Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Проведення урбаріальної реформи Марії-Терезії в Закарпатті та її наслідки (реферат)

Намагаючись стабілізувати становище, австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780 pp.) та її син Йосип II (1780— 1790 pp.) вдалися до реформ. У 1767 році Марія-Терезія, незважаючи на опір дворянства, опублікувала маніфест про проведення урбаріальної реформи, основна мета якої полягала в тому, щоб урегулювати відносини між кріпосними і кріпосниками, дещо зміцнити економічне становище селянства, а з ним і феодально-абсолютистські порядки в монархії Габсбургів. «Урбарій — зауважував угорський буржуазний історик, знавець життя селянства Ігнац Ачаді, — не «спричинив збитків інтересам поміщика і не торкнувся основи кріпосницьких відносин. Навпаки, він відвертав зловживання поміщиків, щоб продовжити існування кріпосництва». З цією метою урбаріальна реформа передбачала проведення цілого ряду підходів. Дещо зменшувалась панщина, кріпосний з повним наділом тепер повинен був працювати на поміщика один день — з робочим тяглом, або ж два дні на тиждень — без тягла. Більш чітко визначались інші повинності кріпосних, мінімальні розміри селянських наділів у різних районах країни, залежно від родючості грунту. У Закарпатті наділ (телек) становив в середньому 18—24 хольди поля та 8—12 хольдіїв луків. Мало хто із закарпатських селян володів повним наділом, тому урбарій дозволяв залишати селянинові половину, четвертину і восьму частину телека, а то й менше. Той, хто мав близько восьмої частини телека, зараховувався до кріпаків з наділом. Той, хто мав менше восьмої частини телека, або ж зовсім не мав землі, зараховувався до желярів.

Урбаріальна реформа Марії-Терезії торкалася лише Угорщини і Закарпаття, і тому планувалося попередньо здійснити її за два місяці. Насправді ж проводилася вона протягом восьми років і була закінчена лише у 1774 році. На Мараморощині урбарій був запроваджений 30 вересня 1772 року, в Ужгородському комітаті — 1 травня 1773 року, в Угочанському — 25 квітня 1774 року, у Березькому — 2 серпня 1774 року.

Згідно з маніфестом про проведення урбаріальної реформи, в край повинні були прибути спеціальні чиновники, щоб особисто відвідати кожне село і переписати усіх кріпаків, їх землю, луки, виноградники, аби визначити, залежно від якості землі, майбутній наділ селянина, який би міг забезпечити йому бодай елементарне існування та змогу сплачувати різні побори і повинності на користь держави, поміщика і церкви. Проте, в Закарпатті ця справа була передоручена комітатським управлінням, на чолі яких стояли великі землевласники.

Скориставшись обставинами, поміщики провели таку урбаріальну реформу, яка була вигідна їм, а не селянам. Документи свідчать про те, що в результаті реформи селяни значною мірою втратили навіть ті землі, якими володіли раніше. Землевласники відбирали під різними приводами селянські наділи, записували за селянами землі більше, ніж її було насправді, збільшуючи тим самим панщину та різні повинності і податки своїх підлеглих. Частими були випадки, коли селяни повинні були працювати не 52 дні на поміщика, а 100, 200 і навіть 300, а то й більше днів. Селяни Великої Доброні і на початку XIX ст., як видно із судової справи, працювали на Шенборна в середньому по 296 днів (від кожного господарства).

Крім панщини, селяни повинні були платити дев'ятину, десятину, різні інші повинності, причому не тільки на користь поміщика, але й держави; сплачували військовий податок, служили у війську, ремонтували шляхи, віддавали свої квартири в розпорядження солдат, перевозили їх військову амуніцію. Якщо до цього додати ще повинності і побори на користь церкви, то стане зрозумілим, чому селяни не могли обробляти навіть ті невеликі наділи, які їм належали.

Доведені до відчаю, селяни с. Велика Копаня писали у 1786 році в управління Угочанського комітату буквально таке: «Ми, жителі нижче зазначеного села, не лише від свого імені, але й від імені жителів сіл Верхній Шард і Мала Копаня, звертаємося з поясненням великої, тяжкої і невщухаючої жалоби, а саме на те, що в цьому і минулому 1785 році надзвичайно круто руйновані були, а саме від управителів баронів Імре, Ференца і Йозефа Перені, вони так немилосердно мучили нас, що хоч в якому тяжкому рабському стані ми могли б вважати себе більш щасливими, ніж під їхніми руками... Владу своїх ратників до того збільшили над нами, що коли наші під'яремні воли здихають, вони нас впрягають, нашою силою орють».

Ще гіршим було становище у верховинських селах, де проживало, головним чином, українське населення. Тут навіть кусню хліба були раді, якого вічно не вистачало від врожаю до врожаю. Особливо потерпіло населення у 1786—1788 роках, коли горами і долинами Закарпаття пройшов страшний мор, який загнав у могилу десятки тисяч людей.

Не можна сказати, що голодних років не було раніше. Їх було немало і в першій, і в другій половині XVIII ст. За свідченням сучасників можна було б створити таку загальну хроніку голодних років в Закарпатті у XVIII ст.: 1718 рік — засуха по всій державі, зовсім висохли осінні і весняні посіви. Звідси — велика нестача харчів. 1723 рік — весняний падіж худоби. На Ужанщині і в сусідніх комітатах літо було дуже неврожайним. 1726—1729 роки люди голодували, худоба гинула, особливо на Мараморощині. Довелося припинити возові роботи на спорудженні Хустського замку. 1739 рік — мор долиною ріки Уйгель й в Угочанщині. 1742 рік - мор в Угорщині й Мараморощині. 1739—1743 роки — мор, неврожай, град, повені на Березчині: «Хто тоді не вмер і не втік, цілими тижнями й місяцями не виділи кусника доброго хліба...». 1748 рік — велика дорожнеча у Бичкові. 1750 рік — на Верховині не вродила нива, на годівлю худоби мусили подерти хижі і стайні — «много изгинуло марги».

Друга половина XVIII ст.: 1764—1765 роки — нападає пошесть на домашню худобу. 1767—1768 pp. — велика пошесть на свиней та іншу худобу: «марга боліла, також і свині, і вівці». 1770 —1771 роки — лютує мор в Угорщині: «миші зожерли врожай». 1773 рік — в цілій країні Угорській великий голод, до третини населення вимерло на глуханю (тиф). 1785 рік — хліб «ізмерз» і по тому «хвороба була велика і голод», так що «вмерла третина люда, зоставивши много сиріт, які вмирали на вулицях».

Нарешті апогейні 1786—1788 роки. Ужгородський поміщик Горват так записав у своєму щоденнику про це нещастя: «У той час... була велика нужда, біднота була змушена робити собі хліб із коріння, кукурдзяних качанів, тирси. Від голоду, а також від поганого хліба люди пухли і багато померло, особливо в горах, серед руських. У всій низині також була величезна нужда.. Ця нужда продовжувалась кілька років підряд».

Тепер уже важко підрахувати людські жертви тих років в Закарпатті. Швидше за все, що лік ішов на тисячі і десятки тисяч чоловік. У багатьох селах загинула третина населення. Ті, хто не хотіли вмерти від голоду, змушені були залишати насиджені місця і тікати в Галичину, Угорщину, Молдавію. На Мараморощині спустіли тисячі осель. У «Літописі Гукливському» про події 1786—1787 років записано так: «1787 р. Того року всей крайнє угорской великій голод і хворобы тяжке проходили; народа до третей части умерло на глуханю (тиф) из голоду, бо преишлого року сечков и бурянами были ся нагазянили (наїлися шкідливої трави). Тогожде року... врожай посредньїй быв, и лето благо было; еднакож люде мало посеяли были, и следующего року со взором на Верховину еще болілій глад быв, бо кроме буряну и соломы и збрагу люде от жидов куповали и из того киселицю варили та сербали...».

Ще більш лаконічний запис про наслідки голоду для мешканців самого Гукливого. Він звучить як реквієм: «Того року Гукливий был изпустев и было пустых до сорок ХИЖ».

Про 1788—1789 роки у літописі В. Шардова сказано: «Р. 1788... насіяли єеме много, но понеже місяця Іулія зєло велія суші, теплота поварила і пак миші... поїли у многих містах. Сего раді во всіх нагорних повітах великий голод бив, сими трем а роки разлічні хвороти люди терпіли, сіріч р. 1786 і 87 дурна немощ (черевний тиф), а р. 1788 колотва (запалення легенів), зімніця (малярія) люди мучила. Марга, вувці, свині все то на мотилицю позгибало, понеже р. 1786 множественный дождь майже каждый день ліявся. І по рождєстві Богородиці морози упали і от сего всяка марга, траву ядущая, намотиличилася і так у зімі іздихала... і звірі траву пасущії ізгибали на мотилицю, сіріч єлені, заяці і проч. Р. 1789 суш била і коники (сарана) на траву упали».

Було б невірно не бачити і певних позитивних змін у соціально-економічному житті краю другої половини XVIII ст. Реформи Марії-Терезії, постійне розширення площ оброблюваної землі, використання нових ідей економічної науки — усе це дало свої позитивні плоди. Марія-Терезія переймала досвід сусідньої Пруссії і була ініціаторам багатьох нововведень у сільському господарстві. Імператриця вживала заходів до поліпшення тваринницького поголів'я, особливо коней і овець. Вона багато зробила для поширення шовківництва і розведення тутових дерев. Марія-Терезія сприяла поширенню культури картоплі, яку називали «земляними яблуками». Із 1770 року картопля займає дедалі більші площі і в Закарпатті.

Іншою новою культурою була кукурудза. Перепис 1720 року засвідчив, що населення Мукачівсько-Чинадіївської домінії не тільки вже сіяло кукурудзу, але й харчувалося переважно нею. Незабаром кукурудза поширилася і в інші низинні райони Закарпаття. Щодо тютюну, то з ним довго вели боротьбу, забороняли його ввозити і вирощувати. Проте, вже в першій чверті XVIII ст. тютюн сіяли в Земплинщині, Ужанщині, Березчині і Угочанщині. На останню чверть XVIII ст. припадає поширення в Закарпатті і конюшини (команиці).

Робилися перші спроби боротьби з шкідниками сільськогосподарських культур. З документів видно, що і в 1765 році кожного селянина зобов'язували нищити на полях озимої пшениці горобців. В одних місцях нормою вважалося 27 горобців, в інших — дванадцять.

Що стосується шовківництва, то воно не набуло скільки небудь широкого розвитку в краї, хоч Шенборн і наказував усім селянам висаджувати шовковицю біля своїх осель і доглядати за нею.

Досить швидко поширювалося в Закарпатті бджільництво. Бджоли були майже в усіх поміщицьких маєтках. Шенборни розводили спеціальну польську породу бджіл, віск яких особливо цінувався на зовнішніх ринках: в маєтку діяло навіть підприємство по виготовленню свічок з воску. Ще більше поширення в Закарпатті у другій половині XVIII ст. дістало свинарство. Цьому сприяли великі площі букових та дубових лісів, жолуді яких згодовували свиням. Тільки в лісах Ужгородської казенної домінії у 90-х роках на жолудях можна було випасати понад 100 тисяч; свиней, а їв краї і того більше: щороку можна було відгодовувати на жолудях, при мінімальних затратах, близько півмільйона свиней. Щоправда, об'єктивні можливості погано використовувалися. У найбільш процвітаючій домінії — Мукачівсько-Чинадіївській — в середині XVIII ст. нараховувалося лише 904 свині.

Натуральний у значній мірі характер господарств Закарпаття другої половини XVIII ст. сприяв тому, що переважна частина населення і особливо селяни виготовляли усе необхідне для домашнього вжитку самотужки. У вільний від роботи час, особливо зимою, селяни займалися прядінням і ткацтвом, обробкою шкіри і помолом зерна, шиттям одягу і взуття, виготовленням посуду та ін. Довгими зимовими вечорами вони плели з грубошерстих ниток светри, панчохи, шкарпетки, ткали різноколірні килими і запаски, шили з овчини йожушки, а з смушок — шапки. Робота виконувалась під розповіді старших про давноминулі часи і улюблених в народі героїв. Із уст в уста передавалися різні народні легенди і повір'я, у яких реальність перепліталася з домислом і фантастикою. Усе це скрашувало важку дійсність і полегшувало одноманітну рутинну роботу.

Замкнутий натуральний характер господарства вів до того, що майже в кожному селі були ковалі, гончарі, шевці. Вони працювали, як правило, не на ринок, а на замовлення окремих селян-споживачів, які розплачувалися з замовником по-різному: хто — натурою, а хто і грішми.

І все ж час брав своє. У другій половині XVIII ст. в Закарпатті була вже помітна певна спеціалізація ремесел і домашніх промислів. У низинних районах Березького, Угочанського та Ужанського комітатів поширилося гончарство, а берегівські і мукачівські гончарі навіть об'єднувалися в цехи. Багато селян гірських районів Ужанського, Марамороського, Угочанського, частково Березького комітатів уже цілорічно були зайняті в лісовому господарстві. Вони рубали ліс, сортували і розпилювали його, різали дошки, виготовляли дранку, вози, ярма, сани, клепку, бочки тощо.

Бичківські бондарі виготовляли велику кількість бочок для місцевих соляних промислів. Багато сіл Мукачівсько-Чинадіївської домінії (Чинадієво, Дунковиця, Нижній Бистрий, Верхня і Нижня Визниця) спеціалізувалися на виготовленні поташу. У 1796 році селяни лише трьох сіл (Чинадієва, Дунковиці і Нижнього Бистрого) виробили 11 318 коблів поташу.

У кінці XVIII ст. уже десятки сіл жили, головним чином, з того, що заробляли, працюючи у лісовому господарстві: лише у Верховинському та Турянському округах таких сіл було п'ятдесят вісім. У селах Люта та Нижні Стужиці діяли, починаючи з 1794 року, лісопильні. Щоправда, обслуговували вони потреби лише Ужгородської домінії. Лісопильня у Бичкові, на каналі річки Шопурки, була побудована ще на початку XVIII ст. Відомо, що в 1732 році на ній, крім місцевих робітників, працювало дев'ять австрійських майстрів, 14 теслів, шість гандлангерів та один коваль.

Значного поширення набула в Закарпатті професія плотарів (бокорашів). Сотні плотів і десятки тисяч пудів солі сплавляли щороку плотарі по річках Тересва, Теребля, Тиса в низинні райони Закарпаття та в Угорщину. Рахівський та ясінянський ліс йшов навіть на будівництво кораблів. За даними історика І. Г. Шульги в 70-х роках XVIII ст. в п'яти закарпатських коронних містах нараховувалось 244 бокораші, в тому числі у Вишкові — 53, Довгополі — 31, Сігеті — 60, Тячеві — 33, у Хусті — 97 бокорашів.

У XVIII ст. починаються і перші спроби регулювання розливів малих і великих річок з допомогою спорудження запруд і дамб. Розливи рік приносили величезну шкоду. Часто вони міняли навіть своє русло. Ще у 1787 році Ужгородський замок стояв на острові і омивався з усіх боків рікою Уж (Унг). Та й протікав він зовсім не там, де тепер (найбільш старовинне русло його пролягало через теперішні села Дравці, Коритняни, Геївці і до Латориці). Багато шкоди під час розливів завдавала Латориця, особливо в нижній своїй частині. Крім того, Латориця також міняла своє річище, так що млини Мукачівської домінії залишалися без води, і до них доводилося прокопувати спеціальні канави.

З метою врегулювання стоку вод уже в XVIII ст. були проведені значні роботи по зміцненню і нарощуванню берегів Ужа, Латориці, Боржави.

Розвиток ремесла й глибше проникнення товарно-грошових відносин на село об'єктивно сприяли процесу дальшого розшарування закарпатського селянства. У кінці XVIII ст. абсолютна більшість селян володіла мізерними клаптиками землі. Лише одиниці з них мали повні наділи. Основна маса володіла третьою, восьмою або шістнадцятою частиною наділу, а то й зовсім не мала земель. У с. Доманинці, наприклад, на один селянський двір припадало 0,19 наділа, в с. Кам'яниці — 0,18, в Невицькому — 0,13, у Стрипі — 0,08 наділа і т. п.

У Берегівській домінії повним наділом володіло тільки три проценти селян, з наділом від восьмої частини до півнаділу було 64,7 процента, 19,8 процента дворів мали більше як півнаділу, 12,5 процента селян зовсім не володіли землею. У цілому по Закарпаттю на один селянський двір у кінці XVIII ст. припадало в середньому по 3,6 хольда орної землі та й ту важко було обробляти, оскільки більшість селян зовсім не мали худоби. Щоб хоч якось звести кінці з кінцями, селянин змушений був вдаватися до послуг лихварів. Останні брали за позичені гроші в заставу селянські наділи, худобу, сінокоси або здирали величезні проценти. Це ще більше погіршувало становище селян-бідняків, вело їх до дальшого зубожіння. Часто заставлений під борг орний наділ чи сінокіс так і залишався назавжди за лихварем, оскільки селянин не міг повернути позичені гроші. У здирстві з лихварями змагалися хіба що скупники. Ще ранньою весною вони роз'їжджали по селах і, користуючись злиднями селянської сім'ї, скуповували на корені майбутній врожай винограду, яблук, кукурудзи.

Не дивно, що невдоволення селян і їх виступи не припинялися В Закарпатті і після проведення урбаріальної реформи Марії-Терезії. Селяни продовжували закидати офіційні власті сотнями скарг і, не одержуючи на них, як правило, відповіді, вдавалися до інших форм і методів боротьби. В останній третині XVIII ст. найбільш поширеними були такі форми і методи боротьби, як утаювання від переписувачів майна, втеча в гори, а то й переселення в інші райони. Іноді з насиджених місць тікали цілі села. Так, у 1783 році в одному лише с. Гукливому пустувало близько 40 хиж, у 1785 році тільки в Собранецькому та Ужгородському округах був залишений 51 селянський двір.

Почастішали також крадіжки поміщицького майна і продуктів, насильне вирубування та захоплення панських лісів і пасовищ. Пасивні форми боротьби перепліталися з активними. Особливо напруженою склалася обстановка в Закарпатті у 80-х роках XVIII ст., коли у Трансільванії спалахнула селянська війна. Її ехо пролунало і в Закарпатті. Австрійський уряд змушений був піти на нові поступки селянам. 25 серпня 1785 року імператор Иосиф II видав маніфест, згідно з яким селяни Угорщини формально звільнялися від кріпацтва.





Реферат на тему: Проведення урбаріальної реформи Марії-Терезії в Закарпатті та її наслідки (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.