Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Причини, початок та розгортання Кримської війни та проведення великих реформ в Російській імперії (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Причини та початок Кримської війни. 5

2. Розгортання війни та її наслідки. 11

3. Причини проведення великих реформ в Російській імперії 15

Висновки. 17

Список використаної літератури. 19


Вступ

Кримська війна 1853 — 1856 pp., одна з перших коаліційних війн проти Російської імперії, у якій брали участь такі великі держави, як Англія, Франція та Туреччина (Оттоманська Порта), мала своє підґрунтя. На початку 20-х років XIX ст. Греція розпочала боротьбу проти Оттоманської Порти за свою незалежність. Політична нестабільність на Балканах супроводжувалася повстаннями боснійців та чорногорців і, як наслідок, репресіями з боку військ турецького султана. Загострилося й релігійне питання: християнські держави висунули вимоги щодо Святих місць.

Кримська війна 1853 - 1856 pp. відзначалася величезними втратами з обох сторін. Причиною цього було не лише застосування нової зброї - нарізних гвинтівок та штуцерів, більш потужних снарядів і навіть ракет, а й епідемії інфекційних хвороб, суворий клімат, відсутність у росіян на початковому етапі війни будь-якої медичної допомоги пораненим. У Севастополі розміщувався госпіталь на 1,5 тис. ліжок, а у Сімферополі - лікарня, яка могла прийняти невелику кількість (500 чол.) поранених і хворих. А їх були тисячі. Поранених почали вивозити із Криму в південноукраїнські міста і села. Для цього створювалися спеціальні "транспортні поїзди", які формувалися більш як із 100 підвід. Для перевезення поранених українські селяни віддавали своїх коней і волів, а потім розбирали привезених солдат по хатах. На Херсонщині та Миколаївщині у кожному селянському помешканні знаходилося від 10 до ЗО солдат. У Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Генічеську та інших містах Південної України розташовувалися шпиталі і лазарети, які були переповнені пораненими і хворими. У Миколаєві, приміром, розмістили 7000 ополченців у приміщеннях канатного заводу, де навіть за перебільшеними санітарними нормами могло знаходитися лише 3000 чол.

Кримська війна 1853-1856 рр. стала етапною подією в історії Європи ХIХ ст. Ці війна докорінно змінила розстановку політичних сил в Європі. Поразка Росії перешкодила посиленню її впливу на Балканах, разом з тим забезпечення суверенітету Оттоманської імперії сприяло посиленню впливу цієї держави в регіоні та водночас загострило російсько-турецькі протиріччя.

Кримська війна стала помітною подією і розвитку військової справи як науки. Своєрідність бойових дій в даній військовій компанії полягала в надзвичайній територіальній віддаленості воюючих сторін (понад 4000 км). Кримська війна показала неефективність тодішньої військової інфраструктури Англії і Франції для такого роду операцій, сприяла виробітку заходів для її удосконалення, а також теоретичному розробленню питань ведення бойових дій на віддалених територіях, виробітку заходів щодо покращення військово-тилового забезпечення в подібних операціях.

Отже, актуальність теми визначається великим впливом, що справила Кримська війна на політичний і військовий розвиток Європи ХIХ ст. Дослідження цієї теми є актуальним, бо допомагає зрозуміти ті механізми, які лежали в основі подальших подій ХIХ ст. (зокрема й загострення російсько-турецьких протиріч і російсько-турецької війни 1877-1878 рр.). Також дослідження теми являє інтерес з точки зору військової історії; досвід Кримської війни визначив для європейських країн загальні напрямки вдосконалення військової інфраструктури армії, сприяв розробці теоретичних положень концепції бойових дій у територіально віддалених регіонах, що залишається актуальною і в наші дні.


1. Причини та початок Кримської війни

Після офіційного визнання прав французького уряду у Палестині Франція зажадала від Порти надання грецьким православним монахам, що знаходилися під протегуванням російського царя, певних пільг. Водночас французький уряд запропонував Миколі І розпочати переговори відносно палестинських храмів. Але російському монархові цього було замало: його заполонили ідеї панславізму. 10 лютого 1853 р. Микола І відправив до Константинополя князя Меншикова з таємним дорученням поставити султанові ультиматум, суть якого зводилася до вимоги майже беззастережного підкорення російському протекторатові. Водночас російська армія почала розгортати свої сили вздовж прикордонної річки Прут. Були проведені також рішучі заходи, спрямовані на посилення бойової готовності Чорноморського флоту. У цей час Микола І робить Англії дивну пропозицію. У розмові з послом Гамільтоном Сеймуром він натякнув на те, що загибель Оттоманської імперії не за горами, і запропонував домовитися щодо розподілу спадщини. Микола І вважав, що якщо Англія підтримає його пропозицію, то він рішуче покінчить з Оттоманською імперією. Навіть якщо цього не станеться, то принаймні вона не буде йому заважати. Проте Англія відмовилася від пропозиції російського царя.

Приводом для війни Росії й Туреччини став конфлікт між православним і католицьким духівництвом за право володіти "святими місцями" - ключем від Віфлеємської печери, ремонтувати купол храму Гроба Господнього та ін., які знаходились у Палестині, що була підпорядкована Османській імперії. Православних підтримувала Росія, а католиків – пів-Європи на чолі із Францією. Наполеон III, будучи президентом Французької республіки, 2 грудня 1851 р. здійснив державний переворот і рівно через рік за допомогою плебісциту проголосив Францію Другою імперією, а себе - наступником Наполеона Бонапарта. Нового імператора масово підтримали католики, і Наполеон III, дякуючи їм за це, наполегливо відстоював їх права на Гроб Господній. Завзято боровся за цю досить незначну для середини XIX ст. релігійну акцію Наполеон III ще з однієї причини. Микола І доручив міністру закордонних справ К.В.Нессельроде надіслати вітальну телеграму Луї Наполеону. Але підстаркуватий сановник переплутав текст, у результаті чого вийшло, що Микола І не визнав Наполеона III французьким імператором і зробив це в образливій формі. Тому Наполеон III рішуче пішов на конфронтацію з Росією на Близькому Сході, щоб потішити ображене самолюбство. До того ж Микола І в очах європейців, починаючи від революціонерів і до лібералів, був утіленням реакційної та агресивної політики (варто згадати придушення революції і національно-визвольних рухів в Угорщині, Польщі, Дунайських князівствах і т. д.). Тому будь-які акції проти Російської імперії з боку європейських держав у 40 - 50-х роках XIX ст. викликали радість і підтримку "освіченої публіки" - від лібералів до соціалістів[5, c. 24-26].

Микола І та його оточення не розуміли цього і продовжували свою агресивну зовнішню політику, не звертаючи ніякої уваги на ті зміни, що відбувалися на міжнародній арені. Російський імператор і його уряд відвертого ворога вбачали в Османській імперії та ще, можливо, у Франції, але вірити в це цар і його найвищі сановники не хотіли. Англію, Австрію, Пруссію й інші держави за будь-яких обставин вважали нейтральними. Росія не знала у XIX ст. військових поразок, і царизм був упевнений у своїй могутності й непереможності.

Князь Меншиков прибув до Константинополя наприкінці лютого 1853 р., щоб офіційно обговорити справу Чорногорії та Святих місць. Від імені Миколи І він конфіденційно запропонував султанові Абдул-Меджиду тривалий союз за умови, що той визнає російського царя законним заступником православної церкви у Оттоманській імперії. Слід зазначити, що керівники цієї церкви користувалися широкими світськими правами у Туреччині й панували над мільйонами підданих султана, що, у разі виконання Абдул-Меджидом цієї вимоги, було б рівнозначно зреченню прав суверенного монарха.

У цей час до Константинополя прибувають французький та англійський посли, які отримали від своїх урядів настанову діяти у згоді з урядом султана, але не виявляти своєї обізнаності щодо дійсного стану справ (Англії та Франції стало відомо про справжні наміри Миколи І]. Шляхом задоволення офіційних вимог Росії щодо Чорногорії та Святих місць вдалося усунути всі правдоподібні приводи для розриву відносин між Росією та Туреччиною, і Меншикову залишалося або поїхати, або відкрито поставити Росію у становище підпалювача війни. Микола І наказує князю відкрити карти й оголосити ультиматум султанові. 5 травня Меншиков висунув у досить зневажливій формі ультиматум урядові Туреччини і зажадав від Порти у п'ятиденний строк підписати угоду, яка б гарантувала православній церкві у Туреччині не тільки релігійну свободу, а й світські привілеї.

Отримавши відповідні гарантії від Англії та Франції, турецький уряд дав князю негативну відповідь. Той зірвав переговори й 21 травня залишив Константинополь. Довідавшись про від'їзд Меншикова, міністр закордонних справ Росії Нессельроде відправив від імені царя новий ультиматум Туреччині, де зазначалося, що якщо через вісім днів не буде позитивної відповіді, Росія введе свої війська у Молдавське та Валахське князівства.

На цю акцію Англія та Франція від — реагували миттєво, відправивши свої ескадри у Дарданелли, а султан на доказ своїх добрих намірів щодо християнських підданих проголосив 6 червня маніфест, яким гарантував релігійні свободи у Оттоманській імперії. Це активізувало діяльність козацьких громад Туреччини. їхній ватажок поляк Михайло Чайковський, знаючи добре козацьку вдачу та ставлення козаків до Росії, вирішив розпочати формування (за згодою султана) армії козаків-емігрантів («султанських козаків») для боротьби з Росією. У разі війни, якщо б турки завоювали Україну, Чайковський планував організувати гетьманський уряд (себе він бачив гетьманом України), сформувати українську армію і на її чолі вирушити на визволення Польщі. Султан призначив його головним командиром козаків Оттоманської імперії й присвоїв військовий титул «Міріміран-паша», який надавали українським гетьманам, що перебували на турецькій службі (свого часу такий титул мав гетьман Петро Дорошенко).

4 липня російські війська зайняли Молдавію та Валахію, а 24 липня у Відні було скликано конференцію великих держав з метою попередження війни, причому Туреччині радили не проголошувати війну, а лише заявити протест. Росія відмовилася взяти участь у конференції, але не заперечувала проти переговорів відносно проекту ноти примирення. Зазначений проект був готовий 1 серпня,проте цю декларацію можна було трактувати по-різному. Микола І її прийняв, але султан (за згодою з англійським та французьким послами) висунув ряд зауважень, що мали на меті не допустити втручання російського царя у відносини султана та його підданих, а також перегляду Кучук-Кайнарджийського та інших договорів. Реакція Миколи І була фактично оголошенням війни, і уряди Англії та Франції дали наприкінці вересня наказ своїм ескадрам пройти Дарданелли й стати на захист Константинополя[6, c. 123-125].

Та це не налякало російського царя. Він був упевнений, що Туреччина через тяжке фінансове становище не зможе утримувати свої збройні сили більше ніж півроку і навесні принижено попросить миру. Тому він і не розпочав одразу ж військові дії проти Туреччини, натомість повідомивши Європу, що хоча й приймає війну, оскільки її проголошено, проте, щоб довести прозорість своїх намірів і поміркованість політики, обмежиться суто обороною.

Західні країни сприйняли це як шанс уникнути війни й запросили Росію на Віденську конференцію, щоб примирити її з Портою. Нессельроде прибув 5 грудня до Відня й підписав декларацію, яка проголошувала основні умови європейської рівноваги: цілісність Отаманської імперії та суверенність правління султана. Але саме тоді надійшли відомості, що турецька армія повернула Малу Валахію й відрізала російську армію від Сербії, яка намагалася викликати заворушення у турецькому тилу. Причому козацький легіон Чайковського взяв участь у бойових діях: козаки здобули Бухарест, де Чайковського було призначено губернатором, захопили комунікації на річці Прут, допомогли туркам відвоювати наддунайські території. Турецькі війська захопили російський форт Св. Миколи на Чорному морі.

Розгніваний цар наказав атакувати узбережжя Туреччини, і 12 грудня у Синопі ескадра під командуванням адмірала Нахімова вщент розгромила турецький флот. У відповідь Англія та Франція заявили, що їхній об'єднаний флот увійде в Чорне море. Фактично це було оголошенням коаліційної вій-ни. 21 лютого 1854 р. російський уряд повідомив про те, що Росія перебуває у стані війни з Англією та Францією.

Російський флот був морально й фізично застарілий. Армія була озброєна крем'яними гладкоствольними рушницями, не кращим був і рівень підготовки вищої командної ланки. Саме це й призвело до того, що, незважаючи на хоробрість, винахідливість і самовідданість російської армії та флоту, Кримська війна була програна. Фатальною помилкою славетних адміралів Нахімова та Корнілова була відсутність у них чіткого поняття взаємозалежності флоту і бази. Крім того, вони не розуміли, що існує альтернатива лінійним «баталіям» флотів: блискавичні атаки швидкісних фрегатів та корветів, розосереджених у невеличких портах, на повільні транспортні судна. Саме цим і пояснюється те, що союзні війська без перешкод висадили експедиційний корпус поблизу Євпаторії і почали успішно просуватися на південь Криму.

Чорноморський флот, який би міг успішно діяти проти численних транспортних суден ворога, що постачали у Крим війська, вантажі, продовольство (а без цього неможливі були будь-які активні дії експедиційного корпусу союзників, а сам десант був би приречений на знищення), був затоплений у Севастополі.

Отже, авантюра, ініційована імперськими амбіціями, панславістською маячнею та сумнозвісним російським «авось» поряд з нерозумінням об'єктивних законів розвитку суспільства і неспроможністю вищого військового керівництва, закінчилася поразкою. Але чи зробили висновки обидві сторони конфлікту? З одного боку, поразка у Кримській війні прискорила реформи в Росії, що вже давно назріли. Але це не зупинило її зазіхань щодо гегемонії на Балканах та отримання під свій контроль Босфору й Дарданелл. Навпаки! Саме тут слід шукати невичерпне джерело балканських війн, Першої та Другої світових війн й сучасної політичної нестабільності у цьому регіоні. Не було зроблено також висновку щодо проблеми оборони військово-морських баз та їх ролі у воєнних діях. Дійсно, як англійці (Сінгапур), так і росіяни (Севастополь, Порт-Артур) і далі вважали, що головним ворогом військово-морських баз є флот, і відповідно розбудовували їхню оборону, а потім, у реальній обстановці, похапцем приймали рішення, які вже не мали сенсу: вишколені сухопутні війська змушували оборонців-дилетантів до капітуляції чи просто знищували їх. Росіяни так і не зрозуміли, що флот і база повинні тісно взаємодіяти. Саме тому російське керівництво організовувало головні бази флоту у віддалених від метрополії місцях, де вони були приречені на «героїчну», але марну оборону у повній ізоляції: двічі у Порт-Артурі, а також у Ханко (Гангуті), Порккала-Уді, пізніше у Дурресі (Албанія), а згодом у Балтійську та Севастополі[2, c. 4-8].


2. Розгортання війни та її наслідки

Франція і загалом уся Європа вирішили за допомогою цієї війни раз і назавжди покінчити з гегемонією Росії в Туреччині і ліквідувати загрозу з боку царизму для Балкан та західноєвропейських країн. Якщо В.О.Корнилов із захопленням телеграфував у Миколаїв дружині про грандіозну перемогу над турецьким флотом, то П.С.Нахимов був пригніченим, відчував себе без вини винним, оскільки розумів, що Синопська битва призведе до великої війни18. Аналогічно розцінював цю перемогу й намісник та головнокомандуючий російськими військами на Кавказі М.С.Воронцов. Наприкінці листопада 1853 р. Микола І власноручно написав записку про війну з Туреччиною. На його думку, вона мала розпочатись у 1854 р. і проходити відповідно до умов, що складатимуться, за чотирма сценаріями:

1. Оборона проти турків і наступ в Азії.

2. Оборона проти турків у союзі з Францією та Англією і наступ в Азії.

3. Наступ в Європі і в Азії проти турків.

4. Наступ в Європі й Азії, незважаючи на союз турків із Францією й Англією.

Основним театром бойових дій Микола І вважав Кавказ і Дунайські князівства, де він покладав великі надії на повстання балканських слов'ян проти турецького поневолення. Цар помилився, хоча у своїй записці побіжно згадував Крим та південні українські губернії. Він вважав, що наступ на Крим можливий лише за допомоги французьких та англійських військ, коли їх флот увійде в Чорне море. Наступ на Одесу, на думку царя, особливої загрози не становив. Ворожі кораблі зможуть лише піддати місто артилерійському обстрілу, а висадити десант через особливості морського узбережжя не зможуть. А коли Одесу захищатиме хоча б нечисленний військовий загін, то турки і їх союзники навіть не зроблять спроби атакувати місто. Микола І майже вгадав хід бойових операцій під час Кримської війни, за винятком основних військових дій на території Кримського півострова та оборони Севастополя. Не піднялися на Балканах на збройну боротьбу проти османського іга й слов'янські народи.

Усе так і сталося - 22 грудня 1853 р. англо-французька ескадра увійшла в Чорне море. Через три дні англійський пароплав "Ретрібюшен" підійшов до Севастополя і заявив командиру порту, що для уникнення війни між Росією та Англією і Францією російські кораблі не повинні виходити в море і нападати на турецькі судна. А тим часом під прикриттям французьких і англійських кораблів 5 турецьких пароплавів перекинули на Кавказ 6-тисяч-ний десант, озброєння і боєприпаси.

Деякі російські історики стверджують, що в грудні 1853 р. Чорноморський флот міг розгромити англо-французьку ескадру, що увійшла в Чорне море. Але Микола І не дав такого наказу (заради справедливості варто зазначити, що Росія не була тоді в стані війни ні з Англією, ні з Францією). Коли ж весною 1854 р. англо-французький флот поповнили нові бойові судна, Російська імперія була приречена на поразку. Незважаючи на це, 9 лютого 1854 р. вона оголосила війну Англії та Франції, морські сили яких знаходились у Варні.

15 березня 1854 р. Англія і Франція офіційно оголосили війну Росії. Перший удар вони завдали Україні. 10 квітня союзний флот атакував Одесу, де не було практично берегових укріплень і дислокувалися невеликі військові загони, оскільки місто було завжди торговим портом. Англо-французькі кораблі піддали Одесу бомбардуванню з досить далекої відстані, а висадити десант не змогли, оскільки зустріли рішучий опір з боку солдат і офіцерів 14-ої піхотної дивізії. Наслідки нападу на Одесу практично не мали ніяких у воєнному плані результатів. Англо-французька ескадра, постоявши майже тиждень на рейді, попрямувала в напрямку до Севастополя. Під час бомбардування Одеси союзним флотом загинуло 3 і було поранено 9 осіб, пошкоджено 67 будинків[8, c. 13-18].

Найбільш героїчною сторінкою в історії Кримської війни була оборона Севастополя. Англо-французькі війська не наважилися на штурм міста. Вони вирішили оточити його кільцем траншей і таким чином наблизитися до севастопольських укріплень. Другою ефективною формою атаки захисників Севастополя (наприкінці вересня 1854 р. їх кількість становила ЗО піхотних дивізій і 13 морських екіпажів) було бомбардування росіян із корабельних та облогових гармат 40. Загалом за період оборони міста було здійснено 6 масових артилерійських обстрілів Севастополя. Перший розпочався 5 жовтня 1854 р. і тривав 8 днів, коли із суші вели вогонь 120, а з моря 1340 гармат союзників, їм відповіло лише 268 російських гармат. Севастопольці втратили 1250, союзники - 868 чол.41. У перший день обстрілу був смертельно поранений В.Корнилов і оборону Севастополя очолив П.Нахимов, який також дістав поранення. Щоб послабити натиск ворога на місто, О.Меншиков вирішив завдати удару по англійській морській базі Балаклаві з району Бахчисарая. 13 жовтня росіяни раптово напали на турків поблизу Балаклави і захопили їх. Англійська кіннота спробувала повернути втрачені позиції, але їй це зробити не вдалося. В атаку кинувся 4-й французький полк кінноти "Африканські мисливці", який придушив артилерійський вогонь росіян, втративши при цьому третину кавалеристів і 85 % коней. У бою під Балаклавою взяли участь два українські полки - Київський, яким командував уродженець Волині Халецький та Інгерманландський на чолі із полковником Бутовичем, який був нащадком козацької старшини. У ході бою унтер-офіцер К.Півенко, родом з Харківщини, врятував життя генералові Халецькому і був нагороджений георгіївським хрестом. О.Меншиков не ввів у бій війська, що стояли біля Бахчисарая, і практично ця битва не дала особливих результатів.

У Кримської армії піднявся бойовий дух військ, і вони зберегли свої позиції на Воронцовській гряді, що дало змогу їм контролювати дорогу Балаклава - Севастополь. Головнокомандуючий російськими військами бій під Балаклавою вважав великою перемогою і вирішив продовжувати наступ на ворога. Микола І сприйняв бойові дії як успіх і вимагав від О.Меншикова серйозних битв із союзниками та перемог. Особливо це стало реальним у 20-х числах жовтня 1854 p., коли в Криму було зосереджено 90 тис. російських військ 42, які 24 жовтня розпочали наступ на Інкерман. Головного удару було завдано британцям. Бойові дії тривали цілий день. Лише, коли у бій вступила бригада французького генерала Боскета, О.Меншиков змушений був відступити. Росіяни втратили 12 тис, а союзники (переважно британці) - 3,3 тис. чол.[4, c. 34-35].

Кримська війна увійшла в історію як війна, в якій вперше взяли участь жінки - медичні сестри. Першими сестрами милосердя були дружини та сестри захисників Севастополя. Матроська сирота Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, з власної ініціативи вирушила із російськими військами на р. Альма, де відбулася перша грандіозна битва на Кримському півострові. Там вона надавала посильну допомогу пораненим солдатам. Коли почалася облога Севастополя, з Петербурга сюди прибули медсестри з Хрестовоздвиженської общини. По всій державі і, зокрема, в Україні з'явилося багато жінок, які виявили бажання поїхати у Крим для надання допомоги пораненим. 26 листопада 1854 р. київський митрополит Філарет повідомив генерал-губернатору І.І.Васильчикову про прохання послушниць Флорівського монастиря направити їх сестрами милосердя у Сімферополь. Тоді ж із Петербурга і Москви до Севастополя й Сімферополя прибула група вдів для догляду за пораненими солдатами і матросами. На початку 1855 р. із Варшави до Києва прибула група медперсоналу з проханням відправити їх на фронт. Військово-медична служба у російських військах була поставлена завдяки М.І.Пирогову на належний рівень й досить швидко. Хоча це коштувало медикам значних втрат. За неповними підрахунками, за сім місяців оборони Севастополя загинуло 300 лікарів, майже тисяча фельдшерів, кожна 4 медсестра, а кожна 2 - перехворіла на холеру, або інше тяжке інфекційне захворювання.

Трагічні уроки й спадщина Східної (Кримської) війни мали і зберігають донині багатоаспектний, багатоплановий характер.

І дійсно, наслідки Кримської війни варто розглядати не тільки у воєнно-стратегічній, політичній площині. Не менш важливі, а, мабуть, більш фундаментальні і довгострокові ці наслідки в сфері архетипічних геокультурних парадигм.

Унаслідок Східної війни людству зо всією очевидністю була продемонстрована небезпека переносу конфлікту політичних, економічних інтересів у цивілізаційну і конфесіональну площину. Як, утім, і небезпека штучного нагнітання військово-політичної конфліктогенністі навколо міжетнічних і міжконфесійних протиріч[3, c. 44-45].

3. Причини проведення великих реформ в Російській імперії

У середині ХIХ ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Поміж нечисленних обставин, що спонукали до модернізації, основним поштовхом стала поразка Росії у Кримській війні (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку європейських держав-лідерів Англії та Франції. Також війна засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави[1, c. 7-8].


Висновки

Між Османською і Російською імперіями за 240 років їх існування (хоча вони не завжди так іменувалися, а насправді були за історичною термінологією саме такими) відбулося 12 війн. Наймасштабнішою з них стала Східна (Кримська) війна 1853 - 1856 pp. У ній взяли участь не лише Росія і Туреччина, а також Англія, Франція та Сардінське королівство, які були союзниками Османської імперії. Інші великі європейські держави - Австрія і Пруссія, хоча й не брали участі у бойових діях, але становили для Росії потенційну загрозу. Східна війна фактично стала своєрідним прологом світової війни. Раніше у будь-яких збройних конфліктах брали участь дві - три держави, а в Східній - більше 20 (якщо рахувати сучасні незалежні держави). Україна на той час не була самостійним суб'єктом міжнародних відносин, оскільки втратила свою автономію ще наприкінці XVIII ст. Перебуваючи в складі Російської імперії, вона взяла активну участь у Кримській війні, а самі бойові дії були найбільшими на українських землях. їх населення зробило значний внесок у забезпечення військ усім необхідним, проявило героїзм і мужність в обороні Севастополя, Одеси, в боях у Криму та на Чорному морі. Кримська війна 1853 - 1856 pp. - яскрава й водночас трагічна сторінка в історії українського народу. Тому цілком справедливо, що її 150-річчя в Україні відзначається як важлива й вікопомна історична дата.

Про цю війну написані статті та монографії переважно істориками тих країн, які брали в ній участь. Праці російських авторів можна розділити на три великі групи: дореволюційні, радянські і сучасні. У цілому на всі дослідження впливали ідеологічні міркування та політична ситуація, прагнення дослідників у найкращому становищі показати свої країни напередодні та в ході війни. До оформлення військово-політичного блоку Антанти на початку XX ст. між Англією, Францією та Росією, що стало фактично примиренням держав-учасників Кримської війни 1853 - 1856 pp. (за винятком Туреччини), у російській літературі в розв'язанні війни та в усіх бідах звинувачували Велику Британію. Росія та Франція уклали між собою союз ще у 1891 - 1893 pp., тому висвітлювали свої взаємини тоді більш ліберально1. В роки Першої світової війни 1914- 1918 pp. країни Антанти воювали проти Німеччини, Австро-Угорщини та їх союзників, і згадувати про Кримську війну було недоречно. У радянський час, орієнтуючись на оцінку класиками марксизму-ленінізму Кримської війни, яка показала "гнилість і безсилля" та відсталість кріпосної Росії, історики написали не дуже багато праць, схожих за сюжетом. Зарубіжні автори висвітлювали ті події повніше. Наприкінці XIX - на початку XX ст. побачили світ праці, в яких дослідники спростовують застарілі історичні міфи та штампи про Кримську війну, пропонують нові висновки й судження, інколи в багатьох відношеннях сенсаційні. На жаль, і в найновіших дослідженнях, присвячених цій війні, участь у ній України залишається не висвітленою.


Список використаної літератури

1. Волковинський В. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна //Історія України. - 2004. - № 45. - C. 1-8

2. Волковинський В. Східна Кримська війна 1853-1856 рр. і Україна //Історія України. - 2004. - № 46. - C. 4-9.

3. Волковинський В.М. Східна (Кримська) війна 1853-1856рр. і Україна (до 150-річчя Східної (Кримської) війни) //Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - C. 26-46. - Бібліогр.: 91 назв.

4. Єремєєв І. Витоки кримської війни //Військо України. - 2003. - № 11-12. - C. 34-35

5. Лобачев В. Раздумья о Крымской войне: 1854-1855 годов //Наука и религия. - 2004. - № 9. - C. 24-27

6. Маркітан Л.П. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. та увічнення пам"яті її героїв у фотокінодокументах //Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - C. 121-135.

7. Семена М. Всі війни завершуються миром: 150-річний ювілей Кримської війни //Україна і світ сьогодні. - 2004. - 18-24 вересня. - C. 7

8. Яковенко Н. Кримська війна //Історія України. - 2007. - № 45. - C. 13-20





Реферат на тему: Причини, початок та розгортання Кримської війни та проведення великих реформ в Російській імперії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.