Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Українська історіографія (шпора)

3. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ФАКТ

4. СУЧАСНІ ІСТ. КОНЦЕПЦІЇ УКР. ВЧЕНИХ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ В НИХ ДОСЯГНЕНЬ СВІТОВОЇ ІСТ.НАУКИ.

5. «ЛІТОПИСНИЙ ПЕРІОД» 11-13 СТ.

6. ГАЛИЦЬКО - ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС

7. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ СУСІДНІХ УКРАЇНІ ЗЕМЕЛЬ 11-13 СТ.

8-9. ЗАХІДНОРУСЬКІ ЛІТОПИСИ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДОБИ.

10. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ ДРУГОЇ ПОЛ. 16-ПЕРШОЇ ПОЛ. 17 СТ.

11. ЗМІЦНЕННЯ ЛІТОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ ТА ПОШИРЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 16 – ПЕРША ПОЛ. 17 СТ.)

12. ПОЛЕМІ́ЧНА ЛІТЕРАТУ́РА

13. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В ГУСТИНСЬКОМУ ЛІТÓПИСІ

14. РЕГІОНАЛЬНІ ЛІТОПИСИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.

15. ІСТОРІЯ БОРОТЬБИ УКР.КОЗАЦТВА З ТУРЕЧЧИНОЮ, КРИМОМ І ПОЛЬЩЕЮ У МЕМУАРАХ ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 17 СТ

16. МЕМУАРИ 16-17 СТ. ЯК СВОЄРІДНИЙ ВИД ІСТОРИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

17. БОРОТЬБА УКР.НАРОДУ ЗІ ШЛЯХЕТСЬКОЮ ПОЛЬЩЕЮ...КІНЦЯ 16-ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.

18. «ХРОНІКА З ЛІТОПИСЦІВ СТАРОДАВНІХ» ФЕОДОСІЯ САФОНОВИЧА.

19. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ

20. ІСТОРІЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ У ТВОРАХ ГРАБ'ЯНКИ І ВЕЛИЧКА.

21. ІСТОРИЧНІ ХРОНІКИ І РЕЄСТРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.

22. КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ АВТОНОМІСТИЧНІ ІДЕЇ В ІСТОРИЧНИХ ТВОРАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.

23. ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРІЇ ЗАПОРІЖЖЯ В ДРУГІЙ ПОЛ. 18 СТ.

25. ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В МЕМУАРНІЙ ЛІТЕРАТУРІ 18 СТ.

26. УКРАЇНСЬКА АРХЕОГРАФІЯ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ 18 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.

27. ГАЛИЦЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (кін. 18 – поч. 19 ст.)

29. ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЗУБРИЦЬКОГО.

30. НАЦІОН. ІДЕЯ ТА ЇЇ БАЧЕННЯ В ТВОРЧОСТІ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ»

31. Бантиш-Каменський та «Історія Малої Росії»

32. Історичні дослідження Я.М.Марковича та О.М.Марковича.

33. "Історія Малоросії" М.А. Маркевича.

34. Опрацювання і видання О. Бодянським праць з укр. історії. Власні істор. твори.

35. Історія Запоріжжя та Слобідської України у творах І. І. Срезневського.

36. "Історія Русів".

37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

39. М.Костомаров (основні твори, народницький напрямок в історіографії).

40. Праця М. Костомарова «Дві руські народності»

41. Етнографічні та літературні роботи П.Куліша початк. періоду творчості.

42. Історія козацтва, міщанства та шляхетського стану у творах Куліша.

44. Галицька історіографія історії України другої пол. ХІХ ст..

45. Історична концепція В.Антоновича.

46. «Київська школа» В.Б.Антоновича.

47. Вплив М. Драгоманова на розвиток укр. іст. думки.

48 Історичні праці О. Лазаревського.

49. Журнал «Кієвская Старина»

51. Діяльність НТШ у Львові.

52. «Іст. українського народу» О. Єфименко.

53. Д. Яворницький – дослідник іст. запор. козацтва.

54. Початок наукової праці М.Грушевського у Львові.

55. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.

56. М.Грушевський – дослідник історії КР.

57. Історія українського козацтва у концепції М.Грушевського.

58. Погляди Грушев. на укр. іст. ХІХ-ХХ ст.

59.Історична школа Грушевського. На рубежі ХІХ–XX ст.

61. ДОСЛІДЖ. ІСТ.УКР. В ЗАРУБ. ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ -П.ТРЕТ.ХХ СТ.

62. Державницький напрямок в укр..історіогр.

63. Історичні погляди В. Липинського.

64. Історія Галичини у творах С.Томашівського.

65. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917р. І ПЕРСПЕКТИВА ІСТ. ДОСЛІДЖЕНЬ.

67. Діяльність ВУАН.

68. Матвій Яворський та його школа.

69. Дмитро Іванович Багалій.

71. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 20-30 – ТІ РР.

72. ІСТОР. ТВОРИ І. КРИП'ЯКЕВИЧА.

73. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (40-60-ті рр.)

74. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У 70-80-Х РР.

76. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 80-90-Х РР.

77. НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У НАУКОВИХ ТА НАВЧАЛЬНИХ ІНСТИТУТАХ ЛЬВОВА.

78. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЕМІГРАНТСЬКИМИ ВЧЕНИМИ у 20-30р

79. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ УКР.ДІАСПОРИ (40-70-ТІ РР.)

80. СУЧАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАРУБІЖНИМИ ВЧЕНИМИ.

Українська історіографія.

21. ІСТОРИЧНІ ХРОНІКИ І РЕЄСТРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.

Цікавою пам'яткою української істріографії цього періоду є "Коротке описання Малоросії". Хроніка містить події з історії України від давніх часів до 1734 р. Більш детально оповідання починаються від часу Хмельниччини. Своє завдання невідомий автор вбачає у тому, щоби показати козацьких гетьманів і українські події. Російського царя Олексія Михайловича він називає "вечнодостойником". Переяславську Раду 1654 року трактує як "приведення під високодержавну руку" російського царя.

Автор "Короткого описання Малоросії", — на думку дослідників, — зумів догодити смакам освічених кіл козацко-старшинської інтелігенції, що цікавились історією свого краю. Серед них цей твір користувався найбільшою популярністю.

Історичну літературу першої половини XVIII ст. представляє також "Чернігівський літопис», де подано коротку хроніку подій від 1587 до1725 рр. Саме разом з цим літописом, як додаток, О.Лазаревський вперше надрукував Коломацькі чолобітні, що в свій час стали приводом .для арештів генеральної старшини у 1723 р.

Близьким до попереднього літопису є твір "Летописец, или описание краткое, знатнейшех действ и случаев, что в котром году "деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно и когда гетьманом козацьким». При кадрукванні цього твору В.АНТОНОВИЧ довів, що автором його був генеральний обозний 30-х-40-х рр. ХVІІІ ст. Яків Юхимович Лизогуб, і назвав цю хроніку Літописом Лизогуба.

Від початку XVI ст. до кінця ХVІІ ст. літопис Лизогуба це складена рік за роком хронологія, джерелом якої стали інші козацькі хроніки. Від оповідань 90-х рр. XVII ст. і до кінця твору (1737 р.) джерелом літопису були родинні записи сім'ї Лизогубів. Вони ширше, ніж інші хроніки подають оповідання про участь українських козаків у Північній війні, про страту Мазепою Кочубея та Іскри. Автор літопису належав до генеральної старшини, близької до гетьмана Мазепи, але засуджував його шведську орієнтацію.

Значне місце в Літописі займають історичні записи часів правління временщиків. від смерті Петра І до 1737 р., зокрема оповідання про російсько-турецьку війну часів Анни Іванівни, де описані заслуги генерального обозного Якова Лизогуба. що стояв на чолі козацького війська.

Дана пам'ятка історіографії становить певний інтерес з точки зору поглядів на явища українського життя представників козацької старшини, які, на зразок Якова Лизогуба, історичними мотивами прагнули довести свої заслуги перед російською державою, одночасно не цураючись власних автономістичних поглядів.

У цілому ж, історичні твори першої половини ХVIIІ ст. започаткували панегіричне сприйняття історії козацько-гетьманської доби. Водночас вони утвердили новий погдяд на період Хмельниччини і зокрема національно-визвольної війни, розглядаючи її як час, що не лише приніс військові перемоги, але й привів до нових форм управління, нового рівня соціальних відносин і, нарешті, утвердив у свідомості думку, що Україна є державою.

26. УКРАЇНСЬКА АРХЕОГРАФІЯ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ 18 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.

Археогра́фія (грец. — стародавній і пишу) — допоміжна історична наука, що вивчає питання публікації історичних документів і джерел.

В останній третині 18 ст. зріс потяг до старовини – це було пов'язано із прирівнянням козацької страшини у правах з російським дворянством. Тому пошук документів для підтвердження знатності привів до того, що док. поч. займатись професійно, зокрема Андріан Чепа. Граф Румянцев, Мусін-Пушкін, іст. Болтін теж збирали документи, вони були колекціонерами. У 70-х рр. при Московському універі ств. «Вільне рос. зібрання», що шукало і збирало рос. матеріали. В Москві було організовано Архів колегії Міжнародних справ, що збирали матеріали зовнішно-політичного характеру.

Полетика, Чепа, Ломиковський поч. професійно займатись історією. Ломиковський видав «Словник малоросійської старовини». Князі Безбородько і Рєпін теж займались історією, вони були проросійської орієнтації. Строєв (рос.іст.) займався укр. Проблематикою, розпочав дискусію щодо того, як опрацьовувати джерельні матеріали. Переконав уряд у потребі створення Археографічної комісії.

Рум'янцев сформував гурток, що ств. каталог з 28 тис. назв книг, рукописів, медалей, нумізматичних колекцій. Подарував колекцію державі, створив музей і бібліотеку, на поч. 19 ст. ближче зійшовся з київськими інтелігентами і у 1817-1818 рр. провів опис монастирських бібліотек, знайдено «Ізборнік» Святослава, проповіді Кирила Туровського, нові списки «Руської правди». Його представником в Україні призначено Берлінського – склав 1-у історію Києва, написав «Історію захоплення Києва Гедеміном», «Поділ Макоросії на полки».

Євгеній Болхвінов «Описання Софіївського собору», «Описання Києва-Печерської Лаври», заклав поч. київської школи історичної церкви.

1834 р. відкрито київський універ., що став першим центром археографічних досліджень. Ініціатори – Максимович, Цих, Неволін. 1840-41 рр. Максимович поч. видавати альманах «Киевлянин».

1835 р. Максимович ств. Тимчасовий комітет для дослідження старовини, 1837 р. – відкрито Археографічний музей.

1843 р. відкрито Археографічну комісію, у її роботі брали участь Куліш, Гогоцький, Крижанівський, Максимович, розглядали знайдені пам'ятки не як рос., а малоросійські. Пропонувалось, що за декілька років археографічну роботу вдасться завершити, але мат. виявилось дуже багато. У 1844 р. постало питання про створення у Чернігівській губернії архіву Чернігівського губернського управління.

У 40-х рр. окремі матеріали Архіву колегії закордонних справ передано комісії разом з мат. оружейної палати. Опубліковано 4-и томи «пам'яток». Повністю опубліковано літописи Граб'янки, Величка, Самовидця.з середини 19 ст. в універах поч регіональна спеціалізація. Так наприклад, Одеса вивчала Крим, Запоріжжя…

1783 р. картографовано і описано пд. узбережжя і Крим.

27. ГАЛИЦЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (кін. 18 – поч. 19 ст.)

В Галичині були приватні колекції, великі монастирські книго- і архівозбірні, польські і австрійські урядоці ретельно вели документацію. Греко-католицькі священники та польські історики у своїх творах використовували ці документи.

«Львівський літопис» каноніка Яна Юзефовича (кін. 18 ст.) – виявив Макстмович у бібліотеці «Оссолінських». Тут детально описана облога Львова 1648 р. Автор виражав інтереси польської шляхти, до козаків ставився з презирством.

Твори «русинського походження» написані польською мовою, але на русинську тематику: «Оборона релігії грецької» невідомого автора (1746 р.), «Права греко-уніатського духу» луцького єпископа Рудницького.

До монастирських істориків п.пол. 19 ст. належав Варлаам Кампанієвич, котрий впорядкував документи Онуфріївського монастиря, написав «Крайові історичні пам'ятки» 1841 р, ця праця носила джерельно-краєзнавчий характер, тут містились розвідки про Підгорецький монастир, автор займався історією друкарства в Галичині.

М. Герасевич зосередив увагу на відновленні галицької митрополії, підтверджував це іст. фактами. Він вперше почав вивчати етнічну історію населення Подніпров'я, Поділля, Галичини, виробив концепцію етнічної спільності цих районів.

Д.І.Зубрицький зібрав «Пісні люду галіційського», написано польськими літерами, але українськими словами. 1829 р. став членом ставропігійського уніеру, упорядкував його архів. 1830 р. написав статтю про Ставропігіон на нім. мові.

«Нариси з історії руського народу в Гвличині та ієрархії церковної в тому ж королівстві» - великий твір, де автор намагався показати етапи галицької історії: 1) від введення християнства до 1340 р. (захоплення Казимира); 2) 1340-1596 рр. 3) 1772-сер. 19 ст. В основу цього поділу ставить церковне життя. Видав «інститут Ставропігійський», де вивчив історію інститут до 1772 р.

Став відомим як упорядник архівів, тому у 1843-44 рр. поч. працювати над архівом Львівського магістрату. Як наслідок з'явилась велика робота (до 500 сторінок) «Хроніка м'яста Львова». Мав зв'язки з Тимчасовою комісією для розбору дрквніх актів.

Яків Головацький закінчтв універ і Дух. Семінарію, у 1840 р. – це найбільший збирач-етнограф матеріалів, видав книгу «Вінок русинам на обжинки» активний учасник з'їзду галицьких вчених, займався руською мовою і словесністю, написав «Розправа о язице пд.руським». очолив кафедру укр. Словесності у Львівському універі. У 1850-х рр. написав «Історичний нарис заснування галицько-руської матиці і справоздання першого собору»

29. ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЗУБРИЦЬКОГО.

Помітною постаттю в українській історіографії першої половини XIX ст. у Галичині був Денис Зубрицький (1777-1862), який народився у с. Батятичах, Жовківського р-ну. Під час служби в магістраті та в адміністративних і судових установах інших сільських місцевостей Зубрицький заглибився в проблеми народного життя, захопився збиранням і вивченням фольклорних пам'яток, а далі перейшов до заняття питаннями історії. Цьому сприяв його вступ у 1829 р. в члени Ставропігійського інституту у Львові. Зібравши в архіві Ставропігії відповідні матеріали, Зубрицький публікує в німецьких і польських виданнях низку статей про Львівське ставропігійське братство, про книгодрукування в Україні та ін.

На основі джерел Ставропігійського архіву і багатьох львівських монастирів Зубрицький написав польською мовою "Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому ж королівстві". На цій праці Зубрицького позначилися обставини суспільно-політичного життя в Східній Галичині.

Свого часу Д.Зубрицький нав'язав контакти з відомими чеськими істориками і філологами В.Ганкою і П.Шафариком, наддніпрянцем - М.Максимовичем та ін. Особливо близьким своїм приятелем і однодумцем Зубрицький вважав російського історика М.Погодіна. Під керівництвом Зубрицького у Львові виникає гурток прихильників об'єднання галицьких русинів з "Великою Руссю", так звана "Погодінська колонія", до якої входили брати Яків та Іван Головацькі, Б.Дідицький та ін. Розчаровані у своїх розрахунках на підтримку австрійського уряду, ці діячі вирішили орієнтуватися на культуру і політику Росії, одночасно завбачливо підкреслюючи свою лояльність до австрійського уряду. В 50-х роках XIX ст. вони почали називати себе "старорусинами", а з 60-х років за ними закріпилася назва "москвофіли".

До створення великих узагальнюючих праць з громадянської історії Д.Зубрицький приступив 1844 р., На основі документів львівського магістратського архіву він написав і видав польською мовою своє цінне дослідження "Хроніка міста Львова", у якому подав не тільки власне історію міста Львова, але й торкнувся питань української історії. Вчений показав боротьбу галицьких русинів з наступом поляків, описав життя вірменської і єврейської громад, що проживали в місті.

У 1845 р. Зубрицький опублікував у Москві велику працю під назвою "Критико-историческая повесть временных лет Красной или Галицкой Руси". Розпочинаючи оповідь, історик коротко торкається проблеми походження слов'ян, яких вважав автохтонним народом у Європі. Цікавим є погляд Зубрицького на питання запровадження християнства на Русі. Після коротких заміток про загальну історію всієї Київської Русі Зубрицький переходить до розгляду історії Червоної Русі. Д.Зубрицький вказує на великі заслуги Русі перед Європою у боротьбі з азіатськими завойовниками, хрестоносцями. Ставлячись з великою симпатією до русинів, автор намагається бути об'єктивним і в оцінці поляків. Він визнає, що вони були значно досвідченіші в дипломатії.

Важливість названої вище роботи Зубрицького полягає в тому, що це була перша історична розвідка з історії Галичини, написана на основі архівних матеріалів.

На схилі літ Зубрицький написав велику працю "История древнято Галичско-Рускаго княжества". Ця праця вийшла з друку в 1852 р. і була присвячена тисячоліттю Русі, відповідно до поглядів, яких тоді дотримувалися історики монархічного напряму. Д.Зубрицький зробив багато для розвитку наукового джерелознавства та археографії. Його основні праці побудовані у вигляді хроніки, де у відповідному порядку цитуються, переказуються, порівнюються і піддаються критиці цінні джерела, які здебільшого вперше вводилися до наукового обігу. Д.Зубрицький сприяв також і розвитку української дипломатики, розробив специфічні методи зовнішньої та внутрішньої критики українських грамот XIV-XVIII ст. Вчений звертав увагу і на питання палеографії, збирав зразки автографів історичних діячів та переписувачів рукописів. Завдяки історичним працям Зубрицького західноукраїнська історіографія XIX ст збагатилася і зробила значний крок уперед. У своїх дослідженнях, узагальнюючих нарисах, багатьох статтях Зубрицький великою мірою розширив уявлення читачів про багатовікову історію Галичини й Волині. Його праці завдали удару польсько-шляхетським експансіоністським концепціям.

34. Опрацювання і видання О. Бодянським праць з укр. історії. Власні істор. твори.

Осип Бодянський (1808-1877) народився у містечку Варві Лохвицького повіту Полтавської губернії, в сім'ї священика. Народна творчість була для нього одним з головних джерел для пізнання історичного минулого. У 1835 р. Бодянський опублікував працю "Про думки, які торкаються походження русів". Магістерську дисертацію "Про народну поезію слов'янських племен" Бодянський захистив 1837 р. і працюючи далі під керівництвом чеського славіста П.Шафарика, підготував та захистив 1855 р. докторську дисертацію "Про час виникнення слов'янської писемності". У своїх перших дослідженнях Бодянський звернув увагу на українську мову і народну творчість, від яких він ішов до вивчення і наукової розробки питань інших слов'янських мов, етнографії та історії. Свої погляди на історію української мови він висловив у праці "Розгляд різних думок про стародавню мову північних і південних русів", яку написав у Московському університеті, надрукувавши її в університетських "Вчених записках" (1835).

Бодянський вважав, що східнослов'янські племена є членами однієї численної слов'янської сім'ї. Вони в найдавніші часи розмовляли однією мовою. Не маючи даних про те, що собою являла ця прадавня основа народної слов'янської мови, він висунув думку, що першопочатком всіх слов'янських мов і діалектів була мова, близька до церковнослов'янської. Що ж до народної мови південних русів, тобто українців, то, на думку Бодянського, вона стільки ж давня, як і ті мови, про існування яких свідчать пам'ятки, згадані вище. Своїми дослідженнями про розвиток української мови Бодянський категорично й аргументовано заперечив тогочасну польську історюграфію. Він відкинув погляди польських істориків та лінгвістів на українську мову як говірку польської. Польські історики та філологи вважали, що українська мова походить не від східно, а західнослов'янської, зокрема польської основи. Ці гіпотези були висунуті на тій підставі, що в українській мові навіть у XIX ст. було багато полонізмів. О.Бодянський доводив, що полонізми потрапили в українську мову не раніше, як у XVI ст., до того ж полонізми характерні лише для Галичини і Волині, тобто для земель, близько розташованих від Польщі, де найсильніше панувало польсько-шляхетське землеволодіння.

Як уже згадувалось, 1837 р. Бодянський захистив магістерську дисертацію "Про народну поезію слов'янських племен", яка відразу ж була надрукована окремою книгою. Предмет, який автор розглядав у дисертації, для того часу був зовсім новий. Якщо сьогодні ця праця Бодянського має цінність історичну, то для свого часу вона мала наукове й суспільно-політичне значення. Бодянський зібрав велику кількість свідчень про любов слов'янських народів до поезії. Його книга незабаром була перекладена чеською, сербською, італійською і німецькою мовами.

Бодянський вів широку видавничу діяльність. 3 1845 р. його було обрано секретарем Московського товариства історії і старожитностей російських. Бодянський став редактором "Чтений" - органу цього товариства. По жовтень 1848 р. Бодянський видав 23 книги "Чтений" і, як зауважив Д.Дорошенко, зробив на якийсь час з них орган українознавства. Серед матеріалів "Чтений" (1846-1849) Бодянський відводив чільне місце публікації праць з історії рідної України. Він зібрав статті львівського історика Д.Зубрицького з історії Галичини, переклав їх з польської і видав 1845 р. під назвою "Критико-історична повість временних літ Червенської або Галицької Русі". В 1846 р. Бодянський надрукував "Історію Русів". В ті ж роки вчений видав важливі джерела з історії України ХУІ-ХУШ ст. Це були літописні сказання, записки, щоденники, приватні та урядові папери – "Літопис самовидця", "Летописное повествование о Малой России" А.Рігельмана, "Краткое описание о козацком малороссийском народе" П.Симоновського, "История о казаках запорожских" князя Мишецького, "Историческое сочинение о Малороссии и малороссиянах" Г.Ф.Миллера, "Переписка и другае бумаги шведского короля Карла XII, польского - Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генерального писаря Орлика и киевского воеводы Иосифа Потоцкого", "Акти, относящиеся к истории Малороссии, открые Н.Маркевичем" та багато інших.

Лише неповний перелік джерел і досліджень історії України, надрукованих у "Чтениях" і окремими виданнями, свідчить про ту велику послугу, яку зробив для історичної науки О.Бодянський. Своїми публікаціями і оригінальними дослідженнями він зробив вагомий внесок у справу вивчення історії України.

37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

Жив у 1804-1873рр. Свої дослідження української етнографії та історії Михайло Максимович розпочав у 30-х рр. XIX ст. як прихильник романтизму. Згодом, у 50-60-х рр., у його творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел.

У Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте Максимович зарекомендував себе в українській історіографії як аналітик і критик. Він плідно займався опрацюванням проблем, що стосуються давнього періоду історії східних слов'ян і Київської Русі. Його цікавили, зокрема, такі питання, як початки Русі, походження назв "варяг", "Русь", русько-візантійські і русько-скандинавські відносини, історія християнства, матеріальна і духовна культура Київської держави, роздробленість і як наслідок – міжусобиці, монголо-татарське нашестя. Аналізуючи давні літописи, Максимович окреслив первісну територію Русі переважно межами землі полян. Проте русами він вважав, услід за літописцем, найперше дружинно-князівський елемент. При цьому він стверджував, що це був елемент не варязький, а руський, східнослов'янський. Отже, Максимович був переконаний, що назва Русь носить місцевий, східнослов'янський, а не норманський характер.

Заслугою Максимовича було те, що він намагався систематизувати всі доступні йому факти, проаналізувати джерела і висловити свою думку про генезис давньокиївської держави. На відміну від інших тогочасних істориків, він зробив висновок, що Київська держава виникла як історично зумовлене явище, внаслідок прагнення "руського світу" до "стрункості" і "повної єдності". Тобто, вчений обґрунтовував концепцію про утворення східнослов'янської держави як наслідок самобутнього процесу розвитку. Важливе значення для науки мали міркування Максимовича про етнічний склад давньоруської держави. Він підтримував учених, які виступили з критикою концепції про переважаючий вплив варязьких елементів на все суспільне - життя слов'ян. Максимович ще в 30-40-х рр. XIX ст. вказав на високий рівень економічного й культурного розвитку слов'ян, обґрунтував передові ідеї про їх етногенез, про їхні мовно-діалектичні особливості у територіальних зонах.

Російські історики (В.Татіщев, М.Карамзін) розглядали роздрібленість лише як регресивне явище, яке не мало позитивних рис і було породжене "нерозумними діями" київських князів. Максимович рішуче відкидав такі судження. Удільні князі, на думку вченого, прагнули піднести свою велич, закладали міста, зводили церковні й монастирські будівлі, школи, поширили освіту. Як прихильник ідеї про поступовий розвиток, Максимович підкреслює, що і в цей період Київська Русь продовжувала зростати, міцніли її економічні і торговельні зв'язки, розвивалась культура. Максимович досить детально, як на той час,, дослідив процес формування, розвитку й занепаду князівств, дав характеристику діяльності князів, склав їхню генеалогічну таблицю, уточнив дати найважливіших подій т.ін.

З-поміж інших значних подій минулого особливу увагу ученого привернула історія нашестя монголо-татар. Максимович вважав це явище для Русі лише негативним і руйнівним. В історичній науці XIX ст. довго тривала суперечка про так зване запустіння Київської Русі під час монголо-татарської навали. Це твердження Максимович відкинув як ненаукове. Вчений писав, що Київська Русь була жива і в попелищі пожарищ і ніколи не ставала диким степом. Міста, на його думку, дійсно були варварськи зруйновані, але незабаром відбудовані. Населення поверталося і продовжувало працювати в нових умовах.

У "Філологічних листах", адресованих Погодіну, відповідаючи на його теорію великоруського заселення Подніпров'я в Київській добі, Максимович обгрунтовано доводив, що організаційним центром Русі було київське Подніпров'я, його культурне і соціально-політичне середовище. З часів литовського панування на Україні Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: "Дещо про землю Київську", "Замітки про землю Волинську", "Пам'ять про київського воєводу Григорія Хоткевича", "Листи про князів Острозьких" та ін.

Максимович, зокрема, вважав, що українські землі потрапили у XIV ст. під владу литовських князів Гедиміновичів внаслідок завоювань, а не добровільного об'єднання.

Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його відкрих днів.

37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.

Жив у 1804-1873рр. Свої дослідження української етнографії та історії Михайло Максимович розпочав у 30-х рр. XIX ст. як прихильник романтизму. Згодом, у 50-60-х рр., у його творчості дедалі помітнішими стають риси науково-критичного ставлення до джерел.

У Максимовича не було великих узагальнюючих праць з історії. Проте Максимович зарекомендував себе в українській історіографії як аналітик і критик. Він плідно займався опрацюванням проблем, що стосуються давнього періоду історії східних слов'ян і Київської Русі. Його цікавили, зокрема, такі питання, як початки Русі, походження назв "варяг", "Русь", русько-візантійські і русько-скандинавські відносини, історія християнства, матеріальна і духовна культура Київської держави, роздробленість і як наслідок – міжусобиці, монголо-татарське нашестя. Аналізуючи давні літописи, Максимович окреслив первісну територію Русі переважно межами землі полян. Проте русами він вважав, услід за літописцем, найперше дружинно-князівський елемент. При цьому він стверджував, що це був елемент не варязький, а руський, східнослов'янський. Отже, Максимович був переконаний, що назва Русь носить місцевий, східнослов'янський, а не норманський характер.

Заслугою Максимовича було те, що він намагався систематизувати всі доступні йому факти, проаналізувати джерела і висловити свою думку про генезис давньокиївської держави. На відміну від інших тогочасних істориків, він зробив висновок, що Київська держава виникла як історично зумовлене явище, внаслідок прагнення "руського світу" до "стрункості" і "повної єдності". Тобто, вчений обґрунтовував концепцію про утворення східнослов'янської держави як наслідок самобутнього процесу розвитку. Важливе значення для науки мали міркування Максимовича про етнічний склад давньоруської держави. Він підтримував учених, які виступили з критикою концепції про переважаючий вплив варязьких елементів на все суспільне - життя слов'ян. Максимович ще в 30-40-х рр. XIX ст. вказав на високий рівень економічного й культурного розвитку слов'ян, обґрунтував передові ідеї про їх етногенез, про їхні мовно-діалектичні особливості у територіальних зонах.

Російські історики (В.Татіщев, М.Карамзін) розглядали роздрібленість лише як регресивне явище, яке не мало позитивних рис і було породжене "нерозумними діями" київських князів. Максимович рішуче відкидав такі судження. Удільні князі, на думку вченого, прагнули піднести свою велич, закладали міста, зводили церковні й монастирські будівлі, школи, поширили освіту. Як прихильник ідеї про поступовий розвиток, Максимович підкреслює, що і в цей період Київська Русь продовжувала зростати, міцніли її економічні і торговельні зв'язки, розвивалась культура. Максимович досить детально, як на той час,, дослідив процес формування, розвитку й занепаду князівств, дав характеристику діяльності князів, склав їхню генеалогічну таблицю, уточнив дати найважливіших подій т.ін.

З-поміж інших значних подій минулого особливу увагу ученого привернула історія нашестя монголо-татар. Максимович вважав це явище для Русі лише негативним і руйнівним. В історичній науці XIX ст. довго тривала суперечка про так зване запустіння Київської Русі під час монголо-татарської навали. Це твердження Максимович відкинув як ненаукове. Вчений писав, що Київська Русь була жива і в попелищі пожарищ і ніколи не ставала диким степом. Міста, на його думку, дійсно були варварськи зруйновані, але незабаром відбудовані. Населення поверталося і продовжувало працювати в нових умовах.

У "Філологічних листах", адресованих Погодіну, відповідаючи на його теорію великоруського заселення Подніпров'я в Київській добі, Максимович обгрунтовано доводив, що організаційним центром Русі було київське Подніпров'я, його культурне і соціально-політичне середовище. З часів литовського панування на Україні Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: "Дещо про землю Київську", "Замітки про землю Волинську", "Пам'ять про київського воєводу Григорія Хоткевича", "Листи про князів Острозьких" та ін.

Максимович, зокрема, вважав, що українські землі потрапили у XIV ст. під владу литовських князів Гедиміновичів внаслідок завоювань, а не добровільного об'єднання.

Дослідження Максимовича стали вагомою часткою української історіографії XIX ст., чимало його відкриттів та міркувань залишаються цінними до наших днів.

39. М.Костомаров (основні твори, народницький напрямок в історіографії).

Микола Костомаров (1817-1885) посідає чільне місце в сузір'ї визначних українських і російських мислителів, учених, політичних і культурних діячів XIX ст. Але найбільше він відомий як талановитий історик, заслуги якого перед світовою наукою і культурою настільки великі, що ухвалою ЮНЕСКО рік його 150-ліття відзначався у всьому світі.

Народився М.Костомаров у поміщицькій сім'ї в слободі Юрасівка Острозького повіту Слобідсько-Української (згодом Воронезької) губернії.

Саме з ініціативи М.Костомарова в 1846 р. в Києві засновано таємне Кирило-Мефодіївське товариство.

Серед найвідоміших праць Костомарова слід виділити його рукопис "Книги буття українського народу", де у формі біблійної оповіді сформульовано найважливіші світоглядні позиції автора. Зміст "Книги буття..." наскрізь пронизаний радикальним як на свій час духом. Вона пропагувала республікансько-демократичний державний і суспільний устрій. У цьому програмному документі товариства Костомаров просто і дохідливо пояснював читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу - нарівні з іншими народами, а не в принизливій від них залежності.

На висланні у Саратові він в 1857 р. друкує в журналі "Отечественнне записки" розвідку під назвою "Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России", продовжує працювати над дослідженнями "Йван Свирговский, украинский гєтман XVI века", "Бунт Стеньки Разина" та ін.

З ініціативи Костомарова в Петербурзі 1861 р. було засновано перший український літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал "Основа". Редакцію очолив Василь Бєлозерський. В ньому Костомаров надрукував немало своїх праць: "Две русские народности", "Мнсли о федеративном начале в древней Руси", "Чертьі народной Южно-Русской истории" та ін.

Ці твори викликали не лише наукові дискусії, але й відверті нагінки на Костомарова представників офіційної історіографії, які звинувачували його в спробах, з одного боку, "розкладення" вітчизни", з другого - в "українофільстві".

З 1861 по 1885 р. (рік смерті Костомарова) учений написав і видав понад 200 праць, серед яких особливо значні дослідження з української історії - "Гетманство Юрия Хмельницкого","Последние годы Речи Посполитой", "Рунна", "Мазепа" та ін. Це була титанічна праця на ниві науки, справжній подвиг ученого-історика.

У 1882 р. Костомаров опублікував монографію "Мазепа" -один з найбільших фундаментальних творів на цю тему в світовій історіографії. Ця праця історика пробудила такі пристрасті, що вгамовуються ось уже понад 100 років.

Місце Костомарова в історіографії визначається насамперед прогресивною спрямованістю його (нехай часом неоднозначних і суперечливих) суспільно-політичних поглядів, його науковою спадщиною, в якій втілена ідея вченого про те, що основне начало форм суспільного і політичного життя.

Дослідження діяльності народних мас в історії вимагало від вченого тих часів певної сміливості, оскільки офіційна історіографія і діяла на діаметрально протилежних позиціях. М.Костомаров поставив своєю життєвою метою розробляти народну історію (на противагу історії державній) і досліджувати життя частин російської держави, а не її державного життя, на що звертав увагу інших істориків.

Маючи такий погляд на роль народу в історії, Костомаров дійшов висновку про значення історії для самого народу, про місце її в освіті, в розвитку національної самосвідомості, почуття власної гідності, прагнення до свободи. Можливо, тому він прагнув до простоти викладу, дохідливого відтворення історичних реалій.

цілому ряді прикладів.

41. Етнографічні та літературні роботи П.Куліша початк. періоду творчості.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) народився в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту, Чернігівської губернії (тепер - Шостківський район Сумської обл.). Світоглядні позиції та творча діяльність Куліша мали ліберально-поміркований просвітньо-культурницький характер. Багато в чому, зокрема в національно-патріотичних, освітніх та інших поглядах, Куліш сходився з Шевченком, приятелював з ним, але їхні програми мали принципові відмінності. Якщо Шевченко ставив за мету сприяти своїм художнім словом революційному визволенню українського народу від російського царизму як тюрми народів, від кріпосницького поневолення, то Куліш головним завданням вважав піднесення культурно-духовного рівня свого народу як основи майбутнього мирного будівництва української держави, рівної західноєвропейським зразкам.

В 1856-1857 рр. в Петербурзі з'явилась його двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси", а також історичний роман "Чорна рада", український буквар і читанка. Укладає П.Куліш свою першу поетичну збірку "Досвітки. Думи і поеми", що виходить в Петербурзі 1862 р. Збірка ця встигла з'явитися якраз перед ганебним валуєвським циркуляром 1863 р., яким самодержавство обмежувало друкування книг та часописів українською мовою.

На хуторі Мотронівка на Чернігівщині, він укладає і в 1879 р. видає збірку художніх текстів під назвою "Хуторская философия и удаленная от света поззия". У ній він обстоював право українського народу на самобутній розвиток і доводив переваги патріархального хуторянського побуту над міською цивілізацією.

48 Історичні праці О. Лазаревського.

Олександр Лазаревський (1834-1902) народився в селі Гирівці, Чернігівської губернії, поблизу міста Конотопа, в сім'ї службовця.

Плідна наукова діяльність О.Лазаревського як історика України починається з 60-х рр. XIX ст. Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Предметом дослідження О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній Україні II пол. XVII і XVIII ст. Праці вченого, публікації документів давали відповіді на значну кількість питань суспільного життя часів реформи й пореформенного періоду.

Вивчення архівів, архівних матеріалів Лазаревський почав відразу ж після переїзду до Чернігова. Уже в статті "Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII веке" (1862) Лазаревський повідомляв, що знайшов в архіві Малоросійської колегії ревізькі полкові книги семи українських полків. Публікуючи наступного 1863 р. "Рассказн из истории Левобережной Украйни XVIII века", Лазаревський відзначав, що ця його праця грунтується майже винятково на фактах, запозичених із архівних справ Генеральної військової канцелярії. 1866 р. Лазаревський видає монографію "Малороссийские посполитме крестьяне (1648-1783)"129, яка була написана лише на матеріалах чернігівських архівів.

Проблема соціальних відносин козацької старшини, з одного боку, і селян та рядових козаків, з другого, стала основною проблемою подальших досліджень Лазаревського. В 1875-1876 рр. історик публікує серії нарисів під загальною назвою "Очерки малороссийских фамилий. Материальї из истории общества в XVII и XVIII веках". Тісно пов'язані з ними за змістом і структурою нові нариси під назвою "Люди Старой Малороссии". Поряд з нарисами з історії окремих українських дворянських родів Лазаревський в період 60-70-х рр. пише узагальнюючі праці, нариси про сотників, парафіальне духовенство та монахів.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.

Інтерес громадськості до минулого України вимагав створення періодичного друкованого органу, на сторінках якого можна було б висвітлювати питання історії. У 1882 р. Лазаревський разом з Лебединцевим почав видавати журнал "Киевская старина". Журнал об'єднував переважно ліберальну українську інтелігенцію і зіграв помітну роль у розвитку української історичної науки.

Поява "Киевской старини" особливо сприяла діяльності Лазаревського. Майже в кожному номері журналу друкувались його дослідження, публікації нових документів, рецензії. З них найбільше заслуговують на увагу "Сулимовский архив" (1882), "Галагановский фамильний архив" (1883), "Универсал гетмана Разумовского об ограничении права перехода крестьян"(1884), "Отрнвки из нежинских магистратских книг. 1657-1674 гг." (1887), "Акти Переяславского полка XVII - XVIII в." (1890). Слід зауважити, що більшість цих праць мала велике наукове значення, якого вони не втратили й до наших днів. Лазаревський належав до того типу народницьких ліберальних істориків, які збирали цеглини для майбутньої будівлі. А без роботи таких учених не може бути з'ясоване минуле.





Реферат на тему: Українська історіографія (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.