Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Політика Народної Ради Закарпатської України в 1944-1946 роках (реферат)

Серед інших важливих сфер діяльності Народних комітетів окреме місце належить питанням національних відносин. В опублікованих досі дослідженнях з історії Закарпатської України ця проблема майже не висвітлювалась. Між тим тодішні рішення органів народної влади в центрі і на місцях в галузі політичних, державно-правових, господарських, адміністративно-територіальних, соціально-культурних чи будь-яких інших питань в тій чи іншій мірі зачіпали інтереси як всього населення Закарпаття, так і окремих етнічних груп.

Головна лінія в національній політиці народної влади була визначена в Маніфесті, прийнятому 1-м з'їздом Народних комітетів. В ньому говориться: "Тепер, коли народи Європи борються проти нацизму і гітлерівської тиранії, проти расової ненависті, за свою національну незалежність, було б величезною несправедливістю, коли б наш народ і надалі залишався вбачити жалюгідне існування, відірваний від своєї матері - Радянської України. Тільки возз'єднанням ...ми забезпечимо свободу національного розвитку, внутрішній господарський розквіт і зовнішню безпеку" . Делегати самі чи за підказкою це зрозуміли і заявляли: "Ми хочемо і будемо жити в дружбі з чеським і словацьким слов'янськими народами, але зіллємось в одне ціле зі всім українським народом". Ця думка багатократно повторювалась в резолюціях численних зборів, мітингів, які проходили по всьому краю.

Так учасники мітингу в Берегові (більшість угорського населення) висловились, що з входженням до складу України "буде покладено кінець віковічному безправному становищу українців Закарпаття, не буде більше жахливих злиднів та національного гніту будь-якої нації чи народності"... .

Об'єктивно вийшло так, що саме визволення від іноземного фашистського режиму, розгортання руху за возз'єднання з Україною, а також перші соціально-економічні та культурні заходи народної влади в багатонаціональному краї відповідали продекларованим принципам радянської офіційної національної політики, яка носила вельми привабливий характер.

В цьому плані народній владі випало на долю вирішення двох важливих питань національно-державної політики: про подальшу приналежність краю і про етнічне самовизнання (ідентифікацію) більшості слов'янського населення. Що до вирішення першого питання, то воно, як показали події, виявилось майже безпроблемним, бо воно співпало з політичними і територіальними устремліннями керівництва СРСР, яке "наклало око" на Закарпаття. Вирішенню його було підпорядковане і друге питання, хоч виявилось воно дещо складнішим. Справа в тому, що на момент приходу радянських військ у Закарпаття в питанні про етнічну приналежність тутешнього населення у визволителів, на відміну від самих закарпатців, чіткої визначеності ще не було. Так, якщо у закликах командування об'єднаних партизанських загонів до населення окупованого краю посилювати антифашистську боротьбу (підготовлене Українським штабом партизанського руху в серпні 1944 р.) звучало: "карпатські українці", "закарпатські патріоти", то звернення командування 4-го Українського фронту (початок жовтня того ж року) починалося: "Брати-русини!"...

Таке звернення до закарпатців було останнім, бо з моменту визволення етнонім "русин" зник з етнополітичного вжитку, хоч до того русинами самоусвідомлювала себе переважна більшість тутешнього слов'янського населення. Волею долі вчорашні підкарпатські русини без особливого жалю враз поголовно стали називатися закарпатськими українцями, так само як з етнополітичної карти Центральної Європи зникла назва краю - Підкарпатська Русь. Один з дослідників цього рідкісного в природі і суспільстві явища так писав: "Населення Закарпаття сприйняло цей прискорений та інспірований зверху процес досить спокійно... здавалося, що назавжди розв'язане і національне питання: русини як національна і етнічна група стали українцями". З чиєї волі це сталося - автор не згадує.

Між тим, вперше офіційно поширені терміни "Закарпатська Україна", "закарпатоукраїнці" прозвучали на конференції КПЗУ 19 листопада 1944 p., а безліч повторюваний тоді пропагандистський штамп про "споконвічну мрію закарпатоукраїнців возз'єднатися з єдинокровними братами по той бік Карпат" - на святкових мітингах, приурочених 27-й річниці Жовтневої революції в Росії, на 1-му з'їзді Народних комітетів і т.д. На цьому, здавалось, "відпали питання про мовні суперечки і етнічну приналежність закарпатців. Загальноприйнятою стала думка, що колишнє руське населення Закарпаття - українці, а їхня мова - українська, що в історичному розвитку Закарпаття завжди тяжіло до України, а його возз'єднання з Радянською Україною у 1945 р. стало актом торжества історичної справедливості" .

В контексті вирішення основного питання національно-державного будівництва, тобто входження Закарпаття до складу України, спробуємо прослідкувати за тим, як Народна Рада Закарпатської України (НРЗУ), органи народної влади на місцях за короткий час - з листопада 1944 по січень 1946 pp. розв'язували непрості питання розбурханого страшною війною життя народу багатонаціонального краю.

Хоча в тодішніх документах, як правило, фігурував тільки термін "закарпатоукраїнський народ", "закарпатські українці", ніби тут зовсім не існувало інших національностей, однак практичні дії органів народної влади, КПЗУ по врегулюванню різних питань міжетнічних відносин викликають певний інтерес. Хоча би той факт, що сам склад делегатів з'їзду Народних комітетів - головної події того часу - представляли не тільки різні соціальні, професійні, вікові групи населення - робітників, селян, службовців, торгівців, ремісників, духовенство, але й різні національності. В списку делегатів поряд з русинами- українцями були присутні угорці Г. Молнар з Варів, К. Жігов з Вишкова, Ж. Товт з Федорова, І. Сабов та О. Ардангазі з Вілока, Л. Надь з Тячева, Л. Голод з Ужгорода; німці С. Ціпф, А. Штремпель; румуни І. Арделян, Й. Йонаш; євреї С. Вайс, А. Фрішман; циган С. Роман . Підтримка акту возз'єднання населенням неукраїнських етнічних груп мала глибокий політичний зміст, що логічно підтверджувало історичні традиції нашого краю.

Ще до 1-го з'їзду Народних комітетів органи народної влади на місцях розпочали діяльність по ліквідації наслідків політики геноциду окупаційного режиму по відношенню до окремих національних груп. Так, 5 листопада Ужгородська міська управа прийняла постанову про скасування антисемітських законів Угорщини, які тут діяли. Мукачівський міський Народний комітет 12 листопада прийняв постанову, першим пунктом якої відмінив "введений фашистським угорським урядом людиноненависницький закон про обмеження в політичних, економічних і громадянських правах єврейського населення" . Далі в документі йшлося про відновлення євреїв в усіх громадянських правах, давалася оцінка фашистським партіям, організаціям, як антинародним, вказувалося на припинення діяльності угорських і німецьких угрупувань, заборону їх видань, збереження профашистської літератури будь-якою мовою.

Декретом НРЗУ від 29 листопада 1944 р. всі вивіски, реклама мали бути замінені, діловодство переведене з угорської, а подекуди з чеської мови на українську або чомусь і на російську. За декретом HP від 14 березня 1945 р. здійснювалось перейменування населених пунктів, вулиць, площ іменами "славних борців за народне щастя". Правда, серед тих імен переважна більшість була така, що до Закарпаття не мала ніякого відношення . Кампанія перейменувань проводилась не з мотивів відродження тут історичної пам'яті народу, а чисто з ідейно-політичних.

До числа конкретних заходів в галузі національної політики можна віднести впорядкування громадянства. Декретом від 20 квітня 1945 р. НРЗУ постановила, що громадянами Закарпатської України можуть вважати себе всі ті особи, незалежно від національності чи віросповідання, які тут проживали на 2 листопада 1938 p., тобто до початку часткової окупації краю Угорщиною за Віденським арбітражем, а також громадяни СРСР, які опинилися тут після визволення. Отже, цим документом НРЗУ проголосила юридичну і політичну рівноправність населення різних національностей.

В цьому ж дусі зустрічаємо й інші приклади. Так, за декретом НРЗУ від 15 січня 1945 р. ставилась вимога виселити "за межі державних кордонів Закарпатської України" так званих "сейкельських дорожних робітників", завезених окупаційними властями і поселених в новозбудованих котеджах в багатьох населених пунктах "з метою денаціоналізації місцевого населення посередництвом його колонізації протислов'янськими елементами" .

Одночасно з наділенням закарпатського селянства землею без огляду на національність, про що йшлося вище, не менш важливим заходом, що вів до ліквідації соціально-політичних причин національної нерівності на Закарпатті, слід назвати проблему трудовлаштування, яка тут завжди була болючою. З встановленням народної влади трудящі досить ревно за власною ініціативою очищали підприємства, установи від колишніх прислужників окупантів. Спеціальні комісії розглядали персональні справи робітників і службовців на предмет політичної лояльності. На численні запити до Народної Ради, як бути з влаштуванням на роботу угорців, німців, чехів та інших, було дане таке роз'яснення: "при прийманні осіб (неукраїнської національності - авт.) до державної служби треба дотримуватися таких засад: кого народ вибрав членом місцевого або окружного комітету чи іншої державної установи, того вже сам народ оправдав", отже громадян усіх національностей можна і потрібно брати на роботу .

Важливим заходом народної влади на шляху встановлення національної рівності було розгортання народної освіти і надання дітям різних національностей можливості навчання рідною мовою. Взимку 1944-1945 pp. відновили роботу 6 гімназій, 25 горожанських та 522 народні школи, в яких навчання велося русинською (українською), угорською, румунською і словацькою мовами. Зате не стало німецьких, єврейських та циганських шкіл, які діяли до окупації.

У звіті Народного комітету с. Береги на початку 1945 р. читаємо, що одним з головних заходів, здійснених у селі, було "щоби селяни могли своїх дітей на материнськім язиці учити тобто по-мадярськи". Уповноважений НРЗУ у справах освіти І. Керча 25 січня 1945 р. повідомляв окружні установи про необхідність відкриття шкіл з неукраїнською мовою навчання на прохання населення, оскільки це "справа народа самого".

Спочатку для дітей угорської національності достатньої кількості шкіл не вистачало. Це мотивувалось тим, що частину вчителів угорських шкіл від педагогічної діяльності було усунуто. Особливо виникли проблеми з відкриттям неповно середніх та середніх шкіл з угорською мовою навчання, про що свідчать скарги угорського населення в урядові установи України. В результаті вжитих заходів на Берегівщині, наприклад, наприкінці 1945 р. діяли 31 школа з угорською, 11 — з українською мовами, 23 - із змішаними класами. Всього на той час в Закарпатті із 701 школи 65 діяли з угорською та румунською мовами навчання.

Починаючи з 1945-1946 навчального року, тобто з введенням радянської системи навчання, в румунських селах на основі кирилиці було введено молдавську мову, а єдина школа з словацькою мовою (с. Йовря - нині Сторожниця) перейшла на українську, звичайно ж "на прохання батьків".

Такі соціально-економічні заходи як працевлаштування, наділення селянам землі без огляду на національність, організація національних шкіл давали населенню можливість переконатися в тому, що народна влада старається забезпечити рівні права і можливості для всіх етнічних груп. Про це свідчать не тільки прихильні відгуки трудящих різних національностей, але й добровільний вступ до Червоної Армії, хоч, прямо скажемо, мав місце дискримінаційний відбір тільки "руських та українців" з боку радянських військових комендантів .

На жаль, не тільки це залишило гіркий слід в пам'яті багатьох закарпатців. Йдеться про те, що за постановою Військової ради 4-го Українського фронту (№ 0036 від 13 листопада 1944 р.) та наказом військового коменданта, виданого наступного дня, тилові служби НКВС мали виявляти, реєструвати та збирати на території Закарпаття й навколишніх районів Угорщини, Румунії, Чехословаччини військовозобов'язаних угорців, німців від 18 до 50 років під приводом використання їх на "триденних" відбудовчих роботах. Про розмах цієї акції свідчить хоча би те, що за період з 18 листопада по 16 грудня 1944 р. було затримано і направлено в табори військовополонених 22951 чоловік. З них 14202 - колишні солдати, сержанти та офіцери гортіївської або гітлерівської армій, які на момент приходу радянських військ "проживали в тилових населених пунктах", тобто в своїх домівках. 8564 інтернованих чоловік угорської та німецької національностей ніякого відношення до військової служби не мали.

Окремою акцією 13-14 грудня 1944 р. військами НКВС було "вилучено" німців-чоловіків такого ж віку у Свалявському, Мукачівському, Севлюшському (Виноградівському), Хустському, Рахівському округах, в результаті чого ще 292 чоловіка стали "військовополоненими". Очевидці свідчать про жахливі умови утримання людей у Свалявському та Старосамбірському таборах, де значна частина інтернованих загинула.

На жаль, крім радянських військових комендатур, в цих акціях проти людей, за якими не було помічено ніяких ворожих дій проти нового військового чи цивільного режиму, змушені були брати участь і місцеві органи народної влади. Так, за розпорядженням Рахівського окружного Народного комітету (№ 642) до 27 грудня 1944 р. мала бути завершена вся підготовча робота по інтернуванню німецького населення. Про те, що шлях перед ними лежав неблизький, свідчила вимога: "мати з собою три пари черевиків"... .

Тоді ж на Рахівщині, Тячівщині та в інших округах були створені так звані "виправдальні комісії", які прилюдно з'ясовували про кожного службовця чи "зі сторони політичної, як і національної немає жодних закидів проти себе".

По відношенню до національних меншин з боку органів місцевої влади чи окремих чиновників траплялися й інші дії, що аж ніяк не сприяли зміцненню довіри і шани до нової влади. Наприклад, в тому ж Рахові гарячі голови поспішили "наложити контрибуцію" на окремі угорські чи німецькі родини "як ворогів народу". В Тячеві пішли далі - вдалися до арештів осіб "підозрілих та шкідливих для українського та руського народів" . Мали місце й інші форми неприкритого адміністрування, якщо не сказати свавілля, щодо представників національних меншин. Так, голова НК в селі Саловка (угорське) Петро Гусар був звільнений з цієї посади (без згоди односельчан) за те, що відмовлявся одержувати "Вісник Народної Ради", бо в селі ніхто не розумів по-українськи. Його дії були визнані "антинародними і провокаційними".

Деякі місцеві керівники настільки захопились прискореною радянізацією краю, забігаючи поперед батька в пекло, що доходило до смішного. Ужгородська міська управа вже 5 листопада 1944 р. замість середньоєвропейського, яким віками користувалося населення, встановила "московское время исчисление", а в "ознаменування великого свята братерського руського, українського та інших народів" зобов'язала мешканців вивісити червоні прапори , яких, звичайно, ні в кого ще не було. Рахівський ОНК, приймаючи рішення 6 грудня про заміну угорських написів в публічних місцях та найменувань вулиць, назвав їх іменами Сталіна, Ворошилова і т.д. "Жиймо духом сучасного требования, ословлюймо (так в документі - авт.) один другого: товариш - товаришка, бо цей вислів є нам ближчий, миліший, чим слово "пан". В Берегові 20 листопада на загальних зборах, де обирався окружний Народний комітет, серед інших важливих резолюцій була й така: "про заведення української мови до всіх урядів"... . Все це так схоже на наші дні. Історія, виходить, повторюється подібно аж до навпаки.

В тодішніх умовах від органів народної влади вимагалося зважене ставлення до всіх національних груп, що проживали в краї, і насамперед до угорців. Чому? По-перше, угорське населення після русинів - українців становило найчисленнішу національну групу; по-друге, за попередні століття, коли Закарпаття перебувало під владою феодальної і буржуазної Угорщини, заможна верхівка тутешніх угорців звикла до панівного і привілейованого становища в економічному і політичному житті. Водночас все втратити було непросто. По-третє, в першому повоєнному році давали про себе знати залишки угорських націоналістичних партій і організацій, які по інерції продовжували пропагувати ідею "святостефанської корони" та угорської національної винятковості, твердячи, що "оскільки на протязі тисячоліття Закарпаття належало Угорщині, то воно і в майбутньому повинно належати їй".

Були випадки, коли націоналістична пропаганда залякувала закарпатських угорців тим, що "руські і українці помстяться мадярам за кривди". Тим часом колишні січовики, що опинилися в Народних комітетах, намагалися проводити шовіністичну політику щодо неукраїнського населення: запроваджувати навчання українською мовою в угорських школах, саботувати організацію угорської преси, підбирати керівників, "знаючих державну мову" і т.д. Звичайно, що подібні прояви відповідно викликали зворотну реакцію.

При дослідженні цього питання помічене таке явище: якщо восени 1944-го й навесні 1945-го років в політичній термінології тодішнього керівництва звучало тільки "закарпатоукраїнці", ніби в краї зовсім не існувало угорців, румунів, словаків та інших, то в наступні місяці ситуація дещо змінилася. Вперше публічно ця думка прозвучала в друкованому органі ЦК КПЗУ і НРЗУ за 10 червня 1945 p.: "Радянські воїни, якими фашистські загарбники лякали закарпатців, принесли волю всім трудящим, незалежно від національності. Тепер руські, українці, мадяри, чехи і словаки, що населяють Закарпаття, стали рівноправними громадянами багатонаціональної радянської держави. Всі трудящі однаково визволені з ярма поміщиків і капіталістів".

В той короткий проміжок часу прослідковуються і деякі тенденції, пов'язані з мовними питаннями. Йдеться про те, що частина колишньої змадяризованої або зчехизованої інтелігенції, вчительства і чиновництва проявляла певний консерватизм щодо вживання літературних української чи російської мов, користуючись численними місцевими говірками, щиро пересипаючи їх латинізмами, мадяризмами, чехізмами і т.д. . Офіційна лінія зводилася до запровадження одночасно української та російської мов, хоч документа, який би декретував цей факт, не виявлено. З цього приводу владний офіціоз "Закарпатська Україна" писала: "Для чого суперечки про права тої чи іншої мови? ! українська, і російська - наші рідні мови. Можеш розмовляти і писати на якій мові хочеш, важливо, щоб ти знав, володів у повну міру цими слов'янськими мовами, які зіграли таку видатну роль в розвитку слов'янства, всієї світової культури".

В цьому ж номері газети виступила група вчителів під рубрикою: "Хай наша рідна мова залунає в усій своїй красі", де розповідалося про те, як в минулому насаджувалась "угрорусинська", "язичіє", внаслідок чого більшість закарпатського вчительства слабо володіла літературною українською мовою, яка вводилася в ужиток. Автори закликали своїх колег-вчителів відмовитися від Нав'язування учням граматики Гарайди і відвідувати курси української та російської мов. Із сказаного напрошується відповідь на питання, де бере початок так звана двомовність, що культивувалась тут в повоєнні роки.

Завершуючи аналіз національної політики народної влади перехідного часу, не можна обминути і такого делікатного питання. Сталося так, що з завершенням військових дій на європейському театрі війни Закарпаття підпало під політичне управління Прикарпатського військового округу, сформованого 9.07.1945 р. з штабом у Чернівцях, а з 3.05.1946 р. у Львові. З середини 1945 р. почалася масова демобілізація фронтовиків. До кінця серпня 1945 р. з частин, що входили до ПрикВО, було демобілізовано понад 39 тис. військовослужбовців.

Фронтовики, щасливі, що вижили в цій кровопролитній війні, поверталися в свої рідні краї, включалися до мирної праці. Та не всі. Як пишуть дослідники історії ПрикВО, місцеві партійні і радянські органи спільно з командуванням частин, військовими комісаріатами "розгорнули велику роботу по їх трудовлаштуванню (фронтовиків - авт.) і наданню необхідної матеріальної допомоги. Багато демобілізованих воїнів висувались на відповідальні партійні і господарські посади". Іншими словами це означало, що формування управлінського партійного і державного апарату, особливо керівного складу адміністративних, господарських органів здійснювалося політичним та іншими управліннями ПрикВО. Для маленького Закарпаття, як, до речі, й інших західних областей, ця масова акція виявилась надто відчутною і обтяжливою. Саме тоді почалися ті процеси, що в наші дні викликають неоднозначні оцінки: різке порушення етнічної структури населення, кадрове засилля привілейованих приїжджих, неконтрольована міграція в область, нестримна русифікація та інші наслідки політики сталінського режиму. Ці явища потребують глибокого наукового дослідження.

І все ж, розв'язуючи заплутані вузли політичних, соціальних і національних відносин в тогочасних умовах, які позначені форсованим утвердженням радянського ладу, Народна Рада Закарпатської України, Народні комітети на місцях в міру своїх можливостей спромоглися ліквідувати потенціальні причини міжнаціональної ворожнечі, що залишилися від старих часів, закласти відносно сприятливі основи для мирного співжиття населення багатонаціонального Закарпаття в наступні десятиріччя.

Використана література:

1. Макара М.П. Закарпатська Україна: шлях до возз'єднання, досвід розвитку (жовтень 1944 – січень 1946 рр.). / Ужгородський державний університет, Ужгород, 1995, с.108.

2. Шляхом Жовтня. Збірник документів. - Т. VI. - Ужгород, 1965.-С. 79-80.

3. Мишанич Олекса. Доля регіональних культур. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців // Тривалість регіональних культур. - Нью-Йорк, 1993. - С. 9.

4. Дупко Ю., Корсун О. Скорбная память Свалявы // Единство. – 1991р. 3 августа.





Реферат на тему: Політика Народної Ради Закарпатської України в 1944-1946 роках (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.