Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Відповіді на питання з предмету "Українська історіографія" (шпора)

3. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ФАКТ

4. СУЧАСНІ ІСТ. КОНЦЕПЦІЇ УКР. ВЧЕНИХ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ В НИХ ДОСЯГНЕНЬ СВІТОВОЇ ІСТ.НАУКИ.

5. «ЛІТОПИСНИЙ ПЕРІОД» 11-13 СТ.

6. ГАЛИЦЬКО - ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС

7. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ СУСІДНІХ УКРАЇНІ ЗЕМЕЛЬ 11-13 СТ.

8-9. ЗАХІДНОРУСЬКІ ЛІТОПИСИ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДОБИ.

10. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ ДРУГОЇ ПОЛ. 16-ПЕРШОЇ ПОЛ. 17 СТ.

11. ЗМІЦНЕННЯ ЛІТОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ ТА ПОШИРЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 16 – ПЕРША ПОЛ. 17 СТ.)

12. ПОЛЕМІ́ЧНА ЛІТЕРАТУ́РА

13. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В ГУСТИНСЬКОМУ ЛІТÓПИСІ

14. РЕГІОНАЛЬНІ ЛІТОПИСИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.

15. ІСТОРІЯ БОРОТЬБИ УКР.КОЗАЦТВА З ТУРЕЧЧИНОЮ, КРИМОМ І ПОЛЬЩЕЮ У МЕМУАРАХ ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 17 СТ

16. МЕМУАРИ 16-17 СТ. ЯК СВОЄРІДНИЙ ВИД ІСТОРИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

17. БОРОТЬБА УКР.НАРОДУ ЗІ ШЛЯХЕТСЬКОЮ ПОЛЬЩЕЮ...КІНЦЯ 16-ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.

18. «ХРОНІКА З ЛІТОПИСЦІВ СТАРОДАВНІХ» ФЕОДОСІЯ САФОНОВИЧА.

19. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ

20. ІСТОРІЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ У ТВОРАХ ГРАБ'ЯНКИ І ВЕЛИЧКА.

21. ІСТОРИЧНІ ХРОНІКИ І РЕЄСТРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.

22. КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ АВТОНОМІСТИЧНІ ІДЕЇ В ІСТОРИЧНИХ ТВОРАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.

23. ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРІЇ ЗАПОРІЖЖЯ В ДРУГІЙ ПОЛ. 18 СТ.

25. ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В МЕМУАРНІЙ ЛІТЕРАТУРІ 18 СТ.

26. УКРАЇНСЬКА АРХЕОГРАФІЯ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ 18 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.

27. ГАЛИЦЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (кін. 18 – поч. 19 ст.)

29. ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЗУБРИЦЬКОГО.

30. НАЦІОН. ІДЕЯ ТА ЇЇ БАЧЕННЯ В ТВОРЧОСТІ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ»

31. Бантиш-Каменський та «Історія Малої Росії»

32. Історичні дослідження Я.М.Марковича та О.М.Марковича.

33. "Історія Малоросії" М.А. Маркевича.

34. Опрацювання і видання О. Бодянським праць з укр. історії. Власні істор. твори.

35. Історія Запоріжжя та Слобідської України у творах І. І. Срезневського.

36. "Історія Русів".

37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

39. М.Костомаров (основні твори, народницький напрямок в історіографії).

40. Праця М. Костомарова «Дві руські народності»

41. Етнографічні та літературні роботи П.Куліша початк. періоду творчості.

42. Історія козацтва, міщанства та шляхетського стану у творах Куліша.

44. Галицька історіографія історії України другої пол. ХІХ ст..

45. Історична концепція В.Антоновича.

46. «Київська школа» В.Б.Антоновича.

47. Вплив М. Драгоманова на розвиток укр. іст. думки.

48 Історичні праці О. Лазаревського.

49. Журнал «Кієвская Старина»

51. Діяльність НТШ у Львові.

52. «Іст. українського народу» О. Єфименко.

53. Д. Яворницький – дослідник іст. запор. козацтва.

54. Початок наукової праці М.Грушевського у Львові.

55. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.

56. М.Грушевський – дослідник історії КР.

57. Історія українського козацтва у концепції М.Грушевського.

58. Погляди Грушев. на укр. іст. ХІХ-ХХ ст.

59.Історична школа Грушевського. На рубежі ХІХ–XX ст.

61. ДОСЛІДЖ. ІСТ.УКР. В ЗАРУБ. ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ -П.ТРЕТ.ХХ СТ.

62. Державницький напрямок в укр..історіогр.

63. Історичні погляди В. Липинського.

64. Історія Галичини у творах С.Томашівського.

65. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917р. І ПЕРСПЕКТИВА ІСТ. ДОСЛІДЖЕНЬ.

67. Діяльність ВУАН.

68. Матвій Яворський та його школа.

69. Дмитро Іванович Багалій.

71. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 20-30 – ТІ РР.

72. ІСТОР. ТВОРИ І. КРИП'ЯКЕВИЧА.

73. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (40-60-ті рр.)

74. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У 70-80-Х РР.

76. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 80-90-Х РР.

77. НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У НАУКОВИХ ТА НАВЧАЛЬНИХ ІНСТИТУТАХ ЛЬВОВА.

78. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЕМІГРАНТСЬКИМИ ВЧЕНИМИ у 20-30р

79. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ УКР.ДІАСПОРИ (40-70-ТІ РР.)

80. СУЧАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАРУБІЖНИМИ ВЧЕНИМИ.

 

54. Початок наукової праці М.Грушевського у Львові.

Михайло Грушевський (1866-1934) посідає виняткове місце у вітчизняній історіографії. Його можна назвати найвидатнішим істориком України.

Народився майбутній історик та політичний діяч у Холмі, де його батько викладав у гімназії. Проте від 1869 р. жив на Кавказі, куди Грушевський - старший переїхав, отримавши посаду директора народних шкіл. У 1880- 1886рр. Грушевський навчався у Тифліській класичній гімназії, а в 1886-1894 рр. - у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Тут він розпочав свою наукову працю під керівництвом В.Антоновича, провідного українського історика і громадського діяча.

Визнання і слава великого дослідника історії України до вченого прийшло у столиці Галичини, старовинному Львові, де у 1894- 1913 рр. М.Грушевський очолював університетську кафедру української історії. 12 жовтня 1894 р. М.Грушевський виголосив у Львівському університеті вступну лекцію, у якій виклав своє кредо історика: "Народ - єдиний герой історії. Зрозуміти його бажання й ідеали – це і є мета нашої історії".

М. Грушевський, посівши кафедру, сім семестрів підряд (1894-1897) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. Тут і зародився задум написання великої фундаментальної праці "Історія України-Руси". Готуючись до її написання, вчений зібрав колосальну силу джерел, аналітично осмислив праці попередників, створив свою схему, упродовж 1897-1898 рр. завершив І том і наприкінці 1898 р. видав його. З цього року й почали виходити по черзі томи "Історії України-Руси" М. Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий II том, у 1900 -III, у 1903 - IV, у 1905 - V, а в подальшому опубліковані наступні - УІ-УІІ томи.

Поряд з читанням лекцій і науковою діяльністю Грушевський активно займається громадськими справами. У 1897 р. вченого обирають головою Наукового товариства ім.Шевченка, редактором його друкованого органу «Записок НТШ». Яка то була гігантська робота, видно хоча б з того, що за 18 років (1895-1913) Грушевський відредагував 110 томів "Записок НТШ". Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, зокрема, археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - "Жерела до історії України-Руси", "Українсько-Руський архів", "Пам'ятки української мови і літератури". Ім'я Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча ставало дедалі популярнішим. У Львові він тісно співпрацював з І.Франком, М.Павликом, В.Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в царині вивчення рідної історії.

М.Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але й відомим громадсько-політичним діячем. У 1899 р. він став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині; на початку XX ст. його обирають головою "Українського шкільного союзу", що опікувався розбудовою приватного середнього шкільництва.

Незабаром Грушевський переїжджає до Києва, проте не завершує свою діяльність. Наукова спадщина М.Грушевського має непересічне значення. Вона й сьогодні спонукає істориків до творчості і нових наукових пошуків, вражає не лише глибиною наукового висвітлення історичною процесу, а й надзвичайною актуальністю й повчальністю свого змісту.

55. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.

Найвідомішою працею М. Грушевського є "Історія України-Руси", в основу якої історик поклав власну оригінальну концепцію наукового дослідження. На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу (за Карамзіним, Соловйовим, Ключевським, Погодіним), М.Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання. В узагальнюючій формі вона викладена у статті "Звичайна схема "русской" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства," надрукованій 1904 р. в журналі "Статьи по славяноведению". Головною тут є теза про те, що "общерусской" історії не було й не може бути, як нема "общерусской" народності. Може бути історія всіх "руських народностей", якщо хтось хоче їх так називати, або ж - історія східного слов'янства. Вона й повинна стати на місце "русской" історії.

Ідея Грушевського про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства була надзвичайно плідною, як і правомірним був його заклик до перегляду пануючої на той час погодінської теорії, яка визначала Київську Русь лише як творіння великоруської народності. М.Грушевський запропонував інший шлях вирішення цього складного питання. По-перше, він категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є тільки "українсько-руська народність", оскільки вона створила Київську державу. По-друге, Грушевський запропонував вивчати насамперед історію народу, а не держави, що зумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів, і, по-третє, він закликав вивчати історію української, білоруської та великоруської народностей окремо, в їх генетичнім розвитку, від початків і до сьогодення.

Ці ідеї вчений реалізував у процесі написання "Історії України-Руси", а також інших праць. Слід відзначити, то ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків-послідовників М.Грушевського. Разом з тим, вже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників, особливо у питанні про етнічні процеси доби Київської Русі і ролі давньоруської спадщини в історичній долі трьох східнослов'янських народів. Починаючи від 30-х рр. XX ст., гострій критиці її піддавали в радянській історіографії, що розглядала Київську Русь як "колиску" російського, українського і білоруського народів.

М.Грушевський особливий наголос робив на нерозривності й тяглості української історії від її ранньої доби через середньовіччя аж до нового періоду. Саме тому він називає свій основний твір "Історія України-Руси", пов'язуючи природну нову і стару історичну назву країни. Історичний процес охоплював цілість діяння і життя українського народу на території його розташування від найдавніших часів до доби, в котрій Грушевський писав свою працю. У цьому контексті історика Грушевського цілком слушно можна вважати засновником української національної історіографії, яка розвивалася далі на основі створеної ним історичної схеми.

56. М.Грушевський – дослідник історії КР.

У своїй праці «Історія України-Руси» особливу увагу Грушевський приділив утворенню Руської держави. Дослідник вважав, що початки державної організації в землі полян належать до VIII ст., а, можливо, й до давніших часів і були викликані потребами міжнародної торгівлі. Князівсько-дружинна організація гарантувала безпеку купецьким караванам, служила для захисту Києва. Розширення Руської держави, походи русів також, на думку М.Грушевського, були спричинені торговельними інтересами і потребою тримати під контролем землі, через які проходили торговельні шляхи, а також діставати данину для утримання княжого війська. Ідеї М.Грушевського набувають нового значення в сучасній історіографії, яка поступово відмовляється від однобокого класового підходу до розкриття причин утворення Руської держави. Зберігають наукову актуальність думки вченого про роль варягів в утворенні Руської держави і про походження її назви. Визнаючи, що варязькі дружини служили київським князям, а також можливу зміну династії в Києві у IX ст. з місцевої на варязьку, він заперечив вирішальну роль варягів в утворенні Київської Русі і варязьке походження назви "Русь". Русь як держава сформувалася на власному слов'янському грунті - такий головний висновок вченого. Критично проаналізувавши джерела, в яких згадується назва "Русь", М.Грушевський уважав найімовірнішим його південне (з середнього Подніпров'я) походження.

Наступні століття існування Київської Русі Грушевський висвітлює, як правило, через призму життя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Він широко змальовує внутрішню і зовнішню політику Русі, її взаємини з сусідами (Візантією, Хозарським каганатом, Болгарським царством). Тривалий і складний процес формування Київської держави завершився, на думку М.Грушевського, за часів князювання Володимира Великого (980-1015).

Детально зупиняється історик на заходах князя Володимира щодо прийняття християнства. Всупереч існуючій думці він показав тривалість цього процесу, який далеко не вичерпується актом хрещення 988 р. Християнізація Русі відбувалася багато десятиліть як перед 988 р., так і після. Вчений також показує широкий спектр впливів нової релігії на розвиток життя давньоруського суспільства. Велику увагу історик звертає на блискучу політичну діяльність Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших київських князів.

Особливо цікавими є його висновки про причини розпаду Руської держави. Політична історія Русі, на думку вченого, - це безперервна боротьба централізаторських і сепаратистських тенденцій. Останні врешті перемогли. Розпад Русі тривав століття і завершився тільки 1240 р., коли Київ захопили татаро-монголи. До того часу Київ, як вважав М.Грушевський, хоч і номінально, зберігав значення загальноруського політичного центру. Після політичних дослідник назвав економічні причини розпаду Руської держави, найперше, зміщення міжнародних торгових шляхів, що призвело до економічного занепаду Києва.

М.Грушевський спеціальний розділ присвятив матеріальній культурі, господарству східних слов'ян напередодні і в часи Руської держави. Російські історики М.Карамзін і М.Соловйов не торкалися цих питань взагалі, В.Ключевський висвітлював їх тільки в загальних рисах. М.Грушевський вперше крім письмових і лінгвістичних джерел широко використав археологічні матеріали, що дало змогу обґрунтувати висновок про головну роль землеробства (хліборобства) в господарстві середнього Подніпров'я в часи Руської держави. Поширене також було скотарство. Крім цих провідних галузей історик назвав також розвиток промислових ремесел і торгівлі. Особливістю концепції М.Грушевського є також: велика увага до опису побутової культури: житла, одягу, зброї. Важливо підкреслити, що М.Грушевський, досліджуючи різні аспекти історії Київської Русі, закладав основу для розгляду наступних періодів української історії, показуючи її спадковість і безперервність.

62. Державницький напрямок в укр..історіогр.

В.Липинський започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін.

Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного, політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого немає другого, і навпаки. Липинський трактував націю як категорію надетнічну, головним критерієм буття якої є усвідомлення всіма народами, що вони живуть в Україні, усвідомлення своєї єдності в Українській державі. Ширення ідеї незалежної України, за Липинським, є головною метою українського суспільства, без огляду на етнічне походження окремих його верств.

Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період аристократію (еліту). В давньоруські часи - це князь та дружина, в польсько-литовський - українська шляхта, в XVII ст. , під час занепаду шляхти та її полонізації роль аристократії перебирають козацтво і частина старої шляхти, що відмежувалась від покатоличеної собратії; у XVIII -XX ст. -нащадки русифікованої та полонізованої шляхти, заможне селянство і, частково, інтелігенція, Слід мати на увазі, що аристократія для Липинського - активний, організовуючий елемент у кожній нації. Україна, на його думку, тому й втратила свою незалежність, що провідна верства її була поступово залучена до польського та російського державних організмів.

У науковій спадщині С.Томашівського з української історії середини XVII ст. помітна зміна підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької історіографії до дослідження державницьких традицій.

Загалом консервативно-державницька концепція С.Томашівського базувалася на чотирьох основних ідеях: 1) особлива роль Галичини та греко-католицької церкви в майбутньому державному творенні України; 2)український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

Т. вважав, що Галичина запозичила від Заходу все необхідне, у тому числі греко-католицьку церкву та культуру Натомість запровадження християнства у його східній формі прирекло Україну на довготривалу інтелектуальну стагнацію та вивело її з числа повноцінних членів загальноєвропейської спільноти. Т. був переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти за всіх історичних катаклізмів "український дух" саме завдяки своїй близькості до Заходу, опорі на українську греко-католицьку церкву і пам'яті про давні традиції української державності, витоки яких сягають Галицько-Волинської Русі. Головну роль у цій триєдиній опорі української державності він відводив греко-католицькій церкві, яка відкрила українцям Галичини доступ до надбань західної цивілізації.

Т. вбачав у Галичині своєрідного посередника між Сходом та Заходом. А отже, саме вона завдяки церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності повинна стати в майбутньому взірцем політичних свобод для вихованого на візантійських принципах населення Східної України.

63. Історичні погляди В. Липинського.

В'ячеслав Липинський народився в с.Затурцях на Волині в шляхетській родині.

Своєрідність політичного вибору В.Липинського значною мірою зумовлювалася його польським походженням та українським оточенням. Ще в гімназії юнак зацікавився історією України і козацтва.

Говорячи про В.Липинського-історика, слід наголосити на ролі М.Грушевського, який підтримував історіософські пошуки свого молодого колеги і в той же час не поділяв його політичних поглядів.

У своїх перших польськомовних історичних працях, створених на загальноприйнятій тоді позитивістській методологічній основі, В.Липинський додає нові моменти до розуміння переломних подій української історії, уточнюючи висновки М.Грушевського, висловлені в "Історії України-Руси".

Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного, політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого немає другого, і навпаки. Липинський трактував націю як категорію надетнічну, головним критерієм буття якої є усвідомлення всіма народами, що вони живуть в Україні, усвідомлення своєї єдності в Українській державі. Ширення ідеї незалежної України, за Липинським, є головною метою українського суспільства, без огляду на етнічне походження окремих його верств.

Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період аристократію (еліту). В давньоруські часи - це князь та дружина, в польсько-литовський - українська шляхта, в XVII ст. , під час занепаду шляхти та її полонізації роль аристократії перебирають козацтво і частина старої шляхти, що відмежувалась від покатоличеної собратії; у XVIII -XX ст. -нащадки русифікованої та полонізованої шляхти, заможне селянство і, частково, інтелігенція, Слід мати на увазі, що аристократія для Липинського - активний, організовуючий елемент у кожній нації. Україна, на його думку, тому й втратила свою незалежність, що провідна верства її була поступово залучена до польського та російського державних організмів.

В. Липинський не приймав класової теорії побудови суспільства за К.Марксом і тим більше не погоджувався з принципом антагонізму між панством та селянством, робітництвом та буржуазією.

Центральне місце в ідеології Липинського займає критика слабкостей українського руху, які призвели, на його думку, до поразки Української держави у 1917-1920 рр., та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи.

Хоча В.Липинський був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей та поборювання тоталітарних тенденцій в українській політичній думці XX ст.

Як історик В.Липинський не тільки зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної історіографії, але й започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін.

64. Історія Галичини у творах С.Томашівського.

До засновників державницько-консервативного напряму в зхукраїнській історіографії належить Степан Томашівський (1875-1930), який народився в с.Купновичі (теп. Самбірський район Львівської обл.).

У молоді роки, під керівництвом проф, М.Грушевського, Т. зібрав актові матеріали про участь широких народних мас Галичини у підтримці повстання під проводом Б.Хмельницького. Написані на основі цього джерельного матеріалу праці досі не втратили свого наукового значення. Вони написані в річищі української народницької історіографії, хоча їхній автор звернув увагу і на роль державної організації в житті українського народу. Т. займався тоді ж історією Гетьманщини періоду І.Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 томи), рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. У 1915 р. німецькою мовою опубліковано нарис ученого "Світово-політичне значення Галичини"' та україномовний варіант цієї праці "Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни".

Становище українських земель у польсько-литовській Речі Посполитій вчений загалом оцінював позитивно, підкресливши об'єднання більшості українських земель, їхню українську колонізацію, звільнення від татаро-монгольського панування. Позитивним наслідком входження українських земель до складу Речі Посполитої за Люблінською унією 1569 р., на думку С.Томашівського, було об'єднання українських територій в одну цілість, негативними - національний і релігійний гніт, відсутність економічного розвитку, належної оборони, прийняття польських прав но-політичних порядків.

У науковій спадщині С.Томашівського з української історії середини XVII ст. помітна зміна підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької історіографії до дослідження державницьких традицій.

Загалом консервативно-державницька концепція С.Томашівського базувалася на чотирьох основних ідеях: 1) особлива роль Галичини та греко-католицької церкви в майбутньому державному творенні України; 2)український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

Т. вважав, що Галичина запозичила від Заходу все необхідне, у тому числі греко-католицьку церкву та культуру Натомість запровадження християнства у його східній формі прирекло Україну на довготривалу інтелектуальну стагнацію та вивело її з числа повноцінних членів загальноєвропейської спільноти. Т. був переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти за всіх історичних катаклізмів "український дух" саме завдяки своїй близькості до Заходу, опорі на українську греко-католицьку церкву і пам'яті про давні традиції української державності, витоки яких сягають Галицько-Волинської Русі. Головну роль у цій триєдиній опорі української державності він відводив греко-католицькій церкві, яка відкрила українцям Галичини доступ до надбань західної цивілізації.

Т. вбачав у Галичині своєрідного посередника між Сходом та Заходом. А отже, саме вона завдяки церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності повинна стати в майбутньому взірцем політичних свобод для вихованого на візантійських принципах населення Східної України.

65. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917р. І ПЕРСПЕКТИВА ІСТ. ДОСЛІДЖЕНЬ.

З початком Визвольних змагань 1917—1920 рр. історична наука окрім виконання традиційної функції ідентифікації української національної спільноти все більше стає засобом політичної легітимації різних державних утворень. У такій ситуації досить швидко виявилась її внутрішня функціональна суперечність, суть якої полягала у тому, що на рівні національної ідентифікації історична думка діяла "спільним фронтом”. Іншими словами, історична наука, виступаючи основою для суспільно-психологічного оснащення спільноти, що набуває національного характеру, виконувала двоєдине завдання. З одного боку, вона відмежовувала власне дослідне поле від ширшого (цивілізаційного, геополітичного, імперського).

Відбувалася актуалізація власне народної історичної традиції. Оскільки природнім обрієм тодішньої народної пам'яті була яскрава героїчна козацька доба, то й актуалізували спогади про козаччину, хоча, цілком зрозуміло, далеко не адекватні справжнім історичним реаліям. Найбільш показовим прикладом актуалізації народної історичної пам'яті був вільнокозацький рух. Спостерігалося й зростання загального зацікавлення козацькою атрибутикою та традиціями.

Чимало важила у цьому цілеспрямована культурно-просвітницька діяльність. Зокрема, до такої активності слід зарахувати перевидання величезними тиражами історичних оповідань А.Кащенка (тільки 1917 р. перевидано 18 книжок його творів). Деякі українські історики навіть перебільшено вважали, що багато селян та сільських інтелігентів зробилися свідомими українцями завдяки оповіданням Кащенка.

Насправді маємо справу із значно складнішим та багатоваріантним процесом національного самоусвідомлення спільноти, в результаті якого і з'явилося нове українське суспільство. Як слушно зазначив сучасник тих подій, історик за фахом Д.Дорошенко: "Великий рух 1917—1918 років був по справедливости національним відродженням, тому, що тисячі, десятки, сотні тисячів, нарешті міліони людей уперше довідались, що вони всі — члени одної Української Нації, уперше почули це імя, уперше його зрозуміли. Певна річ, що йперед тим, об'єктивно, вони ні на хвилину не переставали бути Українця-ми, хоч і не знали свого імени”.

Здобою Визвольних змагань також пов'язано формування у масовій свідомості стійких стереотипів, ґрунтованих на легітимаційних можливостях тієї чи іншої історичної концепції. Звідси можна спостерігати вкорінення досить поверхових неточних уявлень про те, що М.Грушевський, як уособлення республіканської УНР, є послідовним народником, а В.Липинський, як ідеологічний репрезентант монархічної Української держави, є державником.

1920-ті роки, з одного боку, були часом серйозної історіографічної рефлексії, переосмислення здобутків і втрат на ниві національної справи, а з іншого боку, історична наука у тому числі в її національній формі все більше залучалася до легітимації тоталітарного режиму в УСРР, який прямував до набуття свого завершеного вигляду. Тут також криється гостра суперечність, яку навряд чи можливо було розв'язати природним шляхом.

69. Дмитро Іванович Багалій.

Дмитро Багалій (1857-1932) народився в Києві. Першою фундаментальною працею Д.Багалія була "Історія Чернігово-Сіверської землі".

Він був одним із фундаторів харківської громадської бібліотеки, діяльним членом таких прогресивних для свого часу організацій як "Издательский комитет Харьковского общества грамотносте", "Харьковский народний дом", "Историко-филологическое общество при Харьковском университете".

В історичних працях Д.Багалія відбилася творча манера і характерні риси його світогляду, набуті в школі В.Б.Антоновича.

В багаторічній діяльності Багалія основне місце займають праці з історії України. Д.І.Баталій не створив оригінальної схеми історії України. Говорячи про своє бачення українського історичного процесу, він відзначав, що дотримувався етнографічно-федеративно-обласного погляду. Сказане, однак, не свідчить, що Багалій був істориком-краєзнавцем. Наукова спадщина Д.Багалія містить близько 350 публікацій, в тому числі підручників, монографій, археографічних видань та статей з історії України й Росії. Центральне місце посідають дослідження з історії Слобідської України. Одним з найкращих творів у науковому доробку Д.Багалія є "Історія Слобідської України". Це й дотепер єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період від моменту її заселення до початку XX ст. і висвітлює важливі проблеми історичної географії та етнографії краю, його соціально-економічного і політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення тощо. Написана простою і зрозумілою українською мовою з деякими діалектними особливостями, характерними для Слобожанщини, насичена фольклорно-етнографічним та ілюстративним матеріалом, "Історія Слобідської України" для багатьох стала також першим посібником з української мови та українознавства.

В основу дослідження історик поклав концепцію розвитку цивілізації від простих до складніших і витонченіших форм, від суспільства військового - до цивільно-правового тощо. В центрі уваги автора - народ, усі його верстви. Загалом "Історія Слобідської України" набагато яскравіше, ніж попередні роботи Д.Багалія, відбиває народницькі елементи його світогляду. Книга складається з окремих розділів - нарисів, приблизно однакових за обсягом, але не завжди рівноцінних за обширом проблематики.

У тісному зв'язку з темою історії Слобідської України написані два томи великої монографічної праці "История города Харькова за 250 лет", над якою Д.Багалій працював спільно з Л.Міллером. Це була одна з перших спроб показати роль міста в економічному й культурному житті українського народу.

Одночасно Д.Багалій вивчав питання історії освіти й культури на Україні. Він досліджував історію Харківського університету – першого в Східній Україні, який відіграв велику роль у розвитку української культури. Результатом цього дослідження стала поява "Опьгга истории Харьковского университета". Значення цієї праці (у 1893-1898 рр. в Харкові вийшов перший її том, в 1901 р. - другий) полягало не тільки у висвітленні історії університетської освіти на Україні, а й у показі значення університету для розвитку політичного і культурного життя України в епоху царської реакції.

Д.Багалієві належить честь першого академічного видання зібрання творів видатного українського філософа Г.С.Сковороди , яке ввело оригінальні ідеї мислителя в обіг культурного і наукового життя тогочасної Росії. Багалій присвятив видатному українському філософу цілу низку ґрунтовних статей і розділів у монографії. Найкращою серед них сам історик називав "Український мандрівний філософ Г.С.Сковорода" (1926 р.).

Створюючи великі монографічні праці головним чином з історії Слобідської України, Д. Багалій одночасно розробляв і інші проблеми, які порушувала сучасна йому історіографія.

Таким чином, світогляд, громадська й наукова діяльність Д.І.Багалія мали прогресивний характер. Вірність просвітницьким ідеалам учений зберіг до кінця своїх днів.

71. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 20-30 – ТІ РР.

Умови, за яких розвивались історичні науки в Галичині, були іншими ніж в інших регіонах. Польська влада над Західною Україною, що не припускала автономії в жодному вигляді, та ворожнеча між

владою і українським населенням не сприяли українській науці в цілому та українській історії зокрема. Українські кафедри Львівського університету було закрито. Наукове товариство ім. Шевченка тривалий час було позбавлено держав них субсидій.

Лише добровільна допомога української громадськості, як моральна так і фінансова, та самовіддана праця частини українських вчених зробила можливим те, що українська історична наука цього регіону не лише не вмерла, але й продовжувала розвиватись та досягла нових висот. Більш того, через занепад української історичної науки в Українській РСР у тридцятих роках, Галичина стала єдиною українською територією, де українські вчені могли працювати за більш-менш вільних умов.

Українська історіографія в Галичині зберегла найкращі традиції довоєнної історичної науки, а керівництво нею залишилось в руках тих істориків, що належали до школи М. Грушевського. Не менш важливим було й те, що традиційний центр вільної української науки, Наукове товариство ім. Шевченка, збереглося та посіло чільне місце в житті української історичної науки в Галичині. Саме завдяки Науковому товариству ім. Шевченка українська наука у Галичині, позбавлена права мати власні університети, зуміла створити свої наукові центри.

. Особливий вплив спричинила діяльність Всеукраїнської академії наук та її Історичної секції, очолюваної М. Грушевським. Галицькі історики не лише друкували свої праці у виданнях ВУАН та Історичної секції, але навіть брали безпосередню участь у діяльності останньої. Відповідно духові та традиціям об'єднаної української історіографії, М. Грушевський спрямовував зусилля спільноти українських істориків на вирішення загальних проблем української історії, незалежно від державних кордонів та політичних режимів.

І коли на початку тридцятих всеукраїнський центр у Києві був знищений та українська історіографія в Українській РСР була придушена, галицькі українські історики продовжували роботу, підтримуючи контакти з українськими вченими-емігрантами у Празі, Варшаві, Берліні та Парижі.

Головним осередком української історичної науки в Галичині залишалось Наукове товариство ім. Шевченка, особливо його історично-філософське відділення, очолюване професором І. Крип'якевичем. До активних членів відділення належали як старші історики, які починали свою наукову кар'єру ще за часів М. Грушевського (Б. Барвінський, В. Герасимчук, Ф. Голійчук, Д. Коренець, І. Кревецький, Ф. Срібний, О. Терлецький та інші), так і молодші вчені, котрі вперше вийшли на наукову сцену у двадцятих і тридцятих роках (М. Андрусяк, І. Витанович, Р. Зубик та інші). Нове покоління з'явилося у тридцятих роках, працюючи у Науковому товаристві ім. Шевченка у професора Крип'якевича (І. Карпинець, Т. Коструба, О. Пріцак та інші).

1938 р. у складі історичнофілософського відділення діяли такі комісії: Стародавньої історії України (голова І. Крип'якевич), новітньої історії України (голова І. Витанович), історичних джерел (голова О. Терлецький). Дослідницька робота стосувалась переважно місцевої історії (Галицько-Волинської держави ХІІІ–ХІV ст., Галичини ХVІІІХІХ ст. тощо), однак інтерес та увага вчених часто виходили за межі місцевих проблем і торкалися питань всеукраїнського значення.

Багато історичних матеріалів місцевого значення друкувались у виданнях місцевих музеїв та краєзнавчих товариств:"Літопис Бойківщини” у Самборі, десять томів між 1931 і 1939 рр; "Наша Батьківщина”; та інші. Багато історіографічних праць та матеріалів, переважно науково-популярного змісту друкувались різними українськими громадськими та приватними видавничими закладами або у вигляді журналів чи збірників, або окремими, часто великими за обсягом, виданнями.

72. ІСТОР. ТВОРИ І. КРИП'ЯКЕВИЧА.

Серед вихованців М.Грушевського виділявся Іван Крип'якевич (1886-1967), який залишив багату і різнопланову історичну спадщину. Народився І.Крип'якевич у м.Львові, в сім'ї священика. Вже на першому курсі І.Крип'якевич зібрав в архівах Львова матеріали до розвідки "Львівська Русь в першій половині XVI ст. , яка була надрукована в "Записках НТШ''.

Тоді ж у "Записках НТШ" (том 65) була видрукувана праця 19-річиого Івана Крп'якевича "Матеріали до історії торгівлі Львова".

У 1908-1914 рр. вийшли друком дослідження І.Крип'якевича "Посли на дворі Хмельницького", "Скарби Хмельницького", "Скульптури Хмельницького", "Прапор Хмельницького" тощо. Праця І.Крип'якевича "З козацької сфрагістики" і досі залишається неперевершеною щодо кількості залученого матеріалу (загалом описано 37 печаток, в тому числі 25 загальновійськових), і за методикою дослідження й точного розшифрування легенд.

У 1911 р. І.Крип'якевич здобув науковий ступінь доктора філософії, захистивши дисертацію на тему "Козаччина і Баторієві вольності".

І.Крип'якевич приділяв значну увагу поширенню знань з історії рідного краю, постійно публікуючи науково-популярні статті на сторінках періодики. У "Письмах з Просвіти" він зокрема надрукував такі розвідки, як "Богдан Хмельницький в Галичині" (1907), "Львів, його минувшина і теперішність" (1910), "Княжий город Галич" (1911) тощо. І.Крип'якевич - автор серії розвідок з історії Львова: "Проходи по старім Львові" (1930), "Від Високого замку до Личакова", "Львівський ринок", "Руська вулиця у Львові", що пізніше були зібрані в окрему книгу "Історичні проходи по Львові" (1932). Ці та багато інших краєзнавчих праць ученого відзначаються багатою джерельною базою і науковою сумлінністю. При цьому слід зазначити, що І.Крип'якевич розглядає українство Львова не як самоізольовану масу, а як постійну органічну частину творців львівської історії, аргументовано розкриває процеси взаємовпливів та взаємопроникнення різних культур, що сформували своєрідне обличчя міста. Разом з тим, йому вдалося довести безпідставність стереотипу про малочисельність, некультурність та невпливовість українців у середньовічному Львові. Це не тільки значно розширило відомості з історії окремих українських інституцій та закладів, а й відкрило нові, раніше невідомі інституції.

Серед інших праць слід відзначити: "Велику історію України" (автор М.Голубець: вступ, редакція і окремі частини - І.Крип'якевич); далі, у 1936 р. видана "Історія українського війська" (І.Крип'якевич - княжі і козацькі часи); 1937 р. - "Історія української культури" (І.Крип'якевич - перша частина - "Побут"); 1938-1939 рр.~ "Всесвітня історія" (повністю -І.Крип'якевич). У 1938 р. учений завершив рукопис синтезованої праці "Історія України", яка була задумана як посібник для народних шкіл та читалень "Просвіти". Курс вийшов дуже гармонійним: поруч з питаннями політичної та військової історії автор приділив багато уваги історії внутрішнього устрою України, соціальній структурі, історії культури, побуту населення.

73. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (40-60-ті рр.)

Напередодні Другої світової війни в Інституті історії України у Києві працювали: О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, І. Премислер, М. Супруненко, М. Марченко, К. Стецюк, В. Дядиченко, Ф. Лось та інші.

Інститут історії України видав "Короткий курс історії України”, Київ, 1941, колективну працю, головним редактором якої був Сергій Білоусов, директор інституту, та перший том "Історії України” під редакцією М. Петровського. Наукова діяльність Інституту історії України та усі праці в галузі історії у радянській Україні повинні були здійснюватись у відповідності до вимог так званої "марксистсько-ленінської " методології, під суровим партійним контролем та на засадах ідеології та навіть фразеології, котра б відповідала певним обов'язковим сюжетам.

Обов'язковою основою наукової роботи інституту була офіційна ідея "радянського патріотизму” та супутня їй ідея лідерства "великого російського народу” .Стосовно української історії це означало теоретичне узаконення та виправдання централізуючої політики московських царів та Совітів в Україні, кінцевим наслідком чого стало нехтування усіма національними інтересами українців, їхніми національними рисами і традиціями.

За таких умов, які після короткої паузи під час Другої світової війни стали ще більш суровими, українська історіографія в межах УкраїнськоїРСР втратила свій український характер і традиції. Лише окремі праці, що вийшли в Україні наприкінці сорокових і на початку п'ятдесятих, за поодинокими винятками публікацій архівних документів, не заслуговують уваги справжньої історичної науки.

В 1950-60-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни.

Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів тощо.

Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутрішньому та зовнішньому науковому співтоваристві. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію критики «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії. 1960-1970-ті роки - це пік у розвитку дисципліни історіографії, що пов'язано з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням, накопиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографічного аналізу.

У період перебудови історіографія виконувала здебільшого ідеологічні функції. Виступала засобом спростовування радянських міфів, визнаних авторитетів, зведення політичних та ідеологічних рахунків, реанімацією застарілих націоналістичних догм, плазуванням перед західною українською історіографією. Більшість радянських істориків, здавалося, були неготові до сприйняття нового в науці, осягнення доробку світової історичної думки.

Протягом 1960 - 1970-х років відбувався процес утворення кафедр історіографічного профілю в Україні. В 1964 р. відкрита кафедра історіографії, допоміжних дисциплін і методики в Харківському університеті. Ініціатором створення і першим її завідувачем став професор В. Астахов.

У даний період формувався і кадровий склад дослідників історії історичної науки в Україні. Харківську школу репрезентували В. Астахов, І. Шерман, Ю. Журавський, у центрі уваги яких знаходились проблеми російської та української історіографії. Дніпропетровська школа орієнтована на вивчення теоретичних проблем історії історичної науки, а також історіографії Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Київська школа відома іменами Ф. Шевченка, В. Сарбея, А. Санцевича, Н. Комаренко.

У 60 - 70-ті роки визначається спектр проблем історіографічних досліджень в Україні та за її межами, побачила світ низка монографій українських і російських авторів, присвячених діячам української історичної науки, серед яких М. Максимович, О. Бодянський, М. Маркевич, М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Єфименко, Д. Яворницький. Особливу увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників привертали окремі періоди в історії української історичної науки, здебільшого радянський.

74. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У 70-80-Х РР.

Історична наука в Україні у 1960-1980-ті роки переживала складний і суперечливий процес свого розвитку, зумовлений згортанням хрущовської "відлиги", репресіями проти шістдесятників та дисидентів, наростанням рецидивів українофобії та ідеологічних чисток,особливо за часів партійного ідеолога Маланчука.

В офіційній радянській історіографії в Україні працювали й чесні історики, які через обставини були змушені вдаватися до марксистської ідеології, але робили свою справу дослідника української історії.

Можна умовно виділити кілька напрямів офіційної історіографії того періоду. Це і великоросійська шовіністична історіографія зі своїм відверто антиукраїнським спрямуванням, яка спричинила немало чорних плям, в українській історії шляхом застосування до неї російської схеми історичного розвитку, російщення кадрів. З офіційних видань тих років зникають самі поняття "український народ", "українська нація", були заборонені терміни Київська Русь, Київська держава, Козацько-Гетьманська держава, а сама українська ідея піддавалась остракізмові. Близькою до цього напряму, але з українським забарвленням, була промосковська течія, яку найповніше репрезентував Маланчук і його оточення. Наслідки їх вислужування перед Москвою відбиті в грубій фальсифікації української історії, в багатотомній "Історії УРСР", Українській Радянській Енциклопедії та ряді інших видань.

Як вважає дослідник Я.Калакура, частина українських істориків стояла на платформі комунізму з українським обличчям. Саме серед них сформувалася та верства, яка після проголошення незалежності України активно виступала на захист національної державної традиції.

Нарешті, офіційна історіографія була представлена істориками, які певною мірою перебували в опозиції до партійної лінії і чиї імена часто викреслювалися з видавничих планів, але час від часу з кон'юнктурних мотивів влада зверталась до їх праць. Так було з І.Крип'якевичем, Ф.Шевченком, О.Апанович, О.Компан, Я.Дзирою, Р.Івановою та ін.

Поряд з офіційною історіографією існувала неофіційна, та, яку переслідували владні структури. Вона представлена здебільшого рукописами, які поширювались нелегально через так званий самвидав. В офіційні документи не вписувались праці М.Брайчевського, Я.Дашкевича, І.Дзюби, В.Мороза та ін.

Наукові дослідження в ділянці історії України проводили фахівці Інституту археології, Інституту історії (з 1991 – Інститут історії України). Історикопартійну лінію розробляли в Інституті історії партії при ЦК КПУ (тепер - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень), їх зусиллями були створені фундаментальні серії "Історія селянства Української РСР" в 2-х томах (К., 1969), "Історія робітничого класу Української РСР" в 2-х томах (К., 1967), "Соціально-політичне життя трудящих Української РСР" в 2-х томах (К., 1981-1985), "Очерки истории Коммунистической партии Украины" (К., 1977), позначені класовим і однобічним підходом, де історія українського народу подавалася винятково як історія розвитку виробничих сил, класової боротьби і зміни суспільно-економічних формацій.

76. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 80-90-Х РР.

Інтелектуальний і культурний рух кінця 1980-х -1990-х років пов'язаний з відходом від надмірної ідеологізації та політизації гуманітарної сфери, ідейних і наукових спрощень, популяризаторського тону тощо. Він був орієнтований на якісно нові форми професіоналізації, та відповідність загальновизнаним стандартам наукової праці.

Історіографія у дисциплінарному розумінні слова виконує важливу функцію «управління» процесом історичного пізнання. Це засіб самоідентифікації і розбудови історичної науки. Аналізуючи сучасний стан науки, співставляючи його з колишніми визнаними або забутими традиціями наукової діяльності, історіографія «розпізнає» перспективи і варіанти існу¬вання та механізму розвитку історичної науки. Історіографія є інструментом інтегрування вітчизняної історичної науки в європейський та загальний історіографічний процес. У системі вітчизняної історичної науки історіографія виконує такі самі функції («блоку» управління пізнавальним процесом), що й етнологія в західній системі історичного пізнання.

З 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, створились якісно нові умови для поступу новітньої української історіографії. Був створений Інститут сходознавства (директор - акад. О.Пріцак). Тоді ж на базі Археографічної комісії в Києві було створено Інститут української археографії (з 1995 р. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, директор - чл.-кор. П.Сохань) та у Львові Інститут суспільних наук ім. І.Крип'якевича (директор - акад. Я.Ісаєвич). Оновив свою тематику і "Український історичний журнал" (голов. ред. - акад. В.Смолій).

Українськими археографами, архівістами і бібліографами на сьогодні розробляється понад 20 наукових тем з питань історії української археографії, архіву Коша Запорозької Січі, наративних джерел XIV-XVIII ст., видаються праці видатних діячів історичної науки і культури України XIX - початку XX ст. тощо, які тематично і хронологічно охоплюють весь масив писемної архівної спадщини України. Перевидаються праці М.Грушевського "Історія України-Руси" в 11 томах, 12 книгах (Редкол.: П.Сохань (голова) та ін.), Г.Л. де Боплана "Опис України" (К., 1990), О.Кістяківського "Щоденник" у 2-х томах (К., 1995), Н.Полонської-Василенко "Історія Української академії наук" (К., 1993), П.Скоропадського "Спогади" (К., 1995), "Енциклопедія українознавства" в 3-х томах, "Реєстр Війська Запорозького: 1649 p." (K., 1996), "Архів Коша Запорозької Січі" (т. 1, 2. - К., 1999) та ін. Вийшли друком монографії П.Соханя, В.Ульяновського, С.Кіржаєва "М.С. Грушевський і Academia" (K., 1993), Н.Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)" (К., 1993), О.Рубльова і Ю.Черченка "Сталінщина та доля західно-української інтелігенції (20-50-і роки XX ст.)" (К., 1994), І.Верби "Олександр Оглоблин: життя і праця в Україні" (К., 1999).

Значним є доробок вчених Інституту істо-рії України НАН України (директор - акад. В.Смолій). Серед великої кількості праць, виданих цією установою, помітне місце посідають роботи В.Смолія і В.Степанкова "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К., 1995, 2-е вид.), "Історія України: нове бачення" у 2-х томах (К., 1996), В.Даниленко, Г.Касянова, С.Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки" (К., 1991), "Історія Академії наук України, 1918-1993" (К., 1994), С.Кульчицького "Україна між двома війнами (1921-1939)" (К.,1999) та ін. Значну наукову вагу має і збірник документів та матеріалів у 2-х томах "Українська Центральна Рада" (К., 1996-1997).

Вагоме місце серед праць Інституту політичних і етнонаціональних досліджень (директор - акад. І.Курас) посіли монографії Ю.Шаповала "Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії" (К., 1993) та В.Солдатенка "Українська революція" (К., 1999).

Відновлено ряд серійних видань та часописів гуманітарного профілю, насамперед "Український археографічний щорічник", "Записки НТІП", "Київська старовина", які продовжують кращі традиції своїх попередників. Науковцями підтримані, а іноді й започатковані та успішно втілюються в життя ряд перспективних напрямів, таких як грушевськознавство, хмельницькіана. В спеціалізованих вчених радах відбуваються захисти докторських і кандидатських дисертацій з актуальних питань української історичної науки, зокрема, з генеалогії, археографії, боністики тощо.

паралельно виходить і за кордоном, і в Україні.

80. СУЧАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАРУБІЖНИМИ ВЧЕНИМИ.

У короткому описі неможливо охопити усі навіть найважливіші сучасні дослідження закордонних істориків, котрі стосуються історії України, тому у цій відповіді йтиметься лише про її окремих представників та окремі дослідницькі традиції.

Серед досліджень зарубіжних дослідників української історії можна виділити декілька напрямків:

1. Спроби написання синтетичної історії України

2. Дослідження, присвячені т.зв. «складним» темам історії України, напр. польсько-українському конфлікту, діяльності ОУН-УПА, Голокосту та Голодомору та ін..

3. Тематика, присвячена україно-російським відносинам, переосмисленню радянського минулого історії України.

Професор Віденського університету Андреас Каппелер до української тематики прийшов через вивчення російської історії.

Вагому складову його наукових пошуків становить тематика україно-російських відносин у ХІХ столітті та становища українців у етнічній ієрархії Російській імперії.

У своїх працях він часто звертається до проблем російського та радянського імперіалізму. Одна з останніх робіт –«Великороси» і «малороси»: Російсько-українські взаємини та сприйняття в історичній перспективі» (Сіетл, 2003).

Інший збірник - "Важкий шлях до нації", присвячений українській історії ХІХ-ХХ століть.

У 2007 році вийшла друком його «Мала історія України» (перше видання – 1994 рік, німецькою мовою). Найважливішим у підході Каппелера у цій монографії є концепція багатоетнічної України - автор інтегрував в українську історію поляків, євреїв, росіян, німців.

Вагомий внесок у дослідження проблем україно-російських відносин зробив також Марк фон Хаген, керівник журналу «The Journal of Modern History», професор Колумбійського університету. Окрему увагу він приділив дослідженню радянського минулого історії України та його переосмисленню.

Професор Єльського університету у США Тімоті Снайдер є автором монографії The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999, котра подає синтетичну версію в т. ч. українського націєтворення. На жаль, ця робота ще не була перекладена українською мовою. Одна із цікавих гіпотез Снайдера стосується «сталінського» періоду історії України. На його думку, Голодомор в Україні став наслідком політики колективізації, але він не був навмисно спланований радянським керівництвом. За Снайдером, Сталін скористався голодом в Україні,щоб знищити як заможних українських селян, так і національно свідомих партійних активістів. Схожі до Снайдера інтерпретації містять роботи італійського історика Андреа Граціозі та американця Террі Мартіна.

Автором іншої синтетичної роботи з історії України, котра з'явилась у 2007 році, є «Історія України» Пола Роберта Магочі, де подано детальний аналіз політичної, соціальної та економічної, релігійної та культурної історії України.

Історію України він подає у ширшому культурному та порівняльному контексті європейської історії, що дає йому можливість уникати обмеженості національної традиції історіописання. Як і Каппелер, Магочі представляє історію України не тільки як історію українців, але й інших національних груп, але у порівнянні з Каппелером Магочі подає набагато ширший фактичний матеріал, котрий умістився на більше як 600 сторінках.

Складним питанням україно-польських відносин під час 2 Світової війни присвятив свої дослідження польський історик Гжегож Мотика. Вони заслуговують на увагу в силу того, що польський історик намагається представити обидві сторони конфлікту.

На окрему увагу заслуговують також праці Ларрі Вулфа – «Винайдення Східної Європи…», де він аналізує інтелектуальні репрезентації Східної Європи у західноєвропейському дискурсі до ХІХ ст. Ця історія стосується української історії опосередковано але, може бути яскравим прикладом «історії ідей» для українських істориків. Найбільш цікавим у цьому випадку може бути стаття Вулфа про «винайдення Галичини», де він показує інтелектуальні дискусії в історії Галичини.





Реферат на тему: Відповіді на питання з предмету "Українська історіографія" (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.