Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Розвиток освіти на правобережній Україні та в Галичині в XVII - XVIII ст (реферат)

Щораз більші утиски польської шляхти проти православія та української народності разом з соціальним гнітом українського народу привели до збройного повстання його проти гнобителів. Козацькі війни від часу Б. Хмельницького набули затяжного характеру. Усе те, розуміється, не могло сприяти розвиткові українського шкільництва.

Боротьба за батьківську віру, за землю і волю притягла в лави козацтва шкільну молодь, що вчилася в Київській колегії та в інших братських школах. Нерідко священики ставали на чолі козацьких загонів. Бували випадки, що одна й та сама особа декілька разів міняла рясу на козацький одяг. То був час упадку діяльності братств, а натомість оживлення діяльності іновірних організацій в ділянці освітньої справи.

Усе ж освітня справа і в той час визнавалася за важливу річ і не раз була предметом дипломатичних переговорів України з Польщею. Так, 16 вересня 1658 р. в Гадячі підписано між Україною і Польщею договір, згідно з яким Київська колегія мала бути зрівняна в правах з Краківською академією, а, крім того, в котрімсь місті України мала бути заснована ще одна академія. Пізніше, в інструкції Петра Дорошенка послам Війська Запорозького, що 1670 р. поїхали на польський сойм, говориться: «Академію в Кієвє абы фундовати волно, в которой грецькими., латинскимъ и руськимъ языкомъ учити Русь маеть, и жебы правами і волностями такъ была укріплена, яко академія краковская, до того жебы межи студентами и Жаками до звары не было. … Другую также академію въ Могиловє Белорусскомъ албо тутъ въ Украйне, гдє ся ей фундовання слушное знайдетъ мєстцє, абы фундовати, и жебы и тая равнымъ, яко и кіевская, способомъ, правами и волностями была обдарована».

Але всі ті заходи ні до чого не довели. Київ, як відомо, уже від 60-х років XVII ст. фактично перестав належати до Польщі, а 1686 р. і юридично відійшов від Польщі в силу т. зв. Вічного миру між Польщею і Росією.

У час від половини XVII ст. на Правобережній Україні особливу діяльність розвинув чернечий чин василіян. Василіянські школи не мали оригінальних рис і завжди знаходилися у хвості єзуїтських шкіл. Наприкінці XVIII ст. були такі василіянські шестикласові школи: Барська, Любарська, Гуманська, Канівська, Острозька, Овруцька, Шаргородська, Володимирська. Василіянські школи виховували молодь у польському національному дусі, а тому та діяльність василіян зустрічала похвалу на багатьох соймиках в 1789 р. У деяких василіянських школах кількість учнів була досить значна.

Мабуть, на початку XVIII ст. перейшла до уніатів православна школа в Гощі, про яку так прихильно висловився у свій час уніат Касіян Сакович. У Холмі знов повстала уніатська школа, що в XVIII ст. звалася колегією. В 1799р. її перетворено на семінарію для підготовки білого духовенства холмсько-уніатської єпархії.

Не вдержалася також і Львівська братська школа, що почала занепадати вже з половини XVII ст., коли братство більше захопилося відбудовою церкви, ніж школою. Наступником Арсенія Желіборського на львівській кафедрі був його рідний брат Атанасій Желіборський, а після його смерті (1666) настали у львівській єпархії великі заколоти. Кандидатами на львівську кафедру виступили Йосип Шумлянський, що перед тим був католиком, та Євстафій Свистельницький. Кандидатуру останнього, як відомого своєю щирістю до православія, виставило Успенське братство, маючи також підтримку з боку київського митрополита Антонія Вінницького. Король затвердив обох кандидатів, так що у львівській єпархії опинилося одночасно двоє єпископів. Тільки після смерті Є. Свистельницького (1676) Йосип Шумлянський дістав признання як з боку київського митрополита А. Вінницького, так і з боку усіх православних львівської єпархії. Проте Й. Шумлянський 1681 р. таємно прийняв унію, а 16 травня 1700 р. одверто прийняв її разом зі своїм клиром. На день Петра і Павла того самого року він оголосив урочисту уніатську службу в Успенській братській церкві. Братчики на знак протесту замкнули на той день церкву, але Й. Шумлянський, за допомогою світської влади, насильно увійшов у церкву і відбув у ній службу Божу. Успенське братство подало королеві протест проти зухвалого порушення прав братства. Хоча король і наказав Й. Шумлянському не робити кривди Успенському братству, однак той не звернув жодної уваги на королівський наказ та залишив і надалі свою кафедру в Успенській церкві. Братство змушене було правити службу Божу в своїй малій церкві. В 1704р. шведський король Карло XII здобув Львів з бою. На місто Львів накладено велику контрибуцію. Братству довелося віддати не тільки свій грошовий запас, але й дорогоцінності. Скоро в місті виникла пошесть і голод, так що братство мусило вийти з міста до Карпат. В таку тяжку хвилину Успенське братство змушене було 2 травня 1708 р. прийняти таку ненависну йому унію. Але треба думати, що те братство змушене було перейти на унію не лише з одної причини — матеріального зубожіння, але також з причини браку таких керівників, що могли б віддати всі свої сили для здійснення тої мети, що її ставили собі фундатори православних братств. Бодай ціла низка православних братств (Віденське, Могилівське, Слуцьке, Пинське та ін.) майже ціле сторіччя після переходу львівського Успенського братства на унію служила міцною підпорою православія в Західній Русі.

Успенська братська школа існувала й далі аж до 1788 p., коли Успенське братство патентом австрійського цісаря Йосипа II перейменовано на Ставропігійний інститут. Від того часу братську школу перетворено в бурсу, де жили діти, що вчилися в різних львівських середніх школах.

Успенська братська школа довгий час була світочем для українських земель, а друкарня братства — великим продуцентом богослужбових книг і підручників для численних братських шкіл.

До відкриття шкіл на українських землях взялися також ченці католицького чину піярів, що з'явилися в Польщі 1641 р.; піярські школи були тут в Холмі, у Львові, в м. Межиріччі поблизу Острога, в Золочеві та в інших місцях. Піярські школи успішно конкурували з єзуїтськими, особливо після реформи, що її перевів 1740 р. знаменитий піярист Станіслав Косарський. Є відомості, що, наприклад, піярська школа в Дубровицях 24 липня 1803 р. налічувала 150 учнів, з них 120 шляхетського стану.

Мали надалі свої школи також єзуїти. В Острозі замість православної колегії внучка кн. К. Острозького відкрила єзуїтську колегію з бурсою для незаможних шляхтичів. У Кам'янці на Поділлі єзуїтська колегія під час панування турків не функціонувала, — турки повернули усі костьоли на мечеті, але згодом, за короля Августа II, єзуїти знову відкрили там колегію.

Накінець, були школи і інших католицьких ченців, наприклад, чину кармелітів.

На другу половину XVIII ст. єзуїти так озброїли проти себе майже всю Європу, що папа Климент XIV видав 1773 р. буллу про скасування єзуїтського ордену у всіх європейських державах. Саме перед тим відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого Галичина відійшла до Австрії.

Тяжкий удар, що повис над Польщею, змушеною «уступити» сусіднім державам значні свої провінції, з'єднав усіх польських патріотів на тій думці, що головною причиною усіх нещасть була попередня система виховання, що відтепер держава мусить взяти в свої руки шкільництво та в основу всіх своїх реформ покласти систему державної освіти.

Польський сойм, що засідав від травня 1773 р. до березня 1775 p., ухвалив повернути все майно єзуїтів у Польщі на потреби народної освіти, а для завідування тим майном і для керування народною освітою, на пропозицію литовського підканцлера Юхима Хрептовича, заснував Едукаційну комісію з вісьмох членів. Головою тої Комісії був віленський єпископ Гнат Массальський. У польській літературі душею Комісії визнається один з її членів — Гнат Потоцький, але в дійсності душею Комісії та самого Г. Потоцького був секретар Комісії, Григорій Пірамович, домашній учитель і приятель Г. Потоцького. Г. Пірамович, з походження українець (народився у Львові 1735 p., помер 1801 р. в сані кам'янецького каноніка), учився в єзуїтській школі, сам став єзуїтом, але згодом вийшов з єзуїтського ордену та цілковито віддався діяльності в Едукаційній комісії та в Товаристві для видання підручників, що утворилося при цій Комісії 7 березня 1776 р. Едукаційна комісія так розпорядилася по-єзуїтським майном; гроші роздати бажаючим магнатам і шляхтичам за певний вічний відсоток під заставу їхніх маєтків, а по-єзуїтські маєтки — віддати у вічну оренду. Почалося грабіжництво і грошей, і маєтків, при чому приклали до того свої руки і деякі члени Комісії, а особливо голова її Г. Массальський та гнєзненський воєвода Сулковський.

В окружних школах склад учительського персоналу мав бути такий: ректор, префект, шість учителів, проповідник та двоє метрів (учителів чужих мов — німецької і французької). У підокружних школах: проректор, троє учителів, проповідник і учителі чужих мов.

У кожній парафії мала бути парафіяльна школа. Парафіяльні школи передбачалися двох типів: вищі в містах і містечках та нижчі — в селах. Парафіяльні школи мали давати освіту народові відповідно до звання, занять та ремесел. У тих школах учні мали вчитися християнської науки, науки звичаїв і пристосованої до умов часу і становища учнів — читання, письма, арифметики, почасти геометрії, городництва та хліборобства — більше на практиці, початків медицини і ветеринарії, відомостей про внутрішню торгівлю та про різні корисні речі селянського вжитку. Словом, парафіяльна школа мала бути енциклопедичною.

Курс навчання в парафіяльних школах як у вищих, так і в нижчих, мав бути дванадцятилітній: діти мусіли вчитися в них від 4—5 років свого життя.

Навчання читання і письма мало провадитися одночасно, що було надзвичайною новиною в порівнянні з традиційним методом навчання грамоти. Для читання рекомендувалося вибирати книжки і статті відповідно до звання дітей та їхніх батьків, а краще всього читати «Поради про обов'язки», уривки з Святого Письма, статті про господарство, про хвороби людей і худоби, про торгівлю і т. д., але учитель не сміє говорити з учнями про такі речі, що не мають жодного відношення до їхнього звання чи оточення.

Накресливши широкий, а до того цілковито нереальний план шкільництва, Едукаційна комісія скоро переконалася, що самими приписами не можна добитися відкриття парафіяльних шкіл, коли бракує відповідних учителів і підручників. Отож перші парафіяльні школи могли появитися від 1786 р., бо лише 1785 р. Комісія видала перший підручник для парафіяльних шкіл — «Elementarz dla szkol раrafjalnych narodowych», a 1787 p. видала підручник для учителів — «Роwinnosci nauczyciela», що його склав Г. Пірамович. Автор в основу всієї педагогічної будови поклав «право натури», бо в ній заховується воля Божа, а ця остання призначила селянам кріпацький стан.

Щодо тих середніх шкіл, що вже існували, Едукаційна комісія значну частину єзуїтських шкіл на українських і білоруських землях передала василіянам, а також намовляла їх відкривати нові школи для світської молоді. Виховання в тих школах базувалося на взаємному догляді як між учителями і учнями, так і поміж самими учнями. Виховні засоби зводилися до красномовних поучень і постійних промов, з якими на кожному кроці зверталися до учнів ректор, префект, учителі, декуріони (учні, що стежили за поведінкою товаришів у класі), директори (старші учні, що стежили в бурсі та на приватних квартирах за учнями), і все це, зрозуміло, привчало дітей до лицемірства і марномовства.

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Розвиток освіти на правобережній Україні та в Галичині в XVII - XVIII ст (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.