Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія всесвітня

Демократичні та національно-визвольні рухи в країнах Європи, Азії, Америки 20-го ст. (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Революція 1905-1907 pp. у Росії та її наслідки. 4

2. Піднесення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії 10

3. Революція 1911—1913 pp. у Китаї 11

4. Мексиканська революція (1910-1911 pp.) 14

5. Особливості національно-визвольного руху в Африці 17

Висновки. 19

Список використаної літератури. 20


Вступ

У XX ст. розвинуті країни Європи та Сполучені Штати Америки вступили у стан глибокої економічної Кризи. На цей час завершився процес переростання старого, «вільного» капіталізму у монополітичний капіталізм — імперіалізм.

Настання епохи монополітичного капіталізму загострило усі суперечності у світі і ознаменувалося трьома війнами імперіалістичного характеру — іспано-американською, англо-бурською та російсько-японською, а також новою хвилею революційної боротьби.

Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.

Таким чином революції 1917-1919 pp. в Європі можна охарактеризувати як національні (для Фінляндії, країн Прибалтики, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, південнослов'янських народів, України), соціальні і демократичні (крім вказаних держав, ще для Австрії, Німеччини, Болгарії).

Особливістю революцій стало поєднання їх з міждержавними конфліктами (польсько-українська, радянсько-польська, угорсько-румунсько-чеська війни та ін.) та громадянськими війнами (в Росії та Угорщині).


1. Революція 1905-1907 pp. у Росії та її наслідки

Революція 1905—1907 pp. у Росії була першою революцією імперіалістичної епохи. Суперечності, породжені пореформенним розвитком країни, досягли на цей час особливої гостроти.

Економічна криза 1900—1903 pp. потрясла усю систему російського капіталізму. Вона супроводжувалася масовим безробіттям, погіршенням умов праці робітників, розоренням великої кількості дрібних та середніх підприємців. У величезних масштабах відбувалося розорення селянства. Переплетення монополістичного капіталізму з численними залишками кріпосництва, з поліцейським свавіллям та деспотизмом самодержавства було особливістю суспільного ладу Росії початку XX ст. Найважливіше історичне завдання полягало у ліквідації царизму та його головного оплоту — поміщицького землеволодіння. Прискорила розвиток революційних подій поразка царської Росії у російсько-японській війні.

Революція розпочалася 9 січня 1905 p., коли беззахисні маси маніфестантів, які йшли з петицією до царя, були зустрінуті вогнепальною зброєю солдатів та шаблюками козаків. У цей день було вбито понад тисячу та поранені кілька тисяч чоловік. Для трудящих Росії події 9 січня; стали суворим історичним уроком: була розстріляна віра в царя.

Звістка про розстріл трудящих на Двірцевому майдані у Петербурзі викликала обурення по всій країні. Повсюдно відбувалися страйки протесту. Історія Росії досі не знала такого бурхливого піднесення революційною руху. Лише у січні 1905 р. кількість страйкуючих досягла 440 тис. чоловік — більше, ніж за все попереднє десятиріччя. У Саратові, Києві, Харкові, Катеринославі, Тифлісі та інших містах Росії робітники вийшли з політичними гаслами. Гостра боротьба розгорнулась у Польщі та Прибалтиці. Барикади, вулична боротьба набула масового характеру.

Початок революції в Росії одержав широкий резонанс в усьому світі. Трудящі усіх країн із захопленням зустріли звістку про російську революцію.

Нова хвиля революційного руху охопила Росію влітку 1905 р. У політичних страйках, що почалися у зв'язку із святкуванням 1 травня, взяло участь близько 221 тис. чоловік. Великим розмахом та організованістю відзначався страйк 70 тис. робітників-текстильників Іваново Вознесенська, що продовжувався два з половиною місяці. Для керівництва страйком було обрано Раду уповноважених. Це була одна з перших рад робітничих депутатів у Росії.

Робітничі страйки почали переростати у вуличну збройну боротьбу. Страйк, що розпочався у червні 1905 р у Лодзі, дуже швидко переріс у збройні сутички з військами та поліцією. Революційна хвиля почала розхитувати основну опору царської влади — армію та флот

14 червня 1905 р. матроси панцирника «Князь Потемкии Таврический», обурені нелюдським знущанням ті жорстокістю командування, вбили найбільш ненависних офіцерів і підняли на кораблі червоний прапор. Повсталий панцерник у супроводі міноносця, який приєднавсь до нього, прибув до Одеси, де розпочався загальний страйк. Існувала реальна можливість об'єднання сил робітників та матросів, однак вона лишилася невикористаною.

Уряд підтягував до Одеси війська, а проти «Потемки на» направив ескадру кораблів. Проте моряки ескадрі захоплено вітали повсталих, ескадра не вступила у бій і повернулася до Севастополя. Лишившись без палива води, не маючи зв'язку з революційними силами на березі, команда повсталого панцерника відвела корабель у румунський порт Констанцу і там покинула його.

Зливаючись з боротьбою робітничого класу, солдатів та матросів, розростався і селянський рух. Навесні та влітку 1905 р. він охопив близько п'ятої частини усіх повітів Росії. В Україні відбувалися безперервні страйки сільськогосподарських робітників. Розмах селянського руху привів до створення Всеросійського селянського союзу, установчий з'їзд якого відбувався з 31 липня по 1 серпня 1905 р. у Москві, керівниками якого були обрані ліберали та есери.

Революція загострила політичну кризу в країні. Ліберальна опозиція все відвертіше виступала проти царської влади. Навіть крупні підприємці оголошували себе прихильниками народного представництва. А самодержавство продовжувало політику лавірування, відвернення мас від революційної боротьби дрібними поступками та обіцянками реформ. 6 серпня 1905 р. було оголошено маніфест про скликання Державної думи, підготовлений міністром Булигіним. Виборчий закон забезпечував абсолютну більшість місць у ній поміщикам та великій буржуазії.

Навколо булигінської Думи розгорнулася жорстока боротьба, відбулося розмежування політичних і класових сил. Більшовики обрали тактику активного бойкоту думи, розглядаючи його як засіб дальшого розвитку революції, ізоляції лібералів та залучення селянства, демократичних прошарків міста на бік пролетаріату. Ця боротьба вилилась у всеросійський політичний страйк.

У найбільших політичних та промислових центрах країни страйки переростали у загальні. Особливо серйозним був страйковий рух залізничників. На початку жовтня застрайкували робітники та службовці найбільших залізниць країни, а на 12 жовтня страйкувало вже чотирнадцять залізниць протяжністю до 40 тне. км. Страйковий рух охопив усю Росію. Життя країни було паралізоване. Спроби уряду вдатися до зброї, погроза петербурзького генерал-губернатора Трепова «холостых залпов не давать и патронов не жалеть» змінити нічого не могли.

Загальний політичний страйк, згуртованість та організованість страйкарів, початок справжньої громадянської війни засвідчили, що уряд не має реальних сил для збереження старих порядків. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписав маніфест про «дарування» політичних свобод і скликання законодавчої Думи. Головою Ради міністрів Росії був призначений Є. Вітте,. аби догодити] як російській буржуазії, так і іноземним фінансистам,1 з якими царська влада домовлялася про велику позику] для придушення революції.

У буржуазному середовищі маніфест 17 жовтня зустріли із захопленням. Велика буржуазія та поміщики, організували партію «17 жовтня» («октябристи»), яка зразу ж стала на контрреволюційні позиції. Частина ліберальних поміщиків та буржуазії, а також верхівка! буржуазної інтелігенції створили партію «конституційних демократів» («кадети»). За ними пішла частина міської дрібної буржуазії.

Більшовики закликали робітничий клас, увесь трудящий народ продовжувати рішучу революційну боротьбу до повалення самодержавства.

Одразу після опублікування маніфесту царизм намагався перейти у наступ. Чорносотенна монархічна організація «Союз русского народа» влаштувала у багатьох містах криваві погроми. Чорносотенцями були вбиті більшою вики М. Бауман, робітник-революціонер Ф. Афанасьев та інші борці проти царизму. Кінець жовтня та листопад 1905 р. відзначалися зростаючим піднесенням революційної боротьби. Аграрний рух переріс у справжнє селянське повстання. У Саратовській, Варшавській, деякий пролетарських губерніях було оголошено становище «посиленої охорони». Генерал-губернатори організовувала каральні експедиції.

У жовтні почалися революційні виступи у найбільших морських фортецях Балтики — Кронштадті та Свеаборзі. Побоюючись повстання, власті задовольнили вимоги матросів. Серйознішим було повстання у листопаді і Севастополі. У ньому взяли участь дванадцять суден чорноморської ескадри на чолі з крейсером «Очаков». Керівником повсталих був лейтенант П. Шмідт. Проте єдиного керівництва повстанням не було, боротьба мала оборонний, а не. наступальний характер. Усе це призвело д< поразки. Царським властям вдалося придушити й інші революційні виступи в армії — зокрема повстання солдатів у Києві та Харкові.

Кульмінацією революційних подій 1905—1907 рр. були грудневі збройні повстання. Повстання почалося з Москві. 8 грудня відбулися збройні сутички з урядовими військами. На вулицях міста з'явилися барикади, робітничі райони перейшли до рук повсталих, але центр МІСТІ та основні вокзали лишалися під контролем властей Петербурзька рада, яку очолювали меншовики, не зупинила руху на Миколаївській залізниці. Поїзди з царською гвардією, з надійними військами безперешкодно прибували до Москви. Зосередивши велику кількість війська та артилерії, уряд перейшов у наступ. Найдовше трималися робітничі дружини околиць Москви, особливо Прес-ні. Лише 18 грудня 1905 р. була зайнята цитадель повсталих — Прохорівська мануфактура.

Збройні повстання охопили ряд промислових центрів: Сормово, Перм, Донбас, Красноярськ, Київ, Катеринослав, Самару та ін. Але вони не змогли злитися в одночасне й організоване всеросійське повстання, що було однією з головних причин поразки. Масові репресії зумовили поступовий спад революційного руху. Відступ революції супроводжувався скороченням масштабів страйкової боротьби. За неповними офіційними даними у

1905 р. у страйках брало участь 2863 тис. чоловік, у 1906 — 1108 тис, у 1907 p. — усього 740 тис. Проте в цілому рівень страйкового руху лишався ще досить високим порівняно з дореволюційним періодом.

Робітничий клас неодноразово робив спроби знову перейти в наступ. Політичні страйки відбувалися влітку 1906 р. та навесні 1907 р. Навесні та влітку 1906 р. спостерігалося піднесення селянського руху, причому в окремих районах він навіть перевищив рівень кінця 1905 р. Почастішали випадки відмови солдатів та козаків брати участь у придушенні народних виступів. Влітку 1906 р. відбулися повстання солдатів та матросів у Кронштадті та Свеаборзі; солдатські повстання вибухнули у Середній Азії — Ашхабаді, Ташкенті, Красноводську, у 1907 р.— у Владивостоці. Усі вони були жорстоко придушені.

Царизм переміг. Завершилася революція державним переворотом 3 червня 1907 р. Була розігнана II Державна дума і змінена система виборів до наступної. Це було грубим порушенням маніфесту від 17 жовтня 1905 р., за яким жоден новий закон не міг бути прийнятим без згоди Думи.

Поразка революції була викликана багатьма причинами. Робітничому класові не вдалося домогтися міцного союзу із селянством у боротьбі проти царизму. Селяни Діяли надто неорганізовано, розпорошено. Слабкість, селянського руху позначилась і на армії, переважну більшість якої становили селяни. Армія була головною опорою у боротьбі з революцією. Неодностайними були трудящі маси гноблених націй і народів.

Контрреволюційну роль відіграла ліберальна буржуазія Росії. Полегшили перемогу царській владі й іноземні держави, які надали Росії фінансову підтримку. Укладення миру з Японією у серпні 1905 р. також зміцнило І позиції самодержавства.

Російська революція 1905—1907 pp. мала велике історичне значення. Вона назавжди поховала стару патріархальну Росію, зробила неможливим управління країною без представницьких установ, чим підірвала устої абсолютизму. Крім цього, царизм втратив свою стару патріархальну опору в особі селянства, яке взяло активну участь у революційному русі.

Надзвичайно великим був вплив російської революції на робітничий рух усіх капіталістичних країн, на піднесення національно-визвольного руху у колоніальних та напівколоніальних країнах Заходу і Сходу.


2. Піднесення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії

В період революції 1905—1907 pp. пожвавився національно-визвольний рух у Польщі та Фінляндії, які входили до складу Російської імперії. Найстійкішим і найпослідовнішим борцем за національне визволення був робітничий клас, проте сила цього руху залежала від участі у ньому широких трудящих мас.

Особливо активізувався визвольний рух у Польщі після оголошення царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. Пролетарський рух, що поширився на всі великі промислові центри та залізниці, одержав могутню підтримку у масових страйках наймитів і селянства. Майже всі міста та невеликі містечка охопив «шкільний страйк», учні та вчителі домагалися дозволу на викладання у школах рідною мовою.

У Домбровському вугільному басейні робітники та інші трудящі верстви населення проголосили Домбровську республіку, створивши революційний «Комітет громадської безпеки». Діяли народна міліція та народний суд, власники шахт та заводів сплачували контрибуцію. Однак проіснувала республіка недовго. Царські власті придушили повстання гірників.

Ганебну роль у придушенні національно-визвольного руху в Польщі відіграли так звані «народні демократи» (ендеки), які об'єдналися в партію польської буржуазії та поміщиків. Спекулюючи на гаслі автономії Польщі, ендеки фактично відмовлялися від усіх своїх революційних вимог і домагалися «примирення» польської буржуазії з царизмом на основі маніфесту від 17 жовтня.

Під впливом революційних подій у Росії бойового політичного характеру набрав визвольний рух у Фінляндії. У середині жовтня 1905 р. уся Фінляндія була охоплена загальним страйком. Координував дії страйкуючих Центральний страйковий комітет, що був створений у Гельсінгфорсі (Гельсінкі). Під його керівництвом діяла пролетарська Червона гвардія. Царські власті були паралізовані.

Царизм був дуже занепокоєний тим, що виникло нове революційне вогнище поряд з Петербургом. Сил для придушення революційної Фінляндії не вистачало, і 22 жовтня 1905 р. Микола II підписав маніфест, яким відновлювалася автономія Фінляндії. Фінська конституція, прийнята сеймом у липні 1906 p., була на той час однією з найдемократичніших у світі. Зокрема, за конституцією вперше в Європі жінки одержали право виборчого голосу.

3. Революція 1911—1913 pp. у Китаї

Китайська революція 1911 — 1913 рр. також була безпосередньо пов'язана з першою російською революцією. Проте вона, хоча й мала яскраво виражений національно-визвольний та антифеодальний характер, очолювалася не робітничим класом, а буржуазією. Вождем революції став видатний революціонер Сунь Ятсен.

Китайські революціонери пильно стежили за подіями в Росії, вивчали російський революційний досвід. У самому Китаї вони були свідками, а часто й учасниками боротьби російських робітників на Китайсько-Східній залізниці та російських підприємствах у Північно-Східному Китаї.

У вересні 1905 р. китайські революціонери, що мешкали у Японії, створили об'єднану революційну партію —

«Китайський революційний об'єднаний союв» (Тунмен-хой), до якого увійшли різні антиманьчжурські організації. Політична програма Тунменхоя передбачала повалення маньчжурської династії, відновлення слави й могутності Китаю, встановлення республіки та рівні права на землю.

Наприкінці 1906 р. під керівництвом Тувмонхоя спалахнуло повстання шахтарів у провінції Цзяисі — перший збройній виступ, в якому брав участь молодий китайський пролетаріат. У 1907, 1908 pp. відбулися повстання селян, ремісників, дрібної буржуазії у провінціях Гуандун, Гуансі, Юньнань та Аньхой. Усі вони закінчилися поразкою. У 1910 р. Тунменхой прийняв рішення про ретельну підготовку повстання у провінції Гуанчжоу, яке повинно було стати сигналом до загальнонаціонального виступу.

У вересні 1911 р. у провінції Сичуань почалося велике народне повстання. Одночасно посилилися антиурядові виступи в інших провінціях Центрального Китаю. Сичуанське повстання стало передвісником революції, а її початком — повстання в Учані. 10 жовтня 1911 р. повстали солдати саперного батальйону учанського гарнізону. Вранці наступного дня вони оволоділи ставкою майбутнього намісника, який утік з міста. 11 жовтня керівники повстання проголосили Китай республікою і закликали усі провінції до війни з маньчжурським урядом. Того ж дня революційні війська зайняли Ханьян, а 12 жовтня — Ханькоу.

У містах і районах Китаю повстанці скидали маньчжурську владу і переходили на бік революції. Наприкінці листопада 1911 р. проголосили незалежність вже п'ятнадцять провінцій країни. 1 січня 1912 р. у Нанкіні було урочисто відзначено створення Китайської Республіки і того ж дня Сунь Ятсен офіційно приступив до виконання обов'язків тимчасового президента.

Налякані маньчжуро-китайські поміщики та буржуазія, шукаючи вихід із цього становища, на посаду прем'єр-міністра та головнокомандуючого усіма військами, які діяли проти революціонерів, висунули генерала Юань Шикая. В результаті переговорів з представниками революційних провінцій була досягнута угода про припинення воєнних дій. 12 лютого 1912 р. у Пекіні було оголошено про відречення малолітнього маньчжурського імператора та всієї маньчжурської династії від престолу, а 14 лютого Сунь Ятсен запропонував передати президентський пост Юань Шикаю, щоб уникнути громадянської війни. Це була перемога феодально-поміщицької реакції над буржуазно-демократичними елементами.

Уряд Юань Шикая проводив реакційну політику, яка заохочувалася іноземними державами і, передусім, Сполученими Штатами Америки. У липні 1913 р. діячі Гоміньдана («Національна партія», створена Сунь Ятсеном у серпні 1912 р.) підняли повстання, але війська Юань Дикая придушили його. Сунь Ятсен та інші керівники повстання змушені були емігрувати. Так закінчилася Сіньхайська революція. Плодами самовідданої боротьби народних мас скористалися китайські поміщики та велика буржуазія. Проте китайська революція мала великий вплив на інші країни Сходу — Корею, В'єтнам, Індонезію, Монголію.

У 1905 р. широко розгорнувся антиколоніальний рух в Індії. Він проявився у масовій участі трудящих в національному траурі в зв'язку з поділом Бенгалії, антианглійських демонстраціях, бойкоті англійських товарів та в русі за розвиток національної промисловості і на захист самоврядування.


4. Мексиканська революція (1910-1911 pp.)

Видатною подією у національно-визвольному русі народів Латинської Америки була мексиканська революція, спрямована проти імперіалістичної експансії та феодальних пережитків.

На рубежі XIX та XX ст. у Мексиці панувала реакційна диктатура Порфіріо Діаса. Уряд заохочував проникнення іноземного капіталу, головним чином англійського та американського. Іноземним капіталістам надавалися широкі привілеї. В їхніх руках майже повністю опинилися розробка надр, будівництво залізниць, створення плантацій технічних культур. До 1910 р. селяни були позбавлені більшої частини своїх земель. При цьому усе це демагогічно оголошувалось індустріалізацією країни.

Селянство чинило опір антинародній політиці уряду. У ряді районів воно розпочало збройну боротьбу за землю та волю. Ватажками селянського руху стали Франсиско Вілья та Еміліано Сапата. Піднімався на боротьбу пролетаріат. Проти диктатури Діаса виступили також національна буржуазія та частина поміщиків. Революційні настрої охопили радикальне крило інтелігенції, яке очолив Франсиско Мадеро. 5 жовтня 1910. р. він виступив із своєю політичною програмою, яка свідчила, що ліберали зрозуміли неминучість революції. Він скасував результати президентських виборів, перебрав на себе функції тимчасового президента республіки і закликав мексиканський народ до зброї проти диктатури Діаса.

У листопаді 1910 р. масовий революційний рух охопив величезну територію країни. Мадеро встановив контакт з керівниками селянських загонів — Сапатою та Вільєю. 11 лютого 1911 р. революційна армія Сапати почала наступ на столицю Мексики з півдня, а з півночі вдарили загони Вільї. Почався розпад урядової армії, їі загони капітулювали, і 21 травня була підписана угода між урядом та повстанцями, згідно з якою Діас позбувся влади і військові дії припинялися.

У жовтні 1911 р. Мадеро був обраний президентом республіки. Але він не збирався виконувати свої обіцянки народові, і це призвело до ізоляції уряду. У лютому 1913 р. відбувся контрреволюційний переворот, Мадеро був убитий, владу захопили реакціонери на чолі з генералом Уертою.

Визвольна армія Півдня під командуванням Сапати! та Північна дивізія Вільї відновили революційну боротьбу. Проте селянські ватажки не мали чіткого уявлений про перспективи і мету революції, і ліберали знову оволоділи ініціативою. На чолі лібералів стояв колишній! соратник Мадеро, великий землевласник В. Kappanca. Завдяки перемогам загонів Вільї восени 1913 р. Північна Мексика опинилася в руках прихильників Карранси. На півдні успішно діяла визвольна армія Сапати.

Становище уряду Уерти було безнадійним. Цим скористалися Сполучені Штати Америки. Приводом до інтервенції стала затримка американських моряків мексиканським патрулем військ Уерти. 21 квітня 1914 р. америті канські війська висадилися у мексиканському порту Веракруа.

Інтервенція США викликала у Мексиці могутнє патріотичне піднесення. Карранса направив урядові Сполучених Штатів йоту протесту, засудивши цей акт агресії, і вимагав негайного припинення інтервенції. Мужня позиція мексиканського народу призвела до того, що у липні був скинутий уряд Уерти, а у листопаді 1914 р. американські війська були виведеш з Мексики.

Після повалення уряду Уерти Ф. Вілья та Е. Сапата висунули перед Каррансою вимогу розпочати вирішення соціальних проблем і передусім аграрного питання. Карранса відкинув ці вимоги. Тоді були скликані Національні збори, які позбавили Каррансу верховної влади і обрали тимчасовим президентом Е. Гутьєрреса. Напочатку грудня 1914 р. загони Сапати та Вільї зайняли столицю країни. Однак невдовзі Гутьєррес став на бік Карраиси.

З метою обмеження впливу селянських ватажків Карранса опублікував у січні 1915 р. закон про аграрну реформу, що викликало відхід частини селян від збройної боротьби. Війська Сапати та Вільї змушені були залишити частину великих міст, в тому числі й Мехіко. Обманом і демагогією урядові Карранси вдалося залучити до боротьби з селянськими арміями загони робітників, так звані червоні батальйони. Війська Карранси одержали перемогу над селянами.

1 грудня 1916 р. відкрилися Установчі збори Мексики. Робота проходила в обстановці гострої класової боротьби. Ліве крило зборів домоглося прийняття у січні 1917 р. конституції, що оголосила власністю нації надра, води, гори і ліси і значно обмежила права іноземців. Землі, відібрані у селян, мали бути повернені, встановлювався 8-годинний робочий день, проголошувалося право на спілки та страйки.

Мексиканська конституція 1917 р. на той час була однією з найпрогресивніших буржуазних конституцій. Проте уряд Карранси не збирався її виконувати. Страйки робітників та селянські заворушення жорстоко придушувалися. По-зрадницькому були вбиті вожді Е. Сапата та Ф. Вілья. Таким чином, мексиканська революція не ліквідувала феодальних пережитків і не забезпечила повної незалежності країни, але створила сприятливі умови для проведення прогресивних перетворень.


5. Особливості національно-визвольного руху в Африці

Однією з головних особливостей розвитку національно-визвольного руху в Африці було те, Що на початку XX ст. майже вся Африка була завойована імперіалістичними державами. До 70-х pp. XIX ст. на африканському континенті європейським країнам на лежало 10,8% усієї території. Менш ніж за 30 років (до 1900 р.) володіння європейських держав становили вже 90,4% території континенту. Імперіалістичний поділ Африки був практично завершений. Імперіалісти одер жали широкі можливості розкрадання природних багатств країн, жорстокої експлуатації, нечуваного збагачення.

Перша російська революція та світова імперіалістична війна дали могутній поштовх розвитку національно-виз вольної боротьби в африканських країнах.

Єгипет, окупований Англією у 1882 p., фактично 6ув її колонією. Єдину і до того ж дуже хитку опору колонізаторів становила невелика група аристократів та ком прадорів на чолі із султаном Хусейном Камілем, що був поставлений Англією на престол у 1914 р. 13 листопада 1918 p., через два дні після закінчення світової війни група єгипетських політичних діячів пред'явила англійському військовому комісару вимогу надати Єгиптові повну незалежність. Очолив боротьбу за визволення країни переконаний прибічник незалежності Саад Заглул-паша

Боротьба тривала майже чотири роки. Як і в інших колоніальних країнах імперіалістичний режим виявив свою неспроможність. 28 лютого 1922 р. Англія опублікувала декларацію про відміну протекторату над Єгиптом і проголосила його «незалежним королівством», зберігши за собою ряд прав і привілеїв, зокрема англійський контроль у зоні Суецького каналу. Хоча на цьому етап національно-визвольний рух не досяг кінцевої мети, основи англійського колоніального панування були підірваними.

Наприкінці світової війни Алжир, Туніс і Марокко які араби називали Магріб, тобто «країна Заходу», мали різний колоніальний статус. Алжир був французькою колонією на чолі з генерал-губернатором, Туніс і французька зона Марокко вважалися протекторатами, тут були місцеві уряди під контролем французьких резидентів. Частина Марокко входила до іспанської зони, а місто Танжер — до «міжнародної». Іноземні монополії безмежно панували в економіці Магріба, що створювало нестерпно умови для трудящих мас.

За національне визволення і рівні права боролися на лише трудящі, але й феодали і місцева буржуазія. II було ще однією особливістю визвольного руху в Африці Так, у Алжирі французький уряд зразу ж після закінчення світової війни з метою досягнення угоди з національною буржуазією видав декрет, що відміняв різницю між французами та алжирцями у податках та надавав правлячій частині виборчі права у виборах до органів місцевого самоврядування. Проте державна влада була Б руках французьких колонізаторів. У липні 1922 р. під тиском народних мас уряд Франції був змушений видати декрет про конституційну реформу в Тунісі. 19 вересня 1921 р. була проголошена Незалежна Республіка Ріф, розташована у центральній частині Іспанського Марокко.

Країни Тропічної Африки (Гамбія, Сьєрра-Леоне, Золотий Берег, Нігерія, Конго та ін.) на початку століття були найвідсталішими районами світу. Усі, крім Ефіопії та Ліберії, були колоніями європейських держав. Антиімперіалістичні сили тут ще не сформувалися, національна буржуазія та робітничий клас лише зароджувалися, не було жодних політичних організацій. Але під впливом боротьби проти колоніального гноблення (особливо у Єгипті, Марокко) тут почали визрівати національно-визвольні ідеї, щоправда, вони поширювалися серед мало-чисельного прошарку африканської інтелігенції. Остаточне звільнення Африки від колоніалізму станеться значно пізніше.


Висновки

У 1918-1923 pp. Європу охопив могутній революційний рух, який був викликаний:

- втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання і падіння життєвого рівня;

- загостренням всіх соціальних проблем, масовим невдоволенням;

- розчаруванням в існуючих структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни і забезпечити справедливий демократичний устрій;

- ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-угорської, Османської, Німецької імперій;

- могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів;

- післявоєнним спадом виробництва і структурною перебудовою економік;

- несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи договорів;

- впливом революційних подій в Росії.

Всі ці причини по різному вплинули на країни Європи. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановились диктаторські, фашистські режими.

Революції охопили в основному країни Центральної та Східної Європи. Це пояснюється тим, що країни саме цього регіону потерпіли поразку у війні і тут вкрай загострились національні проблеми.

Під час революцій домінувало прагнення створити демократичні республіки з справедливим соціальним устроєм. Разом з тим у всіх країнах, крім Австрії, були сильними тенденції на користь кардинального зламу не тільки існуючого ладу, а й самого суспільства. Під сильним впливом жовтневих подій в Росії стали висуватись вимоги здійснення соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату в формі влади рад. Але ця тенденція не стала домінуючою.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.





Реферат на тему: Демократичні та національно-визвольні рухи в країнах Європи, Азії, Америки 20-го ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.