Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Соціально-економічний та політичний розвиток країн Заходу з нападом Німеччини та її союзників на Радянський Союз (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ І. Початок другої світової війни. Міжнародні відносини на її початковому етапі (вересень 1939-червень 1941) 5

1.1. Співвідношення сил напередодні війни, її причини. Вступ у війну Великобританії та Франції, позиція США.. 5

1.2. Напад Німеччини та її союзників на СРСР. Позиції урядів Великобританії та США.. 10

Висновок до 1 розділу. 12

Розділ ІІ. Особливості політики провідних країн світу з нападом Німеччини на СРСР. 14

2.1. Передумови та створення антигітлерівської коаліції 14

2.2. Розробка єдиної англо-американської стратегії щодо ведення війни і принципів післявоєнного врегулювання. 20

Висновок до 2 розділу. 23

Розділ ІІІ. Питання узгодженого регулювання міжнародними відносинами в антигітлерівській коаліції (1943-1945) 24

3.1. Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США та Великобританії - перше обговорення на вищому рівні спільної стратегії ведення війни та майбутнього устрою післявоєнного світу. 24

3.2. Питання ведення війни та післявоєнної організації світу. 27

Висновок до 3 розділу. 34

Висновки. 35

Список використаної літератури. 38


Вступ

Актуальність теми. Друга світова війна буде надзвичайно складним, суперечливим і трагічним явищем в історії людства. Вона стала наслідком цілеспрямованої групи держав, яку світове товариство невзмозі було стримати. І війну було втягнуто 72 держави. У країнах, які взяли участь у війні, було мобілізовано близько 110 млн. чол. У ході війни загинуло понад 66 млн. чол.

Другу світову війну Німеччина почала з провокації. Негері 31 серпня 1939 р. група есесівців ввірвалася в будинок радіостанції, яка межувала з польським містом Глей віце. Інсценізуючи напад на німецьку територію, вони зробили декілька вистрілив біля мікрофона і зачитали на польській мові текст, зміст якого заключався в тому, що "прийшов час війни Польщі проти Німеччини”. Схожі провокації за приказом нацистських командирів були організовані і на інших ділянках німецько-польського кордону. Вони і стали тією причиною, яка була використана для нападу на Польщу.

Однак наше завдання тут полягає не в тому, щоб розповідати про воєнні події, а в тому, щоб показати, як вони відбивалися на міжнародних відносинах. Протягом усієї війни дипломатія як така явно відходить на другий план. На першому місці стоять воєнні операції, і все в підсумку зводиться до проблеми сили. І все ж таки дипломатія також відіграє свою роль. Вона прагне зміцнити вже наявні альянси, привернути на свій бік нейтралів, ба навіть схилити їх до втручання, прискорити подекуди укладен­ня миру. Найперше вона сприяє формулюванню й досягненню «цілей війни», які часто-густо дуже різняться навіть серед союз­ників.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси дипломатичних відносин провідних країн Заходу з нападом Німеччини та її союзників на Радянський Союз.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити співвідношення сил напередодні війни, її причини, вступ у війну Великобританії та Франції, позицію США;

· охарактеризувати напад Німеччини та її союзників на СРСР, позиції урядів Великобританії та США;

· дослідити особливості політики провідних країн світу з нападом Німеччини на СРСР;

· проаналізувати питання узгодженого регулювання міжнародними відносинами в антигітлерівській коаліції (1943-1945).

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси дипломатичних відносин під час другої світової війни.

Предметом дослідження виступають політичні відносини і дипломатія провідних країн Заходу з нападом Німеччини та її союзників на Радянський Союз.


Розділ І. Початок другої світової війни. Міжнародні відносини на її початковому етапі (вересень 1939-червень 1941) 1.1. Співвідношення сил напередодні війни, її причини. Вступ у війну Великобританії та Франції, позиція США

9 квітня 1940 р. німецькі війська висадилися у кільках портах Норвегії і вступили на територію Данії. З боку датської армії протидії не було – уряд і король наказали військам скласти зброю. Опір норвезької армії зламано до червня 1940 року.

10 травня 1940 р. розпочався німецький наступ на заході. Група армій "Б” (генерал Ф.Бак) увійшла в Голландію і Бельгію, а група армій "А” (генерал Рундштерд) в обід "лінії Мажіно” (оборонні укріплення Франції) захопили південну Бельгію і північну Францію. У травні місяці німці дійшли до французького порту Дюнкерк, звідки в паніці було евакуйовано у Британію 338 тис. англо-французьких військ.

5 червня 1940 р. розпочато наступ на Париж. Французька армія було деморалізована, титанічні спроби генерала Ш. де Голля організувати оборону на підступах до Парижа не принесли успіху – 14 червня захоплено Париж, а 22 червня 1940 р. маршал І.Петен від імені уряду Франції підписав перемир'я. Фактично Франція капітулювала. Північна частина країни була окупована, її південь контролював профашистський уряд, що осів в м. Віші на чолі з маршалом Петеном.

4 жовтня 1940 р. німецькі війська увійшли в Румунію, де утвердилася фашистська диктатура Антонечку, й Угорщину, у березні 1941 р. – у Болгарію, яка стала членом агресивного блоку. У квітні 1941 р. окуповано і розчленовано Югославію, Грецію. Таким чином, влітку 1941 р. фактично всі європейські держави, крім Швейцарії, Швеції, Британії, Ірландії, були або окуповані Німеччиною, бо стали її союзниками.

17 вересня 12939 р. у відповідності до пакту Ріббентропа-Молотова, прикриваючись пропагандистськими гаслами "допомоги українським і білоруським братам і сестрам”, почали наступ на Польщу радянські війська. Наприкінці вересня у Бресті, Гродно, Ковелі і Пінську відбулися паради військ-переможців – вермахту і Червоної Армії.

28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали договір про дружбу і співробітництво, яким було закріплено четвертий поділ Польщі. Для спільної до боротьби з польськими підпільниками було встановлено співробітництво між гестапо і НКВС, у м. Закопане створено спільний навчальний центр. Польська держава перестала існувати: до Німеччини відійшло 48,6% її території і 69,9% населення, до СРСР – 52,4% території та 37,1 населення.

Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці досить дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників виділяють такі причини, які призвело до початку Другої світової війни:

фашистські та мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великобританії, Франції і США;

загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;

до розв'язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку проводили Великобританія і Франція, сподіваючись, що своїми вчинками вони задовольнять їхні апетити. З іншого боку, це – безпосередня підтримка Німеччини керівництвом СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа-Молотова у серпні 1939 р.[21, c. 162-164]

За характером це війна була загарбницькою для країн "Антиколінтернівського пакту”, а для країн антигітлерівської коаліції і народів світу вона мала справедливий визвольний характер.

З вересня Англія, а згодом за нею й Франція, після марних спроб схилити Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити в наступ союзники не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 р. та 10 травня 1940 р. дістав назву "дивної війни", оскільки, формально оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.

Французькі війська відсиджувалися за "лінією Мажіно" - системою укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. , На захід від бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж до самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як це було в роки першої світової війни, союзники приступили до блокади Німеччини й СРСР.

Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер видав директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що тривала війна проти Франції неможлива і її треба розгромити блискавично. Штаб змушений був розробити новий план наступу через Арденнську ущелину в обхід "лінії Мажіно" з виходом ударних груп в район Кале - Дюнкерк.

9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників вглиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувались прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Вся Норвегія з її незамерзаючими фіордами була окупована гітлерівськими військами.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре укріплену "лінію Мажіно". 15 травня голландська армія капітулювала, а 20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В районі Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська армія. Спроби англо-французького командування організувати контрудари успіху не мали. Але несподівано Гудеріан одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська.

Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів (переважно англійської армії) на Британські острови. Генерал Горт, що стояв на чолі британських експедиційних сил, за визнанням англійського фельдмаршала Б.Монтгомері, виявив повну нездатність командувати великою масою військ в умовах, не схожих на стратегію й тактику Першої світової війни. Всього в Англію було переправлено 338 тис. чол., переважно англійців, 40 тис. французьких солдат було залишено на поталу ворогу. На узбережжі залишилося 82 тис. автомашин та інших транспортних засобів, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок, 8 тис. кулеметів, чимало іншого військового спорядження. Під впливом успіху німецьких військ війну союзникам оголосила Італія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції[14, c. 132-134].

5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби генерала де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа успіху не мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав у відставку. Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького командування з проханням про перемир'я. 22 червня його було підписано в Комп'єнському лісі у доставленому з музею штабному вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні 1918 р. Німеччина підписала перемир'я, яке означало поразку Німеччини у Першій світовій війні.

Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили. Зустрівши організований опір кількох французьких дивізій, війська Муссоліні не змогли просунутись хоч трохи вперед.

У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних втрат - 27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало безвісти.

За умовами перемир'я Франція втрачала понад дві третини своєї території, що переходила під контроль окупаційних властей. Маріонетковий уряд Петена контролював так звану "вільну зону", що не мала виходу до Атлантики, а лише до Середземного моря. Місцем його розташування було обрано містечко Віші, від якого він успадкував свою назву - "режим Віші".

Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції "Морський лев", яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.

Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних постів.

Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам "Бісмарк", "Тірпіц" та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.

Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники застосували тактику "вовчих зграй" для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою[8, c. 268-270].

1.2. Напад Німеччини та її союзників на СРСР. Позиції урядів Великобританії та США

Після укладення пакту Ріббентропа—Молотова СРСР посилено готувався до війни з Німеччиною. Накопичення на кордоні величезних радянських сил не могло не стурбувати Гітлера. Розуміючи усю згубність війни на два фронти, але не бачачи для себе іншого виходу, Гітлер у липні 1940 р. віддав наказ готуватися до нападу на СРСР. У грудні він затвердив план «Барбаросса», який передбачав розгром СРСР у короткій літній кампанії знову-таки шляхом «блискавичної війни». Одночасно з розробкою плану нападу на СРСР йшла посилена дипломатична підготовка. У вересні 1940 р. Німеччина, Італія і Японія підписали Троїстий пакт про поділ сфер впливу у світі. Протягом 1940—1941 рр. до цього пакту приєдналися Румунія, Угорщина, Болгарія, Словаччина та Хорватія. У листопаді 1940 р. про приєднання до пакту вів переговори і СРСР, однак цьому завадило небажання Гітлера задовольнити нові претензії Сталіна на Балканах.

До Кремля з початку 1941 р. почали надходити відомості про концентрацію німецьких військ на радянському кордоні і навіть називалася дата нападу — 22 червня. Але сталінське керівництво в це не вірило. По-перше, воно переоцінювало розсудливість Гітлера, розуміючи, що війна Німеччини з СРСР потребує тривалого часу, і спостерігало відсутність підготовки німців до війни взимку. По-друге, ті сили, які збирали німці на радянському кордоні, значно поступалися радянським силам і за якістю озброєння, і за кількістю. А це не лякало Кремль. По-третє, Сталін вірив, що Гітлер готує висадку в Англії (підготовка до цього демонстративно велася німцями з метою дезінформації). Саме початок операції «Морський лев» мав стати сигналом для радянського нападу на Німеччину, який планувався десь на першу декаду липня 1941 р. Але 22 червня 1941 р. німці першими завдали нищівного удару по СРСР.

Влітку 1941 p. Німеччина завершила підготовку до нападу на СРСР. Згідно з заздалегідь розробленим «планом Барбаросса» (від 18 грудня 1940 p.) Гітлер розраховував закінчити цю кам­панію ще до завершення війни з Англією.

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина без ого­лошення війни напала на Радянський Союз. Разом з нею проти СРСР виступили Італія, Румунія, Фінляндія, Угор­щина та Словаччина. Уряд Франції розірвав диплома­тичні відносини з СРСР. Тепер інтереси СРСР у Німеччині репрезентувала Швеція, а Німеччини в СРСР - Болгарія.

Гітлер не міг розраховувати на світове панування, не подолавши СРСР. Фронт воєнних дій простягнувся від Чорного до Баренцового морів. Німецькі війська вели наступ у трьох напрямах: північ - на Ленінград, центр - на Москву, південь - на Київ.

Цілі СРСР у війні були сформульовані у зверненні Голови Державного Комітету Оборони Й.В.Сталіна до радянського народу 3 липня 1941 p. Головною метою було визначено розгром агресора. Зовнішньополітичні завдання були такими:

· створення антигітлерівської коаліції й відкриття другого фронту в Європі;

· запобігання участі у війні проти СРСР інших країн, зокрема Туреччини, Іспанії, Японії[3, c. 207-209].

Війна почалася з невдач Червоної Армії. Протягом трьох тижнів радянські війська змушені були залишити знач­ну частину України й Молдавії, Латвію, Литву, Білорусію. Німецькі війська розпочали підготовку до наступу на Москву. Причина невдач Червоної армії полягала у поганій озброєності, неготовності до військових дій і тим, що велика частина вищого офіцерського складу була репресована у передвоєнні роки.

Досить своєрідною, але закономірною була позиція урядів Західних держав. Вони продовжували сповідувати політику "зіткнення лобами”, оскільки для них як фашизм так і комунізм були однаково небезпечними. Початок війни між Німеччиною та СРСР на думку Англії та США дозволяв отримати вигоду від їх взаємного знекровлення[1, c. 214].

Висновок до 1 розділу

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення суперечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гітлер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».

Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Німеччини на Польщу.

Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща припинила опір за 2-3 тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув свою країну й утік до Румунії.

Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруйнування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есесівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордонному німецькому м. Глайвіце.

Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вручили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Німеччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» своїх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.

Громадськість західних держав вимагала рішучих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголосив війну Німеччині.

З 17.00 Франція вступила у війну. Потім війну Німеччині оголосили англійські домініони.


Розділ ІІ. Особливості політики провідних країн світу з нападом Німеччини на СРСР 2.1. Передумови та створення антигітлерівської коаліції

Антигітлерівська коаліція – воєнно-політичний союз держав та народів, що боролися у ІІ світовій війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Основні учасники антигітлерівської коаліції – СРСР, США, Великобританія (у 1945 р. більше 50 держав). Ведуче місце займав Рад. Союз.

Передумова формування антигітлерівської коаліції: заява прем'єр-міністра Великобританії У. Черчилля (22.06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24.06.1941) про підтримку СРСР у війні проти фашистської Німеччини. 12.07.1941 в Москві було підписана угода між СРСР та Англією про спільні дій у війні проти Німеччини.

В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США та Англії, на якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії Рад. Союзу, 1.01.42 у Вашингтоні була підписана декларація 26 держав – Декларація Об'єднаний Націй. Її учасники зобов'язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси для боротьби проти фашистського блоку, співпрацювати один з одним і не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир'я або миру.

26.05.42 в Лондоні був підписаний радянсько-англійській договір про союз у війні проти Німеччини та її союзників у Європі і про взаємну допомогу після закінчення війни. 11.06.42 у Вашингтоні підписана рад.-американська угода про принципи взаємної допомоги у ведені війни проти агресії. Підписанням цих договорів фактично завершилося формування основного ядра антигітлерівської коаліції.

Напад Німеччини на СРСР поклав початок формуванню антигітлерівської коаліції. 12 липня 1941 р. було підписано радянсько-англійську угоду про співробітництво. Сторони домовилися не укладати сепаратного миру з Німеччиною. 24 червня про свою підтримку СРСР заявив Рузвельт. 1 жовтня 1941 р. було підписано тристоронню угоду, за якою Великобританія і США обіцяли постачати в СРСР озброєння і продовольство. Першою спільною акцією СРСР та Великобританії стала окупація у серпні 1941 р. Ірану з метою не допустити його зближення з Німеччиною.

У серпні 1941 р. Рузвельт і Черчілль підписали Атлантичну хартію, що стала одним з основних документів антигітлерівської коаліції. Союзники зобов'язувалися не вдаватися до територіальних загарбань, поважати права народів на самовизначення, відновити суверенні права підкорених народів і створити після війни справедливий і безпечний мир на основі відмови від застосування сили. Пізніше до хартії приєднався СРСР, який визнав емігрантські уряди Чехословаччини і Польщі. На нього було поширено дію закону про ленд-ліз. Вступ США у війну завершив формування антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав підписали Декларацію об'єднаних націй, приєднавшись до цілей Атлантичної хартії[9, c. 108-109].

Важливою проблемою взаємин СРСР, США і Великобританії стало питання про відкриття другого фронту в Європі. Цю проблему час від часу порушував Сталін, коли справи на фронті йшли погано. Але коли ці справи поліпшувалися, радянська дипломатія замовкала, оскільки не відмовлялася від прагнення домінувати у післявоєнній Європі.

Спочатку другий фронт планувалося відкрити 1942 р., але серпнева спроба англійців висадити десант у Північній Франції в районі Дьєппа закінчилася поразкою. Стало очевидно, що десантна операція тут потребує значних ресурсів, яких поки що не було. Радянсько-німецький фронт, де діяли на боці німців угорські, румунські, італійські та фінські війська, продовжував залишатися головним фронтом Другої світової війни.

В 1941 р. були зроблені перші кроки щодо створення антигітлерівської коаліції.

1. В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність їхніх країн підтримати Радянський Союз. 22 червня У. Черчілль зазначив, що останні 25 років він послідовно боровся проти комунізму, але тепер «небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам... Звідси випливає, що ми надамо Росії й російському народові всю допомогу, яку тільки зможемо».

23 червня виконуючий обов'язки державного секретаря США С. Уеллес від імені уряду оголосив: «Будь-яка боротьба проти гітлеризму... сприятиме нашій власній обороні й безпеці».

24 червня президент Ф. Рузвельт особисто додав в заяві уряду фразу: «Тепер гітлерівські армії є головною небезпекою для американського континенту». Він висловив готовність надати Радянському Союзу «будь-яку можливу допомогу».

2. В липні радянський уряд здійснив 4 дипломатичні акції:

12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії У війні проти Німеччини». Обидві сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу й підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів й не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції;

18 липня в Лондоні радянський уряд підписав угоду з емігрантським урядом Чехословаччини про відновлення дипломатичних відносин, обмін посланниками, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних чехословацьких військових частин на території СРСР;

22 липня радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантським урядом Югославії;

30 липня СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, аналогічну радянсько-чехословацькій, — про відновлення дипломатичних відносин, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних польських військових частин на території СРСР.

3. 29 липня — 1 серпня відбулася місія Г. Гопкінса (США) в Москву, де він підтвердив радянському урядові обіцянку президента Ф. Рузвельта «негайно надати СРСР усіляку допомогу без будь-яких застережень». Пізніше Г. Гопкінс очолив керівництво американською програмою ленд-лізу.

4. В липні — серпні радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантськими урядами Греції, Норвегії та Бельгії.

5.14 серпня Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали на військовій базі Арджентія (на острові Ньюфаундленд) декларацію «Атлантична хартія», де були проголошені право всіх народів вибирати форму правління, прагнення до економічного спів­робітництва між усіма країнами, свобода особистості, свобода думки й віросповідання, свобода від злиднів й свобода від страху (тобто захист від війни). Рузвельт і Черчілль одночасно запропонували скликати в Москві нараду для обговорення питань про воєнне постачання Радянського Союзу.

6.26 серпня радянські та британські війська ввійшли в Іран.

7. 26 вересня Радянський Союз визнав уряд де Гол-ля — уряд «Вільної Франції», що було рівнозначно встановленню дипломатичних відносин.

8. 29 вересня — 1 жовтня в Москві відбулася конференція представників СРСР, США й Великобританії (Молотов, Гарріман і Бівербрук). Брав участь Сталін. Сторони підписали протокол про поставки США й Англії до СРСР з 1 жовтня до 30 червня 1942 р. щомісяця: 400 літаків, 500 танків, 2 тис. т алюмінію, 1 тис. т броньових листів для танків та ін. У свою чергу, СРСР зобов'язався поставляти Англії й США необхідну стратегічну сировину.

9. 30 жовтня Рузвельт повідомив Москву про рішення уряду США надати СРСР безпроцентну позику в розмірі 1 млрд. дол. з виплатою її через 5 років після війни. 7 листопада Рузвельт поширив положення закону про ленд-ліз на Радянський Союз. До кінця 1941 р. СРСР одержав за ленд-лізом матеріали зі США на суму 545 тис. дол. Протокол Московської конференції в цілому був виконаний на 80% (з окремих видів зброї — на 30 — 37%). Радянський Союз одержав від Англії в жовтні — грудні 1941 р. 669 літаків, 487 танків і 330 танкеток; від США до червня 1942 р. — 267 бомбардувальників (29,7% зобов'язань), 278 винищувачів, 783 танки, 16 502 вантажівки й т. п.[12, c. 144-147]

Тим часом дві історичні події остаточно закріпили початок створення антигітлерівської коаліції — розгром німецько-фашистських військ під Москвою і вступ США в другу світову війну.

11 грудня 1941 р. Німеччина, Італія і Японія підписали нову угоду про воєнний союз. Але зміцнювалася й антигітлерівська коаліція. Після московських англо-радянських переговорів 16—17 грудня 1941 р. відбулася Вашингтонська конференція США й Англії (з 22 грудня 1941 р. до 14 січня 1942 р.). Рузвельт і Черчілль разом із міністрами й військовими керівниками домовилися про те, що Німеччина для їхніх країн є ворогом № 1. У Вашингтоні вони конкретно вирішили, що внесок їхніх держав у війну з ворогом №1 полягатиме в проведенні блокади й бомбардування Німеччини, в десантних операціях у Французькій Північній Африці в 1942 р. Для спільного керів­ництва війною було створено Об'єднаний комітет начальників штабів США й Англії.

За пропозицією Рузвельта країни — учасниці антигітлерівської коаліції стали називатися не «союзні держави», а «Об'єднані нації». Саме ці 26 Об'єднаних націй 1 січня 1942 р. підписали у Вашингтоні Декларацію про співробітництво й цілковиту перемогу у війні проти учасників Тристороннього пакту та їхніх спільників. Об'єднані нації зобов'язалися «не укладати сепаратного перемир'я або миру з ворогами».

Влітку Радянський Союз підписав дуже важливі договори з США й Англією.

В. Молотов (під іменем «Браун») на чолі радянської делегації таємно прилетів до Лондона, де 21 — 26 травня 1942 р. відбулися союзницькі переговори. В цілому сторо­ни досягли взаєморозуміння, проте англійський уряд усе ж не хотів включати в договір питання про визнання кордонів СРСР за станом на 22 червня 1941 р., а також про відкриття другого фронту в Європі.

26 травня 1942 р. в Лондоні був підписаний англо-радянський «Договір про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни», який замінив англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.

Обидві країни зобов'язалися, згідно з частиною 1, не вступати в переговори з гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеччини, який продовжуватиме політику агресії; надавати одна одній воєнну та іншу допомогу й усіляку підтримку у війні проти Німеччини. Згідно з частиною II обидві сторони зобов'язалися після війни діяти спільно з метою відвернення нової агресії, здійснювати політичне та економічне співробітництво, не брати участі в жодній коаліції, спрямованій проти однієї зі сторін. Ця частина договору мала чинність протягом 20 років.

До Вашингтона Молотов прибув 29 травня 1942 р. і мав переговори з Рузвельтом, Хеллом та Гопкінсом. Рузвельт повідомив, що другий фронт буде відкрито в 1942 р. і що американський та англійський штаби працюють у цьому напрямі. 11 червня 1942 р. сторони підписали американо-радянську угоду про принципи, «застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресорів».

Угода встановлювала, що США постачатимуть СРСР «оборонні матеріали... й оборонну інформацію» (озброєння, військову техніку тощо). Уряд Радянського Союзу зобов'язувався надавати США «матеріали, обслуговування, пільги та інформацію». Сторони домовилися «сприяти взаємовигідним економічним угодам і поліпшенню світових економічних відносин».

Договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову основу союзу трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції Об'єднаних націй — бойової співдружності народів, сприяли ізоляції фашистських агресорів та їхніх спільників. З'явилася основа для післявоєнного співробітництва СРСР, США й Англії, для створення нової міжнародної організації — Організації Об'єднаних Націй[10, c. 137-139].

2.2. Розробка єдиної англо-американської стратегії щодо ведення війни і принципів післявоєнного врегулювання

19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними державами, і прийняли відповідні рішення.

1. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобританії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення буде здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в момент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».

Радянській делегації так і не вдалося на цій конференції домогтися від союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» весною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й висловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію весною.

З інших питань порядку денного конференції була досягнута цілковита згода її учасників.

2. Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація чотирьох держав про загальну безпеку» (приєднався посол Китаю в Москві за дорученням свого уряду):

а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини та її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;

б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію Об'єднаних Націй, розпочати спільну роботу чотирьох держав над виробленням проекту Статуту ООН;

в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів зміцнювати єдність і співробітництво держав як під час війни, так і після неї.

3. Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани розчленування країни на п'ять або три окремі держави. Радянський міністр виступив проти. Вирішено передати це питання для вивчення в Європейську Консультативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запропонував Радянський Союз.

4. Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і недійсним». Сторони домовилися, що союзники забезпечать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.

5. «Декларація про Італію» підтверджувала рішення союзників про знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено створити Консультативну Раду з питань Італії з метою визначення її післявоєнного устрою.

6. Прийнято декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані звірства. «Велика трійка» — Й. В. Сталін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали цю декларацію, вимагаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.

7. Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн[5, c. 249-251].

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели успішну операцію у Північній Африці.

У зв'язку з втратою СРСР в 1941 р. важливих промислових і сільськогосподарських районів, радянське керівництво сподівалось одержати від союзників допомогу й економічного характеру. Уряд США частково задовольнив потреби СРСР в жирах, а також поставив тисячі тонн цукру та інші необхідні товари. Наприкінці 1941 р. стали функціонувати ще два маршрути (через Іран і Далекий Схід), якими постачалась допомога СРСР.

28 листопада - 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція за участю Ф.Рузвельта, Й.Сталіна й У.Черчілля. її метою була координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін - в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

- відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня 1944 p.;

- перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по "лінії Керзона";

- визнання радянських претензій на Кенігсберг;

- визнання анексії прибалтійських держав.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини. На Тегеранській конференції обговорювались питання про утворення міжнародної організації безпеки після війни[13, c. 211-212].

Висновок до 2 розділу

Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція.

1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка (особливо танки) з'явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними морськими конвоями під охороною британських військово-морських сил.

У серпні 1941 р. Рузвельт і Черчілль підписали Атлантичну хартію, що стала одним з основних документів антигітлерівської коаліції. Союзники зобов'язувалися не вдаватися до територіальних загарбань, поважати права народів на самовизначення, відновити суверенні права підкорених народів і створити після війни справедливий і безпечний мир на основі відмови від застосування сили. Пізніше до хартії приєднався СРСР, який визнав емігрантські уряди Чехословаччини і Польщі. На нього було поширено дію закону про ленд-ліз. Вступ США у війну завершив формування антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав підписали Декларацію об'єднаних націй, приєднавшись до цілей Атлантичної хартії.

Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію Об'єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів. Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.


Розділ ІІІ. Питання узгодженого регулювання міжнародними відносинами в антигітлерівській коаліції (1943-1945) 3.1. Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США та Великобританії - перше обговорення на вищому рівні спільної стратегії ведення війни та майбутнього устрою післявоєнного світу

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля. Перед цим Рузвельт і Черчілль зустрілися в Каїрі. Черчілль знову порушив питання про «балканський варіант». Рузвельту було не важко цього разу остаточно відкинути домагання Черчілля: напередодні німецькі війська розгромили британські десанти біля Греції. Рузвельт підкреслив, що англо-американські війська вже спізнилися, бо Червона Армія перебувала в 60 км від Праги й 40 км від Бессарабії.

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на території радянського посольства в Тегерані, де жили Сталін і Рузвельт (за запрошенням Сталіна у зв'язку із загрозою диверсії з боку гітлерівських агентів).

Англійський прем'єр-міністр зауважив, що США, СРСР та Великобританія повинні "забезпечити безпеку у світі, принаймні, близько на 50 років, шляхом роззброєння Німеччини, встановлення контролю над підприємствами, забороною авіацію та шляхом зменшення її територій".

Однак, думка Сталіна була негативною, щодо виказаних пропозицій, про утворення федерації у Європі. Він заявив: «Мені не подобається план нових об'єднаних держав... не потрібно утворювати будь-якого нового недієздатного об'єднання дунайських держав. Угорщина та Австрія повинні існувати окремо один від одного".

Герц Гонкінс писав: «Сталін без особливого ентузіазму віднісся до обох пропозицій... обговорювання цього питання було завершено безрезультатно».

Детально розібравши проблеми майбутнього, в особливому порядку питання про створення міжнародної організації по збереженню миру та безпеки, сторони виразили впевненість у тому, що існуюча між ними згода забезпечить міцний мир, та заявили про свою готовність до співпраці та високої відповідальності всіх Об'єднаних Націй за існування миру, який ліквідує горе та жахливість на подальше життя[11, c. 152-154].

Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.

1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни. Нарешті більш-менш точно було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Але й цей строк союзники не дотримали: операція почалася 6 червня.) Характерно, що американські військові радники ка­тегорично попереджали Рузвельта: «Якщо ми не зможемо повідомити росіянам точної дати вторгнення у Францію, то немає рації продовжувати конференцію». Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз може наодинці розгромити Німеччину.

2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».

3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеччини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеччини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталій висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернути­ся до цієї проблеми.

4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фі­нансову й економічну допомогу.

5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Радянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.

Сторони в принципі домовилися про передання Радянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а також частини італійського військово-морського флоту.

6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії[17, c. 126-128].

Обговорювалось також питання про міжнародну організацію. Рузвельт запропонував, щоб Організація Об'єднаних Націй складалася з трьох органів: Асамблеї, де збиратимуться всі її члени для обговорення світових проблем; Виконавчого комітету для вирішення невоєнних питань, до складу якого входитимуть СРСР, Сполучені Штати, Об'єднане Королівство, Китай, 2 європейські держави, одна південноамериканська, одна з Близького Сходу, одна з Далекого Сходу і один з домініонів; і, нарешті, держав, які Рузвельт назвав «чотирма полісменами» (СРСР, Сполучені Штати, Об'єднане Королівство і Китай); на них покладався обов'язок уживати рішучих і невідкладних воєнних дій у разі виникнення загрози мирові. Однак не було й згадки про те, що загроза мирові може виникнути з боку одного з «чотирьох полісменів».

Загалом конференція була важлива не стільки своїми конкретними результатами (незначними за винятком воєнних), скільки завдяки новій атмосфері, яка, здавалось, на ній виникла. Протягом багатьох днів три державні діячі проводили пліч-о-пліч довгі години у відвертих дискусіях, часом різкуватих, обідали разом, жартували і, як здавалося, виявляли один до одного велику приязнь. Рузвельт і Черчілль наввипередки вихваляли вирішальну роль Червоної армії, Сталін заявив, що війну не можна було б виграти без американської промисловості; Рузвельт віднині був переконаний у тому, що Сталін, за його словами, «доступний» попри його брутальну тактику та цинічне ставлення до таких питань, як права малих націй. По завершенні конференції було опубліковане офіційне комюніке та декларація щодо Ірану.

Міжнародне значення Тегеранської конференції, незважаючи на певні суперечності між її учасниками, було величезним, її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. Конференція «Великої трійки» підтвердила силу і єдність антигітлерівської коаліції, знаменувала новий етап її діяльності[1, c. 301-303].

3.2. Питання ведення війни та післявоєнної організації світу

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку наблизили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвердити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустрілися на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, змусити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися окупувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було вирішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд вирішено було реорганізувати та ввести до його складу демократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв вступити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створення радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільнену Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії (НМЗС) для вирішення проблем повоєнного мирного врегулювання.

Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очолював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділено на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання»[16, c. 296-298].

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними блоками почалася холодна, а не традиційна війна.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання[20, c. 84-86].

Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1. холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на "околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2. створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4. виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5. Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної)[15, c. 79-82].

Першою проблемою, яку вдалося владнати на основі компромісів в межах співробітництва країн антифашистської коаліції, було врегулювання відносин з колишніми союзниками Німеччини в Європі.

Це здійснювалося в три етапи.

Перший етап - відбувався ході другої світової війни: на Московській конференції міністрів закордонних справ, на конференції у Тегерані, в Ялті та у Потсдамі. Згідно рішень цих конференцій підготовку мирних договорів було покладено на Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) 5 великих держав (США, Великобританії, Франції, СРСР та Китаю). Основою мирних договорів мали стати угоди про перемир'я. До вироблення цих нових документів величезної ваги було залучено тільки країни, які підписали капітуляцію.

Другий етап - попередньої роботи над цими договорами. Відбулися засідання РМЗС у Лондоні (11 вересня - 2 жовтня 1945 p.), Нарада міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії та США в Москві (16-26 грудня 1945 p.), II сесія РМЗС у Парижі (квітень - липень 1946 p.) та мирна конференція у Парижі (липень - жовтень 1946 p.). На цьому етапі постійно виникали конфлікти між західними державами й СРСР. Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромісів.

Третій етап - завершення підготовчого процесу та укладення 10 лютого 1947 p. в Парижі мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини в Європі.

У договорах було накреслено заходи, спрямовані на демократизацію й дефашизацію цих країн, передбачався їх вступ до ООН.

Територіальні угоди у більшості випадків обумовлювали повернення до передвоєнних кордонів.

Італію було позбавлено усіх колоній, вона зобов'язувалася знищити свої військові укріплення на кордонах.

Воєнні угоди передбачали встановлення лімітів для національних армій цих країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини та Румунії, де залишалися радянські війська для підтримання комунікаційних зв'язків з Австрією[6, c. 119-121].

Досить важливою та складною проблемою було мирне врегулювання на Далекому Сході

Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.

Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів.

26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Потсдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цього: демілітаризація та окупація для забезпечення гарантованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.

Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.

Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було призначено генерала Макартура.

На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у Токіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з питань Японії. Втім ця Рада фактично не функціонувала.

У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директиву японському уряду, що передбачала:

• демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;

• демократизацію системи освіти;

• ліквідацію абсолютизму;

• демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу);

• рівноправність жінок.

3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.

У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір повинна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу[2, c. 264-265].

Висновок до 3 розділу

Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.





Реферат на тему: Соціально-економічний та політичний розвиток країн Заходу з нападом Німеччини та її союзників на Радянський Союз (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.