Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Зовнішня торгівля України-Русі (реферат)

Зовнішня торгівля була старовинна — про неї яскраво свідчать скарби з так званими куфічними арабськими монетами VIII—XI ст., куфічні від слова Куфи, де прийнято арабське письмо для написів. Знайдено цілі капітали, що їх закопували в своєрідні земельні банки, цебто в землю. Їх, також і наші гривні, розрізували на частини, щоб здобути дрібнішу монету. Монета попадала на Русь або завдяки нашим торговельним зносинам із народами Сходу, або шляхом нападів і безпосереднього грабіжництва перших київських князів, що об'єктом їх було й побережжя Каспійського моря. Але треба до цього додати, що й араби робили те саме: вони, наприклад, завоювали багато міст Хозарії, а потім відкрили там свої ринки. Торговельні шляхи вони прокладали собі оружно, а кожна завойована земля робилася їхнім ринком. Східна частина хозарської столиці Ітіля (на Волзі) була зайнята купцями та їхніми товарами. Столиця Болгарського царства м. Болгари також являло собою центр торгівлі з арабами. А Русь торгувала з Хозарією й Камською Болгарією й через них, а то й безпосередньо з арабами. Арабські письменники й подорожники дають нам чимало цінних фактичних указівок на торгівлю Русі-України із Сходом. Про східну торгівлю оповідає Ібн-Хордадбе (IX в.) — руські купці й торгували в містах по побережжю Каспійського моря, а іноді везли на верблюдах товари і в Багдад. Важну роль відігравали в цій торгівлі Ітіль і почасти Болгарія. В Ітілі, за словами Ібн-Хаукаля, було багато руських купців, що займали там половину міста, вони їздили Доном і через Ітіль у Каспійське море. Арабський подорожник Ібн-Фоцлан оповідає, що він сам бачив русів, як вони приїхали з своїми товарами, але помістилися не в самому місті, а недалеко від нього на побережжі Волги, — там вони лишалися, доки попродавали свої товари (і греки також не пускали русів у Царгород), а продавали вони їх, як видно з цього ж оповідання, за монету — диргеми й динари (диргем = 2/3 динара; золотий Володимира = динару). Масуді доповнює цю звістку тим, що руські купці в Хозарській столиці Ітілі мали навіть свої приміщення. І про русів, і про місце їх перебування точаться спори. Руські купці, про яких оповідає Ібн-Фоцлан, торгували не в Болгарії, а в Ітілі, бо там вони, за свідоцтвом Масуді, проживали. Арабські купці їздили в Київ з товарами. Араби вивозили з Болгарії, Хозарії й Русі мед, віск, хутра, челядь (особливо невільниць), привозили мечі й намисто, металеві окраси, матерії. Арабські письменники малюють нам Русь як область воїнів та купців, капітали яких, за Фоцланом, були дуже великі. Східна торгівля була найширше розвинена в першій половині X ст, після чого настав її занепад у зв'язку з походами київських князів на хозар і болгар і з занепадом Саманідської династії в Туркестані. Важливим доказом розвитку східної торгівлі є арабські монети срібляні (диргеми). Болгари, хозари та євреї виступали в цій східній торгівлі як посередники, але головну безпосередню роль відігравали руські купці, що вивозили князівсько-боярські товари й челядь. Цікаві вказівки монетних скарбів на східну торгівлю. Більша частина монет — це саманідські диргеми міст сучасного Туркестану (Самарканда), Ховарезма, Хіви, Бухари й Шаші (Ташкента) IX—X ст. З болгарами в них була караванна торгівля, а з Ітілем — Каспійським морем, де була хозарська пристань Семендер. Розбишацьким погромом Київської Русі в 944—945 р. Ітіль і Семендер були майже зовсім зруйновані. Болгар через якийсь час підправився. Нарешті треба додати, що зовнішня торгівля захоплювала майже виключно верхні верстви громадянства й не стосувалася інших. Зовнішня торгівля мала зв'язок із внутрішньою остільки, оскільки купці купували головним чином у князів, бояр товари; купували вони їх і у нижчих верств, купували й поза межами України, але в межах федерації, купували привізні чужоземні товари майже виключно вищі верстви, але були й такі товари, що потребу в них відчували й широкі кола громадянства, як, наприклад, недорогі прикраси й скло, а також метали. Вони розповсюджувалися через внутрішній товарообмін.

Центром південної торгівлі було Чорне море. Арабський письменник Ібн-Хордадбе (IX ст.) оповідає, що Русь із далеких слов'янських областей їде в Чорне море, продає там хутра бобрів, чорно-бурих лисиць, а також мечі, і візантійський імператор бере з них десятину. Масуді каже, що Чорним морем ніхто, крім русів, тоді не плавав. Перші київські князі робили походи й напади на Візантію у зв'язку з торговельними справами. Наслідком їх були відомі умови русичів із греками (Олега й Ігоря). За цими умовами виходить, що руських купців приїздило в Царгород багато для торговельних справ вкупі з тими караванами, які описував Костянтин Багрянородний; їх там бувало навіть до кількох сотень, і для них одведено передмістя біля пристані коло церкви Св. Мами. Проживали вони там півроку й одержували від центрального уряду допомогу та забезпечення. Це була, значить, руська торговельна колонія в Царгороді, але вона не проживала там постійно, бо її боявся візантійський уряд. Руські купці, за умовою Олега, мали важливі пільги в Царгороді; торгували безмитно, чим хотіли, одержували місячину — хліб, вино, м'ясо, рибу, овочі, милися в лазнях, на дорогу одержували харчі й корабельні приладдя — якорі, вітрила, вірьовки. Костянтин Багрянородний так оповідає нам про подорож українських князівсько-дружинних купецьких караванів у Царгород. "Човни Русі,— каже Костянтин, — що пливуть до Костянтино-поля, ідуть з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова й Вишгорода. Всі вони пливуть Дніпром за водою й збираються в м. Києві, яке зовуть Сам-батас. А підвладні їм слов'яни, так звані кривичі, лютичі (уличі) та інші рубають взимку на своїх згір'ях (дерево) на однодеревки, обробляють їх, доки розтане лід, а як крига спливе, спускають їх у близькі озера. І як спустять у Дніпро, пливуть тією річкою за водою до Києва, витягають човни, щоб оснастити, та продають русам. Руси ж купують лише кадуби, беруть з своїх старих човнів весла, кочети й інший припас і лаштують нові. В червні місяці вони пливуть Дніпром до В'ятичева (пристань нижче Києва,— Д.Б.) — це місто підвладне Русі. Зачекавши там два або три дні, доки зберуться всі однодеревки, вирушають і пливуть за водою згаданою вже рікою Дніпром. Насамперед наближаються вони до першого порога, який зветься Есупи, що є по-руськи й по-слов'янськи "Не спи". Цей поріг завширшки, як цикапистирій (манеж), а посередині його скелі, круті та високі, вистромлені подібно до островів. Вода, б'ючись об них і кип'ячи, спадає звідти з великим гуком і наводить жах. Пливти посеред нього Русь не насмілюється, але пристають поблизу, висаджують людей на берег, а інші речі лишають у човнах і тоді, пробуючи дно ногами, щоб не вдаритися об камінь, проштовхують жердиками то ніс човна, то середину, то керму. І з такою пильною обережністю переходять вони цей перший поріг між заворотами й берегами ріки. Коли проминуть його, забирають з берега решту людей та знову пливуть і наближаються до другого порога, що звуть по-руському "Ульворси", а по-слов'янському "Острівунінпрах", цебто "Острів порога". І цей подібний до першого, тяжкий і трудний для переходу. Таким чином, переходять і третій поріг, що звуть "Геландр", цебто по-слов'янському "Шум порога". Далі так само великий поріг, званий по-руському "Аіфар", а по-слов'янському "Нея-сить", бо в скелях його гніздяться баби-птиці. Біля цього порога всі човни витягають на берег, вибрані люди виходять стерегти їх і йдуть, пильно вартуючи. Роблять це задля пацинакітів (печенігів). Решта збирають з однодеревок речі, які мали з собою, ведуть невільників в кайданах суходолом шість миль, аж доки перейдуть поріг. Тут ті волоком тягнуть на ланцюгах по землі, ті на плечах переносять свої човни за поріг, спускають їх у річку, кладуть свої речі й знову відпливають. Коли прибувають до п'ятого порога, що зветься по-руському "Варифере", по-слов'янському "Вулнипрах", бо він утворив велике озеро, і знову перепроводжають свої човни через звороти річки, як біля першого та другого порога, і наближаються до шостого, званого по-руському "Леакті", а по-слов'янському "Веруці", цебто "Кипіння води", подібним же чином його переходять. Звідти пливуть до сьомого порога, що звуть по-руському "Струвун", по-слов'янському "Непрезі" — малий поріг, а коли перейдуть його до броду, так званого Крарійського, де переходять херсонити з Русі і пацинакіти на Херсон. Цей брід вширшки як іподром, а заввишки, скільки очі можуть сягнути і скільки сягне стріла, що пущена з сагайдака. Тому на це місце сходяться пацинакіти та нападають на русів, проминувши це місце, вони пристають до острова св. Григорія і приносять свої жертви, бо є там превеликий дуб. Жертвують живих півнів та курей; навколо втинають стріли. Інші жертвують хліб та м'ясо і що хто має, як то є за їхнім звичаєм. Про птиць кидають жеребки, чиїх зарізати, чи з'їсти, чи пустити живими".

Допливають до Лимана до острова Євтерія (Березань), одпочивають, приправляють вітрила, щогли, керми. Далі побіля берега пливуть до гирла Дністра, потім до рукава Дунаю, до самого Дунаю до Варни, — це вже в Болгарській землі, далі до Царгорода. Цим водяним шляхом ходив і син Ярослава Володимир до Дунаю, а звідтіль до Царгорода, коли захоплено в полон багато русі, що викинута була бурею на берег і в Царгороді осліплена. Торгівлю України з Візантією регулювалось умовами її з греками, що вміщені в літопису. В умовах Олега з греками в зв'язку з його вдалим походом на Царгород греки мусили заплатити данину Русі на все військо, що припливло на кораблях; це були човни, де містилося до 40 чол. на кожному човні, з вітрилами й гребцями; крім того, давали місячину на 6 місяців гостям, цебто купцям з Києва, Чернігова, Переяслава, Любеча й інших міст, де сиділи князі під владою Олеговою, включаючи сюди все їм потрібне — хліб, м'ясо, рибу, вино, овочі (включаючи навіть "мов", цебто обмивання в лазнях); але найважливішу пільгу являла безмитна купівля (раніш, здається, за звістками арабів, було мито); давалося все потрібне їм, щоб вони повернулись додому. Даючи такі пільги, греки хотіли, очевидно, поширити свою вивізну торгівлю й обмін продукції своєї обробної промисловості на продукцію руських варварів. Але в цих варварів, або краще сказати — в їхніх вищих верств, була теж потреба мати постійний ринок у Царгороді для своєї сировини. Таким чином боротьба виникла на грунті торговельних інтересів тієї й другої сторони. Що ж до самої боротьби Русі з Візантією, то тут зустрілись два державні типи — стародавня монархія в її розпаді і військовому занепаді й молода князівсько-дружинна Русь, що вже насмілювалася робити свої розбишацькі торговельні напади з метою не лише пограбувати околиці Царгорода, а й на підставі цих військових успіхів здобути собі упривілейоване становище в торговій конкуренції з Візантією. І умова Олегова дала таке упривілейоване становище Русі. В інших питаннях договір ставив обидві сторони в однакове становище щодо челяді, полонених; тут християнська Візантія регулювала ціну челядинця, як усякого бидла й товару, цебто ставилася до рабів, як і поганська Русь; регулювалося тут і спадкоємство обох сторін, допомогу човнам, що їх викидало на берег моря. Ігор плюндрував Візантію й виявив страшенну, хоч і звичайну для тієї доби, жорстокість і жадобу до здобичі. Його воїни нищили побережжя по Понту до Іраклії і Пафлагонії, знищили й полонили всю Нікомідію, спалили пристань. Одних розпинали, інших забирали, декого розстрілювали, вбивали в голови цвяхи, попалили багато церков, монастирів і сіл і позабирали багато здобичі. Греки відбивалися від нападу грецьким вогнем. Щоб помститися за свою поразку, Ігор знов пішов на греків, які пропонували йому згоду й обіцяли дати данину, більшу за Олегову, на що Русь згодилася. Умова Ігорева нагадує Олегову, але в ній ще більш регулюється подробиці й більш на бік греків, ніж Русі. Посли-гості мусять привозити грамоти з їхнім реєстром; хто приходить без купівлі, той не одержує місячини, проживати мусять в передмісті (так було тоді і в Західній Європі), а не в самому місті; не можуть купувати паволок більш, як на 50 зол. кожний; уведено нові карні правила за грецьким і руським законом і уставом. Русь не повинна була робити нападів на Корсунську область і зимувати на острові Етерія; руський князь брав на себе обов'язок боронити Корсунську область од нападів чорних болгар. Цікава вказівка тут на світлих князів, що були під рукою Ігоря, на його послів і гостей, що утворювали умову од імені князя, усіх князів, бояр і від усіх людей Руської землі. Умова Святослава в коротких рисах нагадує умову Ігоря й бере на себе обов'язок захищати Візантію, Корсунь і Болгарську землю. У воєнних і торговельних відносинах Русі до Візантії перемогла врешті Візантія, бо останній напад Ярослава був зовсім невдалий, а торгівля в XI ст. так не розвивалася, як в X ст. Речі торгівлі з греками були такі: з Візантії привозилось на Русь паволоки — шовкові матерії з парчею (арабські письменники називають їх румським дибаджем), золото (золоті мистецькі вироби), виноградне вино й різноманітні овочі (мабуть, виноград і т. ін); з Русі-України в Візантію — хутра, мед, віск і челядь. Про все це згадує літопис, вкладаючи цей реєстр в устав Святослава; такі подарунки робила Ольга Костянтинові Багрянородному, а він їй. Челядь міняли на інший товар. Сюди треба додати ще скляні вироби, яких не вміла заготовляти місцева українська промисловість. Звичайно, що вся оця візантійська продукція йшла на користь вищих верств — князів, бояр, купців. Із скла вироблялось намисто й браслети, що в великому числі трапляються в розкопах українських могил. Товари для експорту, як хутра, були почасти місцевого походження, а почасти й довізні з півночі, де їх купувалось. Торгівля челяддю була дуже розвинена на Русі-Україні; про цей продаж оповідає єврейський подорожник Веніамін Тудельський (XI в.). В Костянтинополі був спеціальний руський ринок, де продавалось українських рабів. Дуже часті війни тих часів давали масу полонених християнської віри, що їх потім перепродували в Царгороді і на сході. Як із цим могла миритися християнська віра, представники церковної ієрархії, християнські князі, не виключаючи й тих, що все згадували про бога, невідомо; очевидно, що матеріальна база була куди сильніша від ідеологічної, християнської, недурно й єврея Тудельського ображало те, що русичі продавали всім народам своїх синів і дочок. Були торговельні зв'язки України з Корсунем, починаючи з старих часів. Корсунські вироби ("предметы корсунского дела") були порівняно з царгородськими другорядні, нагадуючи те, що було і в часи старої грецької колонізації. Але вони були дешевші і тому, що техніка їхня була гірша, і тому, що доставити їх на Русь теж було дешевше, коли порівнювати вироби корсунські з українськими поганської доби, як це зробив колись проф. Завітневич. Було на північному побережжі Чорного моря й українське місто Олеш'є (де тепер Апешки). В ньому проживали гречники, що вивозили звідсіля товари. Візантії належали дві стації, де пробували й українці-купці: Білобережжя на гирлі Дніпра й острові св. Елевтерія (суч. остр. Березань) . Торгівля з Візантією в другій половині XI і в XII ст. не тільки не поширилася, а ще й занепала, і за головну причину цього було те, що шляхи цієї торгівлі, як водяні, так і сухопутні захопив могутній половецький народ, що опанував степи й утворив там Половецьку землю. В Олеш'ї проживали "греки" чи купці, що торгували з греками — "гречники"; це був центр транзитної торгівлі між греками й Руссю; були цілі каравани їх, що назустріч їм виходили князі; з Олеш'я в Галицьке князівство привозили рибу й вино. На Олеш'є нападали й грабували його галицькі князі. Звісток про торгівлю Русі з Царгородом за ці часи майже нема. Є лише вказівка на вивіз із Русі в Царгород заячих хутр. Веніамін Тудельський оповідає, однак, про широкий довіз Руссю челяді в Царгород; це потверджують і інші літературні пам'ятники. Поширилася торгівля з пристанями чорноморськими й дніпровськими — Херсонесом, Сугдєю (Судак). Була безпосередня торгівля й з половцями. Русь купувала в них коней і худобу, а продавала хліб (особливо просо). Торгівля з Західною Європою набула більшого значення в зв'язку з занепадом східної й чорноморської торгівлі. На жаль, дані про цю торгівлю дуже нечисленні й неясні. Найстарша вказівка — це постанова митного статуту початку X ст. про слов'янських купців із Чехії й Русі, що привозили на продаж рабів і коней. Апьбекері наводить уривок з єврейського письменника X ст.

Ібрагіма Ібн-Якуба про сучасну йому слов'янську торгівлю й каже: "Місто Фрага (Прага), збудоване з каменю — вапни, і це найбагатший город із городів своєю торгівлею. Приходять до нього з м. Кракова русь і слов'яни з товарами і мусульмани, і євреї, і тюрки також з товарами й з тканинами (міткалем) візантійськими, а вивозять борошно, олово й рані хутра. Ця сторона найкраща й найбагатша на півночі; далі автор наводить зразки дуже дешевих цін на борошно, ячмінь, і курей та на різні вироби".

XI ст. західні купці проходили через Польщу на Русь, як про це оповідає хроніка Мартина Галла. В Києві були колонії західноєвропейського купецтва. Зв'язок Західної України (Галича, Волині, Київщини) з Західною Європою був дуже помітний. Ярослав помстився Києву тим, що "попрода весь Киев, игумены и попы, и чернецы и черницы латину и гости", щоб викупити княгиню й сина. XII ст. торгували з Киевом Регенсбург, Енс, Відень, як це видно з фактів, що наводить В. Г. Васильевський. Регенсбург в XII ст. мав у Києві торговельну контору, що нею відав регенсбурзький купець Гартвил. Згадується про вози, що на них перевозилося товари на Русь і з Русі, про західних купців, що спеціально провадили цю торгівлю, так званих ruzarii. З України-Русі вивозили на Захід хутра, тканини, посуд, металеві візантійські вироби, овочі й коріння; лише хутра були місцевою продукцією, інші товари йшли, мабуть, з Русі транзитом. Один регенсбурзький монастир збудовано лише завдяки тому, що чернець випросив у київського князя в першій четверті XII ст. в подарунок хутра й привіз їх вкупі з купцями. На Русь привозили з Заходу зброю: згадується в давні часи про зброю франкського виробу: "Слово о полку Ігоревім" нагадує про "шеломи латинські", про "сулиці лядські". Ізяслав у подарунок венгерському королеві дав посуд, одіж, коней, паволоки. Кажучи взагалі, західна торгівля порівняно із східною і чорноморською була невелика, але коли східна й чорноморська в XII—XIII ст. занепадають, західна під впливом ряду факторів мала тенденцію до зростання, і в зв'язку з тим шляхи на захід і Балтику та її пристані починають набувати більшого значення, ніж раніше.

Подивімося тепер, в яких умовах провадилось тоді торгівлю взагалі, які були для неї, за "Руською Правдою", перешкоди. Капіталів було мало, вони зосереджені були в князів, бояр, гостей і церкви. Кредит, як і всюди в середньовічній Європі, не був сталий і розвинений, хоч купці, за "Руською Правдою", користувалися тут з більших пільг, ніж інші стани суспільства. Відсотки були, як у малорозвиненому економічному суспільстві, дуже високі. В старій "Руській Правді" ми бачимо, що відсотки були такі: місячні, за мало днів, за третину року, на рік, річні, коли капітал бралось на кілька років. Про розмір відсотків не говориться, але він був високий, бо на цьому грунті розвинулася в XII ст. князівсько-боярсько-єврейсько-позичкова спекуляція, наслідком якої був погром тисяцького й інших спекулянтів та новий статут про відсотки, що його склав Мономах. Нормальний відсоток був 20, 40, дозволено брати за третину року; коли з кого взято було 60 %, той не повинен був вертати вже і ста, цебто капіталу. Такі самі великі відсотки були тоді і в Європі. За другу перешкоду для розвитку торгівлі були мита. На базарах були князівські митники, що збирали мито з товарів. Митники стежили за приїздом купців по містках. Володимир надав право церкві одержувати з торгівлі десятину — десятий тиждень. Спочатку платили мито грекам, але умова Олега звільнила їх від нього: руські купці могли купувати в Царгороді, не платячи мита, "ни в чем же". Платили десятину руські купці хозарському каганові в Ітілі "на усіх шляхах, на морях і річках". Перешкоди для торгівлі були дуже великі залежно від природи країни й суспільного ладу. Транспорт був дуже тяжкий. Кращими шляхами торгівлі були річки, сухопутні подорожі були тяжчі. Їхати на судах річками за течією було легко, проти — куди важче. Велику перешкоду для човнів на Дніпрі являли пороги, — ми вже знаємо, що треба було і човни, і товар перетягати на плечах, а туди тоді приходили здобичники, що й взагалі постійно грабували купців. Верхів'я річок відділялись одна від однієї волоками, через які також треба було волочити човни на собі. Щоб полегшити переправу через річки, будували мости й греблі. А під час військових розрухів мости навмисно руйнували. Взимку річки замерзали — і можна було їхати лише сухопуттям. Взимку випадали такі глибокі сніги, що мусили повертатися додому. Купецькі валки посувалися дуже повільно: така валка з Курська до Києва йшла три тижні, — значить, проходила по 23 версти в день (од Курська до Києва 480 верстов). Робили напади на купецькі сухопутні каравани половці — і князі збирали великі дружини, щоб захистити їх. 1129 року ляхи пограбували руських купців, що їхали з Моравії. В часи князівської боротьби нищили й грабували на території ворога все майно: реквізували збіжжя, худобу. Починали з купців, як з заможних: новгородців (а серед них, очевидно, і купців) Ростислав посадовив у в'язницю, де їх померло за одну ніч 14 чол.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Н. Рожков "Очерки истории русской культуры", І.

4. В. Г. Васильевский. Древняя торговля Киева с Регенсбургом (Ж. М. Н. Пр., 1888,VII).

5. Д. Ив. Багалей. Русская история. Т. I. 1914





Реферат на тему: Зовнішня торгівля України-Русі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.