Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Віча та повстання в обласній Русі-Україні (реферат)

Зміст

1. Віча

2. Повстання

Використана література

1. Віча

Початок повстанню 1068 року дало київське віче. Отже, вчасно буде подати характеристику віча цієї доби.

Віча є походження давнього, і вже літописець вважає їх за одвічне явище, "изначала", за явище, властиве добі родоплемінній. Йде віче у своїй основі, безперечно, від зборів чоловіків — мисливців, вояків часів первісного суспільства. У вічах мали право брати участь, крім князя з його дружиною, всі вільні люди, що не були в будь-якій приватній залежності від інших. Значення віча в його взаєминах із князем стане зрозуміле, коли згадати, що вільні люди становили собою рушення, головну масу війська в разі військової потреби. Князь відігравав роль найманого сторожа міста, найманого командувача війська. Дружина при ньому — то було, як каже проф. М. М. Покровський, "щось середнє між загоном охоронців та головним штабом". Без міських "воїв" сили князя були ніщо. Отже, саме ці вільні люди — "вої" — в разі потреби й вирішували на вічах справи. Кожен, хто має право брати участь у вічі, бере участь безпосередньо, але не через представника. У вічах бере участь все вільне населення волості, а не тільки мешканці центрального міста. Іноді пригороди виступають самостійно, скликають власні віча. Скликалося віча в міру потреби. Отже, могло минути кілька місяців без скликання віча, і, навпаки, в разі потреби віча могли відбуватися й кілька разів на тиждень. Скликали на віче, оповіщаючи або дзвоном, або через окремих оповіщувачів. Щодо місця зборів, то в Києві кияни збиралися на віча по різних місцях: біля Софії, де, як висловлює проф. Сергеевич здогад, були й лави для сидіння, біля Турової божниці, на Торговищі і Ярославому дворі.

Перше слово на вічі належало тому, хто його скликав. Як у всьому житті міста, так і на вічах, перед вела міська аристократія, "лучшие люди", але часто-густо на бурхливих вічах цим "лучшим людям" доводилося зазнавати чимало прикростей від широких мас вільного населення. Боротьба на вічах відбивала внутрішню боротьбу різних груп населення, за років вибухів на бурхливих вічах голосу аристократії не чути.

Справи на вічах вирішувалося так, що більшість примушувала меншість годитися.

Протоколів віч не провадилося, але в разі потреби, укладаючи, приміром, договори з князями, віча складали їх на письмі.

Як бачимо і подій 1068 року, віче скинуло одного князя й настановило іншого. Отже літопис подає й чимало інших даних, з яких видно, що віче могло відігравати значну роль в обранні князя. Місто в особі віча наймало собі сторожа-князя й укладало з ним договір, "ряд". Коли ж князь не виконує договору, то місто за сприятливих обставин виганяє його. Даних про обрання князя на вічі є чимало: ось, приміром, 1154 p. кияни передають київський стіл Ростиславові, братові померлого князя Ізяслава: "И посадиша въ КіевЬ Ростислава кіяне, рекуче ему:... А до твоего живота Кіевь твой. Віче мало також і судові функції, бувши за апеляційну інстанцію на князівський суд, бо навіть князі іноді вдавалися до віча в судових справах. Так, 1097 року київський князь Святополк збирає віче й на його суд, на його розгляд ставить справу про підступи князя Василька.

Дуже велику роль відіграє віче в справах військових. Міські "вої" є основа війська, отже, без їхньої згоди, без їхнього дозволу князеві з самою тільки дружиною розпочинати військові дії була річ небезпечна. До віча вдається князь, прохаючи допомогти у війні. І віче може й відмовити князеві. Так, кияни були відмовили князеві Ізяславові в допомозі для боротьби у спілці з чернігівськими князями проти Юрія, і князеві довелося запрошувати до себе у військо охотників з населення.

Віче могло саме проголосити війну, вимагати проголошення війни від свого князя. Так само віче могло примусити князя закінчити війну, коли в князя не вистачало своїх власних сил для війни, віче просто відзначало потребу "миритися или промышляй о ceбе". Наприкінці треба відзначити, що віча відбувалися не тільки в місті, але й під час походів. "Вої", зібрані у війську, під час походу, збираючи віча, вирішували найважливіші військові справи. Так, 1093 року під час походу проти половців князь хотів був, скориставшись із зручної позиції на березі річки Стугни, не переходити на другий берег, але укласти мир з половцями. Це обстоювали й старші дружинники. Але кияни — рушення вирішило битися: "хочемъся бити... поступимъ на ону сторону рЬки". Довелося зробити, як вони хотіли, але сутичка з половцями закінчилася значною поразкою для киян. Переглядаючи всі дані про участь віча в розв'язанні головніших державних справ, треба визнати за правильну думку проф. М. Рожкова, що участь віча "не була постійна, систематична, організована, відомство віча відзначалося надзвичайною невизначеністю та несталістю; по суті, віче діяло лише у виключних випадках, коли становище здавалося йому за ненормальне й потребувало втручання".

2. Повстання

Повстання в Київській землі в XII ст. були досить часті й набули іншого характеру: в них яскраво виступають не самі політичні, а й соціальні мотиви. Про Київське повстання 1113 р. літопис оповідає так: Помер київський князь Святополк у 1113 р. за Вишгородом, у човні перевезли його тіло до Києва, там його оплакували бояри і вся дружина, відспівали його в тій церкві, яку він сам збудував (у Михайлівському монастирі на честь свого імені — Михайла); удова його роздала монастирям, попам і вбогим стільки грошей, що здивувала всіх багатством цього князя. А кияни на це реагували так: утворили раду (і віче) ухвалили запрохати Володимира Мономаха на Київський стіл його батька й діда. Володимир відмовився, очевидно, чекаючи, щоб його запросили вдруге, а не тому, як каже літописець, що йому було жалко брата, а кияни пограбували садибу тисяцького Путяти, що допомагав Святополкові експлуатувати населення, пограбували також багатих євреїв, що проживали тоді в Києві й торгували там. Тоді верхівка киян знов послала по Володимира, кажучи: "Приїзди мерщій, бо коли не поспішиш, то почнуть грабувати не лише Путяту, а й соцьких і євреїв, а далі підуть грабувати твою ятрівку і знов бояр і монастирі; і тоді відповідатимеш (очевидно, перед богом) за розгром монастирів". Почувши це, Володимир приїхав до Києва. Тут, як бачимо, яскраво виступають перед нами соціально-економічні причини повстання 1113 року. Святополк був головний експлуататор київського населення й награбував стільки, що деяка частина награбованого, яку княгиня його роздала за упокій його душі, здивувала всіх своїм надзвичайним розміром. І сам Святополк, і його княгиня, одначе, працювали, так би мовити, на два фронти: сам князь ще за життя збудував церкву Михаїла, щоб прокласти собі стежку до раю. А його вдова, виконуючи, очевидно, його волю, роздала величезну милостиню монастирям та попам, щоб вони служили по ньому панахиди та знов-таки остаточно вже відчинили йому своїми молитвами райські ворота. Це була занадто примітивна думка — гадати, що награбоване з населення багатство дає добру долю не лише на цьому світі, а й на тому; але вона була розповсюджена у вищих класах тодішнього суспільства, і на ній збудували свій матеріальний добробут і багатства тодішні церкви та монастирі; вони-то й поширювали релігійні турботи, щоб знов-таки єдиним фронтом здобувати і небесні, і земні блага. Літописець засвоїв собі ідеологію релігійну, він вихваляє навіть Святополка, не ставить у зв'язок заколоту 1113 р. і діяльність визискуючого класу, але він наводить факти. І цього нам досить, щоб установити причини й зв'язок між ними. З них ясно, що кияни добре розуміли, що до експлуататорів належить не тільки князь-лихвар, а й його бояри і дружина, бо вони одні лише й оплакували Святополка, як свого проводиря в грабіжництві; їхній гнів і обурення направилися на тисяцького й соцьких, що вимагали надмірних поборів з населення, а також на багатіїв-євреїв, що були за помічників князя і його адміністрації в фінансових і лихварських справах. Кн. Святополк дався за свого життя в знаки київському населенню, бо відверто підтримував підвищення цін на сіль. І коли Києво-Печерський монастир почав дешево продавати населенню сіль, яку тоді привозили з Галичини, князь конфіскував цю сіль, бо ця дешева ціна збивала ціну на сіль самого князя та купецтва. Кияни почали вбивати та грабувати бояр і навіть хотіли убити самого князя-лихваря. Повстання Києва перекинулося на волості, де смерди грабували бояр та почали убивати князівських тіунів та грабувати боярські та монастирські маєтки.

Щоб утихомирити повстання 1113 року, урегульовано цю пекучу й болючу справу в особливому уставі о "резех", цебто про відсотки.

Але класові суперечки не припинилися й після цього, бо знов князівські тіуни не давали правдивого суду й брали хабарі, знов бралося лихварські відсотки, збільшилася з розвитком торгівлі експлуатація та спекуляція. Мономах був могутній князь, у нього було багацько дружини, у якої він користувався великим авторитетом, нагадуючи з цього боку князя-дружинника Святослава. Заколотів у його часи не було, а коли піднялося повстання в Менську, він знищив дощенту все його населення, захопив його майно й худобу, про що згадував потім сам у своєму заповіті дітям. Але по його смерті в Києві у 1146—1147 році вибухнув новий заколот на грунті незадоволення киян правлінням чернігівських князів, що не могли або не хотіли припинити утисків своєї адміністрації. У Києві княжив старший представник цього роду Всеволод, що хотів передати свій стіл, немов у спадщину, брату своєму Ігореві. Перед смертю він попрохав киян заприсягтися Ігореві. Вони на це згодилися, але, як виявилося потім, не щиро. Вони викликали Ігоря до себе на віче. Ігор з дружиною сам не поїхав, а вислав брата свого Святослава. Кияни почали перед Святославом обвинувачувати київського і вишгородського тіунів, кажучи: "Ратша (київський тіун) знищив нам Київ, а Тудор (вишгородський) Вишгород", і вимагали, щоб їх однині судили не тіуни, а князі. Той згодився на це сам і від імені брата. Заприсяглися взаємно кияни і Ігор з братом, але все-таки кияни кинулися на Ратшин двір і на мечників (судові урядовці) і почали їх грабувати. Кияни, хоч і заприсягнулися Ігореві, але були ним незадоволені і взяли собі князя Ізяслава. Непопулярний у Києві Ігор задовольнив і своїх родичів-князів, роздавши їм багацько волостей, яких вони в нього попрохали. Призвавши ж тисяцького Уліба й Войтишича, сказав їм: яку посаду ви мали в мого брата, ту матимете й у мене; Улібові ж додав: тримай ти тисячу (цебто будь тисячний), як її тримав у мого брата; але цим їх не задовольнив, і вони почали радитися проти нього з киянами й викликали Ізяслава, а до них ще пристали старші дружинники Вас. Полачанин і Мирослав — унук Хилич; в січі Ігор загруз у багні в Дорогожича, там його взяли в полон і привезли до Ізяслава, що посадив його в поруб у Переяславі, а кияни з Ізяславом пограбували садиби дружинників Ігоря і Всеволода і села їхні і худобу, взяли багацько майна в будинках і монастирях. Після цього дружини Ізяслава пограбували стада Ігоря і Святослава, попалили там їхні садиби й жито, а в Путивлі захоплена була величезна здобич, пограбовано церкву і все майно, в тому числі 7000 самої челяді. Дивуєшся, читаючи про те, як руйнував і знищував територію й населення Чернігово-Сіверської землі київський князь; руйнування це було не менше, ніж половецькі або, сказати, татарські спустошення. Які були мотиви для цього? Це раніше пояснювалося політичною боротьбою, князівськими усобицями, але й тут ми бачимо, з одного боку, протилежність політичних інтересів Мономаховичів і Ольговичів, а з другого боку — яскраво виступає перед нами й економічний фактор. Київське населення остільки було обурене на Ігоря й усіх Ігоровичів, хоч він уже зрікся князівства й постригся в ченці, але проживав у монастирі св. Федора, що вбило його й навіть знущалося над його трупом. Увесь цей епізод з характерними подробицями описано в Іп. літопису під 1146—1147 р.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Летопись по Ипатскому списку, Русская Правда в "Хрестоматии по ист. русск. права" Влад. Буданова и в "Читанці з історії України", проф. Мірзи- Авакянц.

4. Розвідки: Линничекко. "Вече в Киевской области", 1881.

5. М. Яворський "Нарис історії революційної боротьби на Укр.", т. І

6. Дьяконов. "Очерки общественного и государственного строя древней Руси", 1912.

7. М. Максимейко "Про смердів Руської Правди" (Праці комісії для виучув. історії зах.-руського та укр. права, вип. 3-й.)





Реферат на тему: Віча та повстання в обласній Русі-Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.