Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Внутрішня торгівля в Україні-Русі (реферат)

Торгівля у всіх народів викликається потребою довозу й збуту продукції промисловості, передумовою її розподілу занять, різними формами цієї промисловості. Натуральне господарство, що панувало на Україні, забезпечувало загалом і майже всі основні потреби суспільства: мисливство, бджільництво, рибальство, скотарство, рільництво, садівництво й городництво давали все потрібне людині для споживання, бо вони були розповсюджені майже по всій території Русі-України; і не було тоді такої країни на ній, де б їх не було, а була лише різниця щодо більш або менш сприятливих умов для їхнього розвитку й значення кожного з них серед усіх останніх; природні умови України були навіть, кажучи взагалі, сприятливіші для такого всебічного забезпечення населення, ніж великоруської або білоруської земель, бо, коли, скажімо, неврожаї й голод були досить звичайним явищем у Новгородській землі, Україна, що мала свій родючий чорноземний грунт, була забезпечена з цього боку далеко краще, і потреби в довозі чужого хліба не мала. Те саме треба сказати й про її флору та фауну: Україна не мала потреби в довозі садовини й городини, звірини й птаства. Навпаки, вона мала спромогу вивозити такі лишки цієї своєї продукції, як мед, віск і хутра. Слово "лишки", одначе, треба розуміти умовно: ці лишки нагромаджувалися не серед усього населення, бо воно б, якби могло, і їх спожило. Тут треба розуміти ті лишки, що їх призбирували князі та бояри, з того часу як з'явилася ця влада і як вона обкладала данинами на свою користь підвладне населення, а це й була сировина, що нею почали торгувати князі, бояри й посередники в їхній торгівлі, гості-капіталісти. Інакше справа стояла з єдиним тодішнім мінеральним багатством — сіллю. В протилежність до перших продуктів, солі, що була неодмінною річчю масового вживання, видобувалося далеко менш, ніж була потреба, а до того цей продукт видобували лише в одному українському князівстві — Галицькому, і тому одразу й дуже рано вона мусила зробитись предметом купівлі й продажу, предметом торгівлі, і саме внутрішньої, а не зовнішньої, бо здобувано її на території України.

Бронзовий водолій XII в. Фот. з пам. Харк. археол. музей


 

Київський хрест XIII в. Фот. з пам. Київськ. музей імені Шевченка

Ганна, дочка Ярослава, жінка французького короля Генріха / Портрет її на стіні церкви поблизу Парижа. Киевск. Стар., 1884, кн. 7

Щодо обробної промисловості, то її продукція мала на меті також задоволення масового споживача, і таким споживачем частіш за все був її виробник, хоч були вже й ремісничі організації; очевидно, що за таких умов потреба в чужоземних товарах — коштовніших і вдосконаленіших чужоземних виробах — могла виникнути й здійснюватися у вищих забезпечених класів населення, що могли обмінювати свої нагромадження сировини на ці довізні речі розкоші. Інакше кажучи, зовнішня торгівля і в справі вивозу, і в справі довозу захоплювала не широкі народні маси, а багаті князівсько- боярсько-гостеві верхи й тому не відігравала в загальнонародній економіці такої першорядної ролі, яку їй надавали історики на підставі досить численних про неї звісток як у місцевих, так і в чужоземних джерелах. З появою князівсько-дружинного класу, що обрав своєю професією війну, а не продукційну працю, що, користуючись своєю силою, взяв у свої руки владу й право на додаткову продукцію визискуваного населення й почав призбирувати великі лишки сировини та продавати її в обмін на речі розкоші, які були йому потрібні як для власного свого і своїх військових слуг (отроків), бояр споживання, так і для зовнішнього свого відокремлення від населення, щоб утворити нові символічні форми свого значного походження. Від відвертого, нічим не прикритого грабіжництва дорогих, цінних чужих виробів, що їх зразком може бути в нас на Україні славетний Перещепинський скарб із дорогоцінним срібляним і золотим посудом, датованим VII ст. нашої ери, руські князі й дружинники перейшли до торгівлі, ще, одначе, напівграбіжницької; зразком архаїчної німої торгівлі є опис такої торгівлі між новгородцями й угрою в літопису під 1096 роком: там провадився обмін шкір на залізо; конкретні подробиці про таку торгівлю між камськими болгарами і вессю дає Казвині. Цей суто товаровий обмін без грошей — товар на товар,— очевидно, мав існувати й пізніше між Руссю-Україною та її східними сусідами. Але, взагалі кажучи, в київську добу ми вже бачимо й риночну торгівлю. Обмін товарів провадився, мабуть, можна сказати, лише на ринку."Руська Правда" дає нам низку фактичних указівок на риночну торгівлю; коли хто купить або продасть на ринку краденого коня, худобу або одежу, мусить поставити двох свідків або митника про те, що він купив їх на ринку як некрадене. На ринках-базарах оголошували про втечу холопа, про крадіжку коня, зброї, одягу. Ринок був, значить, таким прилюдним численним зборищем, де оголошувано всі заклики щодо купівлі-продажу, зв'язані з крадіжкою. На торговищі в Києві 1068 року зібралося віче. Це свідчить про те, що ринок був, так би мовити, важливим осередком міста, центром внутрішньої торгівлі. Київ - був видатним торговельним містом. Сучасник Адам Бременський рівняє його через великі розміри торгівлі з Царгородом, — очевидно, що тут перебільшення. Але й другий сучасник, Дітмар-Мерзебурзький, каже, що в ньому було вісім базарів, і місцеві відомості стверджують існування в ньому торговищ — великого Бабиного (на горі) і торговища на Подолі, що був торговельним центром, як пристань на Дніпрі, куди легко було приїхати й привезти продукти на продаж річним шляхом. Розмір ринків був неоднаковий. Взагалі кажучи, ринки були невеликі, бо зв'язані з невеликою округою. Виключно широкі розміри торгівлі були на київських ринках, де були цілі чужоземні торговельні колонії, куди виносили на продаж місцеві вироби, як, наприклад, ченці Києво-Печерської лаври клобуки й панчохи. В Києві були ляські (польські), жидівські (єврейські) і угорські ворота — вказівка на постійне перебування цих народів у Києві, мабуть, з торговельною метою. У всякому разі нам відомо про євреїв, що вони брали участь у київській торгівлі. Київському князеві Святославові, за словами автора "Слова о полку Ігоревім", співали славу німці, угорці, греки й морави. У Києві проживали новгородські купці, що їх захопив Ростислав і звелів посадовити в льох у помсту за сина. Данило Галицький, будуючи нове місто Холм, надавав йому і воєнного, і одночасно промислово-торговельного значення, закликаючи туди, окрім Русі, німців, ляхів і більш за все різноманітних майстрів; нових поселенців зібралося так багато, що вони наповнили двори й навкруги міста, "и бе жизнь", цебто місто відразу набуло промислово-торгового значення. Базарами були й погости — від гостьба — торгівля; погости означали також і церковну площу. Церкви в нас, як на Заході, були зв'язані з торгівлею. Представники церкви й самі торгували. Особливо це було помітно в Новгороді завдяки широким розмірам тамтешньої торгівлі й безпосередньому впливові на неї західноєвропейських торговельних форм.

Місто й його округа становили при тодішнім розподілі Русі на низку автономних областей замкнені в самостійні економічною стороною райони, як це видно з "Руської Правди". За таких умовин, за відсутності єдиного державного центру (найголовніше торговельне місто, Київ, не кажучи вже про Новгород, не був таким державним централізованим осередком) торгівля між областями не була внутрішньою у вузькому значенні цього слова, але все-таки її провадилося, і тому потрібно відрізняти внутрішню торгівлю в межах областей, з одного боку, і їхню торгівлю з сусідніми областями. Очевидно, що багатші області, більш розвинені економічною стороною, могли провадити й більшу торгівлю своєю промисловою продукцією; це залежало також од попиту на цю продукцію з боку сусідніх і дальших областей. Новгородська область, наприклад, змушена була купувати за неврожайних років хліб у сусідів — з Ростово-Суздальської землі, а то й довозити його навіть із далекої Київської області, що значить — вивозила свій хліб на північ і годувала ним новгородців. Для торгівлі мали велике значення торговельні шляхи. Шляхи тоді були лише натуральні, або водяні, або суходільні, чим більш було шляхів у межах області, а також і тих, що зв'язували її з сусідніми областями, тим більший міг бути й товаровий обмін. Особливе значення для нього мали водяні шляхи — річки. Візьмімо, наприклад, Київську землю з найбільшим числом шляхів. Головною водною артерією країни тут був батько-Дніпро з його вітками. Дніпро зв'язував Київщину з такою далекою північною областю, як Новгородська. Славетний шлях "із варяг у греки" зв'язував Балтику з Чорним морем, і це надавало йому, а значить, і Києву міжнародного значення; каналів тоді не було, але їх замінювали річні волоки, через які човни волочили з річки в річку. Спочатку мали майже однакове значення обидві частини цього шляху: і од Фінської затоки до Києва, і од Києва до Дніпровського гирла і далі Чорним морем до Царгорода, і треба думати, що проклали цей шлях уперше варязькі і новгородські дружинники та гості, що одночасно бували іноді і в ролі дружинників і гостей; згодом набула більшого значення південна частина цього шляху, що зв'язувала українські землі водозбору Дніпра з південними. Але в цьому вже була роль Дніпра для зовнішньої торгівлі, що про неї ми скажемо далі. Що ж до значення його для торгівлі власно Київщини з сусідніми областями, то тут треба зауважити, що він і його допливи, як Стугна або Рось та інші невеличкі річки, а також і численні та многоводні річки й озера північної частини Київської землі — Полісся, сприяли розвиткові товарообміну в межах Київщини. Згадаймо, наприклад, що човни-однодеревки добувалося для Київських торговельних караванів саме в Поліссі. Дніпро зовсім не був перепоною для промислово-торговельних зносин населення Правобережжя й Лівобережжя, бо для послуг його були не лише човни, а й мости та греблі по невеличких річках; літопис згадує про такі мости й греблі. Доказом того, що Дніпро не роз'єднував населення Право- і Лівобережжя та що економічні зв'язки були сильніші від етнографічних і політичних меж, е те, що хоч межею полян і сіверян, а потім Київської й Сіверської замель, був Дніпро, одначе, київські поселення ми бачимо й на лівому березі Дніпра. Доплив Дніпра Десна зв'язувала Київську область із сусідньою Чернігово- Сіверською, а Прип'ять з її допливами з Волинською й Болоховською землями. Здається, що був ще один торговельний водяний шлях із Дніпровського допливу Самари волоком у Калміус, що вливався в Азовське море. Київську область перерізували й суходільні шляхи, про які згадують джерела. Нам відомо, що валки з купцями й товарами йшли з Курська до Києва, і з одною такою валкою прийшов у Київ чернець Феодосій. Правда, проф. Рожков гадає, що це були товари, що їх призначалося для чужоземного ринку, але джерело не каже нам, для якого ринку везли ці товари, і, не заперечуючи зовнішнього ринку, бо, справді, Київ був центром і транзитної торгівлі з Візантією, можна все-таки гадати, що тут були й товари, що їх призначалося на продаж і в Києві, що був одночасно й самостійним торговельним осередком. Це був тракт північно-східний. На захід один шлях ішов на Білгород, Вздвижень і далі на Волинь; другий — на півден. захід на Звенигородку, Васильків і в Галицьку землю. Літопис називає ще 3 торговельні шляхи: Грецький, Солоний і Залозний, вони вели з Піддніпрянщини на південь і східний південь: Грецький — Дніпром до Криму й Царгорода, Залозний — також спочатку Дніпром і відхилявся, на думку одних (М. С. Грушевського, Д.і. Багалій), на східний південь — в Подіння, на думку ж Арістова, він ішов Дністром в Наддунав'я; Солоний — на думку одних, до Солоних озер у Криму, на думку інших, до Коломийських соляних промислів у Галицькому князівстві. На жаль, літопис не дає нам указівок на певний напрямок цих шляхів. Він дає лише три замітки про них: оповідає про всіх їх одночасно, немов зв'язуючи їх територіально, зв'язує їх із територією Половецького степу й називає дідівськими, споконвічними. Грецький шлях — це старий шлях "із варягу греки", Залозний вів до Азовського моря, до колишньої Тмутаракані, і Солоний — також до Азовського моря, до Геничеських і Бердянських соляних озер, і нині тримаюся цієї самої думки; двома останніми шляхами користувалася головно Чернігово-Сіверська земля, одначе, вкупі з Київською. Цього не досить: цими трьома шляхами, очевидно, користувалися в міру потреби й інші українські землі, тому ідея Київського князя захистити їх від половців мала таке співчуття серед усіх українських князів.

Внутрішня торгівля в інших областях повинна була бути більш обмеженою, ніж Київська, але все ж була досить помітна, особливо по таких країнах, що виділялися своєю продукцією й природними багатствами. До таких земель належить Чернігово-Сіверська, а це доводиться тим, що другорядне місто її, Курськ, висилав, як ми бачили, цілі купецькі валки з товарами в Київ сухопуттям (від Курська до Києва вони йшли 3 тижні, — це нагадує нам чумацькі валки пізніших часів). Чернігівсько-сіверські князі славилися своїм багатством, і це свідчить також про багатство країни й населення, яке вони широко експлуатували. Особливо великі фонди давало князям господарство, частину багатства вони переховували в "товарах" , що завжди були і в їхніх таборах, другу частину мусили продавати. Взагалі Чернігово-Сіверську землю треба поставити зразу за Київською і її економічним, і її політичним, і її культурним значенням. Доказом значного розвитку цієї торгівлі є розвинена в ній грошова система, навіть з місцевими особливостями, і знахідки грошових скарбів. 1852 року на полі біля Ніжена (Уненеж) знайдено в глиняному горщику скарб із 200 срібляних монет; частина їх, як це звичайно бувало, прилипла до рук, але решту відіслано в Київський мюнцкабінет, і його вчений консерватор Волошинський, вивчивши їх, дійшов до висновку, що це руські монети Володимира І, Ярослава І, Святополка, Володимира Мономаха й Георгія і, значить, охоплюють часи з кінця X до половини XII ст. На території Чернігово-Сіверської землі знайдено багато чужоземної монети й нарешті гривні-гроші, але не карбовані, а литі з срібла в півфунта вагою. Ті гривні, що їх знайдено на Чернігівщині в Новгород-Сіверському повіті, являють собою своєрідний тип і посідають середнє місце між київськими й новгородськими . Згадаймо, що Чернігово-Сіверська земля мала щільний зв'язок із Тмутараканню, що могла бути її колонією. Є літописна вказівка на те, що в XII ст. гості йшли з Половецького степу на pp. Ворскло й Хорол, що були в межах Переяславського князівства. Великими багатствами славилися й західні князівства — Галицьке й Волинське. І там також мусила розвинутися торгівля. Ярослав Галицький будував нові міста й закликав чужоземних ремесників.

Ще й інші, більші, заходи з цього боку робив Данило Галицький. Галичина стояла вище за Волинь і числом міст. У ній було багато міст, серед яких визначалися Львів, Холм, Коломия. Жваву торгівлю проваджено Дністром: човни плавали по ньому до Олеш'я, що стояло на нижньому Дніпрі; назад у Галич купці везли рибу й вино. Від Дніпровського гирла човни з товаром пливли до Дунаю, де ми їх бачимо в половині XII ст. й де було м. Малий Галич. Але головною річчю Галицької торгівлі була коломийська сіль. З "Печерського Патерика" бачимо, що вся Україна купувала коломийську сіль. У Волинській землі перше місце посідав Володимир, що дивував у XIII ст. угорського короля; той сказав, що такого міста він не бачив і по німецьких країнах; очевидно, він виріс від промисловості та торгівлі. Волинська й Галицька землі були зв'язані торговельними зв'язками з Західною Європою — вони були авангардом України на Заході. З Заходом їх зв'язували тісні політичні й культурні зносини та впливи, — це був авангард Європи на Україні. Очевидно, що наведені нами факти про внутрішню торгівлю українських земель випадкові — насправді їх було незмірно більше, бо літопис мало цікавився даними економічними — але вони, гадаю, дозволяють нам внести коректив у думки попередніх істориків про стан внутрішньої торгівлі в обласній Русі-Україні. Проф. Рожков не згоджується, наприклад, із проф. М. В. Довнар-Запольським про досить розвинену внутрішню торгівлю на Русі взагалі і зв'язує її бідність з натуральним характером господарства, кажучи, що торгівля на Русі X—XII ст. виявилася головним чином у продажу невеличкої кількості продуктів на сусідньому базарі. Для доказу цього проф. Рожков аналізує поняття "свода" в "Руській Правді", коли можливо було йти лише до третього "свода", хоч все ж третій "свод" виходив з міста в округу, що тяглася до міста, і не можна буде виходити з ним за межі чужої області. Але хіба це доводить заборону продажу товару в іншу область? Очевидно, що ні: це обмеження території "свода" для розшуку втраченої речі зроблено в інтересах позовника, щоб йому не розшукувати свою річ без кінця й краю; що ж до переходу в іншу область, то тут існувало вже своє право немов в іншій державі. Висновок же проф. Рожкова, що торговельні зносини з областями траплялися дуже рідко, не має за собою підстави. Другим доказом ізольованості місцевих ринків виставляється великість відсотків у позиках, що вказує на дорожнечу капіталу. Відсотки справді були високі, та й не могли бути низькими за небезпечних умовин повернення капіталу. Згадаймо про те, яке небезпечне було становище купців-капіталістів у міжкнязівських усобицях, коли й невеличкі в спокійні часи гарантії касувалося не раз. По-друге, торговельний оборот сам собою давав уже великі відсотки зиску. По-третє, не треба забувати, що відсоток значно підвищувався в часи спекуляцій, так що треба було видати окремий закон "о резех" (за Володимира Мон.). І нарешті, товарообмін за панування в ті часи натурального господарства — і це особливо стосується до продуктів масового користування, особливо сільськогосподарчих — і не потребував помітних коштів, бо мав характер товарового обміну; очевидно, робилося те, що в деякій мірі робиться й тепер на наших ярмарках і базарах, де селянин не бере з собою грошей на базар, а везе борошно і, продавши його, купує на виторгувані за нього гроші потрібні йому вироби міського ринку; як і навпаки, у цьому й був товарообмін між селом і містом: на міський ринок привозили, крім збіжжя, і худобу, і коней, і т. ін. Третім доказом проф. Рожкова, як він каже, панування натурального господарства є його висновки щодо монетної системи. Ми також визнаємо панування в ті часи натурального господарства. Але ми не можемо, одначе, заперечувати в ті часи розповсюдження грошей і не лише як прикраси. Проф. Рожков, очевидно, помиляється, коли каже, що "иностранная монета ценилась главным образом как украшение, а не как меновое орудие". Припускаємо, що диргеми, як це ми бачимо в салтівських розкопах, іноді були прикрасами для покійників і мали ритуальне значення. Але взагалі це були гроші і на Україні, за які можна було купити східні товари і які руські купці одержували від хозарських і булгарських за свої хутра. Хіба для прикрас збиралося ті великі скарби диргемів, що їх величезну кількість (і то випадково) ми познаходили на Україні? Сказавши далі про далеко більше значення в торговельних зносинах візантійських солідів (з чим не можна погодитися, бо вони трапляються в нас відносно дуже рідко), проф. Рожков говорить, що основною монетною одиницею на Русі X—XII в. стала гривня. "Але, — каже він, — коли вона була не карбованою, а ваговою одиницею, то хоч вона поділялась на дрібніші частини, але, як вісова, не мала розповсюдження і свідчить про те, що торгівля була мізерна". Що гривня була основною монетною одиницею, це правильно — вона була переходовою формою до карбованої монети, і її дуже легко було робити з срібла і навіть срібляних виробів — але доказів того, що вона не була розповсюджена, немає; радше навпаки: коли області виробили різні форми її, це свідчить про її розповсюдженість.

В. О. Ключевський надавав величезного значення торгівлі Київської Русі й торговельному рухові Дніпром. "Господарське життя слов'янського населення, — казав він, — визначалось Дніпром, що прорізував цю країну з півночі на південь. Що річки були тоді найкращі шляхи, Дніпро був головною господарською артерією, битим торговельним шляхом для західної частини нашої рівнини. Його водозбір захоплював її; завдяки цьому Дніпром з незапам'ятних часів ішов великий торговельний рух, що початок йому поклали греки. Дніпро з його припливами став для східних слов'ян за могутню артерію народного господарства, втягнувши їх у складну торгівлю, що провадилася тоді в південно-східному кутку Європи. Своєю нижньою течією й лівими припливами Дніпро потяг слов'яно-руських поселенців до чорноморських і каспійських ринків. Ця торгівля спричинювала розробку натуральних багатств їхньої країни. Хутра й мед і були основні речі цієї зовнішньої торгівлі. Лісовик-мисливець і бортник — це найраніший тип слов'яно-руського народного господарства. Посередницьку роль в цій торгівлі відігравали хозари. Внаслідок успіхів східної торгівлі слов'ян заснувались торговельні міста на Русі. Коли вони виникли, невідомо, але за часів утворення Київської держави більшість їх являла вже значні поселення. А постали вони завдяки успіхам зовнішньої торгівлі, більшість лежала по лінії Варязького шляху. Цей процес В. О. Ключевський уявляє собі так, що торгівля захопила перших поселенців, які жили дворами, — і тоді постали центральні міста як пункти промислового обміну (хутра, мед), — це були "погости" — місця гостьби.

Дрібні селянські поселення тяжіли до більших і міцніших торговельних центрів. З цих останніх, що були за посередників між тубільними промисловцями й чужоземними ринками, і виросли торговельні центри по Варязько-Дніпровському торговельному шляху. Ці міста зробилися торговельними осередками і головними складовими пунктами для утворених біля них промислових округ. Визнаючи важливе значення зовнішньої торгівлі городів Варязького шляху з Києвом на чолі і давність їхнього походження, також і зв'язок її продукції з погостами — осередками відомих нам князівських полюдій, ми не можемо, по-перше, визнати за доведене перетворення погостів у торговельні міста, як звичайне явище, а по-друге, зв'язати й саме походження міст виключно з торгівлею, як це робить В. О. Ключевський, — торгівля була лише єдиним і то не постійним фактором, а поруч з ним часто незалежно від нього ми бачимо інші фактори, як князівсько-дружинна організація, як військова охорона самих міст і окружного населення. Нарешті, однодвори - звіролови являли тут не активну, а пасивну силу, що давала хутра та мед як данину князеві й дружині, що також були купцями-посередниками примітивно торговельної держави в Київській Русі. Підтримують думку про дуже важливе значення торгівлі в Київській Русі й інші нові автори, як Мельгунов (в "Очерках по истории русской торговли", 1905), Бутенко ("Краткий обзор русской торговли", 1911) і Мілюков ("Очерки по истории русской культуры"), торгівля, — кажуть вони, — дала розквіт Київській Русі, вона зробилася потребою суспільства, надала, правда, на короткий час, блискучості півдневі.

З українських істориків особливо підтримує думку про широкий внутрішній товарообмін проф. М. В. Довнар-Запольський, правда, в праці, що стосується народного господарства усієї Русі. Він звертає увагу на те, що слов'яно-руси, переселяючись із Карпат, захоплювали не чорнозем, придатний до рільництва, а ліс (на півдні не було стільки звіра, як на півночі), придатний для звіроловства. Але зауважимо, що коли брати українські племена, то цей висновок на них не поширюється, бо на Україні переважно був чорнозем, придатний для хліборобства, хоч і тут було немало звіра по лісах. На підставі монетних скарбів і археологічного інвентаря М. В. Довнар-Запольський визначає широкі розміри східної торгівлі. На скарби куфічних монет був особливо багатий Дніпровський шлях, Київ і Київська губ., Чернігівська, Харківська, Курська, як це довів Савельев. Переходячи до оповідань арабських письменників, М. В. Довнар-Запольський на підставі відомостей Масуді й Ібн-Фоцлала малює постійне перебування руських купців у столиці Хозарії Ітілі, де вони мали свого суддю, їхні багатства, великий попит на дорогі хутра, що були в моді при дворі каліфів. Арабські й перські купці довозили в Русь речі розкошів і прикрас, хоч їхній довіз був значно менший від руського. Це доводить велика кількість у нас скарбів із куфічними монетами. М. В. Довнар-Запольський звертає увагу на назви речей, що перейшли із східних мов. Арабська торгівля, почавшись у VII в., перервалася наприкінці XI ст. в зв'язку з розпадом каліфату й безпосереднім зв'язком Західної Європи з передньою Азією за часів хрестових походів. Історію торгівлі Русі з Візантією пр. Довнар-Запольський поділяє на дві доби: ранішу — Корсунську і пізнішу — Царгородську. Окрім сходу й Візантії, Русь торгувала і з заходом. Візантійська торгівля занепала в половині XII ст. Візантія в часи хрестових походів поширила свої торговельні стосунки з Західною Європою. Нарешті М. В. Довнар-Запольський робить спробу скористуватися, щоб визначити речі торгівлі, з інвентаря могильних знахідок, що серед них ми бачимо вироби східного й візантійського стилю. Окремий розділ М. В. Довнар-Запольський присвячує внутрішній торгівлі; тут він обстоює широту внутрішнього обміну, бо речі зовнішньої торгівлі, як це видно з могильного інвентаря й історичних даних, проходили всюди через міські ринки. У висновках Довнар-Запольського є перебільшення, особливо коли він каже, що речі зовнішньої торгівлі проходили всюди на внутрішні ринки, — на цих ринках руські купці, на нашу думку, скуповували товари на продаж на закордонних ринках, а не продавали дорогі східні й візантійські товари. Щодо внутрішньої торгівлі, то він сам каже, що даних для неї дуже мало й вони випадкові, і в своєму широкому узагальненні про широкий внутрішній обмін він спирається переважно a priori на широкий розвиток зовнішньої торгівлі.

Проф. В. В. Святловський виступив 1914 року з дослідженням на 350 сторінок, надрукованим у "Научных Зап. Ист.-Фил. Фак. Петербургского университета" під назвою "Примитивно торговое государство, как форма быта", де обстоює свою теорію про Київську Русь, як примітивно торговельну державу. Першу частину присвячено давньоруським грошовим системам і спеціально гривням, другу — торгівлі Київської й Північної Русі, третю — загальному характерові староруського господарського укладу. Зразки таких типів він бачить і в греко-римські часи, і в середньовіччя. Такий тип характеризує собою і київські дофеодальні часи, і час занепаду його був час зародження російського феодалізму. І це зрозуміло: на київському міжнародному торжищі сходилися торговельні шляхи всього східноєвропейського світу. І він описує ці шляхи й речі торгівлі; в Києві на цьому грунті розквітає своєрідний капіталізм примітивно торговельної держави. Це не слов'яни північного сходу, а купці, майстри й промисловці. Грошові відносини й гроші доходять до глибин народного життя, і Київська Русь увіходить у сферу впливів світового ринку. Всюди на Русі ми бачимо торговельні центральні міста. Автор наводить приклади, коли нагромаджувались великі капітали в князів і бояр, монастирів і купців. Держава охороняла ці капітали й високі відсотки. Рівень народного господарства був високий. Торгівлі допомагали тодішні сприятливі умови світового ринку.

Переходимо до істориків-марксистів. Схема Н. Рожкова в еволюції й розвитку народного господарства така. "Господарський розвиток кожної країни починається пануванням натурального господарства, коли панує добувна промисловість і скотарство". Далі еволюція господарського розвитку може відбуватися двома напрямками: в одних країнах панує зовнішня торгівля для вищих класів суспільства з рівновагою добувної промисловості й сільського господарства в масі населення, в інших панує рільництво; і там, і там це робиться на тлі натурального господарства. Схема еволюції руського города й ролі торгівлі у М. Н. Покровського інша. Він виклав її в розділі третьому першого тому своєї "Русской истории". Спочатку М. Н. Покровський нагадує, що Русь X в. уявляли чужинці як країну "городів" і торгівлі. Але середньовічна торгівля мала дуже обмежені розміри — панували дрібні крамарі типу "коробейников". Серед товарів головну роль відігравав живий товар — раби що їх здобувалося силою; торгівля мала розбишацький характер. Торговельні склади — це князівський табір. Первісне ядро міста являли купецькі роди, а біля них скупчилося багато дрібного люду — робітників і ремесників. Маса населення в Києві була озброєна. Мешканці міст, що їх збудував Олег, брали данину з околишнього населення й поверталися знову туди із здобиччю. Міста з стації купців перетворилися в великі центри. Князь тут був найманим охоронником города, а в селі хазяїном-вітчинником. Гору взяло село північно-східної Русі над городом у Київській Русі; вона збідніла переважно внаслідок князівсько-боярсько-купецької експлуатації; села були "из'ехани" остільки, що більше ні з кого було брати челяді й данини; останнім диким племенем були в'ятичі, коли князі прожили вже все готове. 1169 року Київ розграбовано — городські республіки занепали, і гору взяло натуральне вітчинне господарство в селі. Городська Русь розклалася. Остаточний удар їй завдали татари. Другий факт — занепад закордонної торгівлі, особливо важливу роль відіграло тут захоплення Царгорода 1204 року хрестоносцями лицарями. Варязький шлях тепер не мав виходу в Царгород, натомість постали нові шляхи, зв'язані вже з Балтикою, а на північному березі Чорного моря охазяйнувалися венеціанці. Треба, однак, додати, що й М, Н. Покровський визнає силу за тими причинами занепаду Київської Русі, що "їх так талановито, — каже він, — змалював В. О. Ключевський". Треба сказати, що схема М. Н. Покровського має силу для всієї Русі.

Дуже яскраво в ній охарактеризовано тодішню розбишацьку торгівлю, але торгівля Русі з Візантією мала інший характер. Викликає сумнів і занадто рішуча протилежність щодо данин городського й сільського населення, про яку говорить М. Н. Покровський; досить нагадати собі, що в Деревлянській землі, наприклад, данину мусили платити мешканці Іскоростеня нарівні з мешканцями сіл: і тих, і других однаково грабував князь Ігор і його дружинники; і до речі буде додати, що мешканці Іскоростеня були такі самі хлібороби, як і селяни Деревлянської землі.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Н. Рожков "Очерки истории русской культуры", І.

4. В. Г. Васильевский. Древняя торговля Киева с Регенсбургом (Ж. М. Н. Пр., 1888,VII).

5. Д. Ив. Багалей. Русская история. Т. I. 1914





Реферат на тему: Внутрішня торгівля в Україні-Русі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.