Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Походження князівсько-боярської влади і утворення нової військової князівсько-дружинної влади на Україні (реферат)

Яке ж було походження князівської влади? Ще в родову племінну добу ми бачимо зародки князівської влади в тих князьках, що стояли на чолі племен. Такі племінні князьки, гадаємо, були, мабуть, у всіх українських племен, коли взяти на увагу відому класичну звістку літопису, про те, що у полян було своє князівство, а у древлян своє, значить, і князі. Цими своїми місцевими князями древляни були дуже задоволені. Ось ця класична звістка, що розкриває перед нами суспільний устрій Древлянської землі з князем і вічем на чолі і боярами. Древлянські посли, звертаючись до київської княгині Ольги, кажуть їй: "Посланы Деревская земля, ркущи сице: мужа твоего убихом, бяшеть бо муж твой, яко волк всхищая и грабя, а наши князі добры суть, иже роспасли суть Деревскую землю".

"Древляне избраша лучшая мужи, иже держать Деревскую землю, и послаша по ню" (по київську княгиню Ольгу, що немовбито згоджувалася вийти заміж за древлянського князя Мала). З цих текстів треба зробити висновки:

1) що в Древлянській землі були свої тубільні князі;

2) що такі князі були ще й до Мала і що вони так само задовольняли древлянське населення, як і Мал;

3) що ці князі стояли на чолі всієї землі, але правили вкупі з землею, цебто з її представником-вічем;

4) що вже виділилися тоді "лучшие большие" люди — бояри або феодали, що тримали в своїх руках укупі з князем Древлянську землю.

Такі племінні князьки були, очевидно, до утворення Київської держави і в інших українських племен — дулібів, уличів, тиверців, сіверян; про князівства дреговичів, що почасти належали до України-Русі, є навіть згадка в літопису, а щодо в'ятичів, які хоч не належали до українських племен, але ввійшли до складу Чернігово-Сіверської землі, то там такий місцевий князь (Ходота) затримався навіть ще в XII ст. До таких місцевих племінних князьків належали, очевидно, і безіменні князі Болоховської землі, яка виступає перед нами з таким стародавнім устроєм ще в XIII ст. Полянська земля нам відома до того часу, коли там заснувалася нова династія з Олегом на чолі, в такому самому стані, як і інші землі, цебто вона дбає лише про свій власний добробут і поки що не має жодних централістичних замірів; навіть навпаки: ми бачимо, що її дуже утискають ті сусідні українські племена, що їх вона згодом привела під свою зверхність. Після смерті Кия, його братів і сестри, за літописною легендою, коли рід їхній княжив у збудованому ними Києві, полян почали кривдити древляни й інші сусіди. Цими сусідами могли бути й волиняни й сіверяни. Це примусило полян визнати над собою зверхність хозар. За літописом, діло було так: полян, що жили в лісах і на горах (очевидно, річ іде про киян), здибали хозари й сказали їм: платіть нам данину. Поляни ж "здумавше", цебто обговоривши цю справу на вічі старших, згодилися давати по мечу од диму, цебто од хати; далі йде відома легенда про загострені з обох боків полянські мечі, які дали привід хозарським владикам напророкувати про майбутню підлеглість полянам; в дійсності ж літопис записав про цю підлеглість, що вже сталася в його часи. Ця коротка, одинока і немов випадкова звістка в дійсності малює перед нами другий етап еволюції князівської влади напередодні нової династії у Києві. Хозарська держава в цей час досягла найвищого розквіту й могутності, приваблюючи під свою зверхність українські племена не стільки силою, скільки тим, що брала на себе захист їх од ворогів, але залишала їм внутрішню, сказати б, автономію і закликаючи їх немов до федеративного зв'язку з собою і виявляючи повагу до їхньої національності й віри. Однак за головну основу для цього федерування українських племен хозарами були їхні економічні відносини. Хозарія забезпечувала їхні економічні інтереси, а краще сказати — торговельні інтереси їхнього купецтва, князів і бояр, в зовнішній, досить розвинутій тоді вже, торгівлі.

Головну користь од цієї своєрідної спілки мали вищі верстви, а данину хозарам повинне було платити все населення од диму. Ми гадаємо, що данина мечами от диму, цебто од кожної хати, була неможлива, бо не могло ж усе населення бути воями, озброєними мечами. Археологічні дані, навпаки, свідчать нам про те, що мечі були дуже мало поширені в слов'яноруських землях, в тому числі й у полян, і звістку про данину мечами треба зв'язати з легендою про загострені з обох боків полянські мечі. Це була немов боротьба між двома типами національної зброї — слов'яноруським загостреним з обох боків мечем і загостреною з одного боку тюркською шаблею. І в цій символіці щодо хозар перевагу взяв справді меч, але трохи згодом; в другому оповіданні про чернігівського воєводу Претича, що помінявся зброєю з печенізьким князем (Претич дав тому броню, щит і меч, а той йому — коня, шаблю і стріли), обидві зброї були визнано немов за рівноправні — як були однакові і сили осілого українця і кочовика тюрка. Визнали зверхність хозар згодом також сіверяни й в'ятичі й укупі з полянами платили од диму. Є літописна звістка (під 885 р.) про те, що радимичі платили данину хозарам за часів Олега, і її скасував лише Олег 885 року. Радимичі платили хозарам по "шелягу". Що це за данина? Не можна припустити, щоб це найменш багате і найменш культурне плем'я платило данину грішми. Треба, однак, до цього додати ще одну літописну звістку (під 964 p.), що "в'ятичі тоді платили данину хозарам по шелягу од рала". В'ятичі були таким саме малокультурним племенем, як і радимичі; їхня земля була ще більш лісова; це були справжні лісовики і грошового обороту у них бути не могло, і тому й тут постає сумнів про грошову данину. Уникнути труднощів можливо лише тоді, коли розуміти під шелягом хутро якогось звіряти — чи білки, чи іншого. А хутра ходили тоді, очевидно, за гроші. Тут уже данину дають, як бачимо, всі, в тому числі й поляни, не по мечу, а по хутру од диму або од рала, цебто од господарства. Це зовсім зрозуміло. Звіроловство було головним промислом у сіверян, і радимичів, і в'ятичів; таке саме значення воно мало й у лісовій частині Полянської землі в околицях Києва, бо і в степовій Україні білка була таким звичайним звіром, що нею можна було обкласти усе населення. Про цю південну спілку, в склад якої під зверхністю хозар увійшли з українських племен поляни й сіверяни, а етнографічно не з українських, хоч зв'язані з сіверянами політично й побутово, ще й радимичі і в'ятичі, тепер точиться наукова дискусія. Проф. Пархоменко намагався вияснити питання, чому у склад цієї спілки не ввійшли інші південно-західні українські племена, як волиняни, уличі тощо. Д.І. Багалій гадав, що склад цієї спілки визначився географічними, топографічними умовами — безпосереднім сусідством їх з Хозарською землею, якого не було у південно-західних українських племен, а також і економічним зв'язком їх з хозарами. Щодо них, то їх справді, як це доводить і проф. Пархоменко, треба визнати за окрему другу групу (дуліби, уличі, тиверці) серед українських племен, в якій відбувалися свої окремі процеси, були свої взаємовідносини, щільно зв'язані з старовинною боротьбою їх з полянами, що нарешті за перших київських князів закінчилася їхньою поразкою і перемогою полян. Ці три племінні групи (дві українські і третя північна) проф. Пархоменко намагається зв'язати з трьома групами, на які ділилася Русь арабських письменників, але, як відомо, щодо цього є в науці й інші пояснення. Ще трудніше згодитися з тотожністю цього поділу з поділом на 3 групи на підставі археологічних і антропологічних даних Спіцина, які з цього боку не дають певних доказів і в межах українських племен з їхніми двома групами. Не можна ототожнювати їх і з розподілом їх за ознаками говірок, бо в основі його лежать дані мови, і Шахматов, наприклад, справедливо залічує в одну групу всі українські племена (в нових працях — навіть сіверян), цебто ті племена, які проф. Пархоменко поділяє на дві групи. Проф. Пархоменко взагалі в своїх спробах поділу племен на групи не керується ознакою їхніх говірок, яка для української народності, як і для двох останніх, має першорядне значення. Щодо хронології, то утворення міст, як племінних центрів, вже мало місце до IX ст. Такими центрами у західно-південних племен (уличів і древлян) були Пересічен і Іскоростень, які виступають перед нами як центри своїх земель у боротьбі з Києвом як центром Полянської землі.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. М.С. Грушевський, Киевская Русь, І.

3. Н.І. Мірза-Авакянц. Читанка з історії України, 1899





Реферат на тему: Походження князівсько-боярської влади і утворення нової військової князівсько-дружинної влади на Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.