Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Історія Стародавнього Світу (реферат)

І. Доба мисливців

МІЛЬЙОН РОКІВ ДО НАШОЇ ЕРИ

 

Австралопiтек.

Африканське сонце сяяло над саванною, над зеленої околицею джунглів і піщаними відрогами Олдурвайської ущелини. Подекуди виднілися череди антилоп і жирафів; поволі бродили гігантські носороги, які не боялися навіть хазяїв савани - саблезубих тигрів і печерних левів.

Саме в саванах і джунглях Східної Африки, мешкали предки людей, мавпи-австралопітеки, які вміли однаково спритно лазити по деревах і пересуватися на двох ногах по землі.

Вони були низькорослі, коренасті, оброслі шерстю, з темною шкірою і потужними щелепами. Вони володіли страшною для інших звірів зброєю - дубиною; удар затиснутої у довгій руці дубини був подібним удару левової лапи. Вже потім з'явилися спис і вогонь, що подарували їм панування над саваною.

Розмахуючи списами і факелами, зграя заганяла ошаленілих від жаху антилоп до урвища - туди, де, під кручею стояли найдосвідченіші мисливці, які добивали скалічених тварин. Потім на місці побоїща розводили вогнище, смажили на вогні цілі туші і рвали руками гаряче м'ясо. Наситившись, ховалися у печері і дрімали до наступного дня, наступного мисливства.

 

Неандерталець.

Так тривало з року в рік, зі століття в століття. Мінявся клімат, з півночі наступали льодовики, мінялася навколишня природа, мінялися й самі мавпи; їхні руки стали коротшими, щелепи зменшилися, а голова збільшилася у розмірах.

Австралопітеків змінили пітекантропи, а пітекантропів - неандертальці, але ані ті, ані інші не були схожими на людей.

Вони були кремезними і дуже сильними, зі скошеними щелепами і величезним валиком, що нависав над очами. Вони залишалися мавпами - хоча ці мавпи і навчилися одягатися у шкури.

СОРОК ТИСЯЧ РОКІВ ДО НАШОЇ ЕРИ

Так само сіяло над саваною сонце, зеленіли дерева і поблискували вершини гір на горизонті. Так само рухався рівниною ланцюг загонщиків; але у цьому ланцюзі тепер йшли не мавпи, а люди. У них були ті ж кам'яні сокири і списи, але вони зовсім не походили на мавп, вони були високими, стрункими та вміли говорити. Певно трапилося якесь диво, незрозуміла випадкова мутація, що призвела до появи черева мавпи з'явилася перша людина.

Якийсь час люди і неандертальці мешкали поруч і, можливо, навіть грілися біля одного вогнища. Але потім нестаток їжі породив між людьми і неандертальцями війну не на життя, а на смерть. Роди людей, що швидко розмножувалися розселялися зі своєї прабатьківщини на нові землі і всюди зіштовхувались з неандертальцями - хазяями цих місць.

Перемагаючи останніх, або проганяючи їх у ліси і гори, нові генерації йшли далі на південь, захід, схід, вони потребували нових і нових земель. Через десять тисяч років з неандертальцями було покінчено; людина завоювала свою планету. Лише деякі східні народи, австралійці і айни, зберегли невелику домішку неандертальської крові - результат змішування переможених і переможців.

Скелет мамонта.

Настала епоха панування людини; савани, степи і тундри були поділені між мисливськими родами. Просуваючись далі на північ, люди перейшли покриті льодами протоки і опинилися в Америці; вони заселили величезний новий материк, на який не ступала нога їхніх предків-мавп. Навіть найсильніші тварини - мамонти та носороги - були не в змозі чинити опір новим властителям світу: їх заганяли до урвища так само, як антилоп. Незграбні мамонти були винищені до останнього; разом з ними загинули мастодонти, американські коні, верблюди, лінивці, мускусні бики, пекарі й десятки інших видів тварин.

Люди убивали тварин, щоб насититися, щоб вижити. У пошуках їжі вони - так само, як їхні предки-мавпи, - збирали їстивні рослини і викопували бульби палкою-копалкою. Потім вони навчилися ловити рибу, випалювати човни-довбанки і використовувати сітки.

П'ятнадцять тисяч років тому вони винайшли лук, що дозволяв полювати на птахів і дрібних звірів. Ці відкриття давали тимчасове полегшення, голод відступав, але після цього населення збільшувалося - і голод повертався.

В кінці кінців, знищивши десятки видів тварин, люди повернулися проти самих себе: мисливські групи стали заганяти одна одну до урвища точно так, як це колись робили мавпи. Поруч з акуратно розколотими і висмоктаними кістками мамонта археологам стали влучати настільки ж ретельно висмоктані кістки людей. Людина була частиною природи - і природа диктувала йому свої жорстокі закони.

РІД

Проте у ході боротьби з тваринами і собі подібними древня людина зрозуміла, що самому набагато важче здобути їжу аніж гуртом. Так поступово приходило розуміння необхідності жити разом, як жиди разом стада антилоп, жирафів, левів...

Рівність і братерство, ще не зовсім забуті нами лозунги, були першими звичаями мисливців всіх часів. Мисливець не міг жити один: джерелом життя людей Кам'яного Століття була колективне загінне мисливство. Одинак був приречений на смерть і, борючись за життя, люди згуртовувалися тісніше і тісніше.

Рід - так називалося та велика юрба. Усі чоловіки роду вважалися братами, і це братерство не залежало від обставин народження. Брати разом полювали, їли і спали. Їхня єдність доходила до самозречення: скіфські брати клялись, що у випадку необхідності помруть один за іншого.

Знаряддя працi первiсної людини.

Єдність не залишала місця для себелюбства і лукавства; прямота, чесність, відкритість були необхідними якостями мисливця. "Бог створив цих простих людей без пороків і хитрості", - писав іспанський єпископ Лас Касас про американських індіанців.

Хитрість і обман породжували недовіру і незгоду, а найменші розбіжності перед лицем навколишніх небезпек могли призвести до загибелі.

Люди Кам'яного Століття не знали, що таке багатство і влада. Родовичі були рівні між собою і разом вирішували свої справи. Виборним вождям ніде було виявити себе, тому що не було ані міжусобиць, ані смут, не було тих, кого вони повинні були б судити і карати. Найтяжчим покаранням вважалося публічне осміювання винного - і цього було цілком достатньо, щоб він виправився або помер від сорому.

Єдність і згуртованість цінувалися понад усе, ніщо не повинно було роз'єднувати чоловіків роду: ані чвари, ані частка здобичі, ані суперництво через жінок. Шлюб формально існував: кожний чоловік повинен був привести в рід жінку, що вважалася його дружиною - першою дружиною. Але у кожного чоловіка були також друга, третя, четверта дружини - дружини братів і побратимів. Алеути називали дружину брата "аягань" ("моя дружина") або "аягатанах" ("заступниця дружини"). Чоловіки часто обмінювалися дружинами і дітьми - майже половина дітей ескімосів, які жали поблизу затоки Ріпалс, виховувалися у чужих сім'ях. Друзі навіть формально мали загальних дружин, братерство чоловіків завжди виливалося у спільність дружин. Навіть зараз в окремих азіатських країнах ще не забутий старовинний звичай надання жінки гостюю.

Постійний обмін жінками, дітьми, їжею доповнювався обміном подарунками: кам'яними ножами, бумерангами, поясами з людського волосся. Рід був єдиний і все надбання його було загальним, це особливо виявлялося під час родових свят. Спільне пригощення, молитви загальному предку, екстатичні танці і безладне кохання символізували єдність роду. Рід був уособленням єдності, і тільки єдність могла врятувати людей в годину іспитів, єдність, витривалість і терпіння. Це було головне, тому що саме ці якості були потрібні на полюванні або в бою.

ЖИТТЯ РОДУ

Чоловіки були господарями у житті, тому що вони годували рід - від їхньої мисливської удачі залежало життя кожного. Жінки лише зрідка пбрали участь у великих полюваннях, основним їхнім заняттям були збирання і вигодовування дітей.

Чоловіки гинули на полюваннях і в війнах - тому жінки повинні були народжувати щороку, і найбільш плодовиті жінки користувалися найбільшою повагою у чоловіків. Дітей було дуже багато, але виховували далеко не всіх: чисельність роду обмежувалася розмірами його угідь.

Діти наражалися на жорстокий природний і штучний відбір, і чим більше народжувалося дітей, тим більш витривалими і сильними були ті, хто доживав до повноліття.

Відбір починався з моменту народження: ще донедавна індіанці купали своїх новонароджених взимку в холодній воді. Інколи у перші дні їх не годували і не одягали, часто діти ходили голими до 10-12 років. Відбір хлопців завершувався жорстокими ініціаціями (перевірками на зрілість), і австралійці щиро пояснювали ці обряди бажанням зменшити населення.

Відбір дівчат проводився менш суворо: вони призначалися для обміну і рано чи пізно йшли від своїх батьків. Оскільки їх народжувалася значно більше, ніж вимагалася для обміну, та більшість новонароджених дівчаток відразу ж убивали. Дівчаток, які занедужали, алеути убивали аж до шестирічного віку.

З часом дівчинка ставала дівчиною, а потім - дружиною. Австралійські мисливці цілковито розпоряджалися своїми дружинами, могли позичати їх іншим чоловікам, обмінювати на інших жінок або на речі. Чоловік міг залишити дружину, не даючи з цього приводу жодних пояснень. Але разом з тим чоловік повинен був піклуватися про свою дружину і захищати її, якщо ж він відмовлявся це робити, то за жінку вступалися родовичі.

Вдови і старі знаходилися на утриманні роду, що поважав їхній життєвий досвід. Чоловіки звичайно не доживали до старості, і хранителями переказів і містичних таємниць, колдунами і шаманами часто були жінки. Жінки знаходилися у якомусь незбагненному для чоловіків зв'язку з природою, своїми чарами старі жінки викликали живильний дощ і спонукали тварин плодитися. Стара ворожка могла дати добру пораду, вилікувати від хвороби, але могла й заворожити, наслати порчу, варто їй тільки заволодіти волосиною або нігтем жертви.

Наскальний малюнок древньої людини.

Але ритуали мисливського культу звичайно виконували шамани-чоловіки. Вони малювали на землі контури звірів і, виспівуючи закляття, метали в них списи. Інколи мисливці розігрували цілі вистави у шкірах тварин з танцями і піснями.

На стінах печер вони малювали вражених списами коней і бізонів, ці малюнки утворювали цілі галереї, як у знаменитій галереї у печері Монтеспан. Люди молилися невідомому богу удачі, молилися несамовито, випрошуючи для себе здобич і життя.

На ранок вони виходили на полювання, однаково високі і сильні, схожі на американських індіанців, хазяїв прерій. Поруч з мисливцями бігли напівдикі собаки - їхні друзі і помічники, що теж знали толк у загінному полюванні. П'ятнадцять тисяч років тому людина уклала союз з собакою-вовком, і вони стали полювати разом, допомагаючи один одному.

Люди і вовки володіли однаковими якостями хижаків: швидкістю і витривалістю, зіркими очима, тонким слухом і чутливим нюхом. Вони однаково навчилися переховуватися у засідках, вистежувати, вбивати... В'єтнамські тахтай вважали вовків своїми молодшими братами, а арії, які жили у Великому Степу, називали себе Народом Вовка. І недарма образ Давньої Людини, що зберігся в глибинах нашої пам'яті - це фігура одягнутого у шкіри мисливця, що стоїть поруч з собакою-вовком. Цей образ панував над світом, доки знову не прийшла епоха чудес. У дев'ятому тисячолітті до нашої ери настав час перемін - таких, яких ще не траплялося пережити людині і її предкам...

II. Світ землеробів

ПРИШЕСТЯ ЗОЛОТОГО СТОЛІТТЯ

Диво сталося десь в степах і передгір'ях Передньої Азії, в Палестині або в Північній Месопотамії. Ці місця не відрізнялися багатим тваринним світом, і тут не було хорошої здобичі для списів - зате в тутешніх степах росла дика пшениця. Місцеві жителі жили із збирання: жінки зривали колоски пшениці і розтирали їх кам'яними зернотерками. Поступово вони помітили, що загублені біля жител зерна навесні дають сходи, і стали кидати їх спеціально, на розпушений мотикою грунт. На горбах Палестини заколоситися перші пшеничні поля і - о, щастя! - виявилося, що невелике поле може прогодувати весь рід.

Адже для полювання потрібні величезні простори: двадцять квадратних кілометрів щоб прогодувати одного мисливця. Якщо ж засіяти цю землю зерном, то можна прогодувати сотні, тисячі людей. Це було велике Фундаментальне Відкриття, екологічна ніша розширилася у сотні, тисячі разів! На перших землеробів звалився нечуваний достаток, почалося Золоте Століття людської історії.

Як дивно виглядав цей світ в очах просякнутого потом і кров'ю мисливця. Відійшла в минуле епоха відчайдушної боротьби за існування, епоха голоду і лютих сутичок - кам'яна сокира проти списа з обпаленим кінцем. "Причина в тому, який рік, - писав древній китайський філософ. - Якщо рік урожайний, то люди стають гуманними і добрими..." У ті часи всі роки були урожайними: землі було досить і цілинні рівнини плодоносили самі собою.

"Тоді здійснилися принципи загальної справедливості, - говорить китайський трактат "Ліцзи", - у Піднебесній все було спільним, висували мудрих і здібних, поступали чесно, підтримували злагоду і мир. Ось чому старики мали притулок, дорослі знаходили застосування, малолітніх дбайливо виховували, за всім був нагляд - за старими вдівцями і вдовами, сиротами, бездітними стариками, немічними. Кожна людина мала своє заняття, дівчата могли своєчасно вийти заміж. Харчі не можна було кидати на місці, але і не було необхідності ховати їх. Вважалося негожим не брати участь у труді, але трудилися не для себе особисто. Тому злі наміри не здійснювалися. Не було обману, не було крадіжки і розбою, тому не закривалися зовнішні двері будинків. Все це називалося Великим Єднанням".

Достаток змінив характер людей: вони стали добрими, і такими ж добрими здавалася їм навколишня природа. Такий був світ в Золотому Столітті, в IX-V тисячоліттях до нашої ери. Він був малий, простий і нехитрий. Люди тоді задовольнялися достатком в їжі і не уявляли, що таке розкіш: вона з'явилася набагато пізніше.

Знаменитий мудрець Хань Фей писав, що в старовину жили в хатинах з неотесаних колод, харчувалися низькосортним зерном, їли і пили з грубого глиняного посуду, одяг не міняли, поки він повністю не зноситься. Всього цього було цілком досить, щоб люди відчували себе щасливими: адже вони були ситі, весна була привітною і сонячним було літо.

У Золотому Столітті не було ні багатих, ні бідних - всі були рівні один до одного, і не було місця заздрості. Колись в древні часи загінного полювання, люди засвоїли традиції колективізму, рівності і братства - ці традиції продовжувалися і в Золотому Столітті. Колективне полювання змінила колективна робота в полі, яке так і називалося: Спільне Поле, по-китайськи, "гунь-тянь". Як і раніше, їжа споживалася спільно або ділилася на приблизно рівні частки. "У них заведено обробляти поля всією ріднею, - писав римський географ про індійців, - а після збору врожаю кожний отримує достатню кількість продуктів харчування на рік." Згодом села розросталися, і починала відчуватися нестача землі - тоді здійснювалися "виселки": збирали молодь і переселяли її на вільні землі мисливських племен. Кожне нове покоління знімалося з батьківських вогнищ і йшло далі, до нових земель. Йшло зі стадами худоби, в'ючними тваринами і воїнами на чолі колони. Це було Велике Розселення Землеробів, Великий Вихід Нового Людства. Мисливців-"індіанців" знищували, або проганяли, або приймали до себе - все одно; вони майже не існували для нового людства. Вони могли жити в своїх горах і джунглях доти, доки гори і джунглі не знадобляться Новій Людині.

Вони могли перейняти землеробські навички, стати Новими Людьми і взяти участь в Великому Виході, в народженні нових народів і цивілізацій.

До шостого тисячоліття до нашої ери землероби досягли долин Дунаю, Інду і Гангу, їм відкрилися величезні простори Індії та Європи. На морському узбережжі із землеробством познайомилися племена рибалок; разом з рибальськими човнами дорогоцінні зерна стали подорожувати вздовж морських берегів, залучаючи до великого відкриття все нові й нові народи. Найдревнішими мореплавцями Заходу були фінікійці, які залишили свої сліди на всьому узбережжі Європи - аж до далекої Британії; вони поклонялися сонцю і вчили місцеве населення будувати святилища з величезних каменів - мегалітів.

Господарями східних морів були предки сучасних індонезійців, аустронезійці - загадковий народ, який невідомо звідки прийшов, але також зводив мегаліти. Цей народ розселився по азіатському узбережжю аж до Китаю та Японії. Китайська легенда свідчить, що першими на берег зійшли Фу-сі і Нюй-ва, діти бога землеробства Шень-нуна; це були люди моря з людськими головами і тілами морських змій-драконів. Аустронезійці поклонялися змію-дракону і прикрашали головами дракона своє велике каное. У всіх землеробських народів Сходу змій-дракон вважалася символом дощу й урожаю: змії виповзали на поле перед дощем, і, щоб викликати дощ, люди приносили їм жертви.

СОНЦЕ ЗОЛОТОГО СТОЛІТТЯ

Щедре сонце Золотого Століття сяяло над полями, що колосилися, і над селами, розкиданими по рівнинах і нагір'ях. Восени колосся наливалося зерном, і весь рід виходив на жнива: женці ставали в один ряд і, виспівуючи хвалу Великій Матері, зрізали колосся дерев'яними серпами з кремнієвими вкладишами. Потім переносили зерно у спільну комору родового храму, мололи кам'яними товкачами зерно, пекли з муки коржі, варили пиво і готувалися до Свята Урожаю. На свята пригощали один одного смаженим м'ясом - землероби звикли до рослинної їжі, і м'ясо вважалося делікатесом. Для торжеств кололи частину родового стада: надлишок зерна дозволив відгодовувати овець, кіз і корів; поступово вони стали ручними і паслися на сільських пасовищах.

У степах Аравії посіви гинули від засух, і місцеві племена займалися виключно скотарством; в VII тисячолітті вони пройшли зі своїми стадами в савани Сахари. Величезні стада незабаром винищили рослинність і через кілька тисячоліть Сахара перетворилася на пустелю. На півночі скотарі освоїли Великий Степ, що тягнувся від Дунаю до Амура; у IV тисячолітті тут були приручені дикі коні, тарпани, що стали вірними слугами людини.

У той час, коли племена пастухів розселялися по степах на захід і на схід, землероби Передньої Азії вчилися обробляти нові культури і освоювали нові ремесла. Вони навчилися ткати льон і стали носити льняний одяг - короткі спідниці і настегнові пов'язки. Кошики з лозин стали обмазувати глиною і обпалювати на багатті - так з'явилася перша кераміка. Потім були створені печі для випалення і гончарний круг; гончарі стали ремісниками, які жили при храмах і утримувалися общинами. У величезних вкопаних в землю керамічних посудинах зберігалися общинні запаси зерна - це робилося для того, щоб уберегти його від полчищ мишей. На відкритих токах зерно охороняли коти, що стали улюблениками землеробів - так само, як собаки були вірними друзями мисливців.

Під час переселень землероби везли з собою кішку і дбайливо надавали цьому південному звірятку найтепліше місце в будинку. У той час, коли мисливці мешкали в пересувних юртах або тимчасових куренях, землероби жили в будинках - це був ще один винахід того часу. Перші будинки в Палестині будували з необпалених глиняних цеглин; це були маленькі будови на одну кімнату; ні вікон, ні дверей ще не було; вхід завішувався шкурою тварини, а вогнище розташовувалося у дворі. Плоскі дахи накривали тростиною і обмазували глиною - такі хатини можна і зараз знайти в селах Сходу; аж до нашого часу вони залишаються притулком бідноти. У центрі селища розташовувався маленький родовий храм з глиняною фігурою Великої Матері і вівтарем для жертвоприносин; біля храму знаходився майданчик для народних зборів.

Общиною керували виборні вожді-жреці, які мало чим відрізнялися від простих селян. "Коли Юй правив Піднебесною, він сам крокував попереду з сохою і заступом, стегна у нього були худими, на гомілках не було ні волосини", - говорить переказ про древнього вождя китайських племен. Згодом легенди перетворювали цих вождів на богів, їм ставили храми і приносили жертви. У ті часи було легко стати богом, світ населяли безліч богів і духів, і люди обожнювали дерева, камені, тварин. Богом став і перший коваль Гефест.

Мідь і бронзу навчилися плавити ще в VII тисячолітті, але ці метали були рідкістю, а нечисленних ковалів вважали чаклунами і демонами. Вимовляючи чудові закляття, чаклуни плавили метал і кували з нього сокири, мечі і прикраси для вождів. У IV тисячолітті в Месопотамії з'явилася ще одна новина - чотириколісний віз, який тягли бики. Потім був винайдений плуг - і світ землеробів, нарешті, прийняв визначений йому вигляд: під щедрим сонцем орач йде за парою волів, наспівуючи стару пісню про зерно і поле; високо в небі йому вторить жайворонок; орач відривається від плуга і, утираючи піт, дивиться в небо:

НАРОДЖЕННЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

Колись давно, шість тисяч років тому, рівнина Дворіччя була країною непрохідних, зарослих тростиною боліт. У період розливу дві великі ріки, Тигр і Євфрат, повністю заливали цю рівнину, і над водою виступали лише крони високих пальм. Дворіччя не було заселене - тут не могли жити люди, і лише по краях долини, в передгір'ях , тулилися маленькі села перших землеробів. На берегах струмків селяни вирощували жито і пшеницю, а на схилах гір пасли овець і кіз. Чотири або п'ять тисячоліть над передгір'ями сяяло сонце Золотого Століття, і орач мирно трудився на своїй ниві під спів жайворонка.

Але, зрештою, прийшов час негод: землеробські села розрослися, і поля вже не могли прогодувати селян; почалися розбрати через землю, і ті, хто програв були змушені йти куди очі дивляться, на болотисту рівнину. Ймовірно, саме така доля переможених дісталася народу шумерів - "чорноголових", як вони називали себе згодом. У V тисячолітті до нашої ери серед боліт з'явилися перші шумерські села: десяток критих тростиною хатин і крихітне святилище на насипному горбику. Щоб відвоювати у боліт ріллю, шумерам доводилося рити осушувальні канави і насипати греблі - створювати перші іригаційні системи. Це була важка і тривала праця, однак результати перевершили всі очікування - зрошувані поля давали дивні, казкові урожаї: кинуте в землю зерно приносило 60 зерен. До шумерів повернулося Золоте Століття, і вони почали звільняти від водяного полону свою нову батьківщину.

Села шумерів жили тим самим життям, що й селянські общини інших країн Південної Азії. Поки землі було вдосталь, общинники разом осушували поля, разом орали і разом збирали урожай. Ці успадковані від мисливців древні звичаї колективізму не викликали сумнівів у часи благополуччя і достатку. Але поступово община розрослася, і в неврожайні роки стала відчуватися нестача хліба. Селяни стали задумуватися над своїм життям, і кращі працівники стали говорити, що при спільній роботі багато хто лінується. "Якщо трудитися спільно, то робота буде рухатися повільно, - говорить китайський трактат, - знайдуться такі, хто буде працювати не в повну силу. Якщо ж розділити землю, то робота піде швидше і таких, які лінуються, не буде". Дійсно, адже орати землю - це не полювати зграєю, тут можна працювати і по-одному - і все, що ти виростиш, буде твоїм, "кожному - по труду його".

Поля були поділені між сім'ями на однакові ділянки, але, щоб зберегти справедливість, ці ділянки час від часу переділялися. Родовому храму було виділене велике поле, і общинники обробляли його спільно; зерно з цього поля зберігалося про запас і видавалося потребуючим; ним годувалися ремісники, які жили при храмі і жреці; з нього варили пиво для родових свят. Згодом земля храму також стала ділитися на наділи: з одного наділу урожай йшов жрецю, з іншого - реміснику, з третього - про запас.

Тим часом населення зростало і після кожного переділу ділянки дрібніли. Малодітні сім'ї стали заперечувати переділи; вони вимагали закріпити наділи за господарями з тим, щоб глава сім'ї сам ділив свою ділянку між синами. Поступово переділи припинилися: земля перетворилася на Приватну Власність.

Поява Приватної Власності відкрила дорогу до великих змін в житті людей. Родова община розпалася на сім'ї, і сім'ї відгородилися одна від одної глухими огорожами. На зміну колишній спільності дружин і вільній любові прийшла сувора сімейна мораль. Після винаходу плуга сім'ю годував орач-чоловік, тому він став господарем і паном; жінка поступово перетворилася на служницю і власність. В одних сім'ях дітей було мало, в інших - багато, і після розділу батьківської землі ділянки виходили неоднаковими. В общині з'явилися бідні й багаті. Бідняки не могли годуватися зі своїх крихітних наділів, вони брали зерно в борг у багатих сусідів - так з'явилося лихварство.

Неспроможні боржники, зрештою, продавали свою землю кредиторам і шукали прожитку як могли. Багато хто з них йшов працювати в храм; храмові землі тепер оброблялися робочими загонами з общинників, які збідніли і чужаків-пришельців. Дехто орендував землю у заможних сусідів, інші намагалися прогодуватися ремеслом, ставали гончарями або ткачами. У селах з'явилися ремісничі квартали і ринки, де ремісники обмінювали свої товари на хліб. Селища, що розрослися перетворювалися в багатолюдні міста - і разом з цим перетворенням мінявся вигляд епохи. На зміну тихим селам Золотого Століття приходив новий світ - світ міст, в якому сусідами були багатство і бідність, добро і зло, ненависть і любов. Філософи XX століття назвуть цей світ буржуазним суспільством.

БУРЖУАЗНЕ СУСПІЛЬСТВО

Тепер ця країна схожа на безплідну і незаселену пустелю. Плоска глиняна рівнина прямує до тремтячого марева горизонту і змикається там з блакитним безхмарним небом. Подекуди підносяться глиняні горби з похилими схилами; їх багато на цій рівнині, і пастухи-араби називають їх "горбами потопу". Ці горби - це розвалина древніх, міст, що існували до "потопу", що запливли глиною.

Колись на вулицях цих міст шумів натовп, снував робочий люд, кричали торговці. До річкової пристані причалювали великі парусні човни, пов'язані з довгих стовбурів просмоленої тростини, що загинаються до носа і до корми. Ці кораблі привозили товари з далеких країн, з берегів Перської затоки і з Індії. Біля пристані розташовувався ринок, де торгували рибою, тканинами, зерном, рабами. По ринку розгулювали оголені повії: для багатьох жінок це був єдиний спосіб заробити шматок хліба. Далі від ринку вулиці ставали більш тихими; вони тягнулися між глухими стінами будинків, лише подекуди прорізаних хвіртками. Хвіртка звичайно вела в прихожу, а з неї - у внутрішній дворик, де у багатіїв розташовувався басейн. На двір виходили житлові кімнати з дерев'яною галереєю по другому поверху; меблі були тільки в багатих будинках, прості городяни сиділи і спали на рогожах. Звичайним одягом городян були льняні спідниці, короткі у чоловіків і більш довгі у жінок; проте, бідняки часто взагалі не мали одягу і ходили голими. Голови звичайно голили; жреці і знати носили розкішні парики, що служили одночасно головним убором і прикрасою.

У центрі міста підносився храмовий комплекс із зіккуратом - величезною ступінчастою пірамідою та сходами, що ведуть на вершину. У святилищі на вершині зіккурату мешкала богиня міста, і кожний рік у свято Нового року верховний жрець, енсі, підіймався у святилище, щоб вступити з нею у священний брак.

Великою Матір'ю найбільшого міста Дворіччя, Уруку, була Іштар, богиня любові і родючості. За легендою, Іштар любила юного бога весни Таммуза, який вмирав восени і воскресав навесні - після того, як Іштар спускалася в пекло і рятувала свого коханого. Шумери вірили в пекло та рай і так само, як всі люди, шукали вічного життя. Легенди розказують, як енсі Урука, Гільгамеш, зійшов в підземне царство, щоб взнати від померлого друга про те, що ж відбувається після смерті. Друг не зумів подати йому надію, і лише німфа Сидурі підказала, як треба жити: "Гільгамеш, куди ти прагнеш? Життя, яке ти шукаєш, ти не знайдеш.

Ти ж, Гільгамеш, краще наповнюй свій шлунок, веселися день і ніч, щодня влаштовуй свята, танцюй і тріумфуй. Нехай твої плаття будуть чисті, голова вимита водою. Дивися на немовля, якого ти тримаєш в руках і нехай дружина твоя радіє в твоїх обіймах". За цим рецептом жили багато з тих, хто міг дозволити собі одягатися і бенкетувати. Буржуазні квартали Уруку дихали благополуччям; тут були сади, банкетні зали і школи, де вчилися діти. Буржуазне суспільство створило мистецтво, науки і писемність. Писарі очеретяною паличкою наносили малюнки на глиняні таблички: колос означав "ячмінь", нога - "ходити", тростина, по-шумерськи "гі", означала "повертати" (також - "ги"). Незабаром малюнки перетворилися в ієрогліфи і виникла справжня писемність. Це було велике відкриття, пізніше запозичене іншими народами. Потім з'явилися приватні школи ("е-дуба"), де дітей з багатих сімей вчили грамоті і арифметиці - науці, незамінній при численні боргів або вимірюванні полів.

Буржуазія шумерських міст володіла величезними землями, займалася лихварством і торгівлею. Найбагатші і знатні люди складали раду старійшин, яка разом з народом вибирала верховного жреця, енсі. Знать володіла прибутковими храмовими посадами і фактично керувала общиною: народні збори лише відповідали криками "хеам" ("так буде") або "наам" ("так не буде") на поставлені йому питання. Гроші правили всім; за гроші можна було відкупитися від вбивства і купити раба: в роки голоду бідняки продавали в багаті будинки своїх дітей.

На народні збори допускалися лише ті, хто володів власністю - в основному це були селяни, які мали землю на околицях міста. Однак позді ділянок між синами призводив до подрібнення наділів і розорення селян - так було в усіх країнах Азії. Золоте Століття підійшло до кінця, і звідусіль приходили свідоцтва перемін.

Чисельність населення настільки зросла, що община уперлася в стінки своєї екологічної ніші, демографічний тиск все зростав, і почалося ущільнення. Ущільнення означало повернення голоду і воєн.

Настав час Загальної Боротьби за шматок хліба; ремісники щосили боролися з конкурентами, селяни відчайдушно боролися на своїх крихітних наділах за урожай. Зрештою, багато хто з них ставав жертвами лихварів; бідняки, які розорилися йшли в місто, наймалися поденними робітниками, просили милостиню на площах. Тим, кому не подавали милостиню, залишалися вмирати або грабувати; вони збиралися у зграї і творили розбій на дорогах. Разом з цим мінявся вигляд міст: все вищими ставали огорожі, стіни все глухішими, житла перетворювалися на фортеці, а міста оточувалися ровами і валами. Люди стали носити зброю і перестали - як раніше - подавати руку першому зустрічному. Озлоблення і ненависть наповнили світ людей - настав час гріхопадіння.

ЧАС ГРІХОПАДІННЯ

"Колись, у часи наших предків, як свідчать писання древніх, люди любили один одного чистою і вірною любов'ю, а не сластолюбивою і корисливою, і тому в світі панувало добро... Земля не була тоді обробленою, а залишалася прикрашеною дарами Бога і плодоносила сама по собі, забезпечуючи всіх прожитком... Усі були рівні і нічого не мали у власності... Люди жили спільно, не знаючи ні примусу, ні ланцюгів, мирно і чесно...

Але з'явилася Брехня, а з нею Гріх і Нещастя, які не знають міри; Гординя, що зневажає міру, з'явилася зі своєю свитою - Пожадливістю, Заздрістю, Сластолюбством та іншими вадами. Вони випустили з пекла Бідність, про яку досі ніхто не знав... Незабаром ці лиходії завоювали всю землю, посіявши розбрати й війни... І як тільки рід людський опинився у владі цієї банди, він змінився; люди стали творити зло, поширюючи брехню і обман, вони прив'язалися до власності і розділили навіть землю, а потім стали битися за неї і захоплювати, хто скільки може; найбільш сильним дісталися і самі великі частки..."

Так передає легенду про гріхопадіння середньовічний "Роман про троянду". Ущільнення наростало, і на зміну Золотому Століттю йшло Століття Залізне:

Час і боротьба формували вдачу Залізного Століття. В усіх частинах світу мудреці і філософи спостерігали і записували сумні наслідки гріхопадіння. "Природа людей така: при вимірюванні кожний норовить захопити собі важчу частину, при обмірі кожний прагне захопити більшу частину", - так говорив знаменитий китайський філософ Шан Ян. "Вони переповнені усілякою неправдою, розпустою, лукавством, користолюбством, злобою, - вторив йому на іншому кінці світу апостол Павло. - Вони переповнені заздрістю, вбивством, обманом, злим норовом..."

Ущільнення і голод перетворили затишний світ буржуазного суспільства, на зміну тихому накопиченню прийшла люта боротьба за існування, і брат щодня говорив брату: "Це - моє". Голод завжди робив людей жорстоким: засновані на комуністичній рівності і братстві роди мисливців зі списами напереваги заганяли один одну до обриву. У Кам'яному Столітті люди об'єднувалися для боротьби - у Залізному вони билися за життя поодинці, і ті, хто потерпів поразку вмирали від голоду поруч з палацами переможців. Існував звичай "оживлення" вмираючих: "Дочку мою відведи й оживи, - говорила мати лихварю, - і так буде вона твоєю рабинею; мені ж дай срібла, щоб я могла поїсти". В багатих будинках було безліч рабів і наложниць, і в той час як вмираючі лежали на дорогах, через глухі стіни лунали звуки музики: там бенкетували і веселилися. Оголені дівчата танцювали серед наїдків і фонтанів, що били вином: "Ти ж, Гільгамеш, наповнюй свій шлунок, веселися день і ніч, щодня влаштовуй свята, танцюй і тріумфуй..."

ПРИШЕСТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

У середині III тисячоліття ненависть, що наповнювала міста, нарешті, прорвалася зовні. Почалися війни між шумерськими общинами, війни не на життя, а на смерть. Як не схожі були ці перші війни землеробів на колишні сутички мисливських родів. Міста оточувалися кількома рядами стін із зубчатими вежами і глибокими ровами. Щорічно після збору урожаю ополчення сусідніх міст зустрічалися в кривавих битвах. На поле бою виходили тисячі воїнів; вони шикувалися щільними рядами, виставляючи через щити списи з мідними наконечниками. Мідь, що була раніше рідкістю і прикрасою, стала металом війни і зброєю перемоги. Багаті і знатні одягали мідні шоломи і стискали в руках мідні сокири; вожді-жреці йшли в бій на незграбних колісницях, запряжених ослами. Перед фалангою "мідних воїнів" розсипом бігли голі бідняки - у них були тільки пращі, якими вони метали у ворогів обпалені на вогні глиняні шарики.

Град каменів барабанив по щитах і шоломах; потім починалася жорстока січ, під бойовими сокирами розсипалися щити і тріщали кістки. Полонених не брали; переможені бігли під захист стін свого міста, і починалася облога, яка рідко призводила до успіху: у шумерів ще не було облогової техніки. Простоявши кілька місяців під стінами міста, переможці йшли, щоб після збору урожаю почати все спочатку. Коли місто, нарешті, вдавалося взяти штурмом, починалася кривава розправа: чоловіки, діти, старики, старі падали під бойовими сокирами; вулиці і площі були завалені трупами. Жінок гвалтували і в'язали ременями; їх чекала доля рабинь і наложниць: їм ставало улещувати своїх нових господарів, танцювати і співати для них пісні.

Така було життя в Шумері у середині III тисячоліття до нашої ери. Ущільнення виплеснулося в світ загальною війною, насильством і смертю. Загальна війна, нарешті, відкрила очі людям, і вони усвідомили, що не можна битися за життя поодинці, треба залишити розбрати і згуртуватися пліч-о-пліч, треба бути милосердними до ближнього свого, треба підтримати ближнього, щоб він підтримав тебе. Серед людей з'явилися пророки, які закликали до милосердя і любові; вони показували на небо і стверджували, що їхніми вустами говорить бог. Ймовірно, першим таким пророком, попередником Христа і Мухаммеда, був Енметена з міста Лагаша. Близько 2350 року до нашої ери Енметена проголосив з вершини зіккурату свого храму про початок Великої Справедливості.

Пізніше, коли відшуміли битви і революції, Справедливість стала великим звичаєм Сходу, що увійшов в йо





Реферат на тему: Історія Стародавнього Світу (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.