Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Видавнича справа та позашкільна освіти в Гетьманщині XVІІI ст. (реферат)

Як відомо, Москва здавна підозріло ставилася до книг «литовскія печати», себто до тих книг, що надходили з південно-західних земель. Уже 1627 р. московський цар Михаїл Федорович разом зі своїм батьком патріархом Філяретом видав наказ спалювати такі книжки. Але, не дивлячись на царський указ, заборонені книжки діставалися на Московщину і доходили навіть до таких глушин, як Великий Устюг. Очевидно, слова царського наказу залишалися мертвою буквою.

Від часу злуки України з Москвою утиски з боку московського уряду на українські видання зросли такою мірою, що московський собор 1690 р. наложив на цілу низку книжок «проклятство й анафему, не течію сугубо і трегубо, но и многогубо». Анафемі підпали такі книжки: «Большой Требникъ» і «Служебникъ» П. Могили, «Катихизисъ» і «Экзегезисъ» С. Косова, «Выкладъ о церкви» Теодосія Сафоновича, «Миръ съ Богомъ» І. Гізеля, «Мечъ» і «Трубы словесъ» JI. Барановича, «Ключъ разумєнія» і «Мессія Праведный» І. Галятовського, «Огорадакъ» Антонія Радившювського. Але й анафема не перешкодила поширенню заборонених книжок на Московщині і навіть вищі представники духовної влади правили службу Божу з засуджених книжок П. Могили.

Особливо гіркої долі зазнало українське видавництво за Петра І та його наступників і наступниць. Власне кажучи, «предварительная цензура», себто цензурний перегляд рукопису перед його виданням, появилася в Росії з причини видання чернігівською і Києво-Печерською друкарнею книг «со многою противностью восточной церкви», — так мотивував наказ Петра І з дня 5 жовтня 1720 р. заведення попередньої цензури. Наказ той забороняв друкувати нові книжки на Україні, а використовувати книжки великоросійського другу. Наказом з дня 20 березня 1721 р. заборонялося продавати «книги писанныя и печатныя безъ дозволенія подъ страхомъ жестокаго ответа и безпощаднаго штрафованія».

З того часу посипалися на обидві згадані українські друкарні грошові кари, конфіскації видань і навіть конфіската самої друкарні, як це сталося з чернігівською друкарнею 1724 р.

Були випадки, що конфіскату та «автодафе» підпадали чужоземні видання, що діставалися для продажу на Україні. Так, наказом цариці Ганни Іванівни з дня 26 грудня 1738 р. загадувалося київському генерал-губернаторові Леонтьєву спалити 150 примірників календаря на 1739 рік, конфіскованих у Києві у львівського міщанина.

Політику Петра І щодо українського друку ретельно продовжувала Катерина II. Досить навести тут приклад про долю «Букваря», що його хотіла видати Києво-Печерська лавра в 1769 р. Архімандрит Лаври звернувся до Св. Синоду з проханням дозволити друкувати «Букварь». Але Синод відмовив у тім проханні і навіть додав: «Впредь таковыхъ представленій не чинить».

Правда, 15 січня 1783 р. Катерина II видала наказ, що дозволяв всім, кому і де вгодно відкривати друкарні з тим, що кожну світську книжку треба подавати на цензуру «управам благочинія». Отож внаслідок наказу про вільні друкарні повстали на Україні незабаром друкарні не лише в містах (Житомирі, Острозі та ін.), але й в містечках і селах, в більшості жидівські. Вільні приватні друкарні недовго проіснували: 16 вересня 1796 р. Катерина II наказала залишити лише ті вільні друкарні, що знаходяться при урядових установах, або ті, що мають царський дозвіл, всі ж інші вільні друкарні підлягають ліквідації.

Після видання наказу з дня 16 вересня 1796 р. повстали на Україні в кінці XVIII ст. такі друкарні: в Чернігові (1797) та в Києві (27 липня 1799 р.) при губерніальних правліннях. На Слобожанщині повстала перша друкарня 1793 р. — в Харкові при Приказі громадського піклування. У 1797 і 1798 рр. та друкарня видала, між іншим, бердичівський «Kalendar gospodarsky» у перекладі на російську мову.

З технічного боку чернігівська і київська лаврська друкарні були добре устатковані. Тому й Москва посилала своїх майстрів учитися друкарства саме в тих друкарнях. У лютому 1701 р. з Москви був виряджений до Києва і Чернігова «знаменщик» Михайло Дмитрієв «для наученія печатному дълу, составленію чернилъ и всякаго книжнаго урядства». А 1742 р. до Москви виїхав з Києва ієродиякон Митрофан. Навіть був час, коли московський уряд робив замовлення лаврській і чернігівській друкарням. Так, наприклад, 1669 р. лаврська друкарня одержала замовлення взяти на себе друкування «Беседы на дєянія», але архімандрит Лаври І. Гізель відмовився від того замовлення, добре знаючи, як несправно виплачує Москва свої борги. В 1787р. лаврська друкарня завела у себе також «гражданскій» шрифт, що його увів Петро І. 1708 p., а з половини XVIII ст, заклала нову папірню в с. Пакулі, але московський уряд 1786 р. секулярував її.

Українські стародруки XVII і початку XVIII ст., особливо київські та львівські, визначалися мистецькою оздобою тексту заставками, кінцівками та різними ритинами на теми біблійні, історичні, алегоричні, символічні та портретні. З числа визначних граверів того часу досить згадати тут імена двох колишніх вихованців Київської Академії — Інокентія Дирського та Івана Мигуру, а також Олександра і Леонтія Тарасовичів, Никодима Зубрицького, Дениса Сінкевича. При порівнянні українських церковнослов'янських видань з такими же російськими виданнями треба зазначити таку відмінну рису: українські видання прикрашалися гравюрами не тільки релігійного змісту, але й світського, а також гербами різних вельможних осіб. Нічого подібного нема в церковнослов'янських московських виданнях.

Мистецькі оправи вживалися головно при оправі богослужбових книг — переважно напрестольних Євангелій. Чудові оправи виходили тепер не лише з закордонних, але також з київських майстерень Івана Равича, Ієремії Білецького, Даміяна Волковідського. Звичайною оправою книжок займалися інтролігатори-ремісники. Так, наприклад, є відомості, що з кінці XVII ст. в Києві оправляв книги для київської «Приказної ізби» мешканець печерського містечка Прохор Данилів. До речі згадаю, що в половині XVII ст. поруч з оправами з дощок з'явилися оправи з аркушів склеєного паперу або картону.

З видань лаврської друкарні найбільше розходилися букварі, часослови та календарі. Календарі Печерської лаври визначалися особливою докладністю пророкувань, чого не було ні в московських, ні в петербурзьких календарях.

Не буду тут докладно зупинятися на питанні, які саме книжки вийшли у світ за час від другої половини XVII до кінця XVIII ст. Вкажу лише, що для шкільних потреб видавалися підручники, що їх уживали Київська Академія, колегії та духовні семінарії; букварі та часослови — для народних шкіл, а інші підручники виписувалися з Росії як, наприклад, обов'язково заведений у всіх народних школах підручник «О должностяхъ гражданина и человека», що його склав, мабуть, Янкевич де Мірієво, а дехто приписує авторство того підручника самій Катерині II. Для читання дорослих видавалися Патерики, Чєтьї, Мінеї, різні збірники віршів і т. п. З педагогічної літератури можна згадати надрукований в 1770 р. у Почаївській лаврі (заснування друкарні в ній звичайно датується 1732 р.) порадник доброго тону «Политика свицкая... млады приличная, всимъ же обще благопотребная».

Українська видавнича справа завершується XVIII ст. виданням «Енеїди» І. Котляревського, що становить початок нового періоду української літератури.

Продажем книжок займалися київська лаврська та чернігівська друкарні, київський магістрат, а також приватні особи. Так, у Києві книжками торгували купці Лепята, Воробченки та якийсь крамар з жартівливим прізвищем «Гарбуз», що скуповував і продавав друковані та рукописні книги. У pp. 1760—1788 продажем книжок чернігівської друкарні займався чернігівський громадянин Микита Загій. Він їздив санками і возом торгувати продуктами до Харкова, Ромна, Сум, Борзни і навіть до Києва. Багато українських видань йшло до Московщини- Р. 1672 І. Гізель відправив з посланцями на продаж до Москви 427 книг, а незабаром надіслав туди Олексу Мушича та Тимофія Кумву, — вони відчинили у Москві книжкову крамницю. То була перша книгарня в Москві. Пізніше таку книгарню заложила Києво-Печерська лавра і в Петербурзі, провадячи туди книги бичками з числа тих, що друкувалися за московськими зводами. Бувало й так, щодо Києва посилали людей спеціально за книжками — навіть з Сибіру. Наприклад, р. 1702 тобольський митрополит Філатей відрядив до Києва Єремія Іванова, і той привіз до Тобольська «бочку» книг.

Закордонні видання українці діставали від половини XVIII ст. або в Києві, куди періодично наїжджали італійці з Ломбардії з латинськими і французькими книжками , або найчастіше через бреславського крамаря Корна. Так, він постачає книжки лубенському полковникові Петру Апостолу, генеральному осаулові Івану Скоропадському, лубенському полковникові Івану Кулябці та багатьом іншим. У Києві зносинами з закордонними книгарями для потреб Київської Академії займалися, як уже згадувалося, київські купці Степан та Іван Андреєви. В другій половині XVIII ст. багато книжок із-за кордону привозили полтавські купці, об'єднані в спілку (Гр. Паскевич з братами, С. Максимович, Хведір Лукіянович та ін.). У Києві довозом закордонних книжок з Варшави займався італієць Бал- тазар Пессар.

Царський уряд постійно видавав накази, що забороняли довіз тих чи інших книжок з-за кордону, а в кінці XVIII ст. заборонено довозити з-за кордону майже всі книжки. Але все-таки недозволені видання доходили в конвертах, — їх надсилала до родичів і знайомих молодь, яка вчилася в закордонних університетах. 14 червня 1798 р. Павло І рескриптом на ім'я генерального прокурора О. Куракіна наказав викликати з-за кордону всіх тих, що там училися, а якщо протягом двох місяців не повернуться, то уряд сконфіскує їхні чи їхніх батьків маєтки. Наказ Павла І про заборону довозу з-за кордону всіх без винятку книг, а також нот скасував Олександр І через декілька днів після свого вступу на царство (1801). До речі згадаю, що для Павла І втіленим ідеалом цензора був Федір Туманський, українець з роду, що був цензором чужомовних видань у Ризі, — він займався не лише цензорськими справами, але й виказами, однак в цій ролі зайшов так далеко, що Олександр І звільнив його з посади 1801 р. або на початку 1802 р..

Щодо бібліотек — характер прилюдних мали лише бібліотеки церковних братств. Шкільні бібліотеки обслуговували переважно учителів і учнів. Зі шкільних бібліотек особливо багата була бібліотека Київської Академії. Серед українського панства було немало книголюбів, які мали власні великі бібліотеки. Крім уже раніше згаданих осіб, — П. Апостола, І. Кулябки та І. Скоропадського, які замовляли чужомовні книги бреславському купцеві Корнові, мали власні бібліотеки гетьмани: І. Мазепа — зі своєї збірки рукописів він подарував, як відомо, рукопис Пересопницького Євангелія Переяславському Возд- виженському монастиреві, а потім той рукопис дістався Переяславській духовній семінарії; П. Орлик — його бібліотека в Батурині загинула під час господарювання там Олександра Меншикова в жовтні 1708 p., а ті бібліофільські рідкощі, що їх взяв П. Орлик зі собою при утечі з України, загинули десь під Переволочною. Пізніше на еміграції він склав також велику бібліотеку, — частковий каталог її подано на сторінках київських «Бібліологічних Вістей» ; К. Ро- зумовський, що мав дві бібліотеки, — одну в Москві, а другу — в маєтку Горенках, біля Москви. Він мав також великі скарби мистецтва, дорогоцінної порцеляни, бронзи, мармуру, і все те, за висловом його біографа\А. Васильчикова, «пішло на марне, розлетілося в повітря».

З представників українського панства, що мали великі на той час бібліотеки, згадаю тут генерального хорунжого Миколу Ханенка , генерального підскарбія Якова Марковича — його бібліотека, значно поповнена внуком Олександром, разом з багатим архівом Марковичів згоріла р. 1918.

Мали свої бібліотеки — деколи дуже великі — і представники вищого духовенства, як, наприклад, Дмитро Туптало, який в своєму заповіті, між іншим, свідчив, що, ставши ченцем, «не стяживаль им^к- нія, кром^Ь книгь святыхъ». Книги з його бібліотеки в кількості 302 томів дісталися після його смерті московській патріаршій бібліотеці. Теофан Прокопович, що в листі до Петра І з р. 1723, між іншим, писав: «Бібліотеку порядочную собираю. На тисячу шестьсотъ рублевъ уже книгь купилъ и, если смогу, никогда куповать не перестану. И, служа прихоти моей, служу, кажется, и общей польза. Никому никогда, хотя бы крайняя нужда, библіотеки продавать не мышлю, но по мн^Ь будетътамъ, гдъ Государь повелить». За відомостями його біографії, що вийшла в Німеччині латинською мовою 1776 p., бібліотека Т. Прокоповича кінець-кінцем дійшла до ЗО тисяч томів. Автор тої біографії свідчить, що Т. Прокопович охоче випозичав свої книги, «а своїм знанням — плодом уважливого читання і спостереження — радо ділився з іншими ученими, що їх частенько запрошував до себе на обід або на вечерю, коли по скінченні денних занять можна було вільно відпочити. То були свого роду атичні вечори (noctes atticae), — з яких кожний виносив щось розумне (nemo nisi doctiur eg- ressus)». Мабуть, в зв'язку з тими «атичними вечорами» стоїть прохання Т. Прокоповича в листі до бунчукового товариша Якова Маркевича з дня 27 січня 1717 p.: «Якщо буде від вас принагідна оказія (прошу вибачити безсоромну «скудость»), пришли мені скільки-небудь «сивушки»: до того ми тут бідні, що не соромлюся писати тобі про це». Після смерті Т. Прокоповича 1736 р. бібліотека його дісталася Олександро-Невській лаврі, а згодом новгородській семінарії. Р. 1913 проф. Варшавського університету П. Вер- ховський знайшов її там в жахливому стані: бібліотека містилася у вогкім і небезпечнім від пожежі помешканні, бо внизу була кузня семінарії, де постійно йшла праця. Феофілакт Лопатинський, тверський єпископ, залишив після себе (помер 1741 р.) 1416 книг, що дісталися Тверській духовній семінарії.

Але найбільшим книголюбом був Степан Яворський, автор чудового вірша на тему «похвала книзі», що його написав 1721 р. як «плачевное книгами ц^лованіе», латинською мовою з таким заголовком: «Pussesoris horum librorum luctuosum libris vale». С. Маслов у своїй праці «Бібліотека Стефана Яворського» вмістив як самий вірш Яворського, так і його переклад російською мовою. Подаю тут свій переклад того тексту українською мовою, а також віршований переспів, що його зладив український поет С. Яровий, за що висловлюю йому тут свою щиру подяку: «Ідіть книжки, що вас так часто тримав я в руках своїх! Ідіть, моя славо, світло і моя красо! В щасливу путь! Живіть тепер уми інших, їм розточайте нектар! Ви скрашували моє життя, ви були моїм багатством і славою. Ви — мій рай, моя любов, моя веселість. Ви мене прославили, ви придбали мені прихильність сильних миру сього. Та ба! Долі невгодно, щоб я коротав з вами щасливі безтурботні дні. Вічна ніч уже склепить мої повіки, і рука моя більше не потурбує вас. Інша, вічна книжка розкривається перед моїми очима, — та книжка, де кожний угледить свої вчинки й думки та прийме заслужене ним. О, страшна книжка! На згадку за неї жах сковує мої члени, а серце проймає гостра стріла. Прощайте, мої книжки і всі писання! Прощай, бібліотеко, що тебе я зібрав! Прощайте, люди й браття! Прощай і ти, добра ненько, гостинна земле! Візьми мене в матерні обійми, бо душу я віддаю небесам, а тіло повертаю тобі»

Бібліотека С. Яворського спочатку після його смерті (27 листопада 1722 р.) знаходилася в Ніженському Благовіщенському монастирі, що його збудував на власні кошти С. Яворський, а потім дісталася Харківському колегіуму. Складений самим С. Яворським каталог його бібліотеки налічував 609 назв.

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Видавнича справа та позашкільна освіти в Гетьманщині XVІІI ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.