Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Муссоліні і його вплив на італійське суспільство (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Дитячі та юнацькі роки. Формування особистості 5

2. Трудова діяльність. 10

3. Участь діяльності в русі соціальної партії 16

Висновки. 27

Список використаної літератури. 29


Вступ

Беніто Муссоліні (29 липня 1883, Предапіо — 28 квітня 1945) — фашистський диктатор Італії з 1922 по 1943 роки. Він сконцентрував всю владу в своїх руках як провідник (il duce) Фашистської партії та спробував створити Італійську імперію, яка була б у військовому союзі з гітлерівською Німеччиною. Поразка Італії у Другій Світовій війні привела також до втрати влади Муссоліні.

Народився у Предапіо, біля Форлі, в Романьї. Його батько Алессандро був ковалем, мати Роза — шкільною вчителькою. Беніто назвали на честь мексиканського революціонера Беніто Хуареса. Як і його батько, Беніто став переконаним соціалістом, а пізніше марксистом. Великий вплив на нього справили твори Фрідріха Ніцше. Мав брата Арнальдо, який став визначним теоретиком фашизму.

Отримавши у 1901 році освіту вчителя початкових класів, 1902 року він емігрував в Швейцарію. Не маючи можливості знайти там постійну роботу, був арештований за бродяжництво та депортований. Повернувшись до Італії, пішов до армії. Після декількох сутичок з поліцією у 1908 році пішов працювати до газети в австрійському містечку Тренто.

Бувши депортований з Австрії, став у Форлі редактором соціалістичної газети La Lotta di Classe («Класова боротьба»). У 1910 році Муссоліні став секретарем місцевого осередку Соціалістичної партії. В цей час його політичні погляди дуже відрізнялися від тих, якими вони стануть пізніше. Він називав себе «антипатріотом». Коли Італія 1911 року оголосила війну Туреччині, його заарештували за пацифістську пропаганду.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати роль Б.Мусоліні в історії.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· охарактеризувати дитячі роки Мусоліні, формування особистості;

· дослідити трудову діяльність Мусоліні;

· проаналізувати участь діяльності в русі соціальної партії.

Об'єктом дослідження є життєвий шлях Б.Мусоліні.

Предметом дослідження виступає постать Б.Мусоліні.


1. Дитячі та юнацькі роки. Формування особистості

У новітній історії Італії немає ім'я, що повторювалося б настільки часто й настільки емоційно, як Беніто Муссоліні. Це з'ясовано не тільки тим, що дуче був лідером фашистського руху й держави, але й самою його особистістю - досить неординарною, суперечливою.

Невгамовна спрага влади була життєвою домінантою Муссоліні. Влада визначала його турботи, думки й учинки й не була до кінця задоволена навіть тоді, коли він виявився на самій вершині піраміди політичного панування. Його власна мораль, а моральним він уважав тільки те, що сприяло особистому успіху й збереженню влади, як щитом закривала його від навколишнього світу. Він постійно відчував себе самотнім, але з його не обтяжувало: воно було віссю, навколо якої оберталося все інше життя.

Блискучий актор і позер, у надлишку наділений характерним італійським темпераментом, Муссоліні обрав для себе широке амплуа: затятий революціонер і впертий консерватор, великий дуче й свійський " сорочка-хлопець", неприборканий коханець і благочестивий сім'янин. Однак за всім цим - спокушений політикан і демагог, що вмів безпомилково розрахувати час і місце для удару, стравити між собою супротивників, зіграти на людських слабостях і низинних страстях.

Він щиро вважав, що сильна особиста влада необхідна для керування масою, тому що "маса - це не що інше, як череда овець, поки вона не організована". Фашизм, по думці Муссоліні, і повинен був перетворити це "череда" у слухняне знаряддя побудови суспільства загального благоденства. Тому маса повинна, мол, любити диктатора "і в той же час боятися його. Маса любить із чоловіків. Маса - це жінка". Улюбленою формою спілкування з масою були для Муссоліні публічні виступи. Систематично він з'являвся на балконі палаццо "Венеція" у центрі Рима перед заповненою до відмови площею, що вмится 30 тисяч чоловік. Юрба вибухала бурою захвату. Дуче повільно піднімав руку, і юрба завмирала, жадібно слухаючи кожному слову вождя. Звичайно дуче не готовив свої мови заздалегідь. Він тримав у голові лише основні ідеї, а далі цілком покладався на імпровізацію й інтуїцію. Він, подібно Цезареві, роз'ятрював уяву італійців грандіозними планами, міражем імперії й слави, великих досягнень і загального благополуччя.

Беніто Муссоліні - основоположник італійського й фактично європейського фашизму, що принесло незлічимі нещастя мільйонам людей і поставившого людство на грань катастрофи. В 1920 - 1930-ті роки ім'я Муссоліні знала вся Італія від мала до велика. Його профіль із голеною головою й випнутою нижньою щелепою друкувався на монетах, його численні портрети, погруддя, фотографії красувалися у всіх державних установах і житлових будинках. Його ім'я набиралося великим шрифтом на кожній сторінці у всіх газетах, неодноразово протягом дня звучало по всіх програмах національного радіо. Кінохроніка запам'ятовувала його на численних парадах, мітингах, змаганнях. Це був найбільший у Європі культ особистості, що безроздільно панував в Італії з жовтня 1922 року по липень 1943 року[15, c. 117-118].

Батько Муссоліні промишляв ковальською справою, зрідка "прикладаючи руку" і до виховання первістка (потім у Беніто з'явилися ще брат і сестра), мати була сільською вчителькою. Як усяка дрібнобуржуазна родина, Муссоліні жили небагато, але й не бідували. Вони змогли оплатити навчання старшого сина, якого систематично відраховували зі школи за бійки. Одержавши середню освіту, Муссоліні якийсь час намагався викладати в молодших класах, вів зовсім безпутне життя й одержав венеричне захворювання, від якого так і не зміг до кінця вилікуватися.

Однак його діяльна натура шукала іншого поприща, а честолюбні задуми штовхали до авантюрних рішень, і Муссоліні відправився у Швейцарію. Тут він перебивався випадковими заробітками, був муляром і чорноробом, прикажчиком і гарсоном, жив у звичайні для емігрантів того часу тісних комірках, за бродяжництво його заарештовувала поліція. Пізніше при кожному зручному випадку він згадував цей період, коли пізнав "безвихідний голод" і випробував "масу життєвих труднощів".

Народу Муссоліні представлявся людиною сміливою, всемогутньою, що постійно думає про громадян Італії, стурбованою її благом. Ідучи зі свого кабінету, він любив залишати запаленим світло, щоб самотні перехожі зупинялися й під немиготливими поглядами охоронців дуче, думали про вождя, що працює до глибокої ночі.

Беніто Муссоліні народився в 1883 році в родині сільського коваля в провінції Форлі області Емілія- Романья, у невеликому сільці Довіа. Його мати була шкільною вчителькою, що вірує, батько - ковалем, затятим анархістом і безбожником. Ім'я Бенедетто, запропоноване з, що в перекладі з італійського означає "благословенний", батько при хрещенні переробив на Беніто - на честь відомого тоді в Італії мексиканського ліберала Беніто Хуареса. Дитячі роки Беніто Муссоліні нічим особливим не були відзначені. Правда, він навчився добре грати на скрипці. Потім це послужило для дуче приводом говорити про свою приналежність до артистичних натур. Взагалі він любив підкреслювати свою винятковість, вибраність. Навіть привласнив собі титул "пілот Італії №1", тому що із задоволенням управляв літаком. Любив він порівнювати себе й з героями Древнього Рима, особливо з Юлієм Цезарем (можливо, тому, що в цей час швидко лисів).

Як і його батько, Беніто став переконаним соціалістом, а пізніше марксистом. Великий вплив на нього справили твори Фрідріха Ніцше. Мав брата Арнальдо, який став визначним теоретиком фашизму[6, c. 10].

Отримавши у 1901 році освіту вчителя початкових класів, 1902 року він емігрував в Швейцарію. Не маючи можливості знайти там постійну роботу, був арештований за бродяжництво та депортований. Повернувшись до Італії, пішов до армії. Після декількох сутичок з поліцією у 1908 році пішов працювати до газети в австрійському містечку Тренто.

У Довіа родина Муссоліні жила в "палаці Варано" - напіврозваленому особняку, де Розі як учительці школа виділила службове приміщення із двох кімнат. В одній вона займалася з учнями, інша служила спальнею їй, чоловікові й маленькій дочці. Сини - Беніто з молодшим братом, товстим тихонею Арнальдо, ночували на кухні. У будинку було мало їжі, але багато книг. Батько волів роботі політичні дискусії. І Розі - жінці доброї, благочестивої - доводилося вертітися як білці в колесі, щоб зводити кінці з кінцями. На виховання власних дітей часу майже не залишалося. Дорослий Беніто не раз згадував, що в дитинстві недобрав материнській любові й ніжності, через що ріс замкнутим, озлобленим, "майже диким".

Муссоліні був важкою дитиною. Батько, що свято вірив на користь тілесних покарань, часто хапався за широкий шкіряний ремінь, намагаючись приборкати шалений темперамент норовливого сина, але незабаром зрозумів, що приборкати перекірливого йому не під силу. Хлопчика віддали на піклування церкви у відому своєю твердою дисципліною приватну школу- інтернат чернечого ордена Св.Франциска Сальского у Фаенце. Від природи маленький Беніто був не тільки забіякою, але й мрійником. Він міг годинами любуватися околицями Романії, із захватом слухати спів птахів і міркувати, дивлячись на хмари. "Одного чудового дня , -пообіцяв він матері, - я здивую світ".

Однак коли за Беніто закрилися двері школи, у душі хлопчика залишився тільки боєць. Він зненавидів батьків-селестинців, "з диявольською жорстокістю кращі роки, що отруювали, мого життя", - як писав згодом Муссоліні. Коли батько - викладач ударив його, Беніто жбурнув у кривдника чорнильницю. З тих пор Муссоліні часто сидів у карцері. Від суворого обігу Бенито озлобився. Дійшов в одній з бійок зі старшокласниками до шаленства, він уперше шпирнув супротивника ножем. Його ледве було не виключили зі школи, але після слізних прохань матері й втручання єпископа Форлі все-таки дозволили довчитися до кінця року[14, c. 113-114].

Школа, у якій він продовжував навчатись, розташовувалася в маленькому містечку Форлімпополі й мала ім'я знаменитого італійського поета, нобелівського лауреата Джозуе Кардуччі. Там і порядки були гуманніші, і їжа краща, і на неділю додому відпускали. Проте, почуття незадоволеності й самітності продовжували мучити підлітка. Беніто хотілося верховодити. Стати лідером він міг, лише вселивши страх навколишнім. І хлопчисько прийнявся битися - запекло, жорстоко, по найменшому приводі. Він завжди починав побоїще першим і часто закінчував його переможцем. Один раз Беніто знову пустив у хід перочиний ніж, і його відразу виключили зі школи. А незабаром, як раніше у Фаенце, відновили, виявивши поблажливість до здатного учня. Слід зазначити, що неприборканий темперамент і похмура незалежність сполучалися в Беніто з невгамовною тягою до знань і бажанням учитися. У ньому виявилася пристрасть до декламації. Юнак часто йшов на природу й, стоячи на вершині одного з пагорбів, читав потужним, гарним голосом вірші улюбленого Кардуччі. У Форлімпополи він одержав і свій перший тріумф як оратор. Емоційного, із драматизму мова Муссоліні, присвячена Джузеппе Верді, із захватом була сприйнята учасниками ювілейного вечора композитора. В 18 років Беніто одержав свідоцтво про середню освіту із правом займатися викладацькою діяльністю, чим не преминув незабаром скористатися[14, c. 116].


2. Трудова діяльність

Витримавши конкурс на посаду вчителя початкової школи, Муссоліні відправився працювати в село Пьеве-Салічето, що славились самою "червоною" в Італії. З довгим нечесаним волоссями, у чорному крислатому капелюсі, чорному плащі й металевому кастеті в кишені Беніто походив на поета-романтика або революціонера. Сам він волів уважати себе й тим, і іншим одночасно. "У той період я вів богемний спосіб життя", - з гордістю писав Муссоліні у своїй біографії. Він дійсно складав вірші, безуспішно намагаючись їх де-небудь опублікувати, з жадібністю поглинав масу літератури, віддаючи перевагу романам і політичним трактатам, пилок, грав у карти й завів бурхливий роман з молодою гарною солдаткою. Деякий досвід спілкування з жінками Беніто нагромадив ще у Форлимпополі, де, по розповсюдженому серед підлітків звичаю, з 15 років почав відвідувати місцевий публічний будинок. Свої враження Муссоліні докладно описав у першому варіанті автобіографії, однак пізніше, у міру ліплення образа "великого дуче", їх звідти вилучили. Вони компрометували міф.

У Пьеве-Солічето Беніто Муссоліні вперше активно прилучився до політики: його вибрали секретарем місцевої групи соціалістів. Він з гордістю відчував себе революціонером, правда ще не міг розібратися, якої саме революції йому хочеться. Позначалися гени батька, що легко міняв політичні переконання, випробовуючи задоволення від самого факту їхньої наявності. Беніто почав писати замітки в ліві журнали, виступати з мовами, подовгу імпровізуючи на його теми, що цікавлять. Однак застрявати на все життя в селі Муссоліні не збирався. Якщо вже бути вчителем, то не жменьки дітлахів, а широких мас трудящих, так що там трудящих, усього італійського народу. Він почував у собі величезний потенціал лідера. Але колись треба було набратися досвіду. І Беніто втік у Швейцарію - від шкільної рутини, боргів, скандального зв'язку, військової повинності й батьків. Муссоліні виїхав за кордон на правах "робітника без засобів". У Швейцарії він пройшов через голод, хвороби, розпач, тюремні ув'язнення, залишившись без гроша в кишені, ночував у картонних коробках під мостом, у суспільному туалеті на парі з польською студенткою-медичкою. "Лише нікелевий медальйон із зображенням Карла Маркса зігрівав моє серце", - пізніше писав Муссоліні.

Фізична праця Беніто не любив з дитинства. У спокійній і ситій Швейцарії він вкусив його сповна, до кривавих мозоль і непритомностей. Але так тривало недовго. На будівництві син учительки явно виділялося із загальної маси ерудицією й інтелектом. Незабаром йому запропонували з у секретаріаті лозанського відділення профспілки мулярів. Муссоліні став відповідальним за пропаганду. Викриваючи й призиваючи, критикуючи й роз'ясняючи, він розвив свій природний дарунок публічного оратора. Набивши руку на творі політичних статей ще в Пьеве- Салічето, Беніто із задоволенням продовжив це заняття у Швейцарії. Відсутність глибоких теоретичних знань Муссоліні намагався заповнити читанням, пропасним і безсистемним. Як одержимий він накинувся на праці Лассаля, Каутського, Кропоткіна, Маркса, Шопенгауера, Ніцше, Бланки, Канта, Спінози, Гегеля й Фіхте, запозичаючи, спотворюючи й розвиваючи ідеї кожного з них. "Його філософські погляди завжди відбивали думки останньої прочитаної їм книги", - відзначали Муссоліні, що знали, люди[13, c. 24-25].

Маркса він так і не зрозумів, зате праці гнівного француза Бланки, російського анархіста князя Кропоткіна й книгу "Психологія юрби" Гюстава Лебона майбутній дуче простудіював досить ретельно.

Амбіційна й владна натура Муссоліні шукала способу виявитися. Благодатним живильним для середовищем його "" розуму, що бродив, стало суспільство російських студентів. Вони здалися йому "дивними, дикими, розбещеними, цинічними й притягальними". "Бенітушко", як росіяни на свій лад прозвали шаленого італійця, з головою занурився в богемне життя. Він сперечався з таким самозабуттям, згадував один зі студентів, "начебто вважав, що кожний його день міг стати останнім". "Коли ж наступить день мести?" - постійно викликував Муссоліні, що вимагав, щоб його йменували "апостолом насильства". За словом пішло справу. Беніто спробував підбити своя профспілка на загальний страйк із використанням насильницьких засобів, і миролюбні швейцарці не витримали. Бунтаря на 12 днів посадили у в'язницю, а потім видворили за межі країни. Однак не пройшло й тижня як "авторитарний комуніст" Беніто Муссоліні знову з'явився у Швейцарії, щоб трясти "демократію сосисочників".

Він рано подорослішав і у свої 20 років виглядав загартованим революціонером. "Але за помітним і самовпевненим фасадом, - писала близько знала Беніто російська соціалістка Анжеліка Балабанова, - ховався легко збудливий, украй боязкий, невпевнений у собі людина... у той час багато хто його любили, він не викликав ненависті". Новий тюремний строк Муссоліні відсиджував із самими похмурими передчуттями: по виходу з висновку у Швейцарії його чекала в'язниця в Італії за відхилення від військової повинності. Доля була до нього прихильна - Беніто зсадили з поїзда перед самою границею, і він зміг повернутися в Лозанну, де жили тисячі італійських емігрантів.

До цього часу Муссоліні добре, без акценту, говорив французькою мовою, трохи по-німецькому, небагато знав англійський і іспанський. Невеликий заробіток приносили йому уроки італійської мови, переклади філософських і політичних книг, які °н робив за допомогою своїх російських і польських друзів, заняття публіцистикою. Беніто відвідував деякі лекції в Лозанському Університеті й літні курси при Женевському, але систематичного вищого утворення не одержав, що згодом часто заперечував.

Тільки восени 1904 року він зміг безбоязно повернутися на батьківщину: король Італії оголосив амністію дезертирам з нагоди народження сина. У Романью Муссоліні прибув з репутацією політичного екстреміста. Вісімнадцять місяців Беніто відслужив в одному із кращих італійських полків. Демобілізувавшись, поховав матір. То був рідкий випадок, коли, не подолавши із собою, Муссоліні ридав як дитина[5, c. 108-109].

Беніто знову подався у вчителя й виїхав у Венеціанські Альпи. Однак сонна провінція його вже явно не задовольняла. Потужний темперамент рвався назовні й не знаходив застосування. Учні тільки дратували, і Муссоліні часто репетував на них, стукав кулаками по столі, за що в школі носив прізвисько "тиран". Беніто намагався завантажити себе до межі читанням книг, брав уроки латинської мови в місцевого священика, вивчав індійську арифметику, вів конспекти по історії філософії й критику німецької літератури, давав приватні уроки. Але маса нерозтраченої енергії усе ще залишалася й терзала його. Тоді він пустився в усі тяжкі. Муссоліні сам визнавався потім, що рік, проведений у Тольмеццо, був періодом "моральної деградації". Контракт із дебоширом і п'яницею не продовжили. Кому був потрібний учитель, скитавшись по місту після нічних пиятик на цвинтар і лякавший місцевих жителів шаленим ором віршів Кардуччі? Муссоліні зопалу ледве з не застрелився. Однак причина його переживань полягала зовсім не у втраті роботи. Він підхопив сифіліс. Знайомі ледве вмовили Бенито звернутися до лікаря. Усе обійшлося більш-менш благополучно. Життя не закінчувалось. Навпроти, те життя, про яку мріяв Муссоліні, тільки-тільки починалися.

В Онельї, на Італійській Рив'єрі, Беніто в третій і останній раз спробував стати педагогом, попередньо здавши екзамен із французької мови, щоб одержати право йменуватися професором і працювати в середній школі. Примітно, що аналогічний екзамен з німецької мови Муссоліні здати не смог. Він володів німецьким, але не так блискуче, як думав сам, що згодом зіграло з ним злий жарт на переговорах з Гітлером.

Школа знову рішуче відмовилася від його послуг і він повернувся обличчям до журналістики. Завдяки своїй політичній публіцистиці Бенiто вже придбав популярність у Романьї. Переконання "товариша" Муссоліні являли собою якийсь коктейль із футуризму Марінетті, пацифізму Ерве, анархізму Ма-Латести, революційного синдикалізму Сореля й націоналізму Оріани. У Ніцше, що поразили Беніто "духовним еротизмом", Муссоліні почерпнув ідею надлюдини й знайшов виправдання своєму "хрестовому походу" проти основних християнських чеснот: смиренності, милосердя й доброти. Там же він відшукав кілька фраз, що стали улюбленими вираженнями майбутнього дуче: "Живи небезпечно" і "воля до влади"[3, c. 219-221].

Муссоліні спробував випускати в Романьї газету на засоби профспілок, але витівка провалилася. Тоді він виїхав у Тренто, місто в австрійському Тіролеві, де одержав місце секретаря в Бюро по праці. Там він став писати передовиці для соціалістичної преси. Зачастивши в австрійські бібліотеки, які були незрівнянно краще італійських, Беніто відкрив для себе творчість Едгара Алана По. Під його враженням він теж склав новелу, напичкав її надміру вбивствами, жахами й перекрученнями, але бажаючих опублікувати цей "шедевр" не найшлося.

Незабаром Бенито влаштувався помічником, а потім головним редактором газети "Аввенире дель Лавораторе", перемінивши на цьому пості лідера ірредентистів (прихильників приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщині, де з переважно італійське населення) відомого італійського політичного діяча й журналіста Чезаре Баттисти. Саме Баттисти присвятив настирного юнака в таїнства професії, навчивши його, у тому числі, трюку "висмоктування новин з пальця". Вигострюючи своє перо, журналіст Муссоліні волів нападати, розносячись дощенту супротивника. Природно, не обійшлося без конфіскацій тиражів і арештів. Зі знанням справи, маючи одиннадцятикратний досвід відсиджування у в'язницях Італії, Швейцарії й Франції, Беніто оцінив австрійські пенітенціарні заклади, поліцію й суди як самі гуманні у світі. Проте, від нього зажадали покинути Трієст, і Муссоліні повернувся в Італію.

На початку XX століття Муссоліні жив і працював у Швейцарії. Перепробував професії муляра, помічника коваля. Був і чорноробом. У цей час він став членом Соціалістичної партії, активно пропагував соціалістичні ідеї серед італійських робітників-емігрантів.

Повернувшись на батьківщину Беніто Муссоліні почав займатися журналістикою й літературою, працював учителем. В 1908 році він написав невелику статтю про Ніцше "Філософія сили", виразивши в ній своє замилування "самим геніальним мислителем останньої чверті XІ століття". У цей же час він працює над капітальною працею по історії філософії. Популярність Муссоліні росте. Він вибраний головним редактором соціалістичної газети "Аванти!". Незадовго до початку Першої світової війни виступає з лекціями "Із сьогодні й завтра", "Від капіталізму до соціалізму". Тираж "Аванти!" подвоюється. В одній зі статей Муссоліні пише: "Італія має потребу в революції й одержить її"[8, c. 19].


3. Участь діяльності в русі соціальної партії

Досить швидко замкнутий простір Форли став тісним Муссоліні-політикові. Побувавши в 1910 році на конгресі соціалістичної партії в Мілані, майбутній дуче спробував сходу відновити партійне керівництво проти парламентаризму. В 1911 році спробував створити свою, більше революційну партію. Однак скрізь потерпів фіаско. Урятувало Муссоліні лише необачне рішення прем'єр-міністра Джолитти завоювати Лівію. Беніто разом з іншими революційними соціалістами затаврував цю колоніальну війну, потрапив у в'язницю й вийшов з її з ореолом героя-мученика. Тепер він вирішив виступити за єдність партії, а потім відбити її в реформістів.

Не пройшло й напівроку, як виконком партії одностайно вирішив призначити професора Муссоліні редактором газети "Аванти!", офіційного органа Соціалістичної партії Італії. Прибувши в Мілан, Беніто негайно взяв кермо влади у власні руки. "Я вирішив сам писати всі політичні статті", - оголосив він співробітникам. "Не знаю, як розуміти дії цього дивного хлопця. Ясно одне: він далеко піде", - уклав один з редакторів.

У Мілані Беніто раптом згадав, що крім дружини на світі існують і інші жінки. Він закохався в Іду Дальсер, яка народила від нього сина. Їхній роман тривав кілька років і закінчився дуже сумно для Іди. Побоюючись шантажу, Муссоліні сховав її в психушку, де та й померла наприкінці тридцятих. Маргарита Сарфатті, художній критик з "Аванти!", була, мабуть, єдиною серйозною суперницею Ракелі, доти поки Муссоліні не втратив розум через молоденьку Клару Петаччи. Сарфатти написала першу офіційну біографію дуче. Зрештою, Маргарита впала жертвою антиєврейських законів Муссоліні.

Колеги Беніто з подивом відзначали, що більшість його подруг були чи ледве не виродливі. Виключення становила лише Леда Рафанеллі, анархістка, що прийняла іслам. Добре освідчена, далека умовностей натура, зачарована чудачиствами характеру Муссоліні. Але його гучне дезертирство з партії поклало кінець їхнім відносинам. Це саме їй Беніто зізнався: "Я хочу бути володарем доль". "Як Наполеон?" - запитала Леда. "Ні, більше", - відповів Муссоліні. Потім, ставши диктатором, він переводив її поліцейськими переслідуваннями[9, c. 349-350].

З початком Першої світової війни Муссоліні розійшовся в поглядах із соціалістами й покинув "Аванти!" Відомий видавець Ф.Нальди допоміг створити йому нову, власну газету -"Пополо д'италия" ("Народ Італії"). По обох сторони її заголовка красувалися два програмних афоризми: "У кого є залізо, є й хліб" (Бланки) і "Революція - це ідея, що знайшла багнети" (Наполеон). У передовиці, озаглавленої "Зухвалість", Муссоліні писав: "Я обертаю своє перше слово... до молодих людей... Є слово, що лякає й чарівне, котре у звичайні часи я ніколи не вимовив би, але зараз, керуючись щирою вірою, змушений зробити це привселюдно - "Війна".

Соціалісти були обурені його відступництвом. З деякими Муссоліні довелося навіть битися на дуелі. Партія формально виключила його зі своїх рядів. Однак завдяки різанням зміні поглядів, воно придбав більше прихильників, чим супротивників. Наприкінці грудня 1914 року Муссоліні об'єднав під своїм початком "фашио" (пучок) - групи тиску, які боролися за вступ Італії у війну, - і написав для них маніфест, заснований на ідеях Маццини, що мріяли про патріотичну війну.

Сам Муссоліні потрапив на війну по заклику, а не добровольцем, як затверджував у біографії. Його зарахували в полк берсальєрів. Він був старанним і хоробрим солдатом. Незважаючи на моторошні умови (залиті водою окопи, що кишів вошами одяг), Беніто на війні, як раніше у в'язниці, залишався життєрадісним і бадьорим. Йому привласнили звання капрала, але нагородами обійшли. Він почав займатися на офіцерських курсах, але його відрахували, політичні погляди Беніто зіграли в цьому чималу роль. У підсумку Муссоліні дослужився всього лише до сержанта, у той час як його молодший брат одержав патент на чин офіцера.

Муссоліні не заспокоївся, поки не "відновив" справедливість на папері: він також яскраво й винахідливо описав у мемуарах свої "військові подвиги", як раніше - "зустрічі" у Швейцарії з Леніним, що нібито захоплювався талантом і ідеями Беніто. Факт поранення, що дозволив Муссоліні повернутися в мирне життя на милицях, трохи заспокоїв його скажене самолюбство. "Я пишаюся тим, що, виконуючи свій небезпечний борг, офарбив у червоний колір своєю кров'ю дорогу в Трієст", - писав він. Міномет, що вибухнув у час навчальних стрілянин, що забрали життя п'яти чоловік і Мусоліні, що залишив у тілі, 40 осколків, він згадував із вдячністю. А милицями користувався ще довгий час після того, як потреба в них зовсім відпала[12, c. 274-275].

В умовах післявоєнної нестабільності Муссоліні став ратувати за появу в Італії диктатора, "людини твердого й енергійного, здатного вичистити всі", прозоро натякаючи, що сам не ладь претендувати на цю роль. Він об'єднав навколо себе дивний конгломерат з розчарованих соціалістів, синдикалістів, республіканців, анархістів, що не піддається класифікації бунтарів і заколотних солдатів, багато хто з яких належали до "Ардити" - непокірливих "коммандос" італійської армії Намагаючись стати "мандрівником всіх доріг" або всім для всіх, Мусоліні обрав еклектику як політичний курс. На його настійну вимогу 23- го березня 1919 року в приміщенні Асоціації торговців і крамарів на Пьяцца Сан-Сеполкро послідовники дуче організаційно оформилися в бойову групу, названу Муссоліні "Фашио ди комбаттименто" ("Союз боротьби"). Згодом так звані "сансеполкристи" склали еліту фашизму.

На виборах фашисти із тріском провалилися. Темпераментні італійці захоплено тягали взад і вперед по місту бутафорську труну Беніто. Однак, через усього два роки, депутат Муссоліні вже формував з депутатів - фашистів групу відданих людей, готових захопити владу від імені робітників. Щоб залишатися лідером нового руху, Беніто довелося виявити максимум спритності, обережності й ризику. Зрештою, йому вдалося переконати фашистів, що Муссоліні - єдина людина, що може привести їх до перемоги.

Під його початком з перетворився в дисципліновану партію. За аналогією з "тисячею" краснорубашечників Гарібальді, фашисти одяглися у форму анархістів Маркові й Емілії - чорні сорочки військового зразка. Від поета-анархіста Д'аннунціо у Фіуме вони перейняли відроджене їм давньоримське вітання підняттям руки й пісню Сальваторе Готта "Джовинецца". Фасції лікторів стали спочатку емблемою з, а пізніше держави.

Муссоліні прагнув до того, щоб фашисти досягли влади при схваленні народу. Коли одне за іншим змінилося півдюжини урядів і безсилля парламентського режиму, що не зумів забезпечити надійний захист закону й порядку, стало очевидним фактом, дуче вирішив: "Настав час діяти". Для італійців це був час депресії, безнадійності й страху. Багато хто боялися мов соціалістів не менше, ніж революції, і були готові дивитися на Муссоліні з надією. Їх лякало відсутність порядку. Назрівала громадянська війна.

Здавалося, що в дуче немає певного плану, насправді ж він усе тримав під контролем. Йому хотілося перемогти легальними методами, але й для збройного захоплення влади в нього вже все було готове. Своїми суперечливими заявами й інтерв'ю в пресі, Муссоліні змушував політиків губитися в здогадах і тим самим послабляв можливий опір[11, c. 217-219].

24-го жовтня 1922 року на мітингу фашистів у Неаполі дуче, нарешті, вимовив: "Або нас добровільно допустять до керування, або ми захопимо владу, зробивши похід на Рим". "Рим! Рим!" - закричала група підтримки. "Рим! Рим!" - вторив їм народ. У ніч із 27 на 28 жовтня в ряді міст Італії фашистські сквадри стали захоплювати телефонні станції й урядові заклади. А на наступний ранок 25 тисяч фашистів чотирма колонами рушили на столицю. Завдання маршу на Рим полягали в тому, щоб продемонструвати силу фашистського руху, але його успіх виявився настільки значним, що був рівносильний безкровної революції. У той же день король призначив Муссоліні прем'єр-міністром Італії. Однак дуче жадав більшого - йому потрібний був міф про похід на Рим трьохсот тисяч збройних фашистів, що пред'явили королеві "ультиматум". Зрештою , він створив легенду про себе, що переходить Рубикон на чолі легіонерів (насправді Муссоліні приїхав у Рим на поїзді), про збройне повстання, у якому, борючись, загинуло три тисячі фашистів. До короля він з'явився в чорній сорочці, неголеним. "Вибачите мене за зовнішній вигляд, - звернувся він до монарха й утомилося пояснив, - я прямо з поля бою". На той час у Рим прибутку чорносорочечники. Опору не було, навпроти, вічне місто охопило святковий настрій. Веселі юрби римлян прямували по вулицях, аплодуючи рішенню короля не вводити воєнний стан.

"Юрба любить сильних людей, - із задоволенням повторював Муссоліні. - Все залежить від уміння мистецьки маніпулювати нею". Він явно переоцінив свої можливості. Спроба дуче виставити себе надсильним і надумілим обійшлася Італії дуже дорого, а самому Муссоліні - коштувала життя.

Початок Першої світової війни змінило долю майбутнього дуче. За пропаганду серед народу ідеї участі у війні в жовтні 1914 року Муссоліні був виключений із Соціалістичної партії. Треба сказати, що сам він не квапився почати воювати. Одержавши поранення в навчальному підрозділі, більше в жодному бої не брав участь.

Після війни багато фронтовиків, що розчарувалися у війні, особливо політично малограмотні й схильні у всіх лихах винити парламент і демократію, а також стремившиеся воєнізувати цивільне життя, організують загони "Ardіtі" (сміливців). Бенито Муссоліні пригравав їм, затверджуючи: "Я завжди був упевнений у тім, що для порятунку Італії треба розстріляти кілька десятків депутатів. Я вірю, що парламент - бубонна чума, що отруює кров нації. Її потрібно винищити". У березні 1919 року Муссоліні збирає своїх прихильників в "Союз боротьби" - "fashіo dі compattіmento". (Звідси й вульгарно "фашизм"). Головною метою Союзу проголошена боротьба за інтереси націй.

Бувши депортований з Австрії, став у Форлі редактором соціалістичної газети La Lotta di Classe ("Класова боротьба"). У [1910]] році Муссоліні став секретарем місцевого осередку Соціалістичної партії. В цей час його політичні погляди дуже відрізнялися від тих, якими вони стануть пізніше. Він називав себе "антипатріотом". Коли Італія 1911 року оголосила війну Туреччині, його заарештували за пацифістську пропаганду[2, c. 241-242].

1919 - 1920 роки - час підйому революційного руху в Італії. Велика буржуазія, що зміцнила свої позиції в період війни й що бажала зберегти їх, перелякана масштабами робочого руху й не мала своєї серйозної політичної партії, починає вкладати кошти в організації Муссоліні. Таким чином, найбільш імовірним для Італії шляхом виходу з революційної кризи стає шлях репресій і терору з домішкою шовінізму. 2 жовтня 1922 року Муссоліні зі своїми прихильниками, побудованими в багатотисячні колони, здійснює похід на Рим. Парламент Італії більшістю голосів передає йому влада. Так Італія стала першим у світі фашистською державою.

До 1926 року Муссоліні не насмілювався відкрито діяти тільки насильством. 1926 рік він уважав для себе "наполеонівським". Саме тоді він, нарешті, знищив залишки опозиції: були видані надзвичайні закони, по яких всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися й розпускалися. А депутати від них виганяли з парламенту. В 1926 році Муссоліні створив фашистський трибунал, що засудив з 1927 по 1937 рік 2947 антифашистів. Вищим законодавчим органом країни стала Велика фашистська рада. В Італії остаточно сформувалася відкрита фашистська диктатура: всі демократичні волі скасовані, заборонені вільні профспілки, проти всіх антифашистських діячів став застосовуватися відкритий терор, початок якому було покладено вбивством депутата від Соціалістичної партії Маттеоні. Муссоліні називав свій режим тоталітарним. В 1930- е роки була створена нова поліція. Влади стали заохочувати доноси, розпалювати підозрілість громадян друг до друга. Стара мораль була оголошена буржуазним пережитком, а нова полягала в повному підпорядкуванні інтересів особистості фашистській державі.

В умовах спаду революційного руху, коли безпосередня погроза існуючому ладу минула, він відкрито заявив про свої претензії на завоювання політичної влади. "Фашизм - це гігантська мобілізація моральних і матеріальних сил, - писав він 23 березня 1921 року. - Чого ми домагаємося? Говоримо про це без удаваної скромності: керування націями". У травні 1921 року Муссоліні був вибраний в італійський парламент. 35 мандатів, отриманих фашистами, дозволяли їм брати участь у парламентській грі, закулісних комбінаціях і угодах. І хоча Муссоліні називав все це "мишачою метушнею", а парламентську групу фашистів - "каральним взводом", він тим "е менш уважно придивлявся до внутріпарламентської кухні, прораховував шанси на успіх. У листопаді 1921 року, у момент створення фашистської партії, він демонстративно відмовився від поста генсека: він повинен був бути вище поточних партійних справ. Цей жест був типовий для Муссоліні, що став членом керівництва партії, але на ділі мав всією повнотою влади. Восени 1922 року в Італії фактично встановилося двовладдя: фашисти захоплювали всі нові міста й провінції. Муссоліні зробив ставку на збройний переворот. 24 жовтня в Неаполі, у театрі Сан-Карло відкрився черговий з'їзд фашистських союзів[14, c. 116-118].

Муссоліні виступив на ньому з агресивною мовою, ультимативно зажадавши в уряді надати фашистам п'ять міністерських портфелів і комісаріат авіації. У той же час він заявив про свою відданість монархії, тому що усвідомлював силу монарха.

Увечері того ж дня в отеленні "Везувій", де зупинився дуче, зібралися його найближчі сподвижники й квадрумвіри (І. Бальбо, Ч. М. Де Викки, Е. де Боно, М. Б'янки) - члени оперативного керівництва фашистськими загонами. Після недовгих дебатів рішення було прийнято: 27 жовтня - загальна мобілізація фашистів, 28 - атака на головні центри країни. Три колони сквадристів - членів фашистських бойових загонів (сквадр) - повинні були ввійти в Рим з боку Перуджи, пред'явити ультиматум уряду Л. Факту й опанувати основними міністерствами. У випадку провалу операції передбачалося проголосити створення фашистського уряду в Центральній Італії й готовити новий "похід на Рим".

Відразу полилася кров: у Кремоне, Болоньї й Алессандрії сквадристи стали вже некеровані. Кабінет міністрів прийняв рішення про відставку, але попередньо затвердив і навіть розіслав на місця декрет про облогове положення, відповідно до якого армія одержувала необхідні повноваження для наведення порядку. Однак в останній момент викликаний із заміської резиденції король Віктор-Еммануїл ІІІ відмовився підписати цей декрет.

Муссоліні порвав з соціалізмом через їхню позицію щодо неприєднання Італії до 1-ї світової війни, що і стає початком його відходу від пацифістських позицій.

У листопаді 1914-го року він заснував нову газету Il Popolo d'Italia ("Народ Італії") та провійськову групу Fasci d'Azione Rivoluzionaria. Муссоліні сподівався, що війна призведе до розпаду суспільства, і в хаосі він зможе прийти до влади. Термін "фашизм" він виводив від слова fasces (іт. fascio) (зв'язка прутів, яку несли ліктори перед римськими магістратами і яка була символом державної влади). Фашизм став для італійців символом сили та порядку.

Організованим політичним рухом фашизм став 23 березня 1919 року, коли в Мілані пройшла зустріч фашистської партії Fasci de Combattimento (ця дата вважається днем народження італійського фашистського руху, хоча фактична дата заснування - 23 лютого 1919 року). Провалившись на виборах 1919 року, він пройшов до парламенту 1921 року, ставши членом правого крила. Фашисти формували озброєні загони, щоб тероризувати колишніх соратників Муссоліні - соціалістів. Влада рідко коли втручалася. В обмін на підтримку групи промисловців та землевласників Муссоліні надавав підтримку штрейкбрехерству та припинив революційну пропаганду. Коли ліберальні уряди Джованні Джолітті, Іваное Бономі та Луїджи Факта не змогли зупинити розповсюдження анархізму, та після того, як фашисти 28 жовтня 1922 року організували демонстративний Marcia su Roma (Марш на Рим), король Вітторіо Еммануеле ІІІ запросив Беніто Муссоліні сформувати новий уряд. 31 жовтня 1922 року Муссоліні став наймолодшим прем'єр-міністром в історії Італії.

Переїхавши в Рим, Муссоліні залишив родину в Мілані й кілька років вів безпутне життя не обтяженого сімейними турботами донжуана. Це не заважало йому займатися державними справами, тим більше що зустрічі з жінками, яких були сотні, відбувалися в робочий час або в обідню перерву. Його поводження й стиль були далекі від аристократичної витонченості й небагато вульгарні. Муссоліні демонстративно нехтував світські манери й навіть на офіційних церемоніях не завжди дотримував правил етикету, тому що толком не знав і не хотів знати їх. Зате він швидко засвоїв звичку зарозуміло розмовляти з підлеглими, не пропонуючи їм навіть сісти у своєму кабінеті. Він завів собі особисту охорону, а на службу волів їздити за кермом спортивного автомобіля яскраво-червоного кольору[16, c.174-175].

До кінця 1920- х років в Італії встановилася тоталітарна фашистська диктатура: всі опозиційні партії й об'єднання були розпущені або розгромлені, їхня печатка заборонена, а супротивники режиму арештовані або вислані. Для переслідування й покарання дисидентів Муссоліні створив спеціальну таємну поліцію (ОВРА) під своїм особистим контролем і Особливий трибунал. За роки диктатури цей репресивний орган засудив більше 4 600 антифашистів. Розправу з політичними супротивниками дуче вважав справою цілком природним і необхідним при ствердженні нової влади. Він говорив, що воля завжди існувала лише в уяві філософів, а народ, мол, просить у нього не волю, а хліб, будинку, водопроводи й т.д. І Муссоліні дійсно намагався задовольнити багато соціальних потреб трудящих, створивши таку широку й багатопланову систему соціального забезпечення, який у ті роки не було ні в одній капіталістичній країні. Дуче добре розумів, що одним лише насильством не можна було створити міцний фундамент свого панування, що було потрібно щось більше - згода людей з існуючими порядками, відмова від спроб протидії влади.

В Італію Муссоліні повернувся вже переконаним революціонером і, працюючи в провінційній газеті "Лотта ди класі" ("Класова боротьба"), виявив себе обдарованим публіцистом. Його статті були образними, категоричними й напористими. "Міжнародний мілітаризм, - писав він, - продовжує віддаватися оргіям руйнування й смерті. З кожним днем росте кривава вершина гігантської піраміди з пожертвуваних життів, на якій чекаючи коштує Марс зі своїм ненаситним, перекошеним у пекельній усмішці ротом". У листопаді 1912 року Беніто Муссоліні очолив редакцію газети соціалістичної партії Італії "Аванти!" ("Уперед!"), а через два роки у зв'язку з початком Першої світової війни зненацька виступив за участь у ній Італії. Тут виявилася ще одна риса, що завжди відрізняла Муссоліні, - він легко піддавався впливу навколишніх, щиро міняючи свої переконання навіть на діаметрально протилежні. "Лихо Муссоліні полягає в тім, - помітив один з його соратників, - що він бажає загального благословення й міняє свою позицію по десяти разів у день, щоб одержати його".

Із соціалістичної партії Беніто Муссоліні був з ганьбою виключений, після чого, треба віддати йому належне, відправився на війну як рядовий стрілець - берсальера. Незабаром він одержав звання капрала. У наказі було сказано: "за зразкову службу, високий моральний дух і хоробрість щирого берсальера".

Зображення людини з великим гідроцефальним черепом і "рішучим, вольовим поглядом" супроводжувало обивателя всюди. На честь дуче складали поеми й пісні, знімали кінофільми, створювали монументальні скульптури й штампували статуетки, малювали картини й друкували листівки. Нескінченні славослів'я лилися на масових мітингах і офіційних церемоніях, по радіо й зі сторінок газет, яким категорично заборонялося друкувати що-небудь про Муссоліні без дозволу цензури. Вони не мали можливості навіть поздоровити його із днем народження, оскільки вік диктатора був державною таємницею: він повинен був залишатися вічно молодим і служити символом нев'янучої юності режиму[17,c. 169-170].

Щоб створити "новий моральний і фізичний тип італійця", режим Муссоліні почав люто впроваджувати в суспільство сміховинні, а часом просто ідіотські норми поводження й спілкування. Серед фашистів були скасовані рукостискання, жінкам заборонялося носити штани, для пішоходів установлювався однобічний рух по лівій стороні вулиці (щоб не заважати один одному). Фашисти обрушилися на "буржуазну звичку" пити чай, спробували витравити з мови італійців звичну їм увічливу форму звертання "Leі", нібито далеку своєю м'якістю "мужньому стилю фашистського життя". Цей стиль зміцнювали так звані "фашистські суботи", коли всі італійці поголовно повинні були займатися військово-спортивною й політичною підготовкою. Муссоліні сам виявляв приклад для наслідування, улаштовуючи запливи через Неаполітанську затоку, біг з бар'єрами й перегони на конях[14, c. 119].


Висновки

Беніто Муссоліні - основоположник італійського фашизму, глава італійської фашистської партії та уряду Італії в 1922-43 р.р. і уряду Республіки Сало в 1943-45. Народився в сім'ї сільського коваля у провінції Форлі. На початку XX століття Муссоліні жив і працював в Швейцарії, де перепробував професії каменяра, помічника коваля, був чорноробом.

Він вступив до соціалістичної партії, що активно пропагувала соціалістичні ідеї серед італійських робітників-емігрантів. Повернувшись на батьківщину, Муссоліні зайнявся журналістикою та літературою, працював учителем. В 1912-14 Муссоліні був редактором центрального органу Італійської соціалістичної партії (ІСП) газети «Аванті!» («L'Avanti!»). За агітацію на користь вступу Італії до війни на стороні Антанти в листопаді 1914 року він був виключений з ІСП.

Муссоліні порвав з соціалістами через їхню позицію щодо неприєднання Італії до Першої Світової війни, що і стає початком його відходу від пацифістських позицій.

У листопаді 1914-го року він заснував нову газету Il Popolo d'Italia («Народ Італії») та провійськову групу Fasci d'Azione Rivoluzionaria. Муссоліні сподівався, що війна призведе до розпаду суспільства, і в хаосі він зможе прийти до влади. Термін фашизм він виводив від слова fasces (іт. fascio) (зв'язка прутів, яку несли ліктори перед римськими магістратами і яка була символом державної влади). Фашизм став для італійців символом сили та порядку.

Організованим політичним рухом фашизм став 23 березня 1919 року, коли в Мілані пройшла зустріч фашистської партії Fasci de Combattimento (ця дата вважається днем народження італійського фашистського руху, хоча фактична дата заснування — 23 лютого 1919 року). Провалившись на виборах 1919 року, він пройшов до парламенту 1921 року, ставши членом правого крила. Фашисти формували озброєні загони, щоб тероризувати колишніх соратників Муссоліні — соціалістів. Влада рідко коли втручалася. В обмін на підтримку групи промисловців та землевласників Муссоліні надавав підтримку штрейкбрехерству та припинив революційну пропаганду. Коли ліберальні уряди Джованні Джолітті, Іваное Бономі та Луїджи Факта не змогли зупинити розповсюдження анархізму, та після того, як фашисти 28 жовтня 1922 року організували демонстративний «Марш на Рим» (Marcia su Roma), італійський король Віктор Мануїл ІІІ запросив Беніто Муссоліні сформувати новий уряд. 31 жовтня 1922 року Муссоліні став наймолодшим прем'єр-міністром в історії Італії.

Після Першої світової війни багато фронтовиків, які розчарувалися у війні, були ладні в усіх бідах звинувачувати парламент і демократію, прагнули воєнізувати громадське життя і створювали загони «ардитів» (смільчаків). На цій хвилі Муссоліні в 1919 березні утворив «Союз боротьби» - «Фашио ді компаттіменто», головною метою якого він проголосив боротьбу за інтереси нації.

2 жовтня 1922 року Муссоліні зі своїми прихильниками, вишикуваними в багатотисячні колони, здійснив похід на Рим. Парламент Італії більшістю голосів передав йому владу. Найвищим законодавчим органом в країні стала Велика фашистська рада.

Прихід у 1933 до влади в Німеччині Адольфа Гітлера забезпечив Муссоліні гідного союзника. Починаючи з 1943 для Муссоліні і його режиму наступили погані часи. В липні 1943 США і Англія почали військові дії на Сицилії, а потім і в самій Італії. Ця операція закінчилася капітуляцією Італії 3 вересня 1943, підписаної на острові Сицилія королем Віктором-Еммануїлом III.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Вагман И. 100 знаменитых тиранов/ Илья Вагман, Наталья Вукина, Валентина Мирошникова. - Харьков: "Фолио", 2007. - 509 с

3. Великие правители ХХ века: енциклопедія/ Авт.-сост. А. А. Островцов, М. А. Островцова. - М.: Мартин, 2002. - 479 с.

4. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

5. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

6. Григорьева М. Взлет и падение Бенито Муссолини/ Марина Григорьева //Украина-центр. - 2004. - 17 декабря. - C. 10

7. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

8. Ильинский М. "Муссолини" //Книжное обозрение. - 2006. - № 49. - C. 19

9. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

10. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

11. Макдермотт А. Бенито Муссолини: Дорога в никуда //Караван историй. - 2008. - № 2. - C. 216-229

12. Мирошникова В. 100 знаменитых политиков: збірник біографічної інформації/ Валентина Мирошникова, Дарья Мирошникова,. - Х.: Фолио, 2002. - 509 с.

13. Муссолини Б. Доктрина фашизма / В.Н. Новиков (пер.). — Б.м. : Триасъ, 1995. — 60с.

14. Онуфриенко Г. Дуче-мифотворец: Бенито Муссолини //Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения. - 2001. - № 2. - C. 109-129.

15. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

16. Ридли Д. Муссолини / Е.Ф. Левина (пер.). — М. : ООО "Фирма "Издательство АСТ", 1999. — 446с.

17. Соколов Б. 100 знаменитых политиков: збірник біографічної інформації/ Борис Соколов,. - М.: Вече, 2006. - 536 с.

18. Смит Д. Муссолини: Пер.с англ.. — М. : ИнтерДайджест, 1995. — 384с.

19. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

20. Хибберт К. Бенито Муссолини: Пер. с англ.. — М. : РОССПЭН, 1996. — 416с.





Реферат на тему: Муссоліні і його вплив на італійське суспільство (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.