Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Українська Центральна Рада та українізація з 1920 по 1930 роки (реферат)

1. УЦР і загальна українізація

28 квітня 1917 р. УЦР прийняла рішення «у справі українізації школи». 11 травня в наказі делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду говорилося про розпорядження «щодо українізації в середній школі». У «Доповідній записці делегації УЦР Тимчасовому урядові і виконкомові Петроградської Ради робочих і солдатських депутатів з питань автономії України» 30 травня 1917 р. говорилося про українізацію школи, суспільних інститутів і т.п. На засіданні 27 червня було порушене питання «про українізацію земств і міст, що будуть обирати суддів». 30 червня обнародується заява голови Генерального секретаріату: «Ми усіх беремо у свої руки, проводимо українізацію установ». І тут же виражається надія, що з проголошенням I Універсала і досягненням угоди з Тимчасовим урядом «процес українізації й автономізації піде незрівнянно швидким темпом». У згаданій вище Доповідній записці УЦР Тимчасовому урядові говорилося про широке розуміння процесу українізації: «вимоги національної школи, армії, українізації всього життя на Україні мають у корені, головним чином, це відроджене і звільнене почуття і достоїнство людини». І надалі термін «українізація» широко використовувався Українською Центральною Радою. Ця її діяльність одержала широке визнання, підтримку як усього народу, його структур, так і окремих громадян.

Процес українізації всього життя в Україні УЦР розглядала в тісному зв'язку з забезпеченням широких прав національних меншостей. Вже в повідомленні про утворення УЦР говорилася: «Українська Центральна Рада організувалася 4 березня, поєднуючи українські організації на загальних вимогах територіальної автономії України з державною українською мовою, із забезпеченням прав національних меншостей — російських і інших».

У зв'язку з викладеним процес, позначений терміном «українізація», його поява і зміст випливає насамперед з подіями української революції 1917—1921 р., зокрема з діяльністю УЦР, а не тільки з політикою радянської влади в 20-х роках. У цьому змісті навряд чи доцільно відмовлятися, як іноді пропонують, від терміна «українізація» з підміною його поняттям «дерусифікація». Адже термін «українізація» устоялося як відображення напрямку і змісту діяльності українських національних сил. Пізніше цей термін використовувала і радянська влада. Тобто він виник у конкретних історичних умовах, відбиває особливості часу. І в науці оперують конкретно-історичними термінами, властивим визначеним історичним процесам (подобається майбутнім дослідникам цей чи термін ні). У даному випадку поняття «дерусифікація» відбиває лише одну сторону процесу: припинення штучної підміни власного народного єства мовою, культурою, державністю іншого народу.

У 1917 році була одностайна, як свідчив В.Винниченко, вимога — «пристосування до народу, тобто українізація всіх органів адміністративного, господарського і культурного життя». Мова йшла про українізацію не народу (він був і залишався українським), а про створення необхідних умов для його розвитку. Цьому повинні були служити форми і зміст діяльності тих інститутів, що обслуговують народ: держави, його структур, співробітників політичних і громадських організацій, навчальних закладів, науки, різних видів мистецтв, СМИ і т.п.

До того ж варто пам'ятати і про іншу сторону питання: що ж приходило на зміну «русифікації»? Польська влада в 20—30-і роки ХХ в. «дерусифікацію» Волині і Галичини здійснювала як їхній «полонізацію». Румунські владу імущі «дерусифікацію» Буковини, Бессарабії, Измаїльщини проводили тоді ж у виді «румунізації»...

Підсумовуючи діяльність Центральної Ради, Грушевський говорив у березні 1918 р.: «Ми не лукавили. Ми просто йшли, у нас немає зерна неправди за собою. Українська Центральна Рада за рік своєї діяльності... не зробила жодного фальшивого кроку, вона мала перед собою тільки ціль послужити інтересам багатостраждального українського народу і тих народів на Україні сущих, котрі з ним зв'язала історія... Ми можемо з гордо піднятою головою підняти над своєю землею прапор Української Центральної Ради. Ми винесли його не заплямованим». Теоретичні наробітки і досвід УЦР у справі українізації всього життя в Україні вже не змогли ігнорувати і наступні форми державності, у т.ч. і радянська.

Радянська влада, проголошуючи право націй на самовизначення аж до відділення, у практичній політиці і діяльності спочатку не використовувала поняття «українізація». Суперечливо, зиґзаґами багато радянських працівників йшли до усвідомлення необхідності враховувати національні устремління українського народу. Частина їх не розуміла національного питання, інші під впливом кон'юнктурних помилкових розумінь відійшли від принципових позицій, треті ж мали спрощене, одномірне представлення про негайну світову революцію, стирання відмінностей між націями і їхнім повним злиттям.

Підтримка В.Леніним улітку 1917 р. національних вимог українства, зокрема в статтях «Не демократично, громадянин Керенський», «Україна», «Україна і поразка правлячих кіл Росії», у грудні того ж року трансформувалася в змушене визнання створеної в листопаду УНР у сполученні з ультимативними вимогами до неї. За формою і за змістом вони були неприйнятні для керівництва суверенної держави. Споконвічне невизнання УЦР радянського уряду, що прийшло до влади в Росії в жовтні 1917 р., не могло бути правовою основою для військового утручання у внутрішні справи України. Але воно відбулося. Не війська УНР увійшли на територію Росії, а збройні формування Ради Народних Комісарів вторглись у грудні 1917 р. на українські землі. І це при наявності, як оголосив Раднарком Росії 21 грудня 1917 р., домовленості про врегулювання відносин з УНР шляхом переговорів «на засадах визнання Радою народних комісаров незалежності Української республіки». Хоча тут же робилося застереження: «Тільки ради селянської української бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні влада, при якій зіткнення між братерськими народами будуть неможливі». Натяк більш ніж прозорий: не буде, мол, такої влади — можливі війни. Не допомагало і те, що ще 16 грудня 1917 р. у зв'язку з голодом у центральних губерніях Росії УЦР дозволила вивіз туди зерна і фуражу з залізничних станцій і складів України. Крім того, УЦР звернулася до населення з закликом продавати в російські регіони хліб зі своїх особистих запасів.

12(25) грудня 1917 р. з'їзд Рад у Харкові прийняв постанову: «Уся повнота влади на території Української Народної Республіки належить Усеукраїнському з'їздові робочих і селянських депутатів». І відразу ж, щоб не допустити відповідного трактування використовуваного в той час назви — Українська Народна республіка, що фактично був незалежною державою, обрана на з'їзді Центральний Виконавчий комітет Рад України видає декларацію, у якій проголошує: «Ми ніколи не розглядали українську радянську республіку як національну республіку, а винятково як радянську республіку на території України». При цьому з тексту документа були вилучені наявні в його проекті посилання на географічні границі України, визначені ІІІ і IV Універсалами УЦР. І далі говорилося про те, що «ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності Української Народної республіки», розглядаючи її як зв'язану федеративними узами з загальноросійською республікою. Тобто на початку своєї діяльності радянські органи в Україні, використовуючи деякі напрацьовані УЦР терміни, зокрема назва проголошеного нею держави, відкидали одне з головних досягнень попереднього українізаційного процесу — самостійну українську державність. Такі помилкові погляди дорого обійшлися українському народові і самим тодішнім більшовикам.

2. З чого починалася радянська українізація

Ряд активних прихильників радянської форми державності в Україні все-таки розуміли неправомірність і згубність неуважності до факторів національного розвитку. Характерної в цьому плані була стаття відомого діяча КП(б)У Володимира Затонського «З недавнього минулого», опублікована в 1918 році. З гіркотою і сарказмом він писав: в Україні «партія більшовиків, як і більшість промислових пролетаріатів, складається, головним чином, з росіян якщо не по національності, то по культурі. Висловитися проти самовизначення націй незручно, і так русифікаторами «щирі» українці кличуть. Визнати Україну Україною — душу не лежить (тим більше що багато товаришів дотепер у глибині душі упевнені, що Україну Грушевський спеціально придумав). І от починаються пошуки. Ну що ж, самовизначайся аж до відділення включно... але чому ж тут, саме в моїй партійній вотчині. Ну пускай буде навіть самостійна Україна... де-небудь в Австралії або, у крайньому випадку, у напівдикій Волині або Подолії, але чому ж саме на Катеринославщині або там на Херсонщині. Тим часом селянство навіть цих заповідних областей (до зведення... по національності все-таки українське) ... майже поголовно, без розходження бідняки або куркульство, самовизначилися в тім змісті, як цього бажала Рада».

Усе це викликало занепокоєння й у ряду інших українських комуністів. Двоє з них — С.Мазлах і В.Шахрай — наприкінці 1918 — початку 1919 р. написали й опублікували книгу «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». У ній вони обвинуватили керівництво РКП у відступі від їм же проголошеної національної політики, від права націй на самовизначення. І, звертаючи до Володимира Леніну, прямо заявили: «А відносно України... може бути лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинні бути і «своє» уряд, і «своя» партія; 2) або Україна це «Південна Росія»...

Відповідь не змусила себе чекати. Згадані автори були виключені з Комуністичної партії, їхня книга конфіскована і тираж знищений. Така ж доля осягла і Ф.Лапчинського, що намагався відстоювати суверенний статус України і її Комуністичної партії.

Лише після гірких поразок VIII партійна конференція РКП у грудні 1919 р. прийняла спеціальну резолюцію «Про радянську владу на Україні». У ній окреслювалися основні контури нових підходів, зокрема відзначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі здійснювати право працюючих мас учитися і говорити у всіх радянських установах рідною мовою, усіляко протидіяти спробам штучними способами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичного утворення трудових мас. Негайно повинні бути прийняті міри, — говорилося далі, — щоб у всіх радянських установах була достатня кількість службовців, що володіють українською мовою, щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». Хоча, відзначимо, зведення національних проблем українства до використання рідної мови штучно звужувало їхній зміст.

21 лютого 1920 р. ВУЦИК прийняв постанову «Про використання у всіх установах української мови нарівні з росіянином». У ньому відзначалося, що ніяких переваг російській мові не надається. Але рідна мова більшості населення — український — знову не одержував конкретних гарантій вільного розвитку. Усі державні установи повинні були приймати заяви та інші справи на обох мовах. Порушники цього рішення могли бути притягнуті до відповідальності з усією суворістю військово-революційних законів. На практиці ж, наприклад, з 90 газет, що видавалися в 1920 р. в УРСР, тільки 12 минулого україномовними. Діловодство, навіть переписка між Наркоматом утворення і ЦК КП(б)У, здійснювалося на росіянині.

9 вересня 1920 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У був розглянутий проект закону «Про українізацію» (так називався документ). З урахуванням його декларативності проект відправили на доробку з визначеними зауваженнями. Одне з них указувало на те, що установи, що безпосередньо обслуговують населення, повинні мати штатних співробітників зі знанням української мови.

А відомий представник відродження української нації в умовах радянської влади, що був боротьбист, у 1920—1921 р. голова Держвидаву УРСР, а потім головний редактор газети «Вісті ВУЦВК» Василь Блакитний тоді ж (15 вересня 1920 р.) звернувся з доповідною запискою «З чого починати «українізацію» України». У ній він підкреслював важливість забезпечення фактичної рівноправності мов в Україні, доводив необхідність широкого використання його в державних установах. Зокрема, пропонував «для перелому зневажливого відношення до української мови міщанської маси радянських службовців... видати наказ, хоча б з попереднім визначенням терміну, протягом якого вони повинні вивчити українська мова», видавати підручники, словники української мови. Особлива увага Блакитний приділяв необхідності поліпшення роботи преси, що залишалася «великим знаряддям русифікації», як і українізації літератури, де «живуть ще незжиті тенденції впертої загальної русифікації». Важливо, вважав Блакитний, щоб радянські і партійні посади займали українці. З тих пір (вересень 1920 р.) уведений ще Центральною Радою термін «українізація» почав використовуватися й в офіційних радянських документах.

Показово, що ряд радянських діячів намагалися тлумачити зміст радянської українізації значно ширше, ніж це закріплювалося в офіційних документах. Так, Микола Скрипник визначав її як «діяльність партії і керованої нею радянської влади для того, щоб пригноблений до Жовтневої революції український народ, що трудяться маси організувати в робочо-селянську державу і тим самим вивести з колишнього пригнобленого стану, розвивати культуру, піднімати її і далі, рухаючи по шляху соціалістичного будівництва». Тобто Скрипник включав у процес українізації і створення державності в радянській її формі, намагався використовувати цю політику для розширення прав і функцій УРСР. Але в рішеннях партійних і радянських форумів українізація зводилася до культурно-суспільних заходів. Мова йшла про необхідність використання могутньої тяги народу до національного відродження для зміцнення влади, побудови соціалізму в сталінському його варіанті. У той же час центральна влада не допускала перетворення цього процесу в некерований, обмежувала його бажаними для режиму рамками.

Але й у такий урізаній у порівнянні з політикою УЦР формі українізація стимулювала суспільно-культурний розвиток і позитивно впливала на інші сторони життя суспільства. Вона сприяла наближенню партійно-державного апарата до українського народу, залученню українців до радянських форм державного керування, громадського життя. Створювалися сприятливі умови для поширення і розвитку української мови, української науки, утворення і культури. Українізація 20-х років стимулювала підготовку і висування, хоча й обмежене, працівників української національності. Радянську українізацію підтримали значні суспільно-політичні сили, що покладали на неї великі надії.

При цьому відзначимо, що використання тільки терміна «коренізація» стосовно відповідної політики 20-х років в УРСР не дозволяє відбити конкретний зміст, специфіку і головну тенденцію цього процесу в Україні. Адже мова йде про такий ведучій в УРСР тенденції коренізації, як увага до розвитку і поширення використання українського, а не якої-небудь іншої мови, до розвитку саме української культури в інтересах радянської влади і т.п. Та й термін «українізація» використовувався в якості офіційного і з'явився ще в 1917 р., значно раніш, ніж поняття «коренізація». Останнє в партійно-державних документах майже не зустрічається.

Крім того, що складає політики коренізації було і сприяння розвиткові національних меншостей, серед яких радянська влада теж прагнула «укоренитися». У процесі здійснення політики підтримка культури національних меншостей повинна була сполучитися з вихованням у неукраїнської частини населення поваги до культури більшості громадян України, серед яких вони живуть, розуміння її значення й уміння користуватися її досягненнями. До того ж ні в часи української революції, ні в радянський період не говорилося про дерусифікацію або деполонізацію, наприклад, відповідно російської або польської меншості. Передбачалося забезпечення їм можливостей для національно-культурного розвитку в сполученні, як відзначалося вище, з оволодінням багатствами української культури.

З часу її офіційного впровадження в 20-і роки політика радянської українізації здійснювалася нерівномірно. Неоднозначними по своєму змісті, шляхам проведення і результатам були її окремі етапи. Але в цілому вона мала поступальний характер до початку 30-х років, що дозволяє називати цей період українським відродженням.

Насильницька колективізація, голодомор 1932—1933 р., терор проти громадян, що самовіддано працювали для України і створювали гуманістичний потенціал нації, на багато років загальмували процес національно-культурного розвитку республіки.

3. Рівність націй у країні Рад

За офіційними радянськими твердженнями, рівність націй у країні Рад була здобута Жовтневою революцією, однак формальність цього з'ясовував ще Ленін, коли у 20-х pp. неодноразово і категорично вказував на необхідність наполегливої боротьби з російським великодержавним шовінізмом. Початок роботи з забезпечення фактичної рівності націй оголосив X з'їзд РКП(б) у 1921 р. Він накреслив такі найближчі завдання з допомоги "невеликорусским народам":

"а) развить и укрепить у себя советскую государственность в формах, соответствующих национально-бытовым условиям этих народов;

б) развить и укрепить у себя действующие на родном языке суд, администрацию, органы хозяйства, органы власти, составленные из людей местных, знающих быт и психологию местного населения;

в) развить у себя прессу, школу, театр, клубное дело и вообще культурно-просветительные учреждений на родном языке;

г) поставить и развить широкую сеть курсов и школ, как общеобразовательного, так и профессионально-технического характера на родном языке…"[1]

Однак реалізація цієї програми була неможливою, оскільки "наявність численних кадрів старих партійних працівників росіян за походженням як у центральних установах партії, так і в організаціях компартій національних республік, не обізнаних з нравами, звичаями і мовою трудових мас цих республік і тому не завжди чуйних до їх запитів, породила в нашій партії ухил у бік недооцінки національних особливостей і національної мови в партійній роботі, погордливо-зневажливе ставлення до цих особливостей, ухил до великоруського шовінізму."[2]

XII з'їзд РКП(б) кваліфікував російський шовінізм як "отражение былого привилегированного положения великороссов". Щоб не допустити відриву партії від пролетарських мас національних республік та втратити владу в них, РКП(б) проголосила політику "коренізації", тобто формування місцевих комуністичних кадрів.

Необхідність цього процесу в Україні пояснювалася вельми просто. За даними перепису за мовною ознакою членів КП(б)У 1922 року своєю розмовною мовою російську назвали 79,4% членів КП(б)У, а українську – лише 11,3%. На VIII Всеукраїнській партконференції 13 березня 1924 р. в КП(б)У українців разом з кандидатами було 45%.

У більшості держустанов, громадських організацій, установ політосвіти, вищих і середніх учбових закладів УСРР українською мовою не користувалися. Хоча в 1922 р. українці становили 80% населення УСРР, але більшість літератури, преси друкувалися російською мовою.4 Зокрема, з усіх опублікованих в Україні в 1922 р. книжок лише 27% були україномовними, а українських газет і часописів було тільки 10.

Хоча абсолютна більшість селян України були українцями, на І з'їзді комітетів незаможних селян (комнезамів) українською мовою говорили лише 22,7% делегатів, на II з'їзді – 24,7%. 1

Політика "коренізації" ініціювалася з Москви і спочатку нагадувала просто кампанію укорінення радянських владних структур. Почалися масові набори до партії місцевих кадрів. З 1922 по 1937 pp. загальна кількість українців-членів КП(б)У зросла у 5,4 рази. 2 У нагоді стала внутрішньопартійна боротьба за владу, яка розгорнулася ще за життя Леніна між Сталіним і Троцьким разом із Бухаріним, Риковим, Зинов'євим… У цій боротьбі Сталін потребував підтримки найбільшої "обласної організації" РКП(б) – КП(б)У. Апаратна і суспільна підтримка з боку України посилювала позиції Сталіна в "колективному керівництві" ВКП(б) і СРСР. Тому він навіть стимулював українізацію, розраховуючи на нові національні партійні кадри в боротьбі з кадрами старими. Проте завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції вона перетворилася на широку політичну концепцію під назвою "українізація", яка включала в себе:

1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, з відчуттям власної національної свідомості і гідності та інтернаціональним ставленням до інших народів;

2) виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя;

3) українізація партійного, радянського, господарського, всього суспільного життя;

4) українізація великих міст і промислових центрів;

5) опанування пролетаріатом української мови та культури;

6) українізація культурно-освітньої справи;

7) наповнення української радянської державності в складі СРСР реальним змістом;

8) забезпечення національно-культурних потреб українців в інших республіках СРСР.

Перші реальні кроки в напряму майбутньої українізації було зроблено у 1923 p., коли з'явилися декрети Раднаркому і ВУЦВК "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" і "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Однак реально проблема мови у партії постала після масових наборів до неї місцевих кадрів, котрі почалися в 1924 р.

Партія повинна була дбати про видання української преси і книг, якщо хотіла спілкуватися з трудящими їхньою мовою. Передумови цього визріли у 1925 p., коли, по-перше, витворився український елемент в партії, а по-друге, з'явилася нова українська інтелігенція в містах. Як наголошує відомий культуролог Ю.Шерех (Шевельов) у праці "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941)", саме з цього моменту і починається низка наполегливих та послідовних заходів по українізації життя в УРСР. Підтверджує цю тезу думка секретаря ЦК КП(б)У з ідеології М.Попова, який свого часу зазначав, що "широка робота партії в галузі українізації розгорнулася… десь за літа 1925 року".

Фундаментом політики українізації став декрет ВУЦВК і Раднаркому України від 30 квітня 1925 р. "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату". Нагадаємо, що більшість чиновників складали росіяни та євреї, і їх опір впровадженню української мови влада ламала адміністративними заходами. Від урядовців у наказовому порядку вимагали цілковитого переведення діловодства на українську мову не пізніше 1 січня 1926 р. У деяких регіонах цей процес проводився навіть раніше і у більш жорсткі терміни (дивися додаток №5). Кожен службовець мав скласти іспит з української мови й культури, а для тих, хто не знав мови, організовували спеціальні курси. Спочатку їх проводили після роботи безплатно, але після 1927р. особи, які не спромоглися вивчити мову, мусили платити за таке навчання. Щоб попередити прихований опір українізації з боку урядовців, постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 6 липня 1927 р. "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури" вводилися конкретні санкції до порушників: "За ламання правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності. Співробітників, що не вживали належних заходів щодо вивчення української мови або мови відповідної місцевої національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ й організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень"[3] Сьогоднішніх чиновників, ймовірно, такі документи шокували б.

Адже вони вже десять років неспроможні виконати вимоги Закону про мови 1989 року, завжди пояснюючи це мільйоном різних причин.

На відміну від адміністративної "коренізації" в інших республіках українізація призвела до великого культурного піднесення і розширення сфери вживання української мови в Україні. Вона базувалася на ухвалених червневим 1926 року пленумом ЦК КП(б)У "Тезах про підсумки українізації", котрі протягом п'яти років будуть політичними директивами в Україні. На їх виконання українізація, зокрема, преси у травні 1930 р. становила 89%.[4] Досить сказати, що тоді в УРСР лише три газети виходили російською мовою: в Одесі, Сталіно (тобто Донецьку – авт.) і Маріуполі. Центральний орган ЦК КП(б)У – газета "Комуніст" – почала виходити українською з 16 червня 1926 р. її тираж 1930 року сягнув 122 тис. примірників. А газета для селян "Радянське село" виходила 600-тисячним тиражем. Серед книжкової продукції у 1932 р. українськими були 65% назв книг і 77% загального тиражу.

У 1927 р. за енергійної участі М.Скрипника у Харкові працювала конференція щодо впорядкування українського правопису. Щоправда, до її роботи втручалося Політбюро ЦК КП(б)У, котре спромоглося визнати "політично недоцільним введення в український правопис нових термінів "дж", "дз", а також недоцільним уникнення апострофа", начебто в політбюро сиділи більші лінгвісти, ніж на конференції мовознавців. Проте 4 вересня 1928 р. новий правопис української мови, названий "скрипниківським", було затверджено постановою РНК УРСР, і він проіснував до 1933 p., коли М.Скрипник застрелився.

Найбільшого успіху українізація досягла в освіті. Якщо 1922 року українських початкових шкіл було 6105, то 1925 року -10774,1930 – 14430. Українських семирічних шкіл тоді було 1732 (російських 267), а загалом 77% школярів навчалися українською мовою.2 Нагадаємо, що українці становили тоді 80,1% населення УРСР, тому українізація середньої освіти вперше за всю історію нашого народу майже відповідала існуючій потребі. На майбутнє школи планувалося українізувати на 95%, проте вища освіта залишалася українізованою тільки на 30% – в основному це були педагогічні та сільськогосподарські вузи.

За царських часів існування українських театральних труп заборонялося. У кращому випадку їм доводилося грати російські переклади українських п'єс на "пристосованих сценах". 1931 року в Україні працювало 66 українських, 12 єврейських і 9 російських стаціонарних театрів. При цьому грали українською мовою як твори українських авторів, так і світову класику.

Провідна роль в процесі українізації належала наркомату освіти, котрий очолював О.Шумський, а з 1927 р. М.Скрипник. Завдяки старанням останнього вдалося створити близько 500 українських шкіл та два вузи на території Російської Федерації -з тих часів поки що недосяжне явище.

Через нечисленність нової української інтелігенції, пов'язаної з партією, підтримка українізації могла прийти лише з боку інтелігенції старої, котра повернулася в Україну з еміграції. Українським комуністам вдалося залучити до процесу українізації, зокрема, М.Грушевського, М.Вороного, В.Самійленка… Щоб полегшити процес українізації Скрипник ставив питання про прийняття до партії професора Лозинського, Леся Курбаса та інших згодом репресованих діячів. Також він намагався добитися у Політбюро дозволу на в'їзд із Західної України 1500 вчителів, оскільки наркомат освіти відчував нестачу кадрів.

Варто зазначити, що при цьому національні права інших народів в Україні 20-х – поч. 30-х pp. не зазнавали утисків. З 1924 року діяв Центральний комітет національних меншостей при ВУЦВК та Рада національних меншостей при Наркоматі освіти. У1929 р. при Етнографічній комісії Академії наук УРСР створили кабінет національних меншин. На території України діяли німецькі, єврейські, болгарські та інші національні сільради. Ще 1935 року існували 627 німецьких шкіл, 468 єврейських, 238 польських, 186 молдавських, 54 болгарських, 23 грецьких, 10 чеських, 6 татарських (це поза Кримом, котрий перебував тоді в складі РРСФР), 6 вірменських, а також білоруські, латиські, киргизькі, туркменські, узбецькі й ассирійські. Багатьма з цих мов видавалася література, діяли педагогічні училища, наприклад, у Маріуполі для греків Донеччини.1 (Дивися додаток №6).

Політика українізації сприяла і змінам в етнічній структурі міського населення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. XV з'їзд партії проголосив курс на індустріалізацію країни, і це призвело до значного напливу селян у промислові центри. Якщо за Столипіна важке становище на селі спонукало селян їхати з України на Схід, а до українських промислових міст масово прибували російські робітники, то кампанія індустріалізації викликала нестачу робочої сили в межах всього СРСР. Тисячі російських робітників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані підприємства України спиралися на місцеву робочу силу. Якщо у 1926 р. лише 6% українців належали до робітників, то в 1939 р. уже майже 30%.

Протягом 1926-1930 pp. завдяки напливу українських селян чисельність міських мешканців Радянської України подвоїлася. У 1920 р. українці складали 32% міських жителів і здебільшого в невеликих містах. У 1939 р. вже понад 58% міського населення були українцями:2

Частка українців у промислових центрах у 1923-1933 pp.

% у 1923 % у 1933

Харків 38 50

Запоріжжя 28 56

Дніпропетровськ 16 48

Традиційне панування російської культури в промислових центрах Донбасу й Лівобережжя з їхніми великими російськими і єврейськими общинами серйозно похитнулося. Однак згортання українізації призупинить цей процес.

Слід зазначити, що політика українізації весь час стикалася з шаленим опором. 1927 року ЦК КП(б)У навіть звернувся до Виконкому Комінтерну в справі російського націоналістичного збочення в партії, яке перешкоджало українізації:

"Це збочення полягає в ігноруванні і недооцінці значення національного питання в Україні, що часто прикривається інтернаціоналістичними фразами, зокрема:

1) у приниженні значення України як частини СРСР, в намаганні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;

2) у проповідуванні нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, "селянської" у противагу руській, "пролетарській";

3) у спробах за всяку ціну зберегти перевагу руської мови у внутрішньому державному, громадському й культурному житті України;

4) у формальному ставленні до проведення українізації, що її визнається тільки на словах;

5) у некритичному повторюванні шовіністичних великодержавних поглядів про так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галіційську" мову й т. ін. І в культивуванні цих поглядів всередені партії;

6) у намаганні не проводити політики українізації по містах і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;

7) у надто тенденційному роздмухуванні окремих перекручувань під час проведення українізації і в спробах виставити їх як цілу політичну систему порушення прав національних меншостей (росіян, євреїв)."1

На практиці це мало різні прояви. Зокрема, у 1931 р. група делегатів і присутніх на з'їзді робітників харківських заводів наголошувала в листі до Президії XII Всеукраїнського з'їзду Рад (цитується мовою оригіналу): "Мы узнали, что такой важный орган диктатуры пролетариата нашей республики, как ГПУ, подавляющее большинство его аппарата и личного состава войск сформированы из элемента ни социально, ни национально не связанных с украинской советской действительностью. Это в большинстве выходцы из семей еврейских торговцев и деклассированного русского, случайного для Украины элемента,, про лезшего туда различными путями и способами.

Настоящих рабочих и крестьян-бедняков там нет, а это не может не отражаться на работе органа, стоящего на страже диктатуры пролетариата на Украине, а также не влиять на политику в государственном масштабе УССР. Почему там не обращают внимания на украинизацию, даже не считают её за настоящую политику партии и правительства…"[5]

"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч – намагаються зробити наріччя мовою", – обурювався М.Горький у листі до директора Державного видавництва України О.А.Слісаренка з приводу спроби видання роману "Мать" в українському перекладі (дивися додаток №7). Горький.не лише заборонив перекладати свій твір українською, але й висловив жаль, що за царату протестував проти переслідувань української мови. "Ненадовго ж тебе вистачило! – прокоментував тоді видатний український мовознавець С.Єфремов того листа. – Легко було висловлювати співчуття, коли воно тебе ні до чого не зобов'язувало".[6]

Коли так оцінювали нашу мову "світочі" братнього народу, то чого можна було очікувати від, за висловом Леніна, "тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ?" На XII Всесоюзному з'їзді ВЛКСМ у 1928 р. "улюбленець партії" М.Бухарін обережно визнавав: "На Україні ми спостерігаємо інколи, як російські елементи, особливо зі старого чиновницького апарату, ні за що не бажають навчатися української мови. Вони досі дивляться на Україну, як на "Малоросію", яка повинна постачати вареники й "малоросійське сало", витинати козачки і т.д. на користь "справжніх росіян", "Росії" і т.д. Ця панська, антипролетарська, великодержавна ідеологія просотується і до низів." 3 Зауважимо, що Бухарін надто обережний у своїх висловлюваннях на відміну від Леніна, котрий говорив прямо: ".. .пошкребти котрогось комуніста і знайдеш великоруського шовініста". Відомий український економіст М.Волобуєв-Артемов тоді дійшов до таких висновків: "Стикаючись і дискутуючи з працівниками російської Головполітосвіти у практичних питаннях, хворобливо сприймаючи спроби трактувати українську культуру і український Наркомат освіти як провінційні, я поступово дійшов висновку про неможливість успішного розвитку українського культурного будівництва у співпраці з росіянами".

Позитивне або принаймні нейтральне ставлення центру до українізації продовжувалося рівно стільки, скільки на партійному олімпі в Москві тривала боротьба за владу. Однак коли Сталін домігся одноосібної влади, його політика щодо України кардинально змінилася. Причина була проста: УРСР за матеріальними і людськими ресурсами практично дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Особисті інтереси Сталіна тепер збігалися з інтересами партійно-державного центру, і для нього на перший план вийшла потенційна загроза українського сепаратизму. У Москві не забули старих застережень царських часів про те, що будь-який український рух рано чи пізно закінчується питанням про державну незалежність України. Засудження на різних рівнях російського великодержавного шовінізму якось разом зникли, а натомість постали розмови про "український буржуазний націоналізм". Спостерігаючи за українізацією з еміграції, Симон Петлюра дійшов наступної думки: "Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть"[7]

Саме так і розвивалися події в процесі закріплення Сталіна при владі. Початком поступового наступу на українізацію можна вважати 26 квітня 1926 p., коли Сталін у своєму листі "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" дав чітку санкцію на боротьбу проти "національного ухилу".

Удар спершу звернувся на колишніх членів партії "боротьбистів", які у 20-х pp. увійшли до КП(б)У. Саме "боротьбистська" партія дала тодішній системі значні культурницькі сили, перетворені згодом владою на "шумскізм", "хвильовизм", "волобуєвщину"… Не можна не погодитися з словами згаданого вже Ю.Шереха (Шевельова), що при вивченні подій у хронологічному порядку складається враження, що за кожен здобуток українізації доводилося платити втратою української сили.

Висновок

Аналізуючи результати політики українізації з висоти сьогодення, можна констатувати: завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції українізація вийшла за межі формально-адміністративної політики "коренізації", як розуміли її у Москві. Якби цей курс був повністю здійсненим, то досягнення України в економіці, науці, мистецтві були б просто вражаючими. Тим не менше українська мова тоді вперше за попередні 400 років історії на більш-менш тривалий час посіла провідне місце у себе вдома, в Україні. Попри суворий ідеологічний нагляд зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дає підстави називати цей час добою культурного відродження України.

Саме українізації ми повинні завдячувати тим, що наша мова і культура знайшли в собі сили пережити нову хвилю русифікації, котра за своїми масштабами набагато перевершувала всі попередні.

\

Література:

1. Хованцев Д.В. Политика украинизации в Украине и в Крыму: сравнительный анализ практики 20-х годов //Культура народов Причерноморья.– Симферополь, 1999. – № 11. – С. 83–85.

2. Декреты Советской власти. – Т.1. – 25 октября 1917. – 16 марта 1918 г. – М., 1957. – С. 114.

3. История национально-государственного строительства в СССР 1917–1978. – Т.1. – М.: «Мысль», 1979. – С.104.


 


[1] КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. -М., 1954.-Т.1.-С.559.

[2] КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. – Ч. 1. -С.670.

[3] Цит. за: Марусик Т. Що змінити легше – мову чи уряд? // Вечірній Київ. -1996.-16 травня.

[4] 1 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.131.

[5] 1 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?- C.129-130.

[6] 1 Президиуму XII Всеукраинского съезда Советов // Чорна книга України. -К., 1998. -С.22.

[7] Тактичний підмет і стратегічний присудок // Голос України. -1999.-26 червня.





Реферат на тему: Українська Центральна Рада та українізація з 1920 по 1930 роки (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.