Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Реформаційні рухи на Закарпатті в XVI—XVII ст. Наслідки запровадження унії

Підготовка до запровадження унії в Закарпатті проводилась ще з кінця XVI ст., і особливо активізувалася в першій половині XVII ст. Натхненником її був П. Пазмань — активний кальвініст, а пізніше і ревний єзуїт. За проватіканську діяльність його було призначено архієпископом і примасом католицької церкви Угорщини. Спочатку він залучав на бік католицизму феодалів, бюргерів, немешів, а далі почав проводити активну роботу і серед рядових віруючих. Однак помітних успіхів впливу, особливо на селян і міщан православного віросповідання, П. Пазмань та його однодумці домогтися не змогли. Руське православне населення не переходило у кальвіністську віру, але не сприймало й уніатів. Причину такої поведінки правителі вбачали в тому, що серед католицьких місіонерів було чимало вихідців з русинів. Тому у 1603 році в Закарпаття було направлено одного з палких прихильників Ватікану, єпископа Перемишляїнського, поляка А. Крупецького, який уже прославився як поборник унії в Галичині. Останній діяв спільно з графом Ю. Другетом, який у 1609 році повернувся до католицизму, і власником Гуменської домінії А. Гомонаєм. Центром їх діяльності став Краснобрідський монастир. Однак уже через рік, переконавшись у справжніх цілях А. Крупецького та його спільників, населення Східної Словаччини і Закарпаття виступило проти призвідців уніатства. Влітку 1614 року в Краснобрідському монастирі зібралося понад 10 тисяч православних, котрі при спробі проголосити унію закидали А. Крупецького камінням і прогнали з церковного двору. Посланець Ватікану — спільник Ю. Другета та A. Гомоная ганебно втік до Перемишля. Провалилася друга спроба нав'язати унію.

Заключний етап запровадження унії припадає на 30—40-і роки XVII ст. Носіями ідеології уніатства стали мукачівський єпископ B.Тарасевич, виходець з Галичини, графиня А. Другет — власниця Ужгородської домінії та Ягерський католицький єпископ Ю. Якушич — брат графині. Спочатку В. Тарасевич видавав себе за прихильника православ'я і зумів завоювати прихильність протестантського князя Д. Ракоці, який, визнаючи його у 1634 році єпископом, наказував коменданту Мукачівської фортеці Івану Балінту «оберігати від усіх жорстоких агресорів і обвинувачів». Проте, згодом В. Тарасевич переходить на бік католиків, оскільки православ'я не давало йому «ні права, ні слави». Д. Ракоці звинуватив єпископа у зраді, і 13 грудня 1640 року наказав заарештувати його. Майже два роки відсидів у казематах В. Тарасевич, помилування якого просили кілька єпископів (Ягерський, Саболчський, Трансільванський і навіть імператор Австрії Фердинанд III. Єпископ В. Тарасевич вийшов на волю і дав обіцянку Д. Ракоці вірно служити православ'ю. Проте, і після цього В. Тарасевич усе робив для запровадження унії. Очевидно, він уже давно знаходився на службі у католиків та імператора, котрі виношували плани запровадження унії в Закарпатті. Спільно з В. Тарасевичем діяли графиня А. Другет, монах ордена Василія Великого П. Ростошинський, його підручні, члени ордена — Г. Кошович і Д. Коряцький. Спочатку у перевагах унії вони переконували духівництво Ужанського, а далі Березького і Марамороського комітатів. Значна робота проводилася і серед віруючих. На початку 1646 року, на думку графині А. Другет та її однодумців, умови для проведення унії назріли. На запрошення графині А. Другет 26 квітня 1646 року в Ужгородську фортецю почали сходитися попи і монахи. Очікувалося багато делегатів, готувався не тільки молебень, але й смачний обід. Та скоро стало очевидним, що делегатів негусто. Із священиків Закарпаття, яких нараховувалося більше тисячі, до Ужгорода прибуло лише шістдесят три. Вітали і запрошених гостей — Ягерського католицького єпископа Ю. Якушича та представника Ватікану, галицького монаха Т. Косовицького.

Церемонія проголошення унії була дуже простою: богослужіння в церкві, посвята кількох священиків і, наприкінці проголошення приєднання до римсько-католицької церкви. Унію схвалила незначна кількість священиків і монахів. Народні маси у даній церемонії участі не брали і практично нічого й не знали. Умови унії: збереження обрядності грецької церкви; обрання єпископа єпархії руським духівництвом з наступним затвердженням Ватіканом; надання уніатському духівництву привілеїв нарівні з католиками; визнання папи римського «Вселенським пастирем церкви Христової». Про поспішність укладення унії свідчить той факт, що навіть протоколу не встигли оформити. Лише в 1652 році Партеній оформив потрібні документи про укладення унії і відправив їх папі римському з проханням прийняти Мукачівське єпископство в лоно католицької церкви.

Проголошення унії, здійснене за активної підтримки папи римського, щиро вітали католицькі кола Угорщини, оскільки вбачали в цьому засіб посилення свого впливу на Карпатську. Русь. Щиро радів даному акту Ягерський єпископ Венедикт Кіш, його вікарій Фома Ясберені, примас Угорщини Юрій Ліптаї, естергомський архієпископ та ін.

У квітні 1646 року унія була проголошена в Ужгороді, але народ не прийняв її. До нього приєдналася і значна частина рядового духівництва. Перехід церков і мирян в унію відбувався дуже важко. Часто доводилося застосовувати силу імператорського війська для охорони уніатських монастирів і церков. Один із поборників католицизму писав у 1662 році з Мукачева до Кракова своєму наставникові: «Мукачівська Україна на всьому протязі своєму схизматична». «Воїни Христові», цебто провідники не можуть схилити руську людність до унії». Із 769 церков Мукачівської єпархії станом на 1664 рік, тобто через двадцять років поширення унії, яку всіма силами нав'язував єпископ П. Ростошинський, на бік Риму перейшли лише триста тринадцять. Навіть в Ужанському комітаті, де справи унії пильнував ініціатор її проведення граф Ю. Другет, близько 60 церков залишалися в старій вірі. У Мукачівській же домінії усі 130 церков залишилися православними.

Протягом другої половини XVII — початку XVIII ст. Ватікан і Відень кидали всі сили для утвердження унії в Закарпатті. В одних церквах насильно проголошували запровадження нової віри, в інших — переманювали населення обіцянками, але справи унії поширювалися дуже повільно. Віруючі поверталися до старої віри, перехрещували дітей, виганяли уніатських попів із сіл, подекуди спалювали уніатські церковні прикраси. Це спонукало папу Олександра VIII видати у 1689 році едикт, яким проголошувалося приєднання всього православного русинського населення Північної Угорщини до католицької церкви. А імператор з Відня наказував суворо карати тих, хто виступав проти нової віри і влади.

Складність із запровадженням унії зумовлювалася ще й тим, що після смерті П. Партенія, який користувався повагою народних мас, настали часи послаблення єпископської влади. Протягом 60—80-х років XVII ст. єпископами були вісім чоловік — вихідці з Галичини, Сербії і з Підкарпатської Русі. Часто мали місце суперечки через релігійні і господарські питання, а життям духівництва, становищем вірників ніхто не цікавився. Справа унії занепадала. Центром протиборства була Мараморощина. Духовенство і миряни східних районів Закарпаття довго залишалися на боці віри батьків і дідів.

Хиткі справи унії в Закарпатті хвилювали главу контрреформації кардинала Колонича, який вважав, що «руські єпископи» єпархії діють непослідовно. Він вносить пропозицію папі римському та імператору призначити єпископом Мукачівської єпархії грека Иосифа де Камеліса, який одержав освіту у Ватікані і вже проявив себе як союзник католицизму і умілий організатор церковних справ. Иосиф де Камеліс став у березні 1690 року не тільки єпископом, але й одержав від Леопольда І звання королівського радника. Це мало піднести його авторитет як глави уніатів Закарпаття.

Ставши главою уніатської церкви і королівським радником, Иосиф де Камеліс продовжував діяти двома, уже випробуваними методами: обіцянками поліпшити становище, закликами йти й унію і силою примусу та страху, що додавало ефекту. Новий єпископ добився ряду привілеїв для уніатського духівництва, обіцяв захистити тих селян, над якими хазяї будуть чинити насильство. Він частіше від своїх попередників відвідував міста і села, зустрічався з населенням, закликав переходити на бік унії. Часто проводив збори духівництва, вимагав від нього підвищувати свою освіту й культуру, чемно поводитись з віруючими. Це мало сприяти піднесенню авторитету уніатської церкви. Коли ж метод пряника не допомагав, єпископ пускав у хід залякування і навіть силу. Один з дослідників історії церкви в Закарпатті писав, що Иосиф де Камеліс «варварськими і нечуваними заходами» змушував населення «приєднуватися до унії». Це призвело до того, що в кінці XVII ст. унія поширилася не тільки в Березькому, але й частково в Угочанському і навіть Марамороському комітатах.

Проте утвердити унію повсюдно не вдалося. Старання Иосифа де Камеліса і правителя Австрії, який підтримував дії уніатів, не пропадали марно, але й бажаного успіху не давали. Більшість населення Закарпаття в кінці XVII ст. залишалася в православ'ї. Із 753 церков на бік унії перейшло 353, а 400 залишалися відданими старій вірі. Унія не приживалась ні завдяки умовлянням і обіцянкам, ні силою зброї і страху. Релігійні утиски як православних, так і протестантів доповнювали картину політичного безправ'я трудящих Закарпаття. Ключові посади в адміністрації — жупах, селах, округах займали переважно угорські і німецькі феодали. Певні привілеї мало лише вище духівництво і шляхта. Народні маси міста і села залишалися безправними.

Протести народних мас проти насильницького запровадження унії часто перепліталися з боротьбою проти феодального засилля та іноземного гніту. Якщо в політичному житті унія ускладнила обстановку, в соціальному призвела до посилення феодального гніту, то в культурному відношенні сприяла розвитку слов'янської писемності, народної русинської культури, яка формувалася як частина культури всього Карпатського регіону. За часів Иосифа де Камеліса та його наступників значна увага приділялася підвищенню освіченості священиків, піднесенню рівня роботи церковних шкіл. Монастирські та церковні бібліотеки поповнювалися не лише церковною, але частково і світською літературою. Иосиф де Камеліс в Тарнавській друкарні видав дві книжки на допомогу священикам і вимагав від них уважно ставитися до вірників. Його приклад наслідували наступні єпископи, зокрема М. Ольшавський (1743—1787 pp.), діяльність якого активно підтримувала імператриця Марія-Терезія. Запровадження унії, хоч і відбувалося з великими клопотами і зустрічало опір народних мас, все ж сприяло розвитку освіти і культури, зближувало Закарпаття з європейською культурою XVII—XVIII ст.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Реформаційні рухи на Закарпатті в XVI—XVII ст. Наслідки запровадження унії


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.