Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Словенська і Новгород-Сіверська семінарії в Гетьманщині. Січова школа. Співацька школа в Глухові (реферат)

В 1775р. відкрито нову єпархію — словенську з місцем осідку кафедри в Полтаві. Перший словенський архієпископ Евген Булгар відкрив 1777 р. в Полтаві при Хрестовоздвиженськім монастирі архієрейську школу. Через рік та школа перейшла в дім гр. К. Розумовського. Крім гр. К. Розумовського піклувався тою школою бунчуковий старшина Петро Паскевич. Першим управителем Словенської школи був учений грек Ієромонах Никифор Тготокі, що потім був наступником архієпископа Е. Булгара, При своїм посвяченні на словенського архієпископа, що відбулося 1779 р. в Петербурзі, Н. Тготокі виклопотав для Словенської школи 2000 крб. щорічної державної субсидії. Та субсидія дала йому можливість заснувати при школі бурсу для учнів та послідовно відкривати вищі класи школи. Отож 1779 р. звичайно відзначається як рік відкриття Словенської семінарії в Полтаві.

Першим ректором Словенської семінарії в Полтаві був ієромонах Гаврило Банулеско-Бодоні, з роду румун, що пізніше був київським митрополитом. В 1783р. відкрито клас філософії, а 1786 р. — клас богословія. В 1797р. в Словенській семінарії було 319 учнів. В 1798 р. Словенську семінарію разом з кафедрою перенесено з Полтави до Новомиргорода, а 1804 р. — до Катеринослава.

Як відомо, в Словенській семінарії в Полтаві вчився Ів. Котляревський, куди він вступив, як думає П. Житецький, не раніш 1784 р., але за новими даними встановлено, що Ів. Котляревський вступив до тої семінарії 13 лютого 1780 р. і вийшов з богословського класу, не закінчивши курсу богословія, літом 1789 р.

Новгород-Сіверську семінарію, як уже згадувалося, відкрито 1765 р. внаслідок перенесення туди вищих класів Переяславської семінарії разом з її ректором Варлаамом Шишацьким та префектом Платаном Романовським. Уже того самого шкільного року єпархіальному начальству довелося ужити суворих кар як проти учнів, що несвоєчасно повернулися до школи після різдвяних свят, так і проти їхніх батьків. 19 січня 1786 р. Новгород-сіверський і глухівський єпископ Іларіон Кондратковський видав такий наказ: "1. Сискать въ сію консисторію священниковъ (перераховується 24 особи з різних сел і містечок) и оштрафовать тронеделнимъ священно-служетемъ въ катедральной Преображенской церкви и поклонами за то, что дєтєй своихъ взявъ изъ училищъ семинарш Новгородь-Сішерской на свята".

Усі вищезгадані духовні школи не були школами вузькопрофесійного характеру, — вони, як і давніше, залишалися всестановими і загальноосвітніми школами. Правда, в останніх роках XVIII ст. більшість учнів тих шкіл належала до дітей священноцерковнослужителів, але й українська шляхта охоче користувалася тими школами.

У 60-х роках XVIII ст. Катерина II захопилася думкою П. Бецького створити нову породу людей шляхетного виховання. На доручення Катерини II П. Бецький виготовив докладний план «Генеральное учрежденіе о воспитаніи обоего пола юношества», що його затвердила Катерина II 12 березня 1764 р. Згідно з тим планом, проектувалося відкрити державні школи-інтернати, де діти шляхетства мали б виховуватися від 5 до 20 років життя в повній ізоляції від усіх впливів суспільства. Виховані в таких школах-інтернатах нові батьки і матері, мовляв, передадуть набуті в школах ідеальні засади своїм дітям, а ті — своїм, і так з року в рік на віки вічні. Але реальна дійсність швидко виявила усю химерність мрій — створити нову породу людей в штучних лабораторіях.

Українська шляхта в другій половині XVIII ст. вже не цілком задовольнялася латинськими школами і почала заводити пансіони, закликаючи до них в учителі переважно чужинців. Так, відомий український діяч Микола Ханенко, автор «Діаріуша», писав 1756 р. своєму синові, який вчився в Київському університеті, чи не міг би він знайти там доброго учителя, що поїхав би до Глухова і заснував там пансіон. І справді, в кінці XVIII ст. у Глухові вже був пансіон для хлопців і дівчат, що його відкрила француженка, жінка спенсіонованого поручника Делеянса. У Харкові 1777 р. француженка Мондовіль відкрила пансіон, про що місцева адміністрація помістила в своїй і сусідніх губерніях таке оголошення: «Въ семъ пансіоні будуть учить французскому языку по правилам, исторіи, географіи и арифметике». Там же користувався доброю репутацією пансіон О. Василя Фотієва; між іншим, у тім пансіоні був танцмайстер, що учив дітей також декламувати французькою мовою.

В 1781р. Григорій Полетика, що йому приписується авторство «Исторіи Руссовъ», також мав на думці відкрити в Ромнах пансіон. Про те свідчить знайдена в його паперах записка француза Больє. В тій записці Больє пише, що він охочий виїхати до Ромен, щоб там відкрити пансіон для дівчат і хлопців, де могли б вони вчитися німецької і французької мови, географії, історії, арифметики, малювання, благонравія, міфології (добрих звичаїв) та ін.

Больє просить дати йому авансом 400 крб. в рахунок платні за майбутніх пансіонерів. Чи вдалося Больє відкрити пансіон у Ромні, не відомо.

У Стародубі був пансіон Карповича, куди 1768 р. вступив Г. Винський для удосконалення французької мови.

Згадаю, про шляхетський пансіон в Чернігові. В тім пансіоні 1799 р. було 5 учителів, 29 учнів.

Своєрідними школами були співацька школа в Глухові, школи в Січі Запорозькій та малярська школа при Печерській лаврі в Києві.

Глухівська співацька школа, що існувала від 1736 р. аж до кінця царювання Лисавети Петрівни (1761), мала своїм завданням підготовляти співаків до двору Ганни Іванівни та Лисавети Петрівни. В серпні 1738 р. з 19 хлопців, що підготовлялися в Глухові, 11 відправлено до двору Ганни Іванівни разом з регентом Хведором Яворським. А 21 вересня 1738 р. видано царський наказ — набрати на Україні «изъ церковниковыхъ, такожъ изъ казачьихъ и мєщанскихъ дєтей и протчихъ, и содержать в школє до 20 чел., вибирая, чтобъ самые лутчіе голоса были и велеть ихъ регенту обучать кіевскаго, такожъ и партесного пєнія». Внаслідок того наказу набрано було поверх 80 хлопців, але придатних виявилося лише 33, а саме «басиста — 2, тенористов — 5, дышконтистов — 6, алуистов — 16, да опредлены в музыканты — 4». Вибрані співаки примістилися в Переяславі, де саме тут перебував П. Румянцев. Тому що він був там недовго, школа співацька переїхала до Глухова. Учні тої школи діставали їжу, одяг і взуття, а крім того, «ревностные» хлопці діставали по 10 коп. місячно, «басиста» діставав 5 крб. річно, регент — 50 крб., гуслист і бандурист по 20 крб.. У співацькій школі, крім регента і двох учителів музики, були ще учитель грамоти і лікар. Автор одної статті в «Харьковских Губернских Вєдомостях» (чч. 59—60, 1888 р.) припускає, що деякі кандидати в придворні співаки навмисно псували свій голос, не бажаючи вступати до придворного хору чи оркестру.

Лисавета Петрівна, ставши царицею, завела при дворі співацьку капелу головно з українських хлопців і юнаків, а також завела бандуристів. Найбільш визначним українським співаком, а пізніше придворним композитором був Дмитро Бортнянський, що 1758 р. семилітнім хлопцем був привезений з Глухова до царської капели в Петербурзі. Від р. 1768 по 1799 р. пробув він на музичних студіях в Італії, а потім повернувся до Петербурга як придворний диригент і композитор. Як правдиво зауважує один російський музиколог, ще довго співатимуться повні натхнення молитви Бортнянського разом з гімном «Коль славен» та херувимською № 7, ще довго тисячі людей ставатимуть навколішки, чуючи в церкві його натхненні пісні. У деяких спогадах про Д. Бортнянського переказується, що в день своєї смерті (28 вересня 1825 р.) хворий Д. Бортнянський покликав до себе капелу і велів їй виконати улюблений його концерт «Векую прискорбна еси душа моя». «Під звуки свого твору, що йшла з глибини серця, він і віддав Богові душу».

Найвизначнішим придворним бандуристом був сліпець Грицько Любисток, який дістав шляхетське звання та полковничий ранг. До нього частенько приїздили в гості українські пани під час свого перебування в Петербурзі, щоб послухати його музику та співи придворних співаків, а також, за висловом Я. Марковича, «покулікати» (попиячити) з ним, як це було і під час перебування двору Лисавети у Москві з нагоди її коронації.

У Січі при церкві Св. Покрови, на монастирськім подвір'ї, була школа, що складалася з двох відділів: в однім вчилися ті козаки, які готувалися до паламарів, дяків та дияконів; у тім відділі було завжди 30 учнів. Крім того, був відділ для молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини, або ті нещасні діти, яких козаки викрадали у католиків і жидів, щоб повернути їх з єретиків у православних християн, Тут учили дітей, їх бувало коло 50, грамоти, співу та військового ремесла. Школа одержувала для військових вправ олово і порох. Молодики мали свою управу, себто свого отамана і кухаря, та користувалися деякими привілеями. Наприклад, лише вони мали право колядувати під вікнами Січового товариства, здоровити хлібом на Новий рік та яйцем на Великдень, дзвонити і читати псалтир по померлих і забитих у боях, продавати ладан і т. ін. За це діставали харчі і гроші, що йшли до шкільної каси в розпорядження отамана. За висловом одного запорожця, молодиків у школі і поза школою вчили «Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти та списом добре колоти». Молодики залишалися в школі нерідко понад десяток років, як це було з Іваном Влєотою, кандидатом на священика с. Котівки, що була у володінні Війська Запорозького, — молодик той пробув у січовій школі 18 років. Можна думати, що для керування січовою школою призначався один з ченців Покровського монастиря: принаймні донесення до пограничного лікаря Ломана про смерть трьох учнів від бешихи підписав уставник січової школи ієромонах Леонід.

В кінці XVII ст. у Січі засновано співацьку школу, де було більше 30 осіб. Учнів набирали на Україні, а дехто зі своєї волі приходив з Києва чи з Польщі. Нерідко заходили туди на гастролі під час «епетицій» і вихованці Київської Академії. Співаки мали козацький устрій: у них було двоє отаманів, що їх вибирали вони поміж себе, — один старшинував над дорослими, а другий — над малими співаками.

Крім січової та співацької школи, на Запоріжжі були ще монастирська школа при Самарськім Пустино-Миколаївськім монастирі та церковно-парафіяльні школи майже при всіх церквах у паланках запорізького поспільства, що перебувало в паланках при слободах, зимовниках і хуторах. Впродовж свого історичного життя запорожці мали біля 60 церков.

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Словенська і Новгород-Сіверська семінарії в Гетьманщині. Січова школа. Співацька школа в Глухові (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.