Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Соціально-економічний і політичний розвиток Закарпаття у другій половині XVIII ст. (реферат)

Друга половина XVIII ст. виявилася більш сприятливою для соціально-економічного розвитку Закарпаття. Сільське господарство й надалі залишалося основою економічного життя, а селяни-кріпаки — основними творцями матеріальних благ. Земля, як і раніше, оброблялася дідівськими методами і примітивними знаряддями виробництва. Проте двопільна система дедалі більше поступалася трипільній, що було очевидним кроком вперед. Крім традиційних сільськогосподарських культур — жита, пшениці, вівса» проса, у другій половині XVIII ст. у Закарпатті значного поширення набули кукурудза і картопля, а виноградарство і садівництво проникли у нові райони.

У надрах старої феодально-кріпосницької системи повільно, але неухильно почали зароджуватися нові буржуазні відносини. Їх носіями у краї виступали великі поміщицькі господарства, які дедалі більше втягувались у товарно-грошові відносини. Якщо на початку XVIII ст. в Закарпатті нараховувалося трохи більше 90 тисяч населення, то у 80-х роках — уже 235 419 чоловік, з них 12124 дворяни (5,2 процента від загальної кількості). Не тільки селяни, але й більшість дворян не мали своєї власної землі, оскільки 90 процентів всієї землі, як і раніше, належали п'яти найбільшим магнатським родинам, Ужгородській казенній домінії та Мукачівському монастиреві.

Значна частина закарпатського дрібнопомісного дворянства (немеші) за способом життя мало чим відрізнялася від селян. Такі дворяни самі ходили за плугом, власноруч виконували решту сільськогосподарських робіт. Злидні і бідність були постійними гостями за столом і в них. Та пиха і зарозумілість (я — дворянин!) доходили у них до смішного. Не маючи грошей, такі підпанки змушені були замовляти одну пару чобіт на кількох чоловік. Але проїжджаючи селом, вони сідали на возі у два ряди й одягали чоботи лише на одну ногу, яка звисала з воза: хай бачать прості смертні, які ми багаті! Цей прошарок населення відзначався особливим користолюбством і зажерливістю і був справжнім нещастям для простих людей, оскільки займаючи різні дрібні посади в домініях і комітатських правліннях, немеші не тільки демонстрували свою зверхність над селянами, але й безжалісно і люто експлуатували їх. У своїй переважній більшості немеші швидко мадяризувалися, вірою і правдою обслуговуючи іноземців, допомагаючи їм тримати народ у темряві і покорі.

Тим часом як господарства немешів скільки-небудь значної ролі в економічному розвитку краю не відігравали, господарства великих землевласників виробляли не тільки основну кількість сільськогосподарської продукції, але й сприяли піднесенню усієї економіки Закарпаття. Якщо у першій половині XVIII ст. весь хліб, що вироблявся, використовувався самим господарством, то у другій половині XVIII ст. хліба вирощувалося вже стільки, що його вистачало не тільки для внутрішніх потреб, але й для продажу на ринку. Принаймні не менше ніж 46 процентів хліба, що його одержували у другій половині XVIII ст. в п'яти домініях Закарпаття (Берегівській, Мукачівській, Нижньоверецькій, Чинадіївській та Свалявській), за підрахунками І. Г. Шульги, продавалося на ринку, перероблялось на пиво і горілку.

Великі домінії були основними виробниками і постачальниками на ринок також овочів і фруктів, винограду і вина. Щоосені в домініях, особливо в Мукачівсько-Чинадіївській, вироблялося сотні тисяч літрів вина, яке надходило на базари і ярмарки, в корчми, а також вивозилося далеко за межі Закарпаття — в Галичину, Буковину, Наддніпрянщину, Росію.

У великих домініях була зосереджена і основна маса молочної та м'ясної худоби, овець. Молоко, сметана, масло, сир, м'ясо споживалися в господарствах, а також продавались на ринку. У кінці XVIII ст. м'ясні лавки були в Мукачеві, Берегові, Хусті, Виноградові, Тячеві, Сігеті тощо. Через них реалізувалася досить значна кількість м'яса місцевому населенню. Особливо інтенсивно розвивалося свинарство. Лише в букових і дубових лісах Ужгородської казенної домінії в кінці XVIII ст. випасалось кілька тисяч свиней, у лісах Шенборна — ще більше.

Майже усі поміщицькі господарства мали пасіки. Мед і віск, споживалися не тільки на місці, але й вивозилися далеко за межі Закарпаття — в Австрію, Угорщину, Італію, Галичину.

У другій половині XVIII ст. у Закарпатті значно посилилась, вотчинна промисловість, особливо такі її галузі, як виноробна, винокурна, залізоробна, поташна. Будувалися і вводилися в дію також десятки цегелень, млинів, гуралень та пивоварень. Окремі з них, як, наприклад, Підгорянська пивоварня Мукачівсько-Чинадіївської домінії щороку виробляла понад 500 бочок пива.

Великі землевласники дедалі активніше розробляли природні ресурси краю. Використовуючи дармову силу кріпосних, вони добували залізо, сіль, каолін, вапно. З глини виготовлялися цегла, черепиця, кахлі. Подібні поміщицькі підприємства діяли скрізь і всюди, але найбільше їх було на Берегівщині і в Мараморощині. Особливо інтенсивно розвивалася соляна промисловість, яка знаходилась у віданні казни. Якщо у 1751 році загальна кількість видобутої солі в басейні середнього Потисся становила 35 926 центнерів, то через 45 років в одному Солотвині її добували 740 тисяч центнерів на рік, тобто у двадцять разів більше. Наприкінці XVIII ст. в соляній промисловості працювали, головним чином, німецькі та угорські робітники. У Ронашку, наприклад, працювало 230 німецьких солекопів, у Шугатагу — 318, Солотвині — 143, Круглій — 6, Тереблі — 6, Шандрові — 116, Бичкові — 8 солекопів.

Великі поміщицькі господарства дедалі більше втягувалися у систему товарно-грошових відносин, а вотчинні мануфактури не були позбавлені капіталістичних елементів.

Прогрес великих поміщицьких господарств у Закарпатті в другій половині XVIII ст. відбувався за рахунок дальшого посилення експлуатації селянських мас, збільшення панщини, грошових і натуральних поборів і повинностей. Стосувалося це усіх груп населення: приватно-власницьких, казенних,монастирських, желярів і напівжелярів. У кращому становищі були вільні селяни, але вони становили не більше ніж один-два проценти від загальної кількості населення.

Основна маса селянських господарств, не маючи тягла і худоби, не могла обробляти навіть свої клаптикові наділи, а тим паче виплачувати дедалі більші податки на користь поміщиків і казни, що призвело до зростання селянських недоїмок. Доведені до відчаю, селяни знову, як і на початку століття, відкрито висловлювали своє невдоволення існуючими порядками. Так, мешканці села Гукливого заявили в один голос збирачам податків, що за Ференца Ракоці II життя було значно кращим, оскільки тоді сплачували 12 форинтів податку, а тепер — тридцять.

Як і в першій половині XVIII століття, своє невдоволення селяни виявляли з найрізноманітніших формах. Не в змозі сплачувати податки і виконувати інші повинності, вони найчастіше тікали від своїх гнобителів і селилися на нових місцях. Перепис населення 1785 року показав, що в Закарпатті майже у кожному селі сотнями незаконно жили нові переселенці. У Сігеті, наприклад, переписувачі виявили таких 214 чоловік, у Ясінях — 146, у Руській Поляні — дев'ять і т. п.

Активний протест закарпатських селян проти існуючих порядків виявлявся і в таких формах, як вирубка поміщицьких лісів, захоплення панських ланів і збирання на них врожаю (для себе), напади на поміщицьких слуг. Саме у другій половині XVIII ст. такі дії селян набули в Закарпатті особливо масового характеру. Так, селяни с. Дяково Угочанського комітату увірвалися до панського двору поміщиці Ганни Понграц, забрали й розділили між собою панське сіно. Десять селян с. Паладь того ж комітату помили вирубувати поміщицький ліс, щоправда, деревом не зуміли скористатися, оскільки у справу втрутились гайдуки. У 1788 році, у Севлюші, судили селянина Габора Аваші за те, що той побив управляючого помістям. У 1762 році, в Мукачеві, суд розглядав справу «про підпал» жителя Нижніх Верецьок Марка Маліла. Того ж року, в Ужгороді, суд розглядав справу про вбивство поміщика Андраша Матефі орендатором Славіком Мігалі. На суді Мігалі пояснив, що вдався до злочину тому, що не міг більше терпіти знущань.

Оскільки соціальний гніт у Закарпатті тісно переплітався з національним, селяни боролися не тільки проти поміщиків, але й проти духівництва. Унія — об'єднання православної церкви з римсько-католицькою — викликала незадоволення українського населення, якому загрожувала мадяризація. Особливо масовий вихід з унії українських та румунських селян Закарпаття припадає на 60-і роки XIX ст. Королівське намісництво розсилало комітатським управлінням спеціальні циркуляри, в яких вимагало чинити на місцях рішучий опір тим, хто прагне офіційного розриву з унією. Місцева влада, суворо дотримуючись циркулярів, намагалася втихомирювати місцеве населення силою, але селяни бралися за кілки, виганяли уніатських священиків, відмовлялися хрестити дітей, хоронити небіжчиків за уніатським звичаєм. Становище складалось загрозливе. «Під прикриттям віри, — доповідав один з комітатських начальників, — в народі приховані інші надії, а саме, що православні, подібно до якогось східного народу, будуть вільні від десятини і податей». «Росте з дня на день загроза, — говорилось в іншому донесенні, — що народ вийде з-під покори властям і поміщикам, що він намагається змінити не тільки релігійне, але й все своє становище».

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Соціально-економічний і політичний розвиток Закарпаття у другій половині XVIII ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.