Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Розвиток міст. Поява ремесла і торгівлі на Закарпатті (XІІІ—XV ст.)

Характерним для господарського розвитку другої половини XIII - початку XVI ст. є зміцнення міст, розвиток як міського, так і сільського ремесла і торгівлі. Після татарського нашестя 1241—1242 років міста Закарпаття починають відроджуватись на новій основі: споруджуються нові кам'яні укріплення, шириться будівництво житлових та адміністративних будинків, торгово-ремісничих приміщень. Міста Закарпаття в другій половині XIII—XV ст. у більшості своїй залишалися під владою короля і користувалися певними привілеями.

Характерними для розвитку міст є процеси, які відбувалися в Ужгороді. Після монголо-татарського нашестя було перебудовано фортецю. Крім основного укріплення на Замковій горі, спорудили укріплення і в Горянах — це Унгуйвар. У 1290 році угорський король Ендре III подарував Ужгород палатину В. Амадею, який сприяв спорудженню тут ряду будинків, господарських приміщень. На початку XIV ст. Ужгород перебував у володінні союзника короля Карла Роберта — французького графа В. Другета. Протягом XIV—XV ст. місто зросло, розбудувалося, особливо зміцнена була фортеця. Наприкінці XV ст. в Ужгороді нараховувалося близько 600 жителів.

Значно зросла роль Мукачева і як північної фортеці Угорщини, і як міста, розташованого на важливих шляхах, що пролягали до Галицько-Волинського князівства і Польщі. Місто зросло територіально, перебудувалася фортеця. У 1376 році Мукачево одержує від королеви Ержебет Грамоту на право користування власною печаткою, що зміцнило його в правах королівського міста. Перетворенню Мукачева у значний центр господарського і політичного життя Закарпаття сприяв князь Ф. Корятович, який володів містом з 1393 року по 1414 рік.

Новий господар перебудував фортецю, перетворивши її в значну військово-стратегічну споруду на півночі Угорщини. Окремі будови — круглі вежі, колодязь глибиною 85 метрів і діаметром 2,5 метра, деякі житлові приміщення — збереглися до наших днів. На околиці міста — Чернечій горі — було споруджено монастир, який став одним з центрів не лише духовного життя, але й культури Закарпаття. Місто дещо розбудувалося, регулярно проводилися торги. Ф. Корятович сприяв розвитку ремесла. За кількістю населення Мукачево не перевершувало Ужгород, але в господарському і культурному житті йому належала значно більша роль. Цьому сприяло й те, що в 1445 році Мукачево одержало магдебурзьке право і звільнилося від феодальної опіки.

Третім за величиною було місто Берегово, яке до 1504 року називалося Лумпрехтсас. Берегово — одне з перших міст в Закарпатті стало володінням угорського короля Ласла І (1077— 1095 pp.). Недалеко від міста, в с. Вари, була споруджена фортеця, покликана захищати його на випадок небезпеки. Після монголо-татарської навали тут було споруджено ряд об'єктів, які мали як господарське, так і оборонне значення. З навколишніх сіл до міста переселялися чимало селян і ремісників, які одержували деякі привілеї, але відбували повинності на користь феодала-власника. У Лумпрехтсасі селилися і німецькі колоністи, переважно ремісники і селяни, що значно активізувало міське життя.

У 1342 році Лумпрехтсас одержав статус королівського міста і мав свою печатку. Роль міста зростала ще й тому, що воно було центром одного з найбільших комітатів Закарпаття. Через нього пролягали важливі торговельні шляхи з Угорщини на північ Європи, а з Словаччини і Чехії — на Молдавію і в Трансільванію. Основним заняттям населення були землеробство, зокрема виноградарство, а також торгівля і ремесло. Селяни відбували у XIV —XV ст. по два дні панщини на тиждень, а на користь церкви віддавали дев'ятину врожаю. Ремісники і купці сплачували грошові податки. Місто багато терпіло від частих міжусобиць феодалів, які вели боротьбу за захоплення земель і завдавали йому величезної шкоди.

У південних районах Закарпаття у другій половині XIII— XV ст. швидко зростало місто Севлюш, вперше згадане в письмових джерелах 1262 року. Безперечно, люди його заселили значно раніще, оскільки в середині XIII ст. тут налічувалось 160 наділів, де проживали близько двох тисяч чоловік. Якщо ця цифра дещо і завищена, то все одно Севлюш в середині XIII ст. — не поселення в зачатку, а містечко феодального типу. Зважаючи на важливість міста, король надав йому право самоврядування, статус королівського. До привілеїв міста, крім виборів старости, судді і священика, належало право вирощувати виноград і вільно продавати вино, безмитно переправляти вантажі через Тису, вести торгівлю (щотижневі торги і сезонні ярмарки), приймати купців з інших міст тощо. Жителі міста мали право ловити рибу в річках і ставках, полювати в лісах, будувати млини тощо. Значними привілеями користувалася і Севлюська плебанія, котра підкорялася архієпископу в Естергомі. Повинності на користь короля були незначними: одного солдата — в армію, 15 динарів — з двору, десятину — церкві. Привілеї міста одержали назву «севлюське право» І згодом були поширені на ряд інших міст. Протягом XIV—XV ст. місто з фортецями (Канко, НяЛаб) не один раз переходило до рук різних феодалів — Беке, Перені,«які позбавляли жителів колишніх привілеїв і обкладали різними повинностями: робота на панських землях, ремонт фортець, шляхів, сплата податків і т. п. Гніт феодалів, особливо магната Перені, значно гальмував зростання міста.

Важливу роль як в стратегічному відношенні, так і в господарському відігравало місто Хуст з фортецею. Після монголо-татарської навали місто було відбудовано, розширено, фортеця зміцнена. До Хуста переселилось чимало селян з навколишніх сіл та німецьких колоністів. У 1329 році Хуст одержав від угорського короля статус міста. Це ще більше піднесло його роль як осередку політичного і господарського життя східних районів Закарпаття. Хуст надійно захищав Північну Угорщину від нападів кочівників зі сходу і пильно контролював водний шлях по Тисі, по якому транспортувалася марамороська сіль в Центральну Європу. У 1511 році король Владислав II віддав Хустську фортецю разом із маєтками за 20 тисяч золотих у заставу угочанському жупану Перені. Місто почало ще швидше зростати.

Разом з Хустом міські привілеї одержали Вишково, Довге Поле, Тячів і Сігет. У літературі їх називають коронними містами. Це були в XIV—XV ст. порівняно невеликі оселі, жителі яких займались землеробством, скотарством і: ремеслом, зокрема видобутком і транспортуванням солі. У політичному відношенні вони мали такі ж права, як і Мукачево, Берегово, Хуст, і підкорялися лише королю. Найбільшим з них було місто Марамарош-Сігет (нині Румунія), де жили солекопи — русини, волохи, німці та угорці.

Крім того, Грамоти на міські привілеї в різні часи одержували від угорських королів Чинадієво, Косино, Вілок, Вари, бійки тощо. Усього, наприкінці XV ст., юридичних міст було близько Двадцяти, але фактичних — лише п'ять: Ужґород, Мукачево, Берегово, Севлюш і Хуст.

Характерним для XIV—XV ст. є зростання, ремесла. Спочатку дедалі ширше розвивалось ремесло в селах, а з середини XIV ст. воно стало пріоритетом міст і містечок. Сільське ремесло було пов'язане з обслуговуванням землероба, задовольняло потреби феодала, а міське ремесло виготовляло продукцію для всіх. Найбільш поширеними в містах були професії каменяра, кравця, шевця, пекаря, столяра, цирюльника тощо, які згодом почали об'єднуватись в цехи. Перші відомості про цехові статути відносяться до кінця XIV ст. Найбільше цехів було в Ужгороді, Мукачеві та Берегові. Цехи поділялися на привілейовані, що користувалися підтримкою короля, феодала-власника чи міста — це цирюльники, пекарі, гончарі, золотарі — і непривілейовані, котрі сплачували більші податки і мали гірші місця на ринках — це колісники, ковалі, столярі, , каменярі, кушніри, бондарі тощо. Статути цехів Закарпаття за змістом і структурою нагадували статути цехів міст Угорщини, усієї Західної Європи. Вони регламентували як процес виробництва і збуту продукції, так і внутрішнє життя майстрів, регулювали відносини між майстрами, підмайстрами та учнями.

Міські та сільські ремісники Закарпаття в XIV—XV ст. виконували великі обсяги робіт. Вони шили взуття, одяг, виготовляли килими, посуд, обробляли шкіру, видобували і обробляли камінь, що йшов на будівництво замків, палаців, монастирів і церков, виготовляли дошки, дерев'яний і гончарний посуд. Майстри Закарпаття вкладали свою працю в спорудження прекрасних будівель, уміли виробляти чудові речі з дерева і каменю тощо. Чимало предметів, виготовлених у XIV—XVct., залишилися до наших днів і свідчать про їх майстерність.

Серед промислів Закарпаття того часу особливе місце посідає видобуток солі. Монголо-татари страшенно спустошили східні райони Закарпаття, шахти залили водою, зруйнували приміщення, в яких зберігалась видобута сіль. Протягом другої половини XIII ст. обсяги видобутку солі скоротилися. Лише з середини XIV ст. нормально запрацювали шахти, зросла кількість видобутої солі. Крім того, в ряді сіл широко видобували сіль з річкових вод. У 1360 році було засновано нове поселення солекопів — Солотвино, яке згодом стало центром солевидобування. Видобуток солі був королівською монополією, а контроль за транспортуванням здійснював Хуст.

У Солотвино, Сігет, Тячів, Хуст король запросив чимало колоністів (німців, угорців, волохів), які активно прилучалися до солевидобування. Згодом саме німецькі колоністи зосередили у своїх руках солевидобувну справу, руське населення працювало переважно на чорнових роботах. Видобуванням солі займалася і значні кількість сільського та міського населення — від Хуста до Мараморош-Сігета. На шахтах в Солотвині і Сігеті працювало чимало каторжан, яких направляли сюди королівські судді. Вони виконували найважчі роботи.

Достовірних даних про розміри видобування солі в XIV—XV ст. немає. Відомо тільки, що німецькі колоністи внесли ряд удосконалень. Якщо до середини XIV ст. сіль видобували з ям глибиною близько 25—30 метрів, у яких будувалися своєрідні сходинки по схилу, то в XV ст. в Солотвині були споруджені конусні ями глибиною до 140—150 метрів. Шахтарі спускалися в ями по драбинах, виконаних з мотузків. Раніше сіль виносили з ям на руках, а тепер почали пакувати в сітки і витягати мотузами наверх. Для підведення підгрунтових вод виготовляли мішки із шкіри буйволів. Наповнивши мішки водою, солекопи з допомогою мотузів піднімали їх наверх. Незважаючи на вдосконалення, праця солекопів була дуже тяжкою.

Розвивались й інші промисли в Закарпатті в XIV—XV ст. У районі Берегова (поблизу сіл Мужіева, Берегів, Добросілля) у XIV ст. велось видобування золотоносної руди. Рештки окремих шахт збереглись до наших днів. У селах Пасіка, Верхня Бистра працювали вапнякові каменоломні і виготовлялося вапно. У ряді сіл Ужанського і Марамороського комітатів обробляли камінь, з якого зводились будівлі у фортецях і палаци в містах, споруджувалися храми тощо.

Активізувалося в XIV—XV ст. використання мінеральних вод. Найбільше джерел, де проводилося феодалами чи монастирями використання мінеральних вод, знаходилося на території Марамороського комітату — це с. Боронява (Безсмертна криниця), Драгово (Буркутна криниця), Золотарево (Золота криниця). Відомі були і багаті джерела в Березькому комітаті — це села Бобовище, Верхня Визниця, Поляна, в Ужанському комітаті — Зарічево, Сіль, Ужок і т. п. Щоправда, використання мінеральних вод в той час носило стихійний характер.

Характерним для Закарпаття є розвиток борошномельних промислів. Якщо в X—XII ст. переважали ручні млини, то в XIII—XV ст. поширювалися водяні, які належали переважно шолтесам. Найбільші водяні млини діяли у великих селах передгірних районів Закарпаття, де з гір стікали швидкоплинні потічки. Це дуже підвищило продуктивність праці і якість помелу зерна. При млинах створювалися вальці, де валяли шерстяні сукна.

Розширення як міського, так і сільського ремесла, поява значної кількості виробничих товарів викликали дальший розвиток торгівлі. У містах Закарпаття у другій половині XIII—XV. ст. відбувалися не тільки постійні щотижневі торги, де зустрічалися виробники і споживачі, але й спеціалізовані річні чи сезонні ярмарки. Право на проведення ярмарок міста одержували від королів чи великих феодалів. Так, у Берегові щорічні ярмарки, де потім продавали вина, худобу, хліб запровадили з 1247 року, у Мукачеві — з 1348 року. Севлюш одержав привілей на спеціалізовані ярмарки по збуту вина у 1355 році. Міста Хуст, Тячів мали привілеї на торгівлю сіллю і т. п.

Великі спеціалізовані ярмарки відбувалися не тільки в містах, але й у великих селах. Далеко за межами Закарпаття були відомі спеціалізовані ярмарки по продажу вина в с. Косино, Королево і Середнє, худоби — у Випікові, Білках, Довгому, Сваляві, продукції лісів (різане дерево, гонт, поташ і т. п.) — в с. Порошкаво, Люта, Воловець, Ясіня тощо. Королівськими грамотами охороняли ярмарки Закарпаття від конкуренції збоку купців великих міст Угорщини та сусідніх країн. Чужі вина, наприклад, заборонялося продавати на ярмарках Мукачева до тих пір, доки не було продано вино місцевого виробництва.

Місцеве русинське і частково угорське населення не виявляли великого нахилу до торгівлі. Селяни переважно продавали на щотижневих ринках і сезонних ярмарках хліб, худобу, вино, вироби сільського ремесла — шкіру, домоткане полотно тощо. Торгівлю тримали в своїх руках в основному німецькі колоністи, вірмени і євреї. Даних про існування в містах торгових гільдій, як це було в країнах Західної Європи, немає, але відомі роди, які спеціалізувалися на торгівлі винами, худобою, сіллю, шкірами, дорогоцінними товарами і т. п.

Купці Закарпаття в XIII—XV ст. вели жваву торгівлю на ярмарках Угорщини, Молдавії, Словаччини, Чехії, Галичини і Польщі. Частину товарів вивозили в Грецію, Цареград і навіть в міста Італії. Сприяли їм в цьому грецькі, венеціанські і генуезькі купці. Найбільше з Закарпаття вивозили продукцію традиційних ремесел — вироби з дерева, шкіри, різьблене сукно, поташ, вина, гірських коней, худобу, сіль, частково вина.

Іноземні купці завозили в Закарпаття металеві вироби, дорогий посуд, шовкові тканини, золоті вироби, зброю, оливкову олію, ладан, венеціанські скляні вироби тощо. В обігу на ринках зустрічалися динари, флорени і марки. Мав місце частково і натуральний обмін: вино — на металеві вироби, коні — на скляні вироби, шкірка куниці — на вазу і т. п. Відсутність єдиної монети і натуральний обмін заважали справжньому розвитку торгівлі. Крім того, розвиток її стримувався відсутністю добротних шляхів, великими митами як на сухопутних шляхах, так і на річкових. Великої шкоди завдавали торгівлі банди грабіжників, що діяли, на торговельних шляхах. І все ж таки, незважаючи на це, роль Закарпаття в розвитку торгівлі всередині Центральної Європи в XIV—XV ст. значно зросла.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Розвиток міст. Поява ремесла і торгівлі на Закарпатті (XІІІ—XV ст.)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.