Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Українська національна революція та українські військові з'їзди (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Початок Української національної революції 5

2. Створення та становлення збройних сил України. 8

3. Початки українського військового руху в російській армії. 13

4. Українські військові з'їзди. Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд 15

5. Другий Український військовий з'їзд. 20

Висновки. 23

Список використаної літератури. 25


Вступ

Актуальність теми. В сучасних умовах закономірним є зростання інтересу до вітчизняної історії, зокрема до проблем, які не знайшли ще об'єктивного відображення в українській історіографії. Особливе місце серед таких тем займають події березня 1917 - квітня 1918 рр., які є визначальними віхами складного і тривалого процесу самовизначення України, коли було багато досягнуто у справі розбудови української державності, а ще більше не реалізовано, втрачено.

Сучасний стан дослідження революційних подій в Україні у 1917 - 1918 рр. вимагає залучення нових комплексів історичних джерел. Особливе місце серед них займають мемуари, оскільки значна частина документів з історії української революції була знищена у вирі визвольної боротьби.

Метою роботи є комплексне вивчення формування національних збройних сил в період 1917 - 1918 рр.

У процесі вивчення представленої теми ми сконцентрували увагу на вирішенні таких дослідницьких завдань: дослідити значення спогадів у висвітленні процесу українізації російської армії, а також створення українських військових формувань: "Вільного козацтва", з'єднань Січового Стрілецтва на Наддніпрянській Україні, регулярної армії УНР та флоту і у формуванні з'єднань українських військовополонених.

Історіографія дослідження. У радянський період аналізу мемуарів про революційні події в Україні присвятив монографію Г.Стрельський, однак зосередив увагу лише на мемуарах більшовицького спрямування.

Всебічне вивчення літератури, її оцінка як джерела з історії українських визвольних змагань розпочалося з розпадом Радянського Союзу та проголошенням Україною своєї незалежності. За цей період появилося ряд публікацій, присвячених дослідженню епістолярної спадщини провідних діячів української революції.

Належну оцінку українським збройним силам, які раніше замовчувалися або оцінювалися лише негативно, дано у монографії О.Л.Копиленка. Її автор використав спогади учасників і очевидців визвольних змагань як цінне історичне джерело, що містить багато фактичного матеріалу з проблем державного будівництва та міжнародного становища України.

У спільних монографіях О.Л.Копиленка і М.Л.Копиленко та Ю.Павленка і Ю.Храмова при дослідженні становлення української державності в 1917 - 1918 рр.

В.Ф.Солдатенко - відомий український дослідник на основі архівних матеріалів й фактичного матеріалу, який знаходиться на сторінках мемуарної літератури, дослідив процес становлення української державності, утворення Центральної Ради та її роль в утворенні збройних сил УНР.

Особливо слід відзначити монографію В.Ф.Солдатенка, в якій автор робить глибокий аналіз мемуарно-історичних праць активних учасників національно-визвольних змагань 1917-1918 рр. Ця праця максимально об'єктивна в контексті авторського аналізу історіографічно-мемуарної спадщини історії української революції 1917-1920 рр. Всебічний аналіз конкретного фактичного матеріалу дав змогу авторові зробити суттєвий внесок у розуміння подій і явищ української революції, суті розбіжностей у позиціях "лівих" і "правих" діячів Центральної Ради, її політики державотворення, військового будівництва, соціального питання, успіхів більшовизму в Україні 1917 р., оцінки І з'їзду Рад України, бою під Крутами, вторгнення німців 1918 р. та ін.

Ведучи ґрунтовні дослідження періоду діяльності Центральної Ради, також не минав важливого виду джерела - спогадів провідних діячів українського визвольного руху В.Ф.Верстюк.

Належну оцінку збройним силам дали в своїх дослідженнях Л.Гарчева, В.Голубко, В.Задунайський, О.Макарчук.


1. Початок Української національної революції

23 лютого 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займали представники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня в Києві було створено Об'єднану раду громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. До того вона належала губернаторами та повітовим поліцейським офіцерам. Голови регіональних та окружних адміністрацій стали такими комісарами. В волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.

Товариство українських поступовців (організоване М.Грушевським, В.Єфремовим та Е.Чикаленком в 1908 р. як міжпартійний політичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасового уряду для створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 4 березня в Києві, одночасно з Об'єднаною радою громадських організацій, було створено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій, спілок та утворень. М.Грушевський, визнаний лідер українського визвольного руху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради.

Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах та на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі та Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, які не мали історичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905-1907 рр., а потім – в 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих рад. В середині 1917 р. в 9 українських областях було створено 252 ради, в тому числі 180 – в Донбасі.

Соціалістичні партії соціал-революціонерів (СРів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали вплив на робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру брати під контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики (після того, як їх лідер В.Ленін повернувся з еміграції в квітні 1917 р.), додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджали демократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами та проголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва в реальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці[5, c. 267-268].

Кількість більшовиків в українських областях швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінець квітня 1917 р. Навіть в якості меншості серед членів рад, вони почали організовувати армію для участі в громадянській війні, початок якої вони передбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію. Опір рад під контролем меншовиків та СРів та протидія місцевих органів влади Тимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червоні загони були все-таки організовані в Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі.

В той же час національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. М.Грушевський, який повернувся із заслання, висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України.

Протягом двох місяців революції в Україні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основі Товариства українських поступовців було створено Партію соціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Також була створена Українська партія соціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національних партій. На середину 1917 р. вона налічувала 75 тисяч членів. Однак кількість членів проросійської партії СРів була в українських областях незрівнянно більшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В.Винниченком та С.Петлюрою, також за своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків. На середину 1917 р. в ній було приблизно 5 тисяч членів, в той час як кількість меншовиків становила понад 50 тис[11, c. 204-205].


2. Створення та становлення збройних сил України

Національне військове питання постало із всією гостротою в Росії одразу ж після Лютневої революції 1917 р. Вмить армія, в якій, як досі вважалося, національне питання "в принципі" не існувало, заговорила усіма національними мовами колишньої Російської імперії: на фронтах відбулися численні національні військові з'їзди, які вимагали негайного утворення національних військових формувань. Проте найбільш несподіваним для нового російського керівництва, як і для всієї "російської революційної демократії", стало те, що найбільш активний потяг до національного військового будівництва виявили саме українці.

Демократичні гасла революції пробудили напівсвідому українську масу, посіяли надії серед українства на можливість здійснення у межах російської республіки своїх національних прагнень та сподівань, у тому числі й щодо створення власних національних збройних формувань у складі російської армії. Провідником національних інтересів України стала Центральна Рада на чолі з М.Грушевським. Проте російська "революційна демократія" гостро негативно відреагувала на спроби національного самовираження українського народу. Тимчасовий уряд у Петрограді категорично відмовився визнати автономію України, прихильники українізації в російській армії, що наполягали на поступовому переведенні українців до певних військових частин без порушення боєздатності армії, були оголошені дезертирами та сепаратистами.

Таку позицію Тимчасового уряду щодо українського руху, зрозуміло, підтримали і російські "демократи" в Україні. Київські ради робітничих та солдатських депутатів, Комітет об'єднаних громадських організацій, російська преса всіх відтінків звинуватили українців у "зраді справи революції", спробах "розчленувати російську республіку".

Відверто негативним до українського національного руху з перших днів після революції виявилося й ставлення більшовиків. Уже 6 березня 1917 р. Київський комітет РСДРП(б) на своїх установчих зборах визнав Центральну Раду "буржуазною" та постановив: "не вступати з українською соціал-демократією ні в які блоки, оскільки остання підтримує Центральну Раду в її прагненні до створення федеративної республіки"1. Більшовики поспішили висловити своє негативне ставлення й до вимог українців мати власні національні частини.

Виступаючи перед делегатами першого Київського обласного з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, представник полтавських більшовиків В.Шахрай заявив: "Дивіться, щоби ваше українське військо не сіло Вам на шию... Тільки коли селяни, робітники і солдати всіх націй підуть разом, буде свобода, а коли будете ділитися, буде багато у вас царів і не буде свободи. Ми маємо знати, що не повинно бути національного війська, а повинен бути тільки вільний народ".

Така досить агресивна реакція більшовиків на активізацію національної свідомості українців, звичайно, мала свої пояснення. З початком революції комітети РСДРП(б), що існували в Україні, були нечисленні (загальна кількість більшовиків в українських губерніях не перевершувала 2 тис. чол.). Зосереджувалися вони, головним чином, у промислових районах та містах, складалися, в основному, з представників російської та єврейської інтелігенції, російського та русифікованого робітництва. Цілком природно, що для переважної більшості з них ідеї українського визвольного руху виявилися чужими, незрозумілими й навіть ворожими, оскільки становили загрозу тому привілейованому становищу, в якому перебували представники російської меншості в Україні впродовж кількох сотень років. З іншого боку, як марксисти, більшовики взагалі виступали противниками національного патріотизму, проголошуючи його "контрреволюційною ідеологією буржуазії",— протиставляючи йому "пролетарський інтернаціоналізм — революційну ідеологію пролетаріату"[4, c. 538-539].

Отож, будь-які спроби висунути на перший план національні гасла, національні інтереси, за переконаннями марксистів, підривали "єдність пролетаріату усіх націй", становили загрозу "справі світової революції", а значить, були вигідними тільки буржуазії.

Так само вигідними тільки українській буржуазії, на думку більшовиків, були й національні військові формування. Адже ці війська могли стати основою для розбудови української армії — "оплоту буржуазних інтересів" (читай: державних інтересів України). Політика більшовицької партії у військовому питанні також ув'язувалася з перспективами боротьби за світову революцію. Виходячи з неї, постійна армія як "засіб панування буржуазних класів", "апарат насильства", "знаряддя буржуазної держави" взагалі мала б бути знищена й замінена "загальним озброєнням народу" — всенародною міліцією, яка, як вважав Ленін, обов'язково мала б стати "пролетарською міліцією". Щоправда, більшовики не були настільки наївними, щоб покладатися у своїй боротьбі проти "світової буржуазії" лише на міліцію. "Збройною опорою" соціалістичної революції, за їх розрахунками, мала стати Червона гвардія — специфічні пролетарські формування армійського типу (свого роду "пролетарське військо"), за створення якої більшовицька партія взялася одразу ж після Лютневої революції. Навесні 1917 р. перші червоногвардійські загони з'явилися і в промислових містах України: спочатку в Харкові (до 1 тис.чол.), пізніше в Катеринославі, Одесі, Києві (до 300 чол. в кожному). До складу червоногвардійських загонів після ретельної перевірки приймали робітників — "ідейно загартованих", "стійких", майже виключно більшовиків. Щодо національного складу, то звичайно переважну більшість у цих загонах складало російське та русифіковане робітництво[2, c. 452-453].

Отже, у перші дні після Лютневої революції більшовики виявили своє негативне ставлення до українського визвольного руху в цілому, й, зокрема, до спроб українців проводити українізацію в частинах російської армії. Однак національно-визвольний рух в Україні, так само як і в інших російських колоніях, з кожним днем набував усе більшого розмаху, захоплюючи дедалі ширші й ширші верстви населення з окраїн. Не рахуватися з цим більшовики не могли. Отож, перед ними постало завдання виробити таку "гнучку" тактику у національному питанні, яка б, з одного боку, враховувала "сепаратистські прагнення" неросійських народів, а з другого, не відступала б і від стратегічного завдання — боротьби за світову революцію, створення світової радянської суперімперії. Таку тактику й розробив Ленін. На Сьомій Всеросійській партійній конференції (квітень 1917 р.) він запропонував делегатам прийняти резолюцію з національного питання, яка містила новий (у порівнянні з тим, що існував від часу II з'їзду РСДРП 1903 p.) підхід до національного руху, а саме: замість умовного визнання більшовиками права нації на самовизначення без його гарантій висунути гасло "визнання за всіма націями, які входять до складу Росії, права на вільне відокремлення і на утворення самостійної держави", правда, не дозволялося змішувати питання про право на вільне відокремлення з питанням про доцільність цього відокремлення. "Це останнє питання,— зазначалося в резолюції,— партія пролетаріату повинна розв'язувати в кожному окремому випадку цілком самостійно, з точки зору інтересів усього суспільного розвитку і інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм". Отож, теоретично, більшовики мали визнати право народів на створення власних держав — проте лише теоретично, практично ж це право "з точки зору інтересів усього суспільного розвитку" могло б бути, за новою тактикою, й відкинутим.

Запропонована Леніним "формула", в цілому, була досить суперечливою, заплутаною. Не дивно, що вона викликала нерозуміння з боку прихильників "чистоти Марксового вчення". Лідер київських більшовиків Л.П'ятаков, відповідаючи Леніну, заявив, що завдання партії "по Марксу" полягає не в тому, щоб "розчленовувати Росію", а навпаки, приєднувати до неї якомога більше число націй. Гаслом партії, наполягав він, має бути не "визнання права націй на відокремлення", а навпаки — "геть кордони". Конференція, після бурхливих диспутів, все ж прийняла резолюцію Леніна, хоча, судячи з результатів голосування (56 — за, 16 — проти, 18 — утрималися), погляди П'ятакова поділяли більше третини делегатів.

Проте зручність нової тактики, що її винайшов Ленін, досить швидко зрозуміла більшість його соратників. Дійсно, перевага висування найсміливіших національних гасел була очевидною. Не потребуючи від більшовицької партії, як від неправлячої, практичного підтвердження своєї прихильності проголошуваним принципам, ця тактика давала можливість викривати "шовіністичну, гнобительську" політику Тимчасового уряду, мала "грати на авторитет" більшовиків серед неросійських народів. Прекрасною ілюстрацією цього стала та "викривальна кампанія", що її розгорнули більшовики на початку літа 1917 р. у відповідь на спроби уряду стримати національний рух в Україні, зокрема, на заборону О.Керенським II Українського військового з'їзду[3, c. 497-499].


3. Початки українського військового руху в російській армії.

З вибухом світової війни, російський уряд змобілізував на Україні майже все здатне до зброї чоловіче населення. Тим-то й революція застала в рядах армії велику частину активного українського елементу. Зараз після упаду царського режиму українські вояки проявляють тверду волю до організації на національному ґрунті. По всіх просторах російської держави, де стояли в більшій чи меншій мірі зложені з українців військові частини, в запіллі й на фронті, на Україні, в Московщині, на Сибірі й на Кавказі почато організувати українські військові комітети, громади, клуби, а пізніше й окремі українські відділи. Військовий український рух виявив себе стихійно в парі з усім українським відродженням. Вояцька маса в численних постановах і резолюціях ставила домагання, щоб усі військові частини, які стояли на Україні, набирали з українців, та щоб українські відділи з-поза української території негайно перевести на Україну. Дуже багато причинилося до національного пробуду військових мас нижче українське запасове старшинство, що складалося в великій частині з національно свідомого народного вчительства, студентства та кооператорів. Військові віча, маніфестації та свята, що відбувалися по різних стоянках на фронті та гарнізонах,розбуджували та підсилювали національну свідомість солдатів-українців.

«Почалася робота» — пише один із учасників того військового руху — «що раз більше розпалювалося національне хотіння в тисячах вояцтва. Рівночасно з цим почалася й боротьба з москалями, що відразу вороже поставилися до українського руху. Всіма силами старалися вони заагітувати українських вояків ідеєю «єдиного революційного фронту». Та не згаряча приймав уже вояк-українець ці слова. Його всеможньо опановувало вже тільки одне слово — Україна,— хоч і не знав він ще дійсного змісту цього слова. Постійно відбувалися лекції, на яких підкреслювано нашу окремішність від москалів та українську історію».

Проти українського визвольного руху у війську поставилися відразу вороже російська революційна демократія, вище військове командування та різні армійні, дивізійні та полкові революційні комітети, зложені переважно з москалів.

Постійним конфліктам, непорозумінням та образам з боку москалів, що викликували велику активність серед українських військових мас, український військовий рух завдячує свій буйний розвиток у пізніших місяцях революції. Згодом, осередком українського військового руху стає Київ, де повстають українські військові організації та формуються перші національні військові частини[6, c. 27-29].


4. Українські військові з'їзди. Перший Всеукраїнський Військо­вий З'їзд

І Український військовий з'їзд (Київ, 5—8 травня 1917 p.), 700 делегатів якого представляли більше як 900 тис. українських вояків усіх армій, флотів і гарнізонів, визнав Центральну Раду "єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України", та зажадав від Центральної Ради, щоб вона вимагала від Тимчасового уряду і Петроградської Ради оголошення окремим актом принципу національно-територіальної автономії України. З'їзд також висловився за негайну реорганізацію армії згідно з національно-територіальним принципом, за активну українізацію в армії.

Український військовий рух поширювався стихійно на фронті, у флоті й у запіллі. Українські селяни й робітники у військових шинелях починають уже домагатися, щоб військові частини, зложені із українців, мали національний характер. Стихія роз-розсталася спершу неорганізовано, розкидано. Треба було спрямувати її в якесь правильне річище, тим-то Центральна Рада, за почином Українського Військового Організаційного Комітету, скликала на день 18. травня 1917. р. перший Всеукраїнський Військовий З'їзд.

На З'їзд прибуло 700 представників від військових організацій, товариств та частин усіх армій російського фронту, балтійської й чорноморської флоту та запілля. З'їзд відкрив голова Центральної Ради М. Грушевський, якого й вибрано почесним головою З'їзду. До президії вибрано С. Петлюру — делегата західного фронту, М. Міхновського — представника запілля, В. Винниченка — від Центральної Ради та пполк. Ю. Капкана — делегата Богданівського полку.

З'їзд потвердив ухвали Національного Конгресу, що відбувся 7—8. квітня, та домагався, щоб негайно їх перевести в життя, а саме: Національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому Уряді міністра для справ України й заснування на Україні місцевого органу, а саме комісаріату на всі губернії, заселені українською людністю. А далі З'їзд зазначив окремою постановою, що «вважає Українську Центральну Раду єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що торкаються цілої України та й відносин до Тимчасового уряду[14, c. 162-164].

Щодо українізації армії З'їзд «визнав, за потрібне взятись до боротьби з упадком духової сили армії», ухвалив «негайну націоналізацію армії на національно-територіальному принципі», а поки що домагався, «щоб виділити частини з українською більшістю». Щодо флоту З'їзд домагався, «у балтійській флоті укомплектувати деякі з кораблів виключно командами української національності, а чорноморську щоб поповнювати й далі виключно українцями». Крім того, З'їзд домагався, щоб в українізовані частини ввести українську команду, відкривати військові школи всіх ступенів, видати українські військові підручники і українським стягам постачати літературу до читалень і для курсів.

З'їзд затвердив урочисто назву першого українського полку, що повстав у Києві та постановив утворити при Центральній Раді Український Генеральний Комітет, що ставав провідним органом українського військового руху.

Виконуючи настанови з'їзду, Центральна Рада у середині травня надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом та Петроградською Радою делегацію у складі 10 чол. на чолі з В.Винниченком. У розробленій українцями доповідній записці, що її було передано на розгляд Тимчасового уряду, окремий пункт спеціально порушував питання організації українських військових частин. "В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисципліни,— зазначалося в записці,— необхідно виділити українців в окремі частини як в тилу, так, по змозі, й на фронті".

Петроград не мав намірів зустрічатися з делегацією Центральної Ради. Затягуючи з відповіддю, уряд поспішив організувати в самій Україні "кампанію", яка мала б продемонструвати, що позиції Центральної Ради не поділяє українська громадськість. Південно-російський демократичний союз буквально засипав центральні установи телеграмами з протестами проти "ініціатив" Центральної Ради. Проти її "самостійницьких прагнень" активно виступили й київські "демократи" з Комітету об'єднаних громадських організацій, Ради робітничих і солдатських депутатів, Ради коаліційного студентства.

Українська делегація була змушена повернутися додому. Вже у Києві її наздогнала відповідь, у якій Тимчасовий уряд повідомляв, що не може визнати Центральну Раду виразницею волі усього українського народу й пропонував почекати з вирішенням питання про автономію до Установчих зборів.

Наляканий розмахом українського військового руху, побоюючись дальшого "безконтрольного" його поширення, новопризначений військовий міністр О.Керенський 30 травня 1917 р. направив до Києва телеграму, в якій під приводом "невчасності" заборонив проведення II Українського військового з'їзду. Звістка про це викликала бурю гніву серед українців, адже ніколи досі уряд не забороняв будь-які з'їзди і вони відбувалися чи не щодня (зокрема, саме в ці дні у Петрограді проходив польський військовий з'їзд). Звичайно, такий "ляпсус" російського керівництва більшовики не могли не використати в своїх інтересах — для того, щоб зайвий раз продемонструвати "великодержавницьку політику" Тимчасового уряду й, водночас, свою прихильність до права націй на самовизначення[10, c. 415-416].

Уже 2 червня Ленін виступив у газеті "Правда" зі статтею під виразним заголовком "Недемократично, громадянине Керенський", в якій з обуренням засуджував дії військового міністра. "Ми не говоримо вже про те, що своєю "великодержавною" націоналістичною політикою гр.Керенський тільки посилює, тільки розпалює саме ті "сепаратистські" прагнення, проти яких Керенські та Львови хочуть боротися,— писав він. — Ми запитуємо: чи сполучне з гідністю навіть не соціалізму, а простого демократизму таке третирування пригноблених національностей? Ми запитуємо: де ж межа "пустощам" гр. Керенського і тих, хто з ним?".

Виступаючи 9 червня на І Всеросійському з'їзді Рад робітничих та солдатських депутатів, Ленін знову повернувся до теми заборони військового з'їзду. "Це щось нечуване,— заявив він. — Ви і ваш уряд, ваші нові міністри на ділі продовжуєте з Фінляндією і Україною політику анексій. Ви чіпляєтесь до українського з'їзду, забороняєте його збори через ваших міністрів. Це не є анексія? Це політика, яка є наругою над правами народності, яка терпіла муки від царів за те, що її діти хочуть говорити рідною мовою". Звернемо увагу на те, що, красномовно протестуючи проти "недемократичності" Керенського, проти "великодержавницької, націоналістичної" політики уряду, Ленін "дипломатично" обминув питання про ставлення самих більшовиків як до українського військового руху в цілому, так і до наполегливих вимог українців активізувати українізацію військ. І це не дивно, адже ставлення більшовицької партії до націоналізації військ, як і раніше, залишалося негативним — отож Ленін навмисно не торкався питань, які могли б "висвітлити" слабкі позиції його партії.

Услід за більшовицьким вождем таку ж "делікатну" позицію щодо українського військового руху зайняли і київські більшовики. Сплеск самостійницьких настроїв серед українства налякав "українських" більшовиків. "Цією забороною,— із занепокоєнням писала газета "Голос социал-демократа" (орган київських більшовиків),— була створена можливість розгорітися шовіністичним пристрастям, і доводилося чути вигуки "Хай живе рідна самостійна Україна". Аби визначитися із своєю позицією щодо подій у Києві, 4 червня 1917 р. Київський комітет РСДРП(б) провів спеціальне засідання. Хоча у постанові, що її було прийнято, зазначалося, що "партія буде агітувати за територіальне, а не національне військо", однак більшовики у найближчі дні так і не наважилися відверто виступити проти українізації в- армії та взагалі уникнути будь-яких заяв з приводу ставлення до націоналізації військ. Натомість центр тяжіння агітації київські більшовики, за прикладом Петрограда, перенесли на викриття "ганебної політики" Тимчасового уряду. 9 червня на об'єднаному засіданні Ради робітничих і солдатських депутатів представник більшовицької фракції вніс таку резолюцію з оцінкою дій військового міністра: "Протестуючи проти заборони Керенським українського військового з'їзду, ми вважаємо, що ця заборона є одним із проявів імперіалістичної політики центрального уряду, яка порушує права пригноблених націй та основні принципи демократії"[8, c. 324-326].


5. Другий Український військовий з'їзд

Незважаючи на заборону, II Український військовий з'їзд все ж відбувся (Київ, 5—12 червня 1917 p.), його 2,3 тис. делегатів, що представляли близько 2 млн військовослужбовців-українців, відкинули рішення О.Керенського як "незаконне" та засудили антиукраїнську позицію офіційного Петрограда. Делегати одностайно висловилися за прийнятий Малою Радою "Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого", який наголошував на тому, що українці "однині самі будуть творити своє життя", та підтвердили постанову І військового з'їзду про українізацію армії, доручивши створеному на цьому ж з'їзді Українському військовому комітетові розробити детальний план українізації армії.

Це була величава демонстрація українського національного руху при дуже піднесеному патріотичному настрою та в атмосфері ворожості до російського уряду. Ще на передодні Військового З'їзду в Києві кипіло, на вулицях відбувалися то великі й малі віча, де пристрасно обговорювано українські справи.

У суботу до пізньої ночі в Педагогічному Музеї йшло тайне засідання Центральної Ради. На неділю назначено відкриття Військового З'їзду у Троїцькому Народному Домі.

В 5-ій год. Народній Дім, де відбувалися наради з'їзду, був переповнений. Театр ввесь від гори до споду залитий був народом — вояками, офіцерами, матросами. Одна суцільна маса, густо збита. Головував Володимир Винниченко. Промови й дискусії були дуже палкі, гарячі. Дуже часто чути було голоси за негайним відірванням України від Росії. Нарешті З'їзд ухвалив постанову: «Поставити домагання до російського Тимчасового Уряду, щоб він признав і сповнив жадання Центральної Ради, а Центральній Раді запропонував негайно приступити до твердої організації краю у згоді з національними меншостями».

Генеральний Військовий Комітет дав звідомлення про свою працю та організаційні плани, при чому спинився на всіх тих перешкодах, які доводилося раз-у-раз зустрічати з боку російської військової влади[9, c. 141-142].

З'їзд підтвердив ухвалу І Військового З'їзду щодо українізації війська та доручив Генеральному Військовому Комітетові опрацювати докладний план переведення українізації. Комітетові доручено ще зайнятися організацією Вільного Козацтва, що почало в тому часі вже вбиватися в силу. Крім цього З'їзд прийняв постанову про обов'язок українських вояків та військових організацій слухати наказів Українського Військового Генерального Комітету і затвердив після доповіді С. Петлюри організацію Комітету, доповнивши його вибором 10 нових членів.

Рівночасно вибрано на Військовому З'їзді Тимчасову Військову Раду у складі 130 членів, що ввійшли до Української Центральної Ради2. На чолі Військової ради стояла постійна президія, до якої ввійшли: стр. О. Гермайзе, хор. М. Врублевський, віст. П. Войтенко, стр. С. Березняк, хор. О. Паливода, пор. П. Куцяк і пор. М. Панченко.

23 червня, останнього дня нарад ІІ Військового З'їзду, Центральна Рада проголосила свій Перший Універсал, що проголошував автономію України. Універсал відчитано вперше на З'їзді. Коли серед урочистої тиші залунали перші слова української державності: «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!..» — ввесь З'їзд, що заповнив був величезну салю театру, підвівся та по відчитанні Універсалу, враз із публікою й кореспондентами часописів, серед небувалої радості та ентузіазму відспівав навколішках Шевченків «Заповіт».

Після ІІ Військового З'їзду на всіх фронтах російської армії повстають українські військові фронтові комітети, які скликають армійні, корпусні й дивізійні з'їзди й наради, а то й видають українські часописи. І так у Ризі (Латвія) виходить при Військовій Раді півн.-зах. фронту «Український Голос»; на турецькому фронті в Трапезунті появляються «Вісти Українського Військового 3 їзду кавказького фронт у»; Закавказька Українська Військова Рада, що об'єднувала військові організації Тифлісу, Батуму, Ерзеруму й инш., видає «Вісти Закавказзя». 8—13 жовтня відбувся з'їзд військових організацій румунського фронту, а 29. X.—4. XI. український військовий з'їзд у Трапезунті. Крім цього, в жовтні були ще військові з'їзди західного, північного й південно-західного фронту; нарешті, в Гельсінґсфорсі відбулися два з'їзди військових частин і організацій, що стояли в Фінляндії[7, c. 337-338].


Висновки

Відсутність власної держави та її гаранту — національної армії мала для українців у XX ст. трагічні наслідки. Інколи сини України воювали один проти другого в арміях іноземних держав — до того ж держав, які не тільки нехтували національними інтересами українців, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їх національний дух. У роки Першої світової війни в австрійській армії, наприклад, налічувалося до 250 тис. українців, а в армії Російської імперії — понад 3,5 млн.

Слід зазначити, що багатонаціональна Російська імперія за сотні років свого існування виробила цілу систему різноманітних способів "вирішення" національного питання в армії. Згідно з царським указом "Про військову повинність", прийнятим 1874 р. й підтвердженим у 1913 р., ряд народів — "політично неблагонадійних" або "нездатних до військової служби" взагалі — звільнялися від призову. Ще напередодні Першої світової війни до неблагонадійних були віднесені узбеки і таджики, киргизи і казахи, бурято-монголи і якути, гірські народи Північного Кавказу і населення Фінляндії — в цілому, представники 45 народів, близько 10% чоловічого населення імперії. Ось, наприклад, як пояснювалися в одному з документів військового міністерства Росії причини звільнення від служби в армії киргизів — "елемент ненадійний і до честі військової служби вони не доросли", "трьох-чотирьохрічне перебування киргизів під прапорами не зробить їх відданими Росії, зате навчить їх володіти зброєю, тому не слід засмічувати лави російської армії такими інородцями. Пройшовши крізь лави російських військ, вони можуть посилити кавалерію можливих наших ворогів".

З початком Першої світової війни, коли різко зросла потреба у людських ресурсах для поповнення армії, військове міністерство зробило спробу кардинально переглянути питання щодо призову нацменшостей. 23 листопада 1915 р. у Державну Думу був представлений законопроект "Про залучення до відбуття військової повинності деяких частин населення, звільнених від неї до цього часу." Зокрема, передбачалося розпочати залучення до військової служби тих же киргизів. Обґрунтовувалося це тим, що, мовляв, "чим більше будуть киргизи користуватися звільненням їх від військової повинності, тим складніше буде запровадити у них цю повинність у майбутньому і тим глибшою буде ворожнеча між ними та корінним населенням" (тобто російським), а також й тим, що, "врешті-решт, у самих киргизів може в такому випадку скластися переконання, що їх кочовий побут та відчуженість од Росії пішли їм тільки на користь".


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. - К.: Каравела, 2004. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Історія українського війська: (від княжих часів до 20-х років XX ст.)/ Авт. кол.: Іван Крип'якевич , Богдан Гнатевич, Зенон Стефанів та ін.; Упоряд., покажч. Б.З.Якимовича; Передм. Я.Р.Дашкевича. - 4-е вид., змін. і доп.. - Львів: Світ, 1992. - 702 с.

7. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

8. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

9. Крипякевич І. Історія Українського війська/ Іван Крипякевич, Богдан Гнатевич. - Репр. видання. - К.: Пам'ятки України. – 1993.- Ч. 1. - 1993. - 288 с.

10. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

11. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

12. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

13. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

14. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. – 249 с.





Реферат на тему: Українська національна революція та українські військові з'їзди (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.