Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Три погляди на стан освіти в Київській Русі (реферат)

Причина розбіжності думок про те, чи були в Київській державі організовані школи, якою мірою ті чи інші школи обслуговували населення і який рівень тогочасної освіти, полягає в тому, що дослідники питання про стан освіти в Київській Русі в своїх міркуваннях виходять із різних історичних матеріалів щодо своєї цінності. Деякі вчені приймають за вірогідний той матеріал, що його подав російський історик В. Татіщев у своїй праці «Исторія Россійская» (Т. І, 1768—1769 pp.), а саме відомості з якогось Якимівського літопису, що його ніби дістав він від архімандрита Мельхиседека, використав той матеріал, а потім той літопис назавжди загинув .

Більшість сучасних істориків визнає всі відомості з Якимівського літопису за власні вигадки самого В. Татіщева, що хотів будь-яким коштом довести, що в стародавній Русі завдяки піклуванню руських князів освіта стояла на високім рівні.

Взагалі учених відносно їх погляду на стан освіти в Київській Русі можна поділити на 3 різні категорії.

Перша категорія – це ті вчені, які тримаються думки, відповідно до відомостей з Якимівського літопису, що освіта за доби Київської Русі стояла дуже високо, бо вже того часу були, мовляв, організовані школи, а саме за свій обов'язок духовенство вважало поширювати серед своїх парафіян освіту. Наприклад, Ф. Леонтович твердить, що «кожна парафія повинна була мати школу... Шкільна повинність в приложенні до окремих осіб мала такий самий індивідуально-умовний характер, як і інша канонічна повинність кожного християнина». Одначе прихильники тої теорії розходяться в поглядах на обсяг тих знань, що їх давала стародавня школа. Наприклад, М. Лавровський думав, що стародавня школа вчила не тільки читати, писати, співати, але й давала відомості з граматики та лічби. Різні відомості з географії, історії, природознавства доводилося добувати шляхом «книжнаго наученія», «книжнаго почитанія», завдяки чому вже в тім часі був окремий клас людей, що володіли всіма освітніми засобами, що їх знала тоді Візантія. Навпаки, В. Лешков та дехто інший дотримуються тої думки, що в стародавній Русі не було ні осіб, ні станів, що різко відрізнялись від маси, — стародавня Русь була, мовляв, рівнина як у фізичному, так і в духовому розумінню: освіта була поширена рівномірно серед усього громадянства.

Друга категорія – це ті вчені, що відкидають відомості В. Татіщева та додержуються цілковито протилежної думки щодо стану освіти в стародавній Київській державі. Сюди можна віднести насамперед Е. Голубінського, який доводить, що в Київській Русі не було шкіл, а приватні особи відкривали у себе вдома, так би мовити, публічні читання. «Ця саме форма неурядових шкіл, а приватного навчання, — каже він, — була, треба думати, причиною того, що освіта пройшла через нас, як крізь сито». Погляду Е. Голубінського додержується також К. Харлампович.

Накінець, до третьої категорії учених можна віднести тих, що, відкидаючи вигадки В. Татіщева, разом з тим не цілком поділяють і висновки Е. Голубінського та його однодумців, а шукають правду посередині. До тої категорії вчених можна віднести М. Грушевського, який доводить, що в наших давніх джерелах зовсім нема відомостей про організовані школи, але ті джерела дають нам право думати, що освіту здобували тоді чи то від поодиноких учителів, чи то в колективних школах, причому в основному учні шукали тільки навчання читати. Іншим ступенем науки було писання й рахунки. Вищим ступенем науки було вивчення грецької мови, конче потрібної для практичних справ при частих відносинах з Візантією та з тодішньою вищою ієрархією, переважно грецькою. Вінцем освіти було знання тайн візантійського риторства, стилю. Отож, на погляд М. Грушевського, не може бути мови ні про загальне поширення освіти, бо в світських колах переважна більшість не підіймалася навіть і на перший ступінь науки, себто не вміла читати, ні про рівномірність обсягу наукового знання серед тодішнього громадянства.

Якщо додержуватися літописних даних, що дійшли до нас, а також відомостей різних історичних пам'яток, то доводиться признати, що як оптимістичний, так і занадто песимістичний погляд на стан освіти в Київській Русі мало оправданий.

З часу охрещення України-Русі та з іменем Володимира Великого пов'язуються перші літописні відомості про піклування руських князів про освіту.

Приточу тут найголовніші дані з літописів та інших історичних пам'яток щодо освітньої справи того часу.

У Лаврентіївському списку літопису Нестора під 988 р. читаємо про Володимира Великого: «Пославъ нача поимати у нарочитої чади діти и даяти нача на ученье книжное; матере же чадь сихъ плакахуся по нихъ, еще бо не бяхуся утвердили вірою, но яко по мертвеци плакахуся».

Там і про Ярослава читаємо «И ины церквы ставляше по градомъ и містомь поставляя попы и дая имъ отъ имНінія своего урокъ, веля имъ учити люди, понеже тймъ есть поручено Богомъ, и приходити часто къ церквамъ».

У Софійському першому літописі про Ярослава під 1030 р. читаємо: «Великий князь Ярославъ Бїлзьі взялъ ... и приїде къ Новугороду, собра отъ старость и поповыхъ дїтей 300 учити книгамъ.

У Несторовім «Житіи св. Теодосія» говориться про те, як Теодосій набув освіту в дитячих роках: «Въ томь градї (Курську. — С.) растый отрокъ гкломъ растяше и духомъ, въ премудрости и любви Божіей. Ибо моляще самъ родителей своихъ, да дадуть его въ наученіе Божественныхъ книгь, якоже и сотвориша».

У всіх інших літописних матеріалах, які стосуються освітньої справи за Володимира Великого і його наступників, нема інших згадок про заснування чи існування «училищ», а мова йде про учителів, про «книжное ученье», про відбирання дітей у знатних осіб («у нарочитої чади») — старост, священиків, — про обов'язок священиків «учити люди». Володимир Великий, запрошуючи грецьке духовенство для охрещення населення України-Русі, хоч сам був неписьменний, дбав про те, щоб разом з християнством перенести з Візантії освіту і все те, що знали греки. Але у греків у той час були лише приватні школи, де вчителі-дидаскали вчили дітей і проводили публічні читання. Цей, за висловом Е. Голубінського, ідеальний спосіб поширення освіти був не під силу для тодішнього суспільства Русі, а саме такий тип школи і перенесли греки до нас.

Хоч літописець і не згадує, кому саме віддавалися діти, відібраних від батьків для «книжнаго наученія», але треба думати, що то були переважно болгарські, а почасти, може, грецькі священики, які знали слов'янську мову. Як відомо, Болгарія раніше, ніж Україна-Русь, прийняла християнство за візантійським обрядом (865) і значною мірою прислужилася розвиткові культури України-Русі.

Духовенство і взагалі церковний клир, беручи на себе завдання «утвержденія» у вірі новохрищеників, мали на меті насамперед підготувати з тубільців церковнослужителів — священиків, дяків, «демествеників» — учителів співу та різних урядовців для княжої управи: при кожному князеві була канцелярія, що комплектувалася не лише з письменних, але й з більш-менш досвідчених осіб, яким доручалися різні функції державної управи. З «Руської Правди» знаємо, що серед княжих мужів завжди був писар-рахівник («метальник»), що мав вести запис усяким даням на князя. Одначе не тільки ті вузько- утилітарні потреби спонукали наших предків до «книжнаго наученія»: декого з них до того притягало бажання набути тим шляхом відомості з християнської релігії для спасіння душі, а також придбати різні знання для задоволення свого безкорисного замилування до науки.

Саме призначення «книжнаго наученія» — «утвержденіе віры» свідчить про те, що стародавня школа не могла бути становою, бо «утвержденій віры» було потрібне однаково для всіх і кожного. І справді, як видно з літописних відомостей, «книжно научалися» не лише особи княжого та боярського роду, діти духовенства тощо, але й особи нижчих верств і навіть раби, яких, може, вчили ще з більшим старанням, бо рабовласники звичайно готували з них учителів для своїх дітей або кандидатів на посади священноцерковнослужителів [5, с. 37].

Отож, можна гадати, що стародавня школа була єдиною школою не тільки тому, що була призначена для всіх верств громадянства, але й тому, що обсяг знання кожної школи міг бути приблизно однаковим, хоч обсяг той не визначався наперед якоюсь певною програмою, а відповідав знанням учителів та здібностям й інтересам тих, хто у них вчився. Проте дехто з вчених думає, що вже стародавня школа поділялася на декілька типів відповідно до своєї програми. Наприклад, М. Погодін вважає, що кожна нова єпархія ставала, так би мовити, новою шкільною округою, новий монастир — гімназією, а нова церква — народною школою. Правильніше буде зробити цей поділ стародавньої школи на три типи не за їхньою програмою, а за місцем прикріплення школи. Школа владична, або єпископська, монастирська та церковна не стояли одна від іншої в тій підпорядкованості щодо управи та програми навчання, як це визначив М. Погодін: до стародавньої школи (правильно зауважує М, Грушевський) «не треба прикладати мірки сучасних шкіл — шукати кураторів округ, директорів і т. ін.» або поділу шкіл на типи залежно від їх програми і т. д. Монастирська школа часто стояла вище від єпископської школи, бо кожний монастир дбав про те, щоб притягти до себе найосвіченіших ченців для учителювання і тим підвищити матеріальний добробут монастиря. Однак деякі вчені притримуються тої думки, що наші стародавні монастирі зовсім не мали у себе шкіл і взагалі «не відіграли в справі староруської освіти жодної, а то буквально жодної додатньої ролі». Останнє твердження, як відомо, не збігається з історичними фактами, бодай з тими, про які доведеться говорити далі.

Не слід також припускати, що стародавня школа була не лише загальнодоступна, але й обов'язкова. Насправді справа стояла так, що освіта поширювалася переважно у містах, бо селяни порівняно з городянами називалися «невежами». Печерський патерик, говорячи про преподобного Спиридона-проскурняка, зазначає: «Сей убо Спиридонъ селянинъ невежа, а не оть города въ чернечество приїде». Ярослав, за свідченням літопису, встановив для священиків обов'язок учити, а не обов'язкове навчання для населення.

Отож, стародавня школа була приватною установою, що, не будучи зв'язана наперед певною програмою і стартом, провадила колективне навчання дітей з різних верств населення та дбала про поширення освіти серед тих дорослих, що бажали шляхом «книжнаго наученія» набути письменність або ті чи інші знання.

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Три погляди на стан освіти в Київській Русі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.