Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Початок визвольної боротьби в перші роки XVIII ст. Роль Закарпаття як важливого осередку її розгортання (реферат)

Навесні 1703 року складалися сприятливі умови для загального виступу народів Угорщини проти австрійського гніту. Незадоволення пануванням Габсбургів зростало повсюдно, але в Закарпатті воно особливо було тяжким. Антитурецькими війнами австрійська армія завдала багато шкоди. Крім того, саме в цей період загострилася боротьба за іспанську спадщину між Австрією та Францією, і основні військові сили Габсбургів були направлені на південь Європи, проти французів.

На місцях, в тому числі і в Закарпатті, почали діяти вербувальники, які формували нові військові частини. Насильне забирання молоді в армію, яка повинна була відстоювати інтереси Австрії, викликало нове невдоволення мас. До того ж певна частина вербувальників, незадоволена централізаторською політикою Габсбургів, направляла новобранців не в регулярні війська, а в ліси, в місця зростання народного гніву. Так почали формуватися основні вогнища визвольної боротьби, армія незадоволених.

Події Березькому комітаті стали поштовхом для повстання селян, яких очолив Томаш Есе - селянський ватажок, учасник повстання 1697—1698 років. Повстання охопило села Вари, Тарпи, Мужієво, Беню, Вилок. До повстанців приєдналися загони з Мукачівщини на чолі з Альбертом Кішем та Михайлом Папом. Також серед керівників повстанців були Янош Мойш, Ласло Біге та ін. Незабаром у руках повстанців опинилося і м. Берегово, населення якого радо вітало куруців.

Протягом кількох тижнів хвиля селянських і міських повстань охопила не лише все Закарпаття, але й Східну Словаччину, Північну Угорщину і Трансільванію. Повстанці нападали на маєтки магнатів і дворянства, на монастирі і костьоли, розправлялися з австрійськими чиновниками. Селянські повстання в Закарпатті стали вихідним моментом антигабсбурзької війни 1703—1711 років в Угорщині.

Переростання антифеодальних повстань в Закарпатті та в сусідніх районах Північної Угорщини і Східної Словаччини у визвольну боротьбу всього угорського народу зумовлювалося тим, що саме тут найбільше відчувалися посилення феодально-кріпосницького гніту, свавілля віденських властей, які проводили жорстоку централізаторську політику, насильне запровадження унії та пов'язані з ними релігійні й національні утиски русинів, переслідування угорського населення Північної Угорщини і Трансільванії.

Спільна боротьба опришків Закарпаття і Прикарпаття в кінці XVII — на початку XVIII ст. була пройнята бойовим антифеодальним і антикатолицьким духом.

Навесні 1703 року Австрія втяглася в боротьбу за іспанську спадщину і направила основні війська проти Франції, послабивши гарнізони в Закарпатті. Тому для боротьби проти повстанців ішпани Північної Угорщини почали створювати армію, яку в народі називали лабанцями. На чолі карателів, у рядах яких нараховувалося понад 500 дворян і стільки ж австрійських піхотинців, стояли сатмарський ішпан Шандор Карольї, граф Іштван Чакі і генерал В. Монтекуколі. Гнобителі шукали приводу, щоб розправитись з повстанцями-куруцами. Та серед керівників селянських загонів у кінці березня 1703 року виникла думка (приписують її Михайлові Папу та Ласло Біге) відправити делегацію до Ференца Ракоці II в Польщу з проханням повернутися до Угорщини і очолити повстанців. Князь схильно прийняв делегацію, але чіткої відповіді не дав. Очевидно, його насторожувала активність селянських виступів, неорганізованість їх армії. І тільки на початку травня Ракоці повідомив, що повертається до повстанців, але просив не виступати без дозволу, не чинити розправи над поміщиками і священиками.

Членам наступної делегації, яку очолював Т. Есе, Ракоці подарував прапори, на шовковому полотнищі яких золотими літерами було викарбувано «З Богом, за батьківщину і свободу». Різні соціальні групи, що брали участь у повстанні, сприйняли гасло по-різному. Дворянство розуміло його як завоювання свободи і створення незалежної Угорщини. Народні маси вбачали в ньому втілення своїх помислів: звільнення і від феодального гніту, і від іноземної неволі. Спочатку прапори підняли в центрах сіл Вари і Тарпа, де почалося повстання. Після взяття Берегова прапор було піднято над центральною площею.

Усього в рядах повстанців на кінець травня 1703 року нараховувалося близько шести тисяч чоловік, у тому числі озброєних було не більше восьмисот. Решта — селянські повстанці, за зброю яким слугували коси, вили, сокири, лопати тощо. Угорський історик XIX ст. І. Ачаді, оцінюючи події тих часів, писав, що «бідняки, безземельні селяни почали цю самовіддану боротьбу за свободу не лише проти Габсбургів, але, власне, проти землевласників».

В середині червня 1703 року в Закарпаття прибув Ференц Ракоці II, що послужило поштовхом до нових селянських виступів. З різних куточків Закарпаття до Ракоці прибували повстанці. Лише в с. Завадка на його бік перейшло понад 500 селян з верховинських сіл. Чим далі просувалася армія на чолі з Ракоці, тим більше приєднувалося повстанців з русинських сіл: із Жнятина — 23 чоловіки, Страбичова — 28, Великих Лучок — 29, Петрова — 16, Дівичного — 31, Бекені — 28, Вилока — 52, Пістрялова — 10, Великих Ком'ят — 26, Шаланок — 20, Матієва — 32, із Вар — 61 чоловік і т. п. З сіл Мукачівської домінії в армію вступило близько 600 чоловік, а з 55 сіл Угочанського комітату — 659 чоловік. Це дало підстави Ференцу Ракоці II назвати русинів (українців Закарпаття) «найвірнішим народом».

Активізації боротьби сприяло те, що Ракоці, повернувшись в Закарпаття, поширив ряд звернень до населення, у яких викривав криваві дії австрійських чиновників, говорив про тягар податків, високі ціни на товари, про тяжке становище селян і міської бідноти. Але це було на початку війни. Згодом він відійшов від цих позицій.

Армію повстанців поповнив М. Верчені, який прибув з Польщі з загоном досвідчених у боях українських козаків, волохів і поляків, у кількості понад 800 чоловік. Об'єднавши зусилля, повстанці із с. Завадка рушили до Тиси, де в середині липня 1703 року, біля Вилока, відбувся другий великий бій з ополченцями, на чолі яких стояв Мігаль Кенде. Цього разу перемогли повстанці, очолювані Ференцем Ракоці II. На берегах Тиси хоробро билися як верховинські селяни, які перейшли на бік Ракоці, так і селяни притисянських сіл — русини, угорці, румуни, представники інших національностей. Армія повстанців святкувала перемогу і поповнювалася новими добровольцями. Їх нараховувалось на той час уже понад вісім тисяч. На честь перемоги на березі Тиси споруджено пам'ятник, який реставровано силами колгоспу «Прикордонник» і відкрито до 200-річчя визначних подій.

Перемога біля Вилока мала велике значення. Вона закріпила перші успіхи повстанців, усієї визвольної антигабсбурзької боротьби і відкрила шлях армії Ракоці в Угорщину і Словаччину. На кінець 1703 року в армії повстанців нараховувалося уже близько 30 тисяч чоловік. Швидкому зростанню повстанської армії сприяло те, що серед народних мас продовжували ходити чутки, нібито Ференц Ракоці II обіцяє свободу усім учасникам боротьби. У Закарпатті ці чутки поширювали керівники опришківських загонів, активні учасники боїв. Під впливом подібних розмов відбувалося швидке формування куруцьких загонів і посилення їх боротьби проти магнатів, дворянства, відмова виконувати феодальні повинності і т. п.

Дослідники доводять, що в документах, підписаних Ференцем Ракоці II, таких обіцянок немає. Лише в одному з патентів, підписаних ужгородським ішпаном М. Верчені у квітні 1703 року, міститься подібна обіцянка. Сам Ракоці не тільки не обіцяв подібного, а, навпаки, намагався вгамувати селян, відвернути їх від антифеодальних виступів, закликав виконувати феодальні повинності, не нападати на маєтки панів і духівництва. Справедливо відзначав дослідник Е. Тарле, що Ракоці намагався об'єднати усі сили Угорщини для боротьби проти Австрії, ігноруючи внутрішні класові суперечності. Заклики Ракоці до примирення ватажки куруців не популяризували серед народних мас.

Бойові дії передових частин визвольної армії Ференца Ракоці II, в рядах якої було немало селян, міщан і дворян Закарпаття, у 1704—1711 роках відбувалися у глибинних районах Угорщини і в Словаччині. Але в Закарпатті боротьба не припинялася. Усі роки війни — це роки активних дій селянських загонів. Участь Закарпаття у визвольній війні угорського народу визначалася не тільки кількістю солдат, які воювали на фронтах. Закарпаття давало багато матеріальних ресурсів для боротьби: хліб і одяг, зброю для солдат, будівельні матеріали та майстрів для спорудження укріплень.

Восени 1703—1704 років розгорілися бої повстанських мас за оволодіння такими опорними пунктами, як мукачівська, ужгородська та хустська фортеці. Перші спроби оволодіти фортецею в Мукачеві повстанці зробили в середині червня 1703 року, коли взяли курс на Вилок до Тиси. І порівняно швидко оволоділи містом, оскільки одержали підтримку збоку населення. Щоправда, незабаром лабанці на чолі з В. Монтекуколі повернулися, вигнали Ф. Ракоці і вчинили розправу над населенням. Учасник тих подій на полях рукописного Євангелія Мукачівського монастиря писан, що австрійці «много людей постинали», особливо простаків, тобто, трудящих, а далі «пограбували мукачівську та росвиговську церкви».

Серед найбільших бойових операцій повстанців західного регіону було визволення міста Ужгорода, взяття ужгородської фортеці. Ще навесні 1703 року куруцькі війська, що наступали на захід, спробували взяти фортецю, але їм це не вдалося. Тоді у вересні до міста підійшли повстанці Ужанської долини під командуванням І. Беци. З південних районів жупи до них приєдналися повстанці з угорських сіл на чолі з дворянином І. Гарасті. Почалася облога фортеці, яка тривала майже півроку. Повстанці не раз хотіли штурмом оволодіти замком, але гарнізон уміло відбивався.

Допомогу повсталим подавали жителі Ужгорода: одні вступали в ряди бійців, інші виготовляли зброю, споруджували укріплення. Жінки доглядали поранених, приносили їжу і теплий одяг бійцям, оскільки зима 1703—1704 років видалася суворою.

Після тривалих і кровопролитних боїв 26 лютого 1704 року фортеця капітулювала. Умови капітуляції затвердив особисто Ференц Ракоці II. Місто перейшло до рук повстанців. Командуючим гарнізоном було призначено селянського ватажка І. Бецу, а єпископом Мукачівсько-Ужгородської єпархії — прихильника Ракоці Петра Камінського, на якого часто покладалися і важливі дипломатичні місії.

Тут формувалися загони з населення Ужанської долини, які направлялися в діючу армію Ракоці. Місто виготовляло і відправляло на фронт зброю, підводи, одяг, хліб тощо.

У 1707 році в ужгородському замку тривалий час проживав Ференц Ракоці II, який приймав тут дипломатів з інших країн Європи, зокрема Франції, Польщі та Росії, і вів з ними переговори про спільну боротьбу проти Австрії, подання допомоги повстанцям, про обрання керівника боротьби королем Польщі і т. п. В Ужгороді часто бував соратник Ракоці, визначний військовий діяч і дипломат М. Верчені, який проводив тут наради військових керівників повстання.

Серед найбільш визначних подій того часу був приїзд у липні 1707 року послів Росії на чолі з Давидом Корбе і Польщі — Михайлом Волинським. Прибуття послів радісно вітали жителі Ужгорода, дзвонили дзвони в церквах, з фортеці лунали постріли урочистих салютів, населення виходило на вулиці, щоб привітати шановних гостей. Усі сподівалися на допомогу Російської держави у боротьбі проти Габсбургів.

Переговори проходили успішно. Ракоці, однак, не поспішав давати відповіді на пропозицію Петра І стати польським королем, оскільки побоювався Франції і Швеції, з якими мав зв'язки, а цар Росії не висловлювався до кінця щодо форм допомоги Угорщині, маючи свої міркування.

Для продовження переговорів Ракоці направив до царя свого дипломата Шандора Недецького. Через деякий час Д. Корбе знову прибув до Ужгорода і переговори продовжилися, участь у яких взяли також ужгородський ішпан М. Верчені, соратник керівника повстанців П. Радаї, Ф. Клобушинський та Ш. Недецький. Секретар Ракоці Гашпар Беніцкі свідчить, що і Ракоці, і Верчені надавали переговорам великого значення, розуміли їх важливість. На урочистому обіді, з нагоди успішного закінчення переговорів, була присутня уся придворна знать. Ференц Ракоці II особисто пильнував за Д. Корбе — дипломатом великої Росії.

Згідно з домовленістю, у серпні 1707 року до Росії відправилося посольство Ференца Ракоці II у кількості 50 чоловік, яке очолював М. Верчені. Договір був підписаний у Варшаві, 15 вересня 1707 року. Він став основою російсько-угорських відносин на 1707—1711 роки, які позитивно впливали на хід політичного життя і на воєнні дії куруців. У справу укладання вигідного для Ференца Ракоці II договору з Петром І значний вклад вніс власник Ужгорода М. Верчені. Сприяла тому і та дружня атмосфера, яку створювали жителі Ужгорода і Мукачева, де одночасно перебували посли, а також все населення Закарпаття, яке знало про переговори і вітало їх. Йдучи на зближення з Петром І, князь Ракоці, безперечно, враховував і те, що його союзники — населення Закарпаття і Словаччини з глибокою симпатією ставилися до Росії.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Початок визвольної боротьби в перші роки XVIII ст. Роль Закарпаття як важливого осередку її розгортання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.