Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Становище селянства на Закарпатті у XVIII — у першій половині XIX ст (реферат)

Відомо, що Закарпаття, як і Угорщина в цілому, перебували в залежності від Австрії, а це разом з феодальною відсталістю, затримувало промисловий розвиток. Незважаючи на це, товарне виробництво поступово перетворювалося в капіталістичне, розпадалося натуральне господарство. Великі землевласники, пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, впроваджували передові агротехнічні методи, вдавалися до використання вільнонайманої праці. Але більшість дворян не зуміли пристосуватись до нових умов, а тому розорювалися.

За даними 1846 року, в чотирьох закарпатських комітатах проживало 468838 чоловік: русинів — 235266, угорців — 119816, словаків — 13857, румунів — 64917, німців — 10351, євреїв — 24589, греків — 421. Та якщо взяти розподіл населення за релігійною приналежністю, то греко-католиків (до яких в основному слід віднести українське населення) було 317252 чоловіки.

Площа сільськогосподарських угідь в середині XIX ст. становила понад 3,4 мільйона угорських хольдів, з якої більше половини займали ліси. Особливо велика частка лісів припадала на Марамороський комітат. Структура сільського господарства характеризувалася такими даними: орні землі займали 854470 хольдів, луки — 209303, виноградники — 22163, сади — 24297, пасовиська — 456345, ліси — 1819514 хольдів. Це визначало господарську спеціалізацію краю.

Переважаюча більшість землеробських угідь належала представникам угорського, німецького, українського, румунського дворянства, шляхті (немешам), яких в середині XIX ст. нараховувалося 44333 родини. Граф Шенборн володів 2/3 території Березького комітату. Власниками великих маєтків були графи Дьєрдь і Дюла Аппоні, графині Юлія та Жофія Стараї, граф Янош Баркоці, поміщики Петроваї, Понграц, Віцманді (Ужанський комітат), сім'я графів Каролі, Телекі, Толді, Корніш, баронів Стойко, Фішер, поміщики Рейті, Погань, Соплонцої (Марамороський комітат), сім'я баронів Яноша та Сігізмунда Перені, поміщик Менгерт Ловняї (Угочанський комітат) та багато ін.

Значні масиви ріллі, луків, пасовиськ та лісів належали Ужгородській, Мараморош-Сігетській, Великобичківській казенним домініям, Мукачівській греко-католицькій єпархії, Мукачівському Імстичівському та іншим уніатським монастирям.

У Березькому комітаті площа землеволодінь Мукачівської латифундії графа Шенборна займала 2400 квадратних кілометрів. Цьому австрійському магнатові належали 174 великих села та міста Мукачево, Берегово, містечка Береги, Свалява, Вари, Нижні Ворота, які нараховували близько 7600 дворів. За деякими підрахунками в Ужанському комітаті на початку XIX ст. графу Стараї належало 6900 хольдів землі, поміщику Баркоці — шість тисяч хольдів. Тисяча хольдів угідь належала поміщику Віцманді. Ці три землевласники в сорока селах мали понад 500 селянських дворів. Близько 4970 селянських дворів належали поміщикам Угочанського комітату.

Ужгородській казенній домінії належали 95 сіл, м. Ужгород, містечко Великий Березний, у яких проживали тисячі залежних селян. Вона мала 218412 хольдів лісу, багато орних земель. На Мараморощині 214778 гектарів лісу належало казні, 201307 — поміщикам, 19217 — коронним містам (Сігету, Довгому Полю, Пишкову, Тячеву, Хусту), а інші 44228 гектарів — купцям та селянам. Восьми уніатським монастирям, в тому числі Мукачівському, Імстичівському, належало близько тисячі хольдів землі та 300 селянських дворів.

Поруч з великими, середніми та дрібними землевласниками в Закарпатті у кінці XVIII — першій половині XIX ст. налічувалося чимало шляхетських або немеських родин. Вони належали до шляхетського стану — різноманітних прошарків, які формально користувалися однаковими політичними правами. За підрахунками О.Мицюка у 1787 році в чотирьох закарпатських комітатах проживало 12124 шляхтичі (у Березькому — 2188, Марамороському — 7140, Ужанському — 1490, в Угочанському — 1306 шляхтичів). У XIX ст. переважна більшість немешів, не маючи змоги пристосуватися до нових економічних умов, розорилася. Однак цей розорений, але чванливий прошарок, на відміну від селян, користувався політичними правами, не ходив на панщину, не обкладався податками. Багато немешів вийшли не тільки з середовища угорського, але й українського народу. Немеші-русини Брензовичі мали свої двори в с. Тихій, Добеї — у с. Забродь, Герзаничі — у Великому Березному. У с. Дівичному Угочанського комітату нараховувалось 100 немешів, у Заболотті — 109, у Фанчикові — тридцять вісім. Багато їх було в окремих селах Мараморощини (Тячеві, Бедевлі, Углі та ін.).

Таким чином, у Закарпатті в кінці XVIII — першій половині XIX ст. майже вся земля належала поміщикам, казенним домініям та церкві. Селянам-кріпакам залишалась мізерна кількість земель. Наприклад, у 1807 році в домінії графа Шенборна було 1956 селянських наділів (телеків), желярів — 645 та 223 напівжеляри. Кількість наділів поступово зменшувалась. Дані статистики за 1846 рік показують, що в чотирьох закарпатських комітатах нараховувалося 5419 земельних наділів, якими користувались 15233 кріпацькі родини, 51359 желярів, відбуваючи відповідні феодальні повинності. Вони проживали у 689 населених пунктах. Зокрема, в с. Ясіня проживало 3870 чоловік, Рахові — 2500, Великому Бичкові — 2000, Колочаві — 2340, Ізі — 2650, у с. Репинному — 2230.

Наявність великих масивів землі та великої кількості безкоштовної робочої сили давала можливість власникам великих доміній застосовувати більш раціональне землеробство, освоювати цілину, заболочені та зарослі чагарниками грунти. Завдяки праці сільського люду за 127 років (1720—1847 pp.) були освоєні тисячі хольдів ріллі. За цей період площа орних земель в Березькому комітаті збільшилася у шістнадцять разів, в Угочанському — майже у двадцять, в Ужанському комітаті — у дев'ять разів. Значно зросла площа луків. Великого розмаху набули меліоративні роботи в Мукачівсько-Чинадіївській домінії. За сорок років (1801 — 1841 pp.) на викорчовування чагарників домінія витратила 20205,5 форинта, на осушення мочарів — 17147,5 форинта. На укріпленні дамби на берегах річки Латориці, ритті каналів широко застосовувалася праця кріпаків. Крім цього, селяни будували шляхи, мости, укріплювали гірські схили.

Власники великих маєтків (доміній), володіючи значними масивами кращих земель і тисячами кріпацьких родин, нагромадженим капіталом, в умовах розширення ринкових зв'язків використовували дані переваги для підвищення прибутковості своїх господарств. Менше такої можливості було у середньопомісного й особливо дрібного дворянства, якому належала переважна частина (близько 90 процентів) усіх поміщицьких господарств. Воно мало велику кількість кріпаків, але небагато коштів, а тому зв'язок їх господарств з ринком був слабким. Звідси видно, що саме велике землеволодіння набувало дедалі більшого значення у виробництві товарної продукції.

Протягом першої половині XIX ст. у Закарпатті поступово починають виділятися райони, що спеціалізуються на виробництві хліба та окремих культур, вирощуванні і відгодівлі худоби, виготовленні ремісничих виробів. Для цього придатною для обробітку та родючою була земля в Березькому, Угочанському, Ужанському комітатах. Більш придатні для садівництва і виноградарства, ніж для хліборобства, були підзолисті грунти у передгір'ях, на схилах гір.

Притисянська низовина, долини нижньої течії річок Латориці, Ужа були сприятливими для вирощування пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, гречки, бобових культур, конопель, льону, картоплі, городніх культур, висівання багаторічних трав. Поряд з хліборобством розвивалися садівництво і тваринництво. У гірських районах дозрівали озиме жито, овес, картопля — основні продукти харчування селян-горян.

Внаслідок поганого обробітку грунту, відсутності достатньої сівозміни, низького рівня агротехнічних знань, рутинного стану техніки, врожайність зернових була низькою.

Відбувалися певні зміни в структурі посівних площ краю. За даними дослідника Бідермана вона так виглядала в середині XIX ст.: посіви пшениці займали лише 6,7 процента, жита та суміші з житом — 15,8, кукурудзи — 28,5, вівса — 46,4, інших культур 26 процентів. Із 428847 хольдів ріллі під посів толокувало (тобто не було засіяно) 160059 хольдів (понад 37 процентів).

Найбільше пшениці, жита, кукурудзи вирощувалося у Березькому та Ужанському комітатах, а вівса — у Марамороському. Цікаво відзначити, що в гірському Верховинському окрузі на Ужанщині овес і картопля займали 83,8 процента.

У Притисянській низовині основне місце серед зернових культур посідала кукурудза, яку за переписом 1720 року населення висівало уже в Марамороському та Березькому комітатах і харчувалося нею. Згідно з статистичними даними 1817 року, у сорока шести селах Притисянського округу Угочанського комітату намолочено: пшениці — 2657 пожонських мір, жита — 1231, ячменю — 76, вівса — 2804, кукурудзи — 16087 пожонських мір. Жито і пшениця, таким чином, становили 16,5 процента, овес та ячмінь — 12,5, а кукурудза — 71 процент. Кукурудза і картопля у XIX ст. і пізніше стають основним продуктом харчування закарпатських селян, а кукурудзяний токан (мамалига) перетворився в національну страву.

У першій половині XIX ст. у Закарпатті широко почала культивуватися картопля. Сільському населенню вона заміняла хліб, зерно, якого постійно не вистачало. Картоплю вирощували і в селянських, і в поміщицьких господарствах. У Березькому комітаті картопля — «земляні яблука», вирощування якої у свій час заохочувалось Марією-Терезією та Йосифом II, з'явилась у 70-х роках XVIII ст. У 1795 році домінія Шенборна уже одержала від селян-горян 272 коблики дев'ятини цієї культури. У топографічному списку Марамороського комітату за 1812 рік серед землеробських культур картопля ще не згадувалася, а вже наприкінці першої чверті XIX ст. тут не було села, у якому б її не вирощували. Та це й зрозуміло. Адже в гірських районах, де не росте кукурудза, картопля у харчуванні населення є головною культурою.

Селяни п'ятдесяти сіл Угочанського комітату зібрали у 1817 році 4788 пожонських мір картоплі, а в посушливому 1847 році під час несприятливих умов — 8173 пожонські міри. Як зазначається в архівних документах, це не становило і третини врожаю попередніх років. Таке збільшення картоплі пояснюється насамперед розширенням посівної її площі за рахунок зменшення посівів вівса та інших низьковрожайних культур. У 1847 році у 63 селах Ужанського комітату було зібрано 7529 пожонських мір картоплі (довідково: Пожонська міра — 61,5 літра).

У поміщицьких маєтках з року в рік зростали посіви зернових культур та картоплі, збільшувався валовий збір хлібів. Це яскраво можна простежити на прикладі Мукачівсько-Чинадіївської домінії. Як свідчать звіти управляючих окремими фільварками, за 42 роки (1806—1848 pp.) посівна площа домінії зросла більше ніж на 5 тисяч хольдів, або майже втричі. Посіви на угноєній землі зросли в цілому на 916 процентів, а озимини — у 78 разів. Посіви пшениці збільшилися на 907 процентів, жита — на 530, ячменю — на 873, вівса — на 444,2 процента. Дещо зросли посіви гречки, проса, кукурудзи, бобових. Особливо різко збільшились посівні площі під картоплю — на 1955 процентів. Тенденція поширення даної культури була характерною і для інших західноукраїнських земель, зокрема Галичини.

Що стосується обмолотів хліба, то вони мали зростаючу тенденцію. За звітами економій у Мукачівсько-Чинадіївській домінії протягом тридцяти двох років (1805—1837 pp.) збір пшениці зріс майже в 70 разів, жита — у 42, кукурудзи — в дев'ять разів, проса — у 12,6, бобових — у 2,6 раза. Проте врожайність поміщицьких полів була досить низькою, що пояснювалося недостатнім рівнем агротехнічних знань та незацікавленістю селян-кріпаків у підвищенні продуктивності праці.

Чимало хліба намолочували й інші поміщицькі господарства Закарпаття. Так, Баркоці на початку XIX ст. одержував в середньому 4500 коблів збіжжя. Більше половини його становили озимі культури — жито і пшениця. Хліб був однією з найважливіших статей прибутків поміщика. Загалом прибутки маєтку Баркоці у 1807 році становили 18439,5 форинта, зокрема реалізація хліба давала поміщикові 6421 форинт (34,9 процента).

У маєтку І. Стараї вирощували щороку 11,5 тисячі коблів збіжжя. За оцінкою жупної комісії, у 1806 році у маєтку намолочено 11250 коблів зерна: пшениці — 860, жита — 3840, ячменю — 830, вівса — 5370 коблів тощо. Усе зерно оцінювали загальною сумою майже 12,5 тисячі форинтів.

Основна частина товарного хліба, виробленого в поміщицьких господарствах, надходила на місцевий ринок. Вивезення хліба за межі краю носило випадковий характер. Певна частина зерна використовувалась на відгодівлю худоби й домашньої птиці, перекурювалась на горілку, віддавалась в борг на кабальних умовах.

Крім хліба, вирощеного на власній алодіальній землі, поміщики одержували багато зерна від залежних селян-кріпаків, як натуральну данину (дев'ятина з урожаю).

Також вирощувалися льон та коноплі як у поміщицьких, так і в селянських господарствах. Селянину прядиво потрібне було «для виготовлення одягу, а землевласники виробляли з нього посторонки, мотузи, переробляли на полотно, продавали скупникам. У 1802 —1819 роках виробництво конопель і льону в домінії графа Шенборна з кожним роком збільшувалося. Щоправда, у зв'язку з припиненням дії Мукачівської полотняної мануфактури посіви волокнистих культур починають дедалі скорочуватись.

На початку XIX ст. у деяких маєтках вирощувались лікарські рослини, великі площі відводились під багаторічні трави. Лікарські рослини та хміль йшли на продаж, а багаторічні трави — на відгодівлю худоби. Зокрема, у 1842 році в домінії графа Шенборна продано лікарських рослин на суму 1236 форинтів, а в 1845 році зібрано 445 фунтів чистого хмелю. Конюшина та люцерна на початку XIX ст. великого поширення ще не набули. Так, у Воловецькій економії згаданої домінії, наприклад, у 1815 році зібрано всього 40 центнерів конюшини, але у 1843 році — уже 6177 центнерів конюшини, 1409 центнерів люцерни та багато інших трав.

В середині XIX ст. багаторічні трави посідають значне місце у фуражному балансі домінії. У 1848 році було зібрано 21277 центнерів сіна, в тому числі 32329 центнерів, або 26,6 процента конюшини. Багаторічні трави мали велике значення для розвитку торговельного землеробства. По-перше, вони забезпечували худобу доброякісними грубими кормами влітку і взимку, по-друге, сприяли поліпшенню структури грунтів, занедбаних рутинним кріпосницьким обробітком. І, нарешті, це підвищувало врожайність.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. тютюнництво як галузь торговельного землеробства у поміщицьких і селянських господарствах Закарпаття розвивалося ще слабо. Тютюн вирощували селяни в притисянських селах — Сасові, Карачині, Чорнотисові тощо.

Селяни Чорнотисова, наприклад, збирали на своїх наділах її середньому по центнеру й більше тютюну. Частина його використовувалася для особистих потреб, інша продавалась на ринку. Центнер тютюну коштував близько 30 форинтів.

ІІритисянський окружний начальник у 1821 році радив місцевим поміщикам звернути особливу увагу на культивування тютюну та всіляко поширювати його серед селян. У 1817 році поміщик Ю. Бочкаї продав ужгородському купцеві С. Неродоліну 100 центнерів тютюну. У прибутковій відомості барона Перені зазначалося, що 1842 року на алодіальній землі зібрано 20 коблів тютюну. Можна допустити, що тютюн вирощувався і в інших поміщицьких господарствах.

Вигідне географічне положення Закарпаття, теплий і вологий клімат сприяли розвиткові садівництва і виноградарства, які відігравали значну роль у торговельному землеробстві. Про рівень розвитку промислового садівництва можна судити за його площею. У 1840 році площа під садами у Березькому комітаті становила 9376 хольдів, в Ужанському — 13220, в Угочанському — 876 та в Марамороському комітаті — 825 хольдів. Зокрема, у 30-х роках XVIII ст. в саду Мукачівсько-Чинадіївської домінії зростало понад 6400 дерев (яблуні, груші, сливи, горіхи, вишні, абрикоси тощо). У 1842 році тут було зібрано і продано фруктів на суму 11648 форинтів. Сад поміщика Віцманді, розташований в с. Вайнятино, давав близько 200 форинтів прибутків на рік.

У маєтку С. Перені 1834 року зібрано 187 вік слив, 1,5 кобла горіхів та заготовлено 11,5 кобла сухих фруктів. Сухі фрукти, джеми вивозилися поміщиками до австрійських міст, а також продавалися на місцевому ринку. Промислове садівництво у Закарпатті в першій половині XIX ст. ще не набуло першочергового значення. Щоправда, сливи використовувалися для виготовлення горілки, так званої сливовиці, яка користувалася попитом на ринку. Багато сливовиці виготовлялося в маєтках баронів Перені. У 1819 році тільки на гуральні П. Перені націджено тринадцять бочок сливовиці.

В економіці краю значну роль відігравало промислове виноградарство. У 1840 році площа під виноградниками у Березькому комітаті становила 8562 хольди, в Ужанському — 10223 та в Угочанському комітатах — 2678 хольдів. Наявності виноградників на Мараморощині статистикою не виявлено. Найбільше промислового винограду вирощувалося в районі міст Берегова, Виноградова, Мукачева, в селах Середнє, Чертеж. Середнянське вино у першій половині XIX ст. мало величезний попит на міжнародному ринку, зокрема в Росії.

Найкраще виноградарство було розвинене в Мукачівсько-Чннадіївській домінії Шенборна та в севлюських володіннях баронів Перені. Тут ще з XVIII ст. використовувалась вільнонаймана праця для обробітку виноградних плантацій, де виноробами працювали майстри, запрошені з Угорщини, Австрії. З берегівських виноградних плантацій за один сезон можна було зібрати досить багато винограду і виробити тисячі бочок вина. У 1802 році, наприклад, у Берегові вироблено 835 бочок, у 1815 році — 1247, у 1825 році — 1600, у 1845 році — 1662 бочки вина. Виноробство розвивалось і в маєтках барона С. Перені, поміщика Віцманді тощо.

Виноградниками володіли Краснобрідський, Боронявський, Мукачівський монастирі. Але найкращі виноградники належали Мукачівському монастиреві. Чернеча та Червона гора, висаджені кращими сортами винограду, приносили монахам щороку тисячі форинтів доходу. Тільки у травні 1827 року за продане вино монастир виручив 2713 форинтів. Отже, промислове виноградарство набувало великого значення. У першій половині XIX ст. поміщицькі господарства виробляли щороку близько 60 тисяч відер вина.

Поміщики продавали вино в корчмах, на ярмарках, збували скупникам, одержуючи великі доходи. Мукачівсько-Чинадіївська домінія, наприклад, у 1833 році від проданого вина мала 4500 форинтів прибутку, у 1835 — 5500, а в 1842 році було реалізовано вина на суму 13 057 форинтів. Величезні доходи приносила торгівля вином й іншим великим поміщикам. Практичне застосування знаходили відходи від винного виробництва (використання осадків, вичавок для вироблення горілки, угноєння полів).

Що стосується городництва, то прибутки від нього були невеликі. З городніх культур найбільш поширеними були капуста, червоні буряки. Отже, крупне поміщицьке землеробство в умовах розвитку товарного господарства дедалі більше набирало торговельного, підприємницького характеру, сприяло створенню внутрішнього ринку для капіталістів.

Протягом першої половини XIX ст. пристосування поміщицьких господарств до потреб ринку відбувалося не тільки в землеробстві, а також в інших галузях сільського господарства. У поміщицьких маєтках, поряд з розширенням алодіальної ріллі, збільшувалося поголів'я худоби, поліпшувалася її порода, зростали доходи від продажу продуктів тваринництва.

Розвиток торговельного землеробства висував перед поміщицьким господарством ряд важливих проблем, пов'язаних з піднесенням врожайності полів. За тодішньої техніки її можна було успішно вирішити тільки шляхом поліпшення та угноєння грунту. Поміщик в даному випадку вже не міг обійтися без тваринництва. А потреба в придбанні реманенту та робочої худоби обумовлювалася також різким скороченням тягла в господарствах кріпаків, що було наслідком розшарування селянства. Серед перших робочою худобою почали обзаводитися крупні поміщицькі господарства, а з ними і Мукачівсько-Чинадіївська домінія графа Шенборна. За півстоліття (1794—1845 pp.) у згаданій домінії поголів'я робочої худоби, зокрема волів, збільшилося майже в 94 рази.

Власною робочою худобою — волами та кіньми — володіли барони Перені. У 1803 році І. Перені належало 10 волів та 64 коня, у 1820 році — 12 волів та 13 коней. Маєток С. Перені нараховував 135 коней та 39 волів. Монастирі також мали своє тягло. Мукачівський монастир тільки в Бобовищанській економії (1822 р.) утримував чотири воли та 26 коней. Робоча худоба належала й іншим середнім та дрібним поміщицьким господарствам.

Просторі луки, полонини створювали реальну можливість для розведення великої рогатої худоби м'ясо-молочної породи. За свідченням документів, усі поміщицькі господарства утримували корів, використовували хліб, відходи горілчаної промисловості для відгодівлі худоби, яка пізніше йшла на ринок. Нерідко в продаж надходили молоко, масло, бринза, вовна, овеча шкіра тощо.

У Мукачівсько-Чинадіївській домінії в середині XIX ст. поголів'я великої рогатої худоби становило близько трьох тисяч голів. За півстоліття воно збільшилося у 25 разів.

Майже у кожному великому поміщицькому господарстві краю існували молочнотоварні ферми. Наприклад, у маєтку І. Стараї, за даними 1806 року, було 98 дійних корів. Тільки за продаж молока і масла землевласник одержував понад дві тисячі форинтів на рік. На фермах поміщиків Баркоці нараховувалося 50 корів, Віцманді — 30 корів. У семи монастирях, крім Мукачівського, в 30-х роках XIX ст. налічувалося 226 голів великої рогатої худоби.

Від реалізації на ринку відгодованої худоби поміщики одержували величезні прибутки. У 1835 році домінія Шенборна продала 164 голови худоби з великим для себе доходом. Відгодівлею власної і скуповуванням у селян на місцевому ринку за безцінь худоби займалися великі землевласники і дрібні поміщики. Тільки у 1834 році з Севлюської економії маєтку барона С. Перені відігнано на ярмарок в Дебрецен 26 відгодованих волів і продано за 3760 форинтів. Окремі поміщики віддавали худобу на літо селянам, які випасали і доглядали її протягом літа, а потім поміщики продавали її на ярмарках.

Землевласники надавали великого значення конярству. В. середині XIX ст. Шенборн мав кінний заївод у с. Великі Лучки, а Баркоці — в с. Павловці. Серед плідників переважали жеребці арабської та англійської скакової породи. Поліпшувалася місцева порода коней, пристосована для роботи в гірській місцевості.

В окремих господарствах розводились осли і мули, які використовувалися, головним чином, для в'ючного транспорту. Породистих скакунів поміщики продавали казні, дворянам, офіцерам, а робочих коней закуповували в поміщицьких заводах селяни.

У кінці XVIII — першій половині XIX ст. певного розвитку набуло продуктивне свинарство. У поміщицьких господарствах відгодовували чимало свиней. Кількість їх у Мукачівсько-Чинадіївській домінії за півстоліття зросла більше ніж вдвічі, а в окремі роки досягала понад три тисячі голів. Великого значення свинарству надавалося в маєтках баронів Перені. Поголів'я свиней у маєтку С. Перені, у 1842 році, складалося з 676 маток, плідників та молодняку. Доходи маєтку від свинарства перевищували 2000 форинтів на рік. Такі ж доходи від свинарства щороку одержували Баркоці і Стараї. Добре була налагоджена відгодівля свиней у Мукачівсько-Чинадіївській домінії, яка у 1816 році одержала від продажу 589 свиней 25185 форинтів доходу.

Серед продуктивного поміщицького тваринництва важливу роль відігравало вівчарство. У кінці XVIII — першій половині XIX ст. воно досить інтенсивно розвивалося в домінії графа Шенборна, де поголів'я овець за півстоліття збільшилося майже у 80 разів і становило понад дев'ять тисяч голів, в основному тонкорунних. Багато овець тримала Ужгородська казенна домінія. Продукти вівчарства (м'ясо, вовна, овеча шкіра, сир, бринза) реалізовувалися і на місцевому ринку. Із Закарпаття вівці переганялися на продаж в угорські та австрійські міста.

Від реалізації худоби та продуктів тваринництва поміщики одержували немалі прибутки. У 1833 році скотарство дало домінії Шенборна 14 тисяч форинтів доходу. Однак, на думку І. Г. Коломійця, ці прибутки становили незначну частку в доходах поміщика (у 1847 році — 25 процентів).

Немає сумніву, що втягування поміщицьких господарств «в ринок розхитувало основу феодально-кріпосницького ладу з його натуральним господарством, розчищало шлях до нових відносин.

Поміщики краю одержували значні прибутки і від промислового використання лісу, оренди землі, шинкування, лихварства тощо.

Велику кількість деревини та лісоматеріалів продавали казенні домінії та інші поміщицькі господарства. Закарпатський ліс сплавлявся річками і потрапляв до угорських міст — Дебрецена, Солюка, Пешта, а також до Відня. На заготівлі і транспортуванні деревини, крім селян-кріпаків, працювали вільнонаймані робітники. У 1821—1822 роках в лісовому господарстві Ужанського комітату була зайнята понад 21 тисяча чоловік, які жили на заробітки. Працю постійних та сезонних робітників у поміщицькому господарстві можна віднести до капіталістичного найму. Вона набирала дедалі більшого значення, витісняючи підневільну працю сслян-кріпаків.

Важливим джерелом доходів поміщицьких господарств були надходження від реалізації товарів, вироблених промисловими підприємствами. Це стосується, зокрема, Мукачівсько-Чинадіївської домінії графа Шенборна, Ужгородської та Великобичківської казенних доміній, а також окремих великих поміщицьких маєтків, на підприємствах яких, поряд із кріпосницькою, зростало використання вільнонайманої праці.

Для прикладу повідомимо, що у 1835 році доходи домінії графа Шенборна становили майже 180 тисяч форинтів, основна частина яких надходила від таких галузей господарства, як оренда та урбаріальні повинності — 32,0 процента, землеробство і тваринництво — 26,0, промислові підприємства — 14,6, лісове господарство— 23,0, інші доходи — 4,4 процента. Доходи Виноградівської економії С. Перені у 1884 році становили понад 17160 форинтів - це виторг від продажу зерна, худоби, горілки, пива, вина, оренда та податки тощо. У 40-х роках XIX ст. маєток поміщика Віцмацді давав в середньому понад 16300 форинтів щорічного доходу. Понад 6,5 тисячі форинтів припадало на зернове господарство. Товарними були і монастирські господарства у Мукачеві, Бороняві. У ринкові відносини дедалі втягувалися дрібнопомісне дворянство, заможні верстви населення.

Розвиток товарного виробництва у поміщицьких господарствах Закарпаття відбувався не за рахунок інтенсифікації сільського господарства, поліпшення техніки та організації виробництва, а, головним чином, за рахунок посилення панщинної експлуатації селян.

Селяни Закарпаття (в кінці XVIII — у першій половині XIX ст.) ділились на різні групи, підгрупи, розряди і відрізнялися між собою юридичним становищем, характером і розміром повинностей та платежів, величиною наділу. Основними групами були поміщицькі та державні селяни, а також — монастирські, які в свою чергу поділялись на кріпосних (урбаріальних), желярів і напівжелярів (наймитів). Чисельно незначною була група вільних селян, лібертинів. Окрему категорію селян становили німецькі колоністи, які селились на поміщицьких і казенних землях на договірних засадах.

Поміщицька земля оброблялась залежними селянами (кріпаками) за нормами, встановленими урбаріальною реформою Марії-Терезії (70-і роки XVIII ст.), які у 1836 році були закріплені законом, схваленим австрійським королем Фердинандом V. За урбаріальним законом 1836 року і далі залишались попередні, «терезіанські», розміри основних селянських повинностей: грошовий чинш, «велика дев'ятина» — натуральна данина, 52-денна, з тяглом, або 104-денна, «піша», панщина від повного наділу (телеку), 12-18-денна панщина желярів і напівжелярів. Згаданий закон скасовував лише другорядні натуральні повинності «малої дев'ятини» і «кулінарій».

Дворянам-землевласникам належали не тільки монопольне право на землю, але й влада над селянами-кріпаками. Останні підлягали юрисдикції, яка здійснювалася патримоніальними поміщицькими судами. У Мукачівській домінії, наприклад, на початку XIX ст., крім головного домініального суду, існувало п'ять окружних (дистриктних судів), головами яких були начальники дистриктів — ішпани, «крайними», а засідателями — «боженики», як правило, сільські старости і «старші люди» з-поміж заможної верхівки села. На засіданні патримоніального суду завжди були присутні представники комітату.

Панський суд, вирішуючи цивільні справи, ставав на захист інтересів поміщика й адміністрації латифундії. Будь-які процеси селян проти дворян-землевласників, зокрема так звані «урбаріальні» процеси, перетворювалися в насильницьке свавілля над скаржниками. Буржуазний історик Г. Бідермаїн, характеризуючи правове становище закарпатських селян, відзначав, що хоча «терезіанське врегулювання і визначило розміри панщинних повинностей, але згодом їх не завжди дотримувались, і було неможливо кріпосним селянам протиставити даному гнітові справедливість, оскільки дворянське комітатське управління, куди вони повинні були перш за все звертатись, було їх суддею».

У свій час скасовані Йосифом II тілесні покарання селян згодом були відновлені. За невиконання панщини або інших феодальних повинностей кріпак міг бути заарештований, покараний палицями, закований в кайдани і кинутий до в'язниці. Численні документи Закарпатського обласного державного архіву розповідають про свавілля і знущання поміщиків над селянами, розкривають класовий характер дворянського суду, всевладдя феодальних магнатів.

Архівні документи засвідчують, що не менше 4/5 усіх кріпосних селян Закарпаття виконували панщинні повинності. Зокрема, в 30-х роках XIX ст. по Ужгородській казенній домінії панщина становила понад 300 тисяч днів. За словами угорського історика Й. Перені українським селянам Верховини доводилось виконувати феодальні повинності на низинних землях поміщиків, внаслідок чого вони тижнями не бачили рідних сіл. До селян, які відмовлялися виконувати панщину, поміщики вживали найжорстокіших заходів. Оброчна система у грошовій формі не набула в краї скільки-небудь значного поширення через слабкий розвиток мануфактури, фабричної промисловості і селянських промислів.

У 40-х роках XIX ст. селяни Закарпаття виконували у поміщицьких маєтках понад двадцять видів панщинних повинностей. Розміри панщини за користування наділами далеко перевершували передбачені реформою і законом 1836 року норми. Наприклад, у домінії графа Шенборна за півстоліття вона збільшилася більше ніж у п'ять разів. У 1844 році селяни-кріпаки відробили тут на 93511 днів більше, ніж передбачувалося. Це не могло не викликати протесту з їх боку.

Поміщики відбирали в селян значно більше сільськогосподарських продуктів, ніж передбачалось дев'ятиною. Селяни п'яти сіл Мукачівсько-Чинадіївської домінії графа Шенборна (с. Павшино, Ключарки, Нове Давидково тощо) у 1841 році внесли зернової дев'ятини в півтора рази більше, ніж у 1830 році. Значну частину врожаю, зібраного селянами на їх наділах, привласнювали і казенні домінії.

Поряд з панщиною, дев'ятиною, десятиною селяни-кріпаки сплачували поміщикам грошові податки, вносили плату за випасання худоби на полонинах, луках, в лісах. Селяни говорили про управителів Мукачівсько-Чинадіївської домінії, що «пан заставляє давати не дев'ятину, а половину». Сільські жителі виконували чимало повинностей і на користь феодально-кріпосницької держави (податки, будівництво казенних шляхів, укріплення берегів річок тощо).

Крім збільшення панщини, посилення кріпосницької експлуатації селян, було пограбування селянських земель для розширення орного поля поміщиків. У 1836—1841 роках селяни с. Великі Лучки п'ять разів звертались до місцевих і центральних органів зі скаргами на адміністрацію домінії графа Шенборна, яка відібрала у них кращі землі. Судовий процес з цього приводу тривав 150 років і завершився лише у 1923 році.

Про обезземелення селян, зменшення їх надільної землі свідчать такі дані. Якщо на початку XIX ст. у Закарпатті налічувалося 24436 селянських родин з наділом та 24092 родини — без наділу, то в 40-х роках їх стало відповідно — 15230 та 51359. Це значить, що за неповне півстоліття кількість селянських дворів зменшилась майже на 38 процентів, а кількість желярів зросла більше ніж вдвічі. Якщо взяти до уваги, що 15230 селянських дворів мали 5419 наділів, то на родину селян-кріпаків в середньому припадала третина телека — понад сім хольдів землі. Таким чином, щоб збільшити прибутковість власних господарству поміщики посилювали експлуатацію селян: збільшували норму панщини, розширювали свою ріллю за рахунок відібраних селянських земель. Це призводило до розорення селянських господарств, а, отже, й підривало економічну основу поміщицьких господарств.

Основною галуззю селянського господарства, як і поміщицького, за винятком гірських районів, було землеробство, яке мало екстенсивний характер. У низинних районах панівною залишалась трипільна, а в гірських — двопільна система обробітку грунту. Поле ділилось на дві половини: одна зайнята під хлібами і сінокосами — «царина», інша, яка виділялася для пасовиськ — «толока». У підгірних районах місцями збереглася примітивна перелогова система.

Задавлене кріпосницькою експлуатацією, селянське господарство майже не знало агротехнічних удосконалень. Скрізь залишалася стара рутинна техніка. Усе це в кінцевому рахунку призвело до того, що селянська земля оброблялася погано і швидко виснажувалася. Постійно зайняті на панщині, селяни-кріпаки не могли своєчасно і належним чином обробляти свої поля, через що низькою була врожайність зернових. А звідси постійна нестача хліба у селян. Лише незначна, найзаможніша верства селянства могла вивозити хліб на ринок.

Важливою галуззю селянського господарства було тваринництво. Та через нестачу пасовиськ, а також кормів, поганий догляд селянська худоба була малопродуктивною. У гірських районах тваринництво вважалося основним заняттям. Молочну продукцію (сир, масло, бринзу), шкіру, вовну, сукно селяни Верховини продавали на ярмарках, базарах — в містах і містечках (Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті, Сваляві, Великому Березному), купуючи собі хліб і промислові товари.

Із землеробством та тваринництвом у селянському господарстві краю поєднувались різні види дрібної побутової промисловості, ремесла, промислів (ткацтво, гончарство, кошикарство тощо). Більшість селянських господарств були причетні до ринку не через товарність власних виробів, а через необхідність їх власників знайти засоби для придбання необхідних продуктів, товарів, сплати фінансових платежів — податків, боргів. Товарними виступали господарства нечисленної частини селянства, яка мала достатню кількість землі, була забезпечена робочою худобою, реманентом.

Феодальна експлуатація селян, розвиток товарно-грошових відносин, у які неминуче втягувались і селянські господарства, різке скорочення селянських наділів обумовили дальше розорення селянських господарств, занепад селянського землеволодіння і скотарства, поглиблення майнового і соціального розшарування у закарпатському селі. З селянської кріпосницької маси почала виділятись заможна верхівка, яка поступово закабалювала зубожілу частину села, користувалася працею наймитів з-поміж сільської бідноти.

Залежно від забезпечення селянських господарств землею, І.Г. Коломієць поділяє їх на чотири групи: безземельні селяни, малоземельні, які мали від 1/8 до 3/8 наділу, середня група і вища група господарств. За даними угорського історика К. Галгоці, у середині XIX ст. в Ужанському комітаті вісім дворів мали більше, ніж по цілому наділу (телеку), 174 — по одному телеку, 175 — понад 0,5 телека, 1749 — по півтелека, 4879 — четверту частину телека. Майже таке співвідношення земельних наділів спостерігалося в Угочанському комітаті: тут дев'ять власників мали повний наділ, 278 — половину наділу, 914 — четверту частину та 996 власників — менше четвертини наділу. Це значить, що близько 70 процентів селян Ужанського та 86 процентів Угочанського комітатів мали менше половини телека.

За деякими підрахунками, бідніше селянство становило 80 процентів, а заможніший прошарок селянства — три проценти. Свідченням поглиблення майнового і соціального розшарування на селі було зростання кількості желярів і напівжелярів, яких, за даними 1846 року, налічувалося 51359 родин.

Безземельне та малоземельне селянство у пошуках засобів до існування, після виконання ним панщини, працювало в господарстві дрібних поміщиків, сільських багатіїв, одержуючи мізерну заробітну плату. Чимало селян працювали на лісорозробках, щоб прохарчуватись, оскільки власного хліба не вистачало.

Неврожаї 1811—1813 років призвели до важкого голоду, поширення епідемій, вимирання ряду сіл, розорення селянських господарств. На початку 1814 року сучасник відзначав, що після двох неврожайних років «все, что уродилося, подлое было». Хліб, випечений селянами з прілого зерна з домішками сурогатів, був настільки неприємний, «горький и смердячий» на смак, що «токмо с великою противностию и насилием» його можна було їсти. Такий хліб «здоровью больше вредит, нежели пользует», — писав він.

Давали про себе знати інфекційні хвороби — епідемія «черленки» (дизентерія) і «дурнячка» (тиф), від яких у 1816—1817 роках населення масами вимирало. У 10—20 разів зросли ціни на хліб (жито, пшеницю, овес). Відомості про становище селянства подають покрайні записи, зроблені на церковних книгах. У покрайному записі метрики с. Верб'яж під 1817 роком говориться про «важкий рік», коли «на Верховині якоже і в всем Угорском краю, была велика хворота, которая іменовалася холера, на котору людіе зело мнозі умероша... ».

Внаслідок недородів у Закарпатті мав місце голод, а з 1827 року по 1847 рік лютувала епідемія холери. Усе це лихо було наслідком панування феодально-кріпосницьких порядків. Неврожаї були пов'язані з хижацьким використанням землі, рутинною технікою землеробства і розоренням селянства. Посилення панщини, свавілля поміщиків і властей, нестерпне становище сільських трударів призвели до загострення соціальних відносин, селянських заворушень.

Сучасники залишили чимало спогадів про злидні, побутові умови закарпатського селянства першої половини XIX ст. Серед них розповіді мандрівників, вчених, російських офіцерів, які в різні часи відвідали Карпатський край. М. Лихутін — російський офіцер пише про гостинність селян-українців, описує їх одяг, звичаї. Він зазначає, що більшість закарпатських сіл «дуже бідні», «селяни одягаються і харчуються бідно». «Люди ходять як тіні, особливо жінки, мабуть, нужда і нестатки висмоктали з них життєву силу», — писав інший офіцер П. Алабін.

Про умови життя закарпатського села писав і буржуазний історик Г. Бідерман: «...селянські хати, зроблені з смерекових колод, вкритих соломою, були надзвичайно тісними. У багатьох з них проживало 3—4 сім'ї, загалом 20—30 чоловік. Усі вони спали на печі, на великому ліжку із дерев'яних жердин, вкритих соломою. У стелі, посередині кімнати, був зроблений отвір, що служив за димар, прорізані щілини в стінах, затягнені бичачим пузирем, заміняли вікна. У хаті ж зберігався реманент, корова, вівці, під столом стояла діжка з квашеною капустою, під ліжком картопля та буряки, а на горищі сиділи кури».

Російський вчений, виходець із Закарпаття, А. Дешко зазначав, що в гірських районах краю переважали «чорні» хати без димаря, які освітлювалися лучинами.

Страхітливі умови життя закарпатського селянства були наслідком феодально-кріпосницьких порядків, які важким тягарем лежали на плечах сільських трударів.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що втягнення поміщицьких господарств Закарпаття у сферу товарно-грошових відносин, посилення кріпосницької експлуатації селян призвели до поглиблення процесу їх обезземелення, соціального розшарування на селі і сприяли підриву панування натурального господарства, зародженню капіталістичного укладу.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Становище селянства на Закарпатті у XVIII — у першій половині XIX ст (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.