну чисель­ність усіх армій Конвенту досягла 850 тис. чоловік. Уже в травні було здобуто перші перемоги. Основні сили австрійців французи роз­били в Бельгії у битві біля села Флерюс 26 червня 1794 р. У цій битві французькі війська використали аеростат для спостережен­ня за ходом бою.

Успіхи на фронті супроводилися дальшим загостренням внутрішніх суперечностей якобінської диктатури. Воєнні пере­моги, пожвавлення промисловості й торгівлі посилювали ба­жання великої буржуазії якомога швидше звільнитися від ре­жиму якобінської диктатури, реквізицій, максимуму і терору проти багатіїв. У Конвенті і в провінції зростав вплив «нових багатіїв».

Прагненню великої буржуазії до нестримного збагачення Робесп'єр і Сен-Жюст намагалися протиставити ідеал демократич­ної республіки дрібних і середніх власників без крайньої бідно­сті й розкоші. Один із найважливіших засобів здійснення цього ідеалу вони вбачали у запровадженні релігійно-морального куль­ту «Вищої істоти». Декрет про новий культ Конвент ухвалив 7 травня. Основний зміст нової релігії полягав у шануванні «рес­публіканських чеснот», серед яких вказувалися свобода, рівність, скромність, безкорисливість, простота звичаїв, патріотизм тощо. Робесп'єр у блакитному фраку, з букетом із квітів і колосків сам очолив святкову церемонію на честь «Вищої істоти». Буржуазія зустріла цей культ з ледь прихованою іронією. Він не мав успіху і серед народних мас.

Робесп'єр і Сен-Жюст наполягли на тому, щоб Конвент ухва­лив закон від 10 червня 1794 р. про спрощення судочинства, про скасування попереднього допиту й оборони у справах, які підля­гали веденню революційного трибуналу. Закон цей давав урядові змогу посилити терор і щодо «нових багатіїв», і щодо крайніх якобінців. Кількість арештів і страт різко збільшилась. Одночасно посилилася прихована опозиція у Конвенті проти Робесп'єра і режиму якобінської диктатури.

Соціально-економічна політика якобінського уряду не задо­вольняла найбідніші верстви населення. Здійснити вантозькі де­крети було неможливо через опір захисників великої власності в самому Конвенті і в Комітетах громадського порятунку та гро­мадської безпеки. Максимуму орендної плати на селі запроваджено не було. Нагляд за додержанням максимуму цін на продоволь­ство слабшав. Становище робітників і найбідніших ремісників погіршувалось. Велике незадоволення сільської бідноти виклика­ла мобілізація на поденні сільськогосподарські роботи. 23 липня було запроваджено максимум заробітної плати для поденних ро­бітників. Ці заходи ослаблювали соціальну опору якобінської диктатури серед народних мас.





Реферат на тему: Внутрішня політика Франції в кінці XVIII століття (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.