Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Селянське та міське населення Галицької Русі XIV—XV ст. (реферат)

Зміст

1. Селянське населення Галицької Русі

2. Міське населення Галицької Русі

Використана література

1. Селянське населення Галицької Русі

Нижчі класи населення Червоної Русі поділялися на невільних і вільних. До невільних належали раби. Напівневільними були так звані каланні, ординці й сотенні. Вільні називалися кметами. Вони мали право вільного виходу (люди похожі) і в зв'язку зі своїми повинностями поділялися на данників і службових, що виконували на користь землевласників різні служби. За своїм економічним становищем селяни поділялися на посесійних і непосесійних. Перші мали в своєму володінні землі для оранки; були ще й дворові люди (челядь). Коли в Польщі рабство de jure вже не існувало, в Галицькій Русі ще довго після введення польського права воно жило de facto. Люди невільного стану були servus illiber (невільна челядь) і каланний. Торгівля рабами провадилася в самому Львові в XV ст. досить офіційно. Рабів у Галицькій Русі в XV ст. було багато. Рабами володіли приватні персони, в тому числі й євреї, королі; раби віддаються в заставу, продаються вкупі з майном і окремо, окремі персони, на підставі судових документів, віддають у рабство не лише себе, а і своїх жінок і дітей, і це робилося після введення в Галицькій Русі польського права, в якому вже рабства не було. Руське право визнавало, як ми знаємо, рабство. Купували рабів за межами Галичини, але перепродували й у межах Червоної Русі. Перепродували рабів найбільше євреї, вірмени, італійці. Продавалося рабів окремо й укупі з маєтками. Найчастішою формою був самопродаж (кабала) або навіть продаж жінки і дітей. Так, селянин Зен навів був злодіїв на дім свого пана. Пан-шляхтич Ян Кола, як і кожен пан, володіючи правом суду над селянином, що сидів на його землі, присудив Зена до штрафу, але Зен прийшов на суд із своєю донькою Катериною і заявив, що віддає її в неволю у виплату штрафу й при тому урізав їй носа, тобто поличкував доньку, наклав ознаку невільництва. Є документ про те, що боржник зобов'язується, в разі невиплати боргу, віддати не тільки свій дім, але й жінку й дітей, яких кредитор може і продати, і заставити. Невільними людьми були її сотенні селяни, прив'язані до замку. Такий селянин, діставши від старости службу, тобто ділянку землі, мусить служити вічно. До розряду невільних належали й коланники. Це були не раби, а обмежені в правах селяни. Головне обмеження було в тому, що вони не мали права вільного переходу.

Далі ідуть серед невільних ординці, прив'язані до землі, що не мають права переходу. Ординці здебільшого залежать від короля і поселені по королівських добрах. Про походження ординців є кілька теорій, найімовірніша є та, що уряд викуплених або визволених з татарської неволі людей селив по певних місцях, і вони мали відбувати ординську службу, тобто вартувати по шляхах, чи не йдуть татари, їздити з послами до Орди, охороняючи їх, давати підводи тощо. Служба ця була важка. Через те, що уряд викупав з неволі полонених, то такий полонений, за якого були заплачені гроші, ставав у кабальну залежність від уряду.

Як у всьому житті Галичини XIV—XV віку, старі форми натрапляли на нові, старовина відступала перед новиною або існувала поруч, так і в житті селянської людності ми бачимо це. Крім права руського, що за ним жила більшість населення українського, маємо в Галичині велике поширення німецького права, починаючи з XIV віку, його першої половини. Спочатку німецьке право надавалося тільки справді німецьким колоністам. Чужоземна колонізація почала збільшуватися після татар. Червона Русь, яка менше зазнавала була нападів від татар, стала за притулок для колоністів із сусідніх земель. Згадаймо про те, як Данило закликав колоністів із німців, ляхів і татар у новозбудований ним Холм, і ці колоністи-ремісники заповнили собою двори в околицях міста, поля й села. Про це свідчить і географічна номенклатура населених міст Червоної Русі, назви Пруси, Угровськ, Угринів, Волошів, Чехів, Ляшки та інші. Польська окупація внесла в становище селянського населення Галичини значні зміни. Явилось багацько дрібної шляхти, що одержала тут маєтності за свої військові обов'язки. Одержавши порожні участки землі, шляхтич заводив у них сільське господарство, а для цього він вводив тоді там якесь право — частіш за все німецьке або польське. На підставі цього він виводив свій маєток з-під влади держави й сам починав володіти ним на підставі своєї домініальної васальної влади.

Користь від цього права панові була така: як тільки він діставав дозвіл завести село на німецькому праві, то одразу з'являвся до нього осадчий, засадца — людина, що бралася оселити і впорядкувати село. Перший прибуток панові був той, що цей осадчий купував у пана право бути солтисом у селі. Далі пан умовлявся з солтисом про його права й обов'язки, встановлювалося, скільки ланів іде на спільний вигін, скільки чиншу мають давати нові поселенці тощо. Часто перші роки поселенців зовсім звільнялися від виплати чиншу, давалося кілька років "волі".

Солтис ставав за головного помічника панові в заселенні, і його становище було і почесне, і вигідне. Він діставав певну кількість ланів на себе, йому йшла певна частина прибутків від млинів, ставів, лісів його села, право полювати в лісі тощо. Крім того, на підставі кодексів німецького права солтис з виборними лавниками мав судити, і 1/3 всіх оплат судових ішла йому. Він зате мусив відбувати на заклик пана воєнні обов'язки. Становище селян по цих селах з німецьким правом було порівняно неважке в XIV—XV ст, але основна невигода цього права для селян була та, що селянин, переходячи на поселення на німецькому праві, по суті, втрачав право власності на землю, ставав чиншовиком. Отже, зрозуміло, чому по селах старих німецьке право прищеплювалося значно менше, ніж по новоосаджених.

Осаджувалося села на польському та волоському правах. Осаджування осель на волоському праві проводилося з давніх часів. Волоське право найбільше поширене було по землях Самборській та Саницькій. Волоське право стояло до староруського ближче, ніж німецьке. Кілька волоських осель становили крайну, на чолі якої стояв крайник, що брав участь у судах, у виконанні постанов суду, у встановленні меж між селами своєї крайнії тощо. На чолі осель волоських стояли князі, що їхня роль відповідала ролі солтиса з тією найзначнішою відміною, що по осадах на волоському праві велику роль відігравала громада, та ще, що князь залежав, крім пана, ще й від крайника.

По селах на руському праві найпоширеніша форма володіння землею була дворищна. У склад дворища входили рілля, луки, ліси і всі інші вгіддя. Розміри дворищ були різні. В основному дворище було форма громадсько-сімейного володіння. У XIV—XV віках повинності бралося від дворища.

Маса селянської людності, що сиділа на руському старому праві, в XIV—XV віках мала права вільного переходу. Але через те що такі переходи були на шкоду і панові, й громаді, ішло до того, щоб обмежити цей перехід. Були встановлені великі формальності, як плату за вихід із села, що її мав виплачувати новий пан старому. Селянин міг виходити тільки в певний час і обов'язково вдень (in tempore ethora) і т.д. Виходити селяни, що сиділи на руському праві, могли раз на рік — на Різдво. Але в основному, хоч і були такі обмеження, проте селянин — кметь — був вільна людина, що мала право власності на рухоме й нерухоме майно, на самоврядування, на оборону в суді. Так, за покалічення або рани кметь діставав винагороду і від кметя, і від шляхтича, за голову кметя платили головизну. Навіть за образу честі кметь діставав винагороду від шляхтича.

Так само кметі мали, хоч і обмежене, право самоуправи.

Громади на руському праві розподіляли між своїми членами повинності, розглядали суперечки своїх членів, мали судові функції. На чолі громад стоять отамани та тіуни. Маємо звістки і про представників громад — старців — і про громадські (копні) суди.

Повинності поселенців на руському праві визначалося на підставі звичаєвих норм. У XV віці вже не осаджують сіл у Галичині на руському праві. Воно відмирає й тут, як і в інших галузях життя Галичини.

Протягом XIV—XV століть у Галичині роздача земель шляхті ще не розклала селянського землеволодіння, ще не зруйнувала звиклих давніх форм життя вільних груп селянства. Та проте дальший розвиток взаємин між кметем та шляхтичем ішов на погіршення становища кметів. Ішло до того, що через те що шляхтич мав відбувати військову службу, брати участь у державному житті, кметь, як відзначають дослідники, управляючи ріллю, прив'язаний до грунту, постачав войовникові, як дідичному своєму панові, всіх потреб до прожитку. Кметеві не вільно було кидати свій грунт, а так приватним особам, як і королівським урядам, було під великими карами грошовими заказано чужих кметів визивати, відмовляти, приймати. Кметі, поселені на землях вільних власників, повинні були "достарчати виключно своїм панам і данин до грунту прив'язаних і поборів після права польського".

2. Міське населення Галицької Русі

Розвиток міст Галичини та Волині тісно зв'язаний з розвитком торговельних зносин із Заходом. Від давніх часів, коли ще Київ відігравав видатну торговельну роль, через Західну Україну переїздило купецтво західноєвропейських земель до Києва купувати там хутра, мед, віск та продавати свій крам. Коли ж великий Дніпровський шлях втратив своє значення, коли Київ підупав, Галичина й Волинь стали осередками торговельних зв'язків із Західними країнами. Від давніх часів Галичина була центром торгівлі коломийською сіллю. Ще на початку XII ст. вся Україна привозила собі сіль з Галичини, і на торгівлі сіллю й спекуляція в Київщині була велика. Торгувала Галичина й усім тим, чим і інші українські землі, тобто хутрами, медом, воском, рогатою худобою. До Галичини приїздили купці з Польщі, з Австрії, з різних німецьких земель. Проводилася велика торгівля і з півднем з наддунайськими землями. Великий торговельний рух ішов Дністром. Торговельні судна ходили до Олеша (м. Олешки), вертаючись, привозили рибу й вина. Галицькі міста посилали кораблі купецькі до Дунаю. Як розвинене було це судноплавство, видно з того, що року 1223 проти татар з Галичини вийшло 1000 суден з військом. Є звістки про великі торговельні зв'язки з Молдавією, де галицькі купці купували так званий татарський товар: перець, цитрини, шовкові матерії, окраси шкіряні тощо, та з Угорщиною. Навіть хлібом торгувала Галичина й Волинь. Так, 1279 року князь Володимир Василькович на прохання ятвягів, бо в них був голод, надіслав їм потрібну кількість хліба.

Розвиток торгівлі сприяв розвиткові міст. Ще 1231 року угорський король казав про Володимира, що він такого міста й на Заході не бачив: "Яко такий градъ не изобрЬтохъ ни въ нЪмецкихъ странахъ". У XIII ст. Володимир був велике, багате торговельне місто. Так само Львів набрав великого значення — став, як колись Київ, справжнім посередником у торговельних зносинах між Сходом і Заходом. Ціла низка інших міст (а їх, як підрахував М. Смирнов, за Гал.-Волинським літописом за час від 1205 до татарського нападу, було на Волині та в Галичині 56): Галич, Луцьк, Холм та інші, мимо свого стратегічного значення, мали велике торговельне значення.

Галицько-волинські міста вабили до себе чужинців. Так, у Володимирі XIII ст. були колонії новгородців, євреїв, німців, сурожців, у Галичі ще 1235 року були німецькі ворота, уЛьвові між іншими чужоземними колоніями великої ваги набрала вірменська колонія. Велику роль відігравала в розвитку торгівлі й єврейська колонія. Було у Львові чимало й німців та італійців.

Так само й ремісники з різних країн припливали до багатих галицьких міст. Коли Данило будував Холм, то "нача призивати прихожи, нЪмцы и Русь иноязычники и ляхи; идяху день и во день и у нощи и мастеры всяціи бЪжаху изъ татаръ сЪдЬльницы и лучницы и тульницы, и кузнецы желЬза и мЪди и серебру; и жизнь, и наполниша дворы, окресть града поле и села".

Міські громади неприхильно ставилися до боярства. Так галицька громада обкидала камінням боярина Судислава, коли той разом з угорським військом виходив з міста. Але здебільшого в боротьбі князя з феодалами міста стояли на позиції пасивного вичікування.

Щоб забезпечити розвиток торгівлі, князі й пізніше королі польські давали низку пільг містам. Так, 1379 року король Людовик надавав Львову право складання краму (jus depositorii): на підставі цього права кожен купець, їдучи на Схід торгувати, мусив їхати через Львів, а через ріку новій грамоті відзначалося, що кожен такий купець мусив спинятися для торгівлі у Львові 14 день. Так само й чужим купцям надавалося низку пільг. Так, Андрій, Володимирський князь, потвердив торунським купцям право торгувати, не платячи мита, по всій Галичині та Волині.

Щодо внутрішнього устрою міст, то тут великий вплив справив німецький елемент, що відігравав значну роль в торгівлі та приніс із собою звичні для нього форми міського самоврядування. У якій мірі німецький елемент мав велике значення в розвитку торгівлі, видно хоч би з того, що князь Волинський Дмитро Любарт, удаючись до львів'ян у якихось справах купецьких, пише німецькою мовою. Надто почав збільшуватися вплив німецького елементу по приєднанні Галичини до Польщі. Польські королі надають містам німецьке право, та маємо дані про поширення міського самоврядування за взірцем західних німецьких міст ще й раніше. Так, 1280 року міська громада у Володимирі була організована на взір німецьких громад. У Львові теж відома громада з міським німецьким правом в XIV ст.

1339 року Юрій-Болеслав надає німецьке право місту Сяноку, і його грамота говорить про надання магдебурзького права, як про звичайне явище. Ця грамота дає підстави думати, що міста з німецьким правом (theutonico iure, id est iure magdeburgensi) не були виїмком, а були явище, добре знане в Галичині XIV віку. Львову магдебурзьке право надане було 1365 року. Акад. Грушевський відзначає, що "можна з усякою певністю сказати, що до початку XV віку німецьке право мали вже всі головніші міста Галичини і цілий ряд другорядних міських осад і чимало сіл".

Мешканців великих привілейованих міст починають називати "містичі".

Галичина й Волинь — західні землі — перші засвоїли німецьке право. По інших землях України поширення магдебурзького права припадає на пізніші часи.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Шараневич. История Галицко-Вол. Руси. Львів, 1863

4. М. Смирнов, Доля Галицк. Руси. (Рус. Іст. Бібл., т. 5)

5. Линниченко. Юридич. формы шляхетского землевлад. и судьбы древнерусского боярства в Юго-Зап. Руси XIV—XV вв. ("Юрид. Вестник", 1892, № 6—7





Реферат на тему: Селянське та міське населення Галицької Русі XIV—XV ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.