Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Ремесло і промисловість на Закарпатті у XVIII - першій половині XIX ст (стаття)

Розвиток ремесла, торгівлі, промисловості в Закарпатті у кінці XVIII - першій половині XIX ст. відбувався у тісному зв'язку з відповідними процесами в Угорщині, яка на той час належала до економічно відсталих країн. В містах Угорщини у XVIII ст. проживало шість процентів населення, а в середині XIX ст. — близько 15 процентів. Хоч ми спостерігаємо певні сліди урбанізації, проте, порівняно не тільки з країнами Західної Європи, але й з окремими частинами Австрії, Чехії, Моравії, Галичини, Трансільванії — Угорщина дуже відставала. Над Угорщиною тяжіли залежність від Австрії, її централізаторська політика, несправедлива митна політика, які гальмували розвиток ремесла, торгівлі, мануфактури, прирікали на відставання міську культуру.


В умовах кризи феодалізму і зародження капіталістичних відносин певних змін зазнавало ремесло. Кількість ремісників зростала, але їх роль у товарному виробництві підупадала. Саме ремесло з властивими йому формами організації переставало відігравати прогресивну роль. Суворі регламентації цехів починають гальмувати ріст міського ремесла, а сільське ремесло не витримувало конкуренції та переслідувань міста.


Найбільш організованою силою залишалися міські ремісники. На початку XIX ст. в містах і містечках Закарпаття ремеслом займалося близько 2,2 тисячі чоловік, а в середині XIX ст. їх кількість зросла майже до семи тисяч, що становило близько два проценти всього населення чотирьох комітатів Закарпаття. Щоправда, і ця картина не може бути завершеною, оскільки в її основі лежать дані податкових відомостей, до яких частина ремісників через ряд обставин не потрапляла (ухиляння від сплати податку, переселення і т. п.). Здаються вірогідними підрахунки І. Г. Шульги, який охоплює більш широке коло джерел і доводить, що лише в трьох комітатах Закарпаття у 20-х роках XIX ст. — Угочанському, Березькому та Ужанському ручною працею були зайняті близько 20 тисяч чоловік, а в 40-х роках їх нараховувалося майже втричі більше, тобто близько 60 тисяч чоловік. Серед них було чимало каменярів, столярів, теслів, шорників, пекарів, чоботарів та інших ремісників. Якщо взяти дані по Мараморощині, де нараховувалося близько трьох тисяч ремісників, то все стане зрозумілим. У даному випадку йдеться про всіх ремісників, а не лише про міських.


Переважна більшість ремісників була зосереджена в містах Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Севлюші, Хусті, Тячеві тощо. Кількість міських ремісників зростала. В Ужгороді у 60-х роках XVIII ст. було всього 26 ремісників, об'єднаних в цехи, у 1804 році — 377, а в середині 40-х років — близько шестисот. Отже, за неповних 100 років кількість ремісників зросла більше ніж у двадцять разів. Найбільшими були два цехи — шевський і чинбарський, які об'єднували майже 80 процентів майстрів. Усього в Ужгороді нараховувалося десять цехів. Крім двох названих, були ще й кравецький, слюсарський, кушнірський, кожухарський, ковальський, ткацький, мотузяний, черевичний. Близько 500 ремісників в середині XIX ст. проживали в Мукачеві, з них близько 100 чоботарів, 60 кравців, 35 столярів, 30 гончарів, 10 ковалів тощо. У Берегові у 1845 році було зареєстровано близько 400 ремісників, у Виноградові — приблизно стільки ж. В середині XIX ст. в містах Закарпаття нараховувалося близько чотирьох тисяч ремісників-майстрів та близько 2500—3000 підмайстрів, учнів, найманих робітників, що становили два проценти в межах міського населення.


Серед міських ремісників Закарпаття у першій половині XIX ст. зростала кількість майстрів, які приїжджали сюди з Німеччини, Чехії, а особливо з Галичини. З двадцяти приїжджих ремісників Ужгорода у 1809 році вісім були з Галичини — вихідці із Старого Самбора, Стрия, Дрогобича та з інших міст. Усього в в Ужанській жупі в першій чверті XIX ст. було 54 приїжджих майстри, з яких одна третина — 17 чоловік — вихідці з різних міст Західної України. Така ж приблизно кількість приїжджих майстрів працювала в інших містах Закарпаття. Особливо значним був прошарок мандрівних майстрів у містечках Мараморощини. У свою чергу, закарпатські майстри, особливо гончарі, килимарі, чоботарі, ковалі, столяри, виїжджали в Словаччину, Чехію, на південь Угорщини, а частина з гірських сіл — і в Галичину. Процеси міграції ремісничого населення були викликані розвитком капіталістичних відносин.


Основними видами ремесла у першій половині XIX ст. залишалися кравецтво, гончарство, ткацтво, чинбарство, ковальство, бондарство, теслярство, столярство, кушнірство. Розвивались в містах також і такі види ремесла, які переважали на селах — килимарство, виготовлення дерев'яного посуду, знарядь праці, плетіння кошиків і т. п. Основна маса ремісників об'єднувалася в цехи. У кожному з п'яти міст Закарпаття налічувалось близько 10— 15 цехів, які мали свої статути, виробничі приміщення, спеціалізувалися на виготовленні окремих видів товарів. Кількість цехів, як і вироблених товарів, зростала, але сама цехова організація почала перетворюватися в гальмо розвитку продуктивних сил.


Цехи стримували розвиток передового досвіду (оскільки кожен тримав у секреті виробничі досягнення), перетворюючись у закриті корпорації. Дедалі більше ускладнювався доступ підмайстрів та учнів до категорії майстрів, посилювалась регламентація виготовлення товарів. На чотири тисячі цехових ремісників в середині XIX ст. припадало близько трьох тисяч підмайстрів, учнів, які практично перетворювалися у наймитів. Стати майстром ставало дедалі важче. Починаючи з 1805 року, прийом у майстри в цехах Мукачева, Берегова, Ужгорода та ряду інших міст проводився спочатку раз у півроку, а згодом лише раз на рік. У ряді міст цехмістри створювали такі умови, щоб прийом нових майстрів здійснювався лише у випадках смерті майстра. За 25 років (1832—1857 pp.) кількість майстрів у цехах Березького комітату збільшилася всього на чотири чоловіки.


У самих цехах в умовах розвитку капіталістичних відносин посилився процес диференціації. Жменька майстрів швидко багатіла, а основна маса розорювалася. На середину XIX ст. в Мукачеві лише два проценти ремісників були багатими і сплачували 15—20 форинтів податку на рік, а 83 проценти були настільки бідними, що платили податок всього 1—2 форинти. Подібна картина спостерігалася в Ужгороді, Берегові, Севлюші. В Тячеві, наприклад, нижча група платників податків становила понад 60 процентів ремісників, а вища (багаті) — близько процента. Посилення майнового розшарування ремісників — один з проявів кризи цехового ремесла.


Цехове ремесло міст дедалі більше відчувало тиск збоку нецеховиків. У містах зростала кількість товарів нецеховиків, що призводило до занепаду, а часто і розорення цеховиків. Цехи Ужгорода в 20—30-х роках систематично скаржилися, що, незважаючи на заборону, на ринках торгують чобітьми, гончарною продукцією, одягом, іншими товарами, виготовленими у селах. Цеховики зверталися до бургомістра, адміністрації комітату з проханням вживати «суворих заходів покарання» до сільських ремісників, оскільки товари цеховиків залишаються на прилавках, і нічим буде виплачувати податки. Чоботарі Ужгорода, Мукачева, Берегова в скаргах, поданих у 1837—1838 (роках, зазначали, що продають майже в два рази менше чобіт, ніж десять років тому, а причину цього вбачають в незаконній торгівлі «сільських ремісників — партачів». У ряді скарг зазначалося, що на ярмарках, торгах і базарах Берегова, Мукачева, Вилока селяни продають взуття з необробленої шкіри. Ужгородські чимбарі вимагали, щоб на ярмарку не торгували особи з інших міст.


З метою об'єднання сил для боротьби з сільськими ремісниками, яких в документах називали принизливо «контарь», що було: рівнозначно виразу «партач» в Україні, у містах Угорщини, особливо невеликих, які переважали в Закарпатті, утворювалися великі цехи, де об'єднувалися майстри різних спеціальностей. В Ужгороді, у 1822—1838 роках, в одному цеху об'єднувалися бронники, ювеліри, годинникарі і столярі. У Мукачеві, ще в кінці XVIII ст., в один цех об'єдналися шість дрібних цехів — замкарі, ковалі, зброярі, шорники, столярі, килимарі, а на початку XIX ст. до них приєднались ще слюсарі, склярі, палітурники, чинбарі, бондарі. В інших містах — Берегові, Хусті, Севлюші об'єднувалися шевці, чимбарі, кушніри, чоботарі тощо. Та й подібні об'єднання не рятували цеховиків. Кількість виробів сільських ремісників на ринках зростала, міське ремесло втрачало свої позиції. Прагнучи зберегти вплив на ринках й утримати монополію на виробництво, великі міські цехи створювали в селах свої філіали. Наприклад, цехи Ужгорода в 30—40-х роках XIX ст. мали філіали в Середньому, Великих Лазах, Коритнянах, Собранцях і т. п. Ремісники філіалів виробляли певну продукцію, особливо простіші товари, і користувалися деякими правами цеховиків. Але й це не врятувало міське ремесло від кризи.


Дедалі більших утисків зазнавали цехи збоку державної адміністрації. Зростали податки, розширювалися повноваження державних чиновників, які контролювали роботу цехів. У ряді скарг, поданих у 1841 році, цеховики Ужгорода скаржилися, що урядові комісари грубо втручаються в їх життя: самовільно призначають нове керівництво, займаються поборами, а тих, хто протестує проти їх дій, наказують бити палками, або навіть арештовують. Такі обставини поступово призводили до занепаду цехового ремесла, що поступалося мануфактурам як більш прогресивній формі виробництва. Цехи, щоправда, недовго продовжували існувати, відіграючи значну роль в товарному виробництві. Продукція їх в основному йшла на внутрішній ринок. В умовах перебудови ремесла, коли майстер змушений був реагувати на ринок, відступали на інший план колишні цехові регламентації. Пристосовуючись до умов ринку, цеховики міняли форми виробництва і посилювали експлуатацію підмайстрів та учнів. Перші перетворювалися поступово у капіталістів, наступні — в найманих робітників.


Ремесло у першій половині XIX ст. витісняла мануфактура. Найбільш інтенсивно розвивалися нові відносини на таких ділянках виробництва, як видобуток солі, обробка деревини, переробка продукції землеробства, садівництва, лісівництва, металеве виробництво і т. п.


На соляних промислах, що знаходилися у володінні держави, в першій половині XIX ст. було відкрито ряд нових шахт або розширено виробництво на діючих шахтах. У 1802—1803 роках відкрито шахти «Михаїл» і «Непомук-Янош», у 1809 році — «Терезія», у 1821 році — «Габор» — усього дев'ять шахт. Окремі з них охоплювали площу від 15 до 20 тисяч квадратних метрів, а сіль видобувалася на глибині близько 35—40 метрів. Спеціалісти відзначали наявність значних запасів солі на ряді шахт, зокрема на шахті «Михаїл» — близько 370 тисяч тонн. У Шугатагу запаси солі становили близько 20 квадратних миль.


На нових шахтах застосовувався новий, більш прогресивний, метод видобутку солі — підземний, що значно підвищило продуктивність праці шахтарів. Необхідність в солі зростала у зв'язку з тим, що вона переставала бути лише продуктом харчування, а почала заготовлятись як важлива сировина для хімічних підприємств Угорщини, Центральної Австрії, і навіть окремих країн Західної Європи. Внаслідок цього протягом першої половини XIX ст. видобуток солі на шахтах Мараморощини зріс майже в 2,5 раза і досяг у 1846 році рекордної цифри — майже 800 тисяч метро-центнерів проти 332,5 тисячі у кінці XVIII ст. Старі шахти з малопродуктивними методами видобутку солі закривалися. Лише на території Солотвина на початку XIX ст. були закриті дві шахти. Ряд шахт закрилися в Шандорові, Нересниці, Круглій, Кривому і т. п.


Зміни відбувалися і в транспортуванні солі. Якщо раніше більшість її перевозили на плотах — «бокорах», то тепер почали будувати великі баржі, на які можна було навантажувати до 50 тисяч центнерів солі. В середині XIX ст. на Тисі діяло близько сорока барж. Це давало велику економію лісу, оскільки на баржі йшло менше деревини, ніж на будівництво плотів. Як і раніше, сіль підводами доставлялась на склади, що знаходилися у Бичкові, Буштині, Сігеті, Солотвині, Вилоку. Перевантажувалася на плоти чи баржі і по Тисі відправлялася в угорські міста Токай, Солнок, Сегед. На зворотному шляху на баржах перевозилися продукти харчування, різні товари домашнього вжитку. Бокорашів чи працівників барж супроводжувала охорона солдат і представники державної інспекції.


Кількість робітників на шахтах дещо збільшилася і становила в середині XIX ст. близько 1200 чоловік. У Шуготагу працювало 388 шахтарів, у Ронасеку — 230, у Солотвині — 143 шахтарі. Майже дві третини зайнятих становили, як і раніше, німецькі вільнонаймані спеціалісти. Серед зайнятих на шахтах зростала кількість вільнонайманих румун, угорців і русинів. Причому, частина румунського і українського селянства с. Бичкова, Апші, Буштина, Солотвина, Тересви, Нижньої Руни, закріплена за шахтами, як виконавці феодальних повинностей, не тільки перевозила сіль на підводах до складів, але й виконувала «найтяжчі будівельні роботи.


Видобуток солі приносив державі великі прибутки. Собівартість одного центнера солі, видобутої на удосконалених шахтах Мараморощини, завдяки дешевій робочій силі, протягом першої половини XIX ст. знижувалась і в 40-х роках становила всього шість крейцерів за метро-центнер. Для порівняння потрібно сказати, що собівартість метро-центнера солі, видобутої на шахтах недалеко від Пряшева, дорівнювала 20 крейцерам, тобто коштувала втричі більше. Частина солі потрапляла в Закарпаття з Галичини, де ціни були дещо нижчими, ніж в Угорщині. Митний прибуток від завезеної через Ужоцький перевал солі становив у 1828 році чотири тисячі форинтів. Частина солі завозилася і контрабандним шляхом.


У першій половині XIX ст. набули також розвитку мануфактури в лісовій промисловості.


На лісорозробках використовувалась праця як кріпаків, так і вільнонайманих спеціалістів. На одному тартаку в середньому працювало 20—25 робітників, з яких третину становили спеціалісти, працюючі на умовах вільного найманства — це майстри гідроспоруд, по ремонту пил, наладчики техніки, кваліфіковані лісоруби. Останні були, як правило, німецькими колоністами, частково приїжджими спеціалістами з Чехії та Галичини. У ряді сіл, де велись розробки лісів, переселенці становили близько половини заселення. За період з 1827 року по 1847 рік у села Драчин, Грабовниця, Синяк, Нове Село Мукачівсько-Чинадіївської домінії переселилося по кілька десятків німецьких сімей.


Переселенці з Чехії («богемці») та Словаччини селилися в Ужанському та Березькому комітатах. У с. Ясіня, як і в інших населених пунктах Верхньої Тиси, переселенці з Галичини, які по найму працювали на лісових розробках, становили близько 20— 25 процентів населення, займаючи нерідко керівні посади і одержуючи досить високу заробітну плату. Усього на лісорозробках в середині XIX ст. було зайнято не менше п'яти тисяч робітників і селян-кріпаків.


На виплату зарплати власники витрачали, як показують окремі розрахунки, не більше 30 процентів від суми, одержаної за реалізацію продукції. Свалявський ключ Мукачівсько-Чинадіївської домінії у 1815—1819 роках за вироблену продукцію одержав близько 5300 форинтів, а витрати на виробництво, включаючи і зарплату, становили 1700 форинтів. Частину зарплати як провідні спеціалісти, так і наймані робітники одержували натурою — деревом, зерном і сіном.


З розробкою багатств лісів пов'язано і виробництво поташу, поширене по всій території Закарпаття. У першій половині XIX ст. кількість будних майданів, де виробляли поташ, значно зросла. Це особливо характерно для Мукачівсько-Чинадіївської домінії графа Шенборна, маєтків барона Перені, графа Каролі в Угочанському комітаті та в Ужгородській казенній домінії.


Найбільшими центрами виробництва поташу в Березькому комітаті були села Великі Лучки, Страбичово, Пістрялово, Ромочевиця, Плоске, Поляна тощо. На Ужгородщині зростала роль будних майданів Перечина, Чорноголови, Тур'я Поляни, Тур'ї Ремети, Ставного та ін. На виробництві поташу працювали переважно селяни-кріпаки, а вся продукція відправлялася на експорт — в центральні райони Угорщини і в Польщу. Вільнонаймана праця на будках практично не застосовувалась.


Дані за першу половину XIX ст. свідчать про зростання прибутків від реалізації поташу як в поміщицьких маєтках, так і в державних. Щороку на одному будному майдані вироблялося від 400 до 500 центнерів поташу. У Ставному протягом 1823—1831 років щорічно виробляли по 400 центнерів поташу, у Перечині — майже по 600, у Тур'я Поляні — по 350 центнерів поташу. Ужгородська домінія лише в одному 1831 році продала 8,5 тисячі центнерів поташу підприємцям Пешту — по 15 гульденів за центнер. Доходи від продажу поташу становили важливу статтю прибутків маєтків Шенборна, Перені, Стойки, Новака. Щоправда, з середини 40-х років виробництво поташу починає занепадати, оскільки замість нього промисловці почали застосовувати у полотняному виробництві дешевші та більш якісні хімічні речовини, що надходили до Австрії й Угорщини із країн Західної Європи. Та й кріпосницькі відносини, які панували у цій галузі виробництва, дедалі робили її малопродуктивною, економічно невигідною.


Нові капіталістичні відносини активно проникали в будівельні промисли. У зв'язку з розвитком міського будівництва, не тільки цивільного, але й промислового, зростала потреба в цеглі, черепиці, вапні. Як у поміщицьких маєтках, так і в окремих містах створювалися нові цегельно-черепичні мануфактури, на яких із середини 40-х років почали застосовувати і технічні новинки того часу — прилади для підтримання вогню, механічні засоби під час транспортування цегли і т. п. Якщо в кінці XVIII ст. цегельні в Березькому комітаті були лише в Берегові та Мукачеві, то протягом 20—40-х років виникли цегельно-черепичні підприємства в Чинадієві, Великих Лучках, Страбичеві, Іванівцях, Сваляві, Поляні, Нижніх Верецьках, Нижній Грабівниці, Волівці. Всього в Мукачівсько-Чинадіївській домінії Шенборна в 30—40-х роках XIX ст. було 12 цегелень, на яких вироблялося щороку до 1,5—2 мільйони штук цегли. Лише на п'яти цегельнях — Нижньоворітській, Свалявській, Мукачівській, Страбичівській і Великолучківській — у 1846 році було вироблено понад мільйон штук цегли, в тому числі облицювальної і пустопорожньої. Крім того, цегельні виробляли і черепицю. Мукачівська цегельня у 1803 році виробила 68,4 тисячі штук черепиці, а в середині 40-х років — понад 100 тисяч. Частина продукції підприємств Шенборна вивозилась в міста внутрішньої Угорщини, де для розвитку цегельної промисловості не було умов.


В Ужанській жупі найбільша цегельня була в Ужгороді, яка виробляла і цеглу, і черепицю, і облицювальну плитку. Щороку вона виробляла близько 1,5 мільйона штук цегли і близько 150 тисяч штук черепиці. Частина продукції Ужгородської цегельні вивозилася до Східної Словаччини.


На Мараморощині великі цегельні були в маєтках баронів М. Стойки, Д. Новака. За розмірами вони поступалися цегельням Березького та Ужанського комітатів і виготовляли продукцію для місцевих потреб.


На цегельно-черепичних мануфактурах, переважно поміщицьких, домінувала праця кріпосних селян. Це були типові посесійні мануфактури. На цегельнях Ужгородської казенної домінії переважала праця найманих робітників. На всіх мануфактурах спеціалісти працювали на умовах вільного найманства. На великих цегельнях працювало від 25 до 40 вільнонайманих робітників. Приблизні підрахунки показують, що на всіх цегельнях Закарпаття в середині XIX ст. було зайнято щонайменше 1500—1700 чоловік.


Виробництво вапна було зосереджено в гірських районах Березького комітату, в Свалявському і Нижньоверечанському ключах. У 1815 році вапняні підприємства, де використовувалася переважно праця кріпаків, виробили майже 14 тисяч коблів вапна. Одна нижньобистрянська піч давала понад 1100 коблів вапна. Потреба у вапні задовольнялася далеко не повністю. Багато вапна йшло на будівництво багатоповерхових будинків у містах, церков, складських приміщень і великих підвалів.


Селітра, яку виробляли підприємства, йшла в основному на виготовлення пороху. Поштовхом до розвитку її виробництва стала наполеонівська війна. Нові мануфактури по виробництву селітри виникли у першій половині XIX ст., в маєтках графа Шенборна, продукція яких вивозилася до Східної Словаччини, де виготовлялася зброя для австрійської армії. Селітру, виготовлену на підприємствах Марамороського комітату, переробляла Хустська порохова мануфактура, заснована ще у 60-х роках XVIII ст. На мануфактурах працювали як спеціалісти, переважно, німці, чехи, вихідці з Балкан, так і місцеві наймані робітники. Лише у 1811 році граф Шенборн виплатив майстрам і допоміжним робітникам 1585 форинтів зарплати. Виробництво селітри економічно було невигідне власникам, оскільки державні збройні заводи встановлювали низькі ціни на продукцію. Це викликало занепад селітрових мануфактур у маєтках Шенборна та інших приватних власників, а продовжували діяти лише державні мануфактури.


Така ж доля спіткала і паперову та скляну промисловість. Скляні гути, що існували в Полянській Гуті, Кам'яниці, Ізворі, у першій половині XIX ст. згортали виробництво, оскільки продукція не витримувала конкуренції краще технічно оснащених мануфактур Австрії, і особливо Чехії, які заполонили ринки Закарпаття скляними і порцеляновими виробами. Паперові мануфактури, які діяли в с. Нижня Грабівниця та Лисичово, також занепадали, не витримуючи конкуренції краще технічно оснащених підприємств Австрії. Щороку мануфактури переробляли близько 300 центнерів ганчір'я, що давало 40 тисяч аркушів білого та близько 100 тисяч аркушів сірого паперу, більша частина якого вивозилася до Галичини.


До середини XIX ст. паперові мануфактури Закарпаття, засновані на феодально-кріпосницьких засадах, практично перестали виробляти продукцію.


Ледве животіло в умовах зародження капіталістичних відносин полотняне виробництво, зосереджене в маєтках графа Шенборна (Мукачівська мануфактура) і Телекі (Іршавська мануфактура): Продукція полотняних підприємств була низької якості і не витримувала конкуренції австрійських, чеських та угорських мануфактур. У 40-х роках XIX ст. на ринках Березького комітату ціни на продукцію текстильної промисловості Чехії були вдвічі нижчі, ніж на вироби закарпатських текстильних мануфактур.


Капіталістичні відносини не могли не зачепити підприємств, які переробляли продукцію сільського господарства. Це стосувалося у першу чергу винокурних мануфактур, які розвивалися у Закарпатті на початку XVII ст. В умовах кризи феодальної системи, коли зростав попит на продукцію, збільшилася не лише кількість гуралень, але й почалося впровадження власних технічний, досягнень: встановлювалися парові котли, апарати для дроблення, вимірювальні прилади, механічні мийки посуду і т. п. Кількість гуралень протягом 20—40-х років майже подвоїлася. На кінець 40-х років у Закарпатті нараховувалося близько 270 гуралень, хоч більшість з них були невеликими мануфактурами сільських корчмарів. Великі гуральні знаходилися в маєтках Шенборна, що охоплювали села Нижні Верецьки, Чинадієво, Підгоряни, Страбичово, Загаття, Поляна, міста Мукачево і Берегово. Барон Перені мав гуральні в селах Фанчиково і Туртеребеш, в м. Виноградові, поміщик Плані — у селах Середнє та Великі Лази, Мукачівський монастир — у с. Бобовищі. Гуральні переробляли продукцію сільського господарства — жито, пшеницю, ячмінь, картоплю, сливи, груші, черешню, виноградні дріжджі, виготовляючи горілку, спирт, а відходи згодовували худобі.


Великі гуральні протягом року виробляли по 45—50 тисяч літрів горілки і спирту. Страбичівська гуральня у 1840 році виробила близько 43 тисяч літрів, Загатська — понад 46 тисяч, Фанчиківська у 1842 році — понад 54 тисячі літрів і т. п. Гуральні Мукачівсько-Чинадіївської домінії в урожайні роки виробляли до 200 тисяч літрів горілки і спирту, що приносило господарствам понад 50 тисяч форинтів грошових надходжень, За підрахунками І. Г. Шульги гуральні Закарпаття в середині XIX ст. виробляли на рік близько 300 тисяч літрів спиртних напоїв, які збувалися в корчмах і на ринках краю, а частково вивозилися в сусідні країни. На горілчаних мануфактурах широко застосовувалась вільнонаймана праця майстрів — палінчарів, техніків і робітників.


Завойовувала визнання продукція двох пивоварних мануфактур —Підгорянської — графа Шенборна та Ужгородської, яка належала казенній домінії. Підгорянська пивоварня, обладнана австрійською технологією, передовою на той час, щороку виробляла по 350—400 бочок пива. Ужгородська пивоварня поступалася Підгорянській і щодо якості продукції, і за обсягами виробництва. Тут виробляли на рік не більше 220—230 бочок пива. Частину пива ужгородські крамарі завозили із Східної Словаччини. Невеликі пивоварні були також в маєтках барона Перені, графа Каролі — на Мараморощині.


Виноробні мануфактури були порівняно невеликі. Найбільші виноробні підприємства мав граф Шенборн — в с. Косино, Мужієві, в м. Мукачеві та Берегові, Мукачівський монастир — у с. Лохові та Бобовищах, барон Перені — в с. Королево, Ужгородська домінія — в с. Середньому та Великих Лазах. Виноробні мануфактури виготовляли тисячі бочок вина, яке йшло не лише на внутрішні, але й на зовнішні ринки.


У першій половині XIX ст. в Закарпатті зросла кількість млинів. Поряд з вітряками та водяними млинами з'явилися в 40-х роках і перші парові, обладнання для яких завозили з Австрії, Німеччини та Італії. Із 953 млинів, що діяли в Закарпатті в середині XIX ст., 803 були водяними. Протягом першої половини XIX ст. переобладнувалися гідроспоруди, які обертали водяні колеса, збільшувалася кількість каменів для перемелювання зерна. Водяні млини набували широкої популярності. Якщо на початку XIX ст. на водяних млинах було два-три камені, і вони часто простоювали, оскільки підводні канави або розмивалися водою, або її не вистачало, то в середині XIX ст. млини вже мали по п'ять-шість каменів, навіть і більше, вода зберігалася у ємностях і надходила регулярно. У Тячеві, наприклад, в 40-х роках XIX ст. водяний млин мав сім каменів. При багатьох млинах власники будували круподерники і валюшні, що також давало прибутки.


Новим у розвитку млинарства стала поява парових млинів, яких у 40-х роках XIX ст. нараховувалося тринадцять: в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті, є селах Гать, Косино, Лохово, Довге та ін. Це були продуктивні підприємства по переробці зерна, виробництву олії, де застосовувалася праця кваліфікованих майстрів — машиністів, мельників і найманих підсобних робітників. Щороку в млинах перемелювали до 600 тисяч центнерів збіжжя. Частину млинів феодали здавали в оренду. У 1843—1848 роках лише граф Шенборн здавав в оренду 104 млини, Ужгородська казенна домінія — 32, барон Перені — чотирнадцять тощо.


Ужгородський паровий млин, збудований купцями, мав вісім каменів і обслуговував не лише населення міста, значна частина якого займалася землеробством і тваринництвом, але також і населення навколишніх сіл.


Серед галузей економіки, де відбувалися значні зміни в умовах кризи феодалізму і зародження капіталістичних відносин, слід назвати досить поширену в Закарпатті залізоробну промисловість. У період феодалізму гути по видобутку руди і металообробні центри носили досить примітивний характер. Протягом кінця XVIII — першої половини XIX ст. вони значно переобладнувались: будувалися нові печі, впроваджувалися удосконалені водяні колеса, що збільшувало енергетичні потужності, нові форми для відливання залізних предметів, вдосконалені інструменти для обробки і металу, нові молоти, кувалди, верстати для виробництва цвяхів, складних замків, ножів і т. п. Дещо вдосконалювалася сама технологія обробки металу, в зв'язку з початком виробництва нових знарядь праці і техніки для сільського господарства — плугів, січкарень, кукурудзосушильних апаратів, млинів для переробки картоплі тощо. Лише в одному 1813 році граф Шенборн витратив на переобладнання залізоробних підприємств майже 3700 форинтів. У 40-х роках господарство витрачало на нововведення уже по 12—15 тисяч форинтів, що становило 20—25 процентів надходжень за продукцію. На реконструкцію металообробної мануфактури у Кобилецькій Поляні в середині XIX ст. казна витрачала понад чотири тисячі форинтів, що також становило близько 20 процентів річних надходжень.


Вдосконалювався і процес видобутку руди. Проте в цілому як рудні, так і більшість залізоробних заводів, залишалися технічно відсталими порівняно з аналогічними галузями Словаччини, Чехії, а особливо Словенії та Семиграддя, не витримували конкуренції з продукцією, яка надходила на ринки не лише Угорщини взагалі, але і Закарпаття, і часто розорювалися, перетворюючись у звичайні майстерні по ремонту сільськогосподарських і лісових знарядь праці.


Рудні та залізоробні підприємства розташовувалися переважно в передгірних, а частково в гірських районах Закарпаття. У першій половині XIX ст. залізну руду, хоч і досить низькоякісну, продовжували видобувати на Мараморощині — у селах Кобилецька Поляна, Косівська Поляна, Бедевля, Дубове, Рахів, Луг, Ділове, у Березькому комітаті — в селах Імстичево, Білки, Ільниця, Загаття, Осій, Довге, в Ужанському комітаті — Великі Лази, Орлива, Гута, Анталовці і т. п. Найбільші залізоробні мануфактури продовжували діяти в Шелестові, Кобилецькій Поляні, Тур'ї Реметах, Анталовцях, кожна з яких мала свій профіль виробів. Залізоробна мануфактура в Кобилецькій Поляні після спорудження: удосконалених доменних печей стала переробляти руду майже усіх рудників Мараморощини і виробляла в основному знаряддя праці для солекопів і лісових працівників. Щороку мануфактура в семи печах виробляла близько 1500 центнерів заліза. Якщо в середині XVIII ст. одна піч давала на рік близько двох центнерів заліза, то печі в Кобилецькій Поляні в середині XIX ст. виплавляли близько 200 центнерів заліза. Чистий прибуток мануфактура мала, понад 22 тисячі форинтів. На мануфактурі зросла кількість вільнонайманих працівників.


На початку 30-х років угорською фірмою була створена капіталістична залізоробна мануфактура в Довгому. На новій доменній печі, обладнання для якої привезли з Південної Австрії, щорічно виробляли близько 14 тисяч центнерів металу, що значно більше, ніж у Кобилецькій Поляні.


Ще помітніші сталися зміни на Шелестівській мануфактурі графа Шенборна, яка спеціалізувалася на виробництві сільськогосподарських знарядь праці, обладнанні для домашніх господарств. Мануфактура почала виробляти січкарні, вдосконалені плуги, млини для переробки картоплі, нові пили для тартаків, цвяхи, кухонні плити, підсвічники і т. п. Якщо у 1825 році було вироблено 10,7 тисячі центнерів заліза, дві тисячі центнерів чавунного литва та 325 тисяч штук цвяхів, то на початку 40-х років — уже 11 тисяч центнерів чавунного литва (в 5,5 раза більше), цвяхів — понад два мільйони (в 6,5 раза більше). Вироблялось також сільськогосподарських знарядь на 16,7 тисячі фунтів, шинного заліза — 38,5 тисячі, прутового заліза — понад 91 тисячу фунтів. За реалізовану продукцію лише на ринках Мукачева і Дебрецена у 1841 році було виручено 41 тисячу форинтів, тобто вдвічі більше від надходжень з мануфактури у Кобилецькій Поляні. Остання працювала переважно на соляні шахти. Продукція ж Шелестівської мануфактури (яка виробляла близько 40 видів продукції) збувалася не лише на ринках Угорщини, а й вивозилася в Буковину, Галичину, Польщу. Це практично було єдине конкурентноздатне підприємство металообробної промисловості Закарпаття того періоду.


Невеликі залізоробні мануфактури діяли також у с. Куштановиці, Нижній Грабівниці, Чинадієві, Нижній Визниці, на яких виробляли простіші знаряддя праці для селян — лопати, мотики, вили, пилки, сокири, лемеші для плугів, сапи, обладнання для селянських осель — кухонні плити, скоби, віконні рами, решітки тощо. На окремих мануфактурах (с. Чинадієво, Нижня Грабівниця) освоїли випуск запчастин для млинів (шестерні, вали), різних інструментів і т. п. Подібний асортимент виробів давали мануфактури поміщиків Боткаї — в Анталовцях, Стараї — у Верхніх Реметах, а казенна мануфактура Ужгородської домінії, в с. Тур'ї Ремети, виготовляла пили, сокири, цвяхи для ужгородської лісопильні. Усього в середині XIX ст. у Закарпатті діяло 13 залізоробних підприємств мануфактурного типу, на яких було 15 залізоплавильних печей, 12 прокатних станів, кілька ливарних і цвяхових цехів.


Про капіталістичний характер більшості підприємств свідчить зростання питомої ваги вільнонайманої праці. Якщо в кінці XVIII ст. на руднях і металообробних підприємствах вільнонайманими були лише майстри, а основну працю виконували селяни-кріпаки, то в середині XIX ст. вільнонаймана праця стає домінуючою. Із 109 осіб, зайнятих на Шелестівській мануфактурі, 104 були вільнонайманими робітниками і лише четверо — селяни-кріпаки. Із 30 робітників рудні в Анталовцях двадцять — вільнонаймані. На мануфактурі у Кобилецькій Поляні працювало понад 115 постійних робітників, тридцять сезонників, більшість з яких були також вільнонайманими. Із 156 робітників Довжанського залізоробного заводу, заснованого у 1830 році, 142 були вільнонайманими. Порівняно високу зарплату одержували майстри — 8—10 форинтів на місяць, а робітники — від 1 до 1,5 гульдена. На окремих мануфактурах частину заробітної плати і робітникам, і майстрам виплачували натурою — дровами, сіном, зерном тощо.


Складнішими у технологічному відношенні були підприємства по виробництву галуну, які І. Г. Шульга справедливо називає паростками хімічної промисловості Закарпаття першої половини XIX ст. і в подробицях описує сам процес його виробництва. На підприємствах діяли удосконалені печі, парові котли, застосовувались досить удосконалена фільтрова система, насоси, система мідних відвідних труб, мідні казани і т. п. Більшість підприємств по виробництву галуну були відкриті у першій половині XIX ст. У маєтках графа Шенборна діяли галунові мануфактури в селах Квасово, Нижній Коропець, на околиці Мукачева, у маєтках графа Каролі — в с. Мужієво, барона Перені — в с. Дідові, поміщика Дарчені — в с. Дерцин.


Галун з успіхом збували не лише на ринках Закарпаття, але й всієї Угорщини, Галичини, Польщі та Австрії. Використовували його для фарбування тканин, дублення шкіри. На одній мануфактурі працювало по 45—50 чоловік, в основному вільнонаймані робітники і майстри. Це одна з найприбутковіших галузей промисловості Закарпаття першої половини XIX ст. Кожен центнер галуну давав по три форинти чистого прибутку, а одне підприємство виробляло 7—8 тисяч центнерів галуну на рік.


Отже, промислові підприємства Закарпаття першої половини XIX ст., хоч ще не позбулися «родинних плям» феодалізму, більшість з них залишалися примітивними, з рутинною технологією і кріпосною працею, але значна частина успішно перебудовувалась на капіталістичній основі, тісно перепліталася з потребами ринку, технічно переобладнувалась, дедалі ширше застосовуючи вільнонайману працю. За підрахунками І. Г. Шульги, на мануфактурах і солерудниках Закарпаття в середині 40-х років працювало понад три тисячі робітників. Крім того, на лісорозробках було зайнято не менше двох тисяч сезонних наймитів, які не поривали зв'язків із сільським господарством. Це — свідчення значних соціальних змін, що відбувалися в Закарпатті в умовах кризи феодалізму.


Значна частина мануфактур як поміщицьких, так і особливо державних, та окремі купецькі ставали провісниками капіталістичного способу виробництва. Щоправда, порівняно з Австрією промисловість Угорщини, в тому числі і Закарпаття, значно відставала. В середині 40-х років XIX ст. на душу населення в Нижній Австрії вироблялося промислової продукції на суму 77 форинтів, у Чехії — 27, Галичині — вісім, Трансільванії — сім, а в Угорщині, до складу якої входило і Закарпаття, лише на суму п'ять форинтів.


Використана література:


I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Ремесло і промисловість на Закарпатті у XVIII - першій половині XIX ст (стаття)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.