Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Перехід до феодалізму на Закарпатті в IX—XI століттях (реферат)

Період IX—XI ст. дуже важливий, і разом з тим складний в історії Тисо-Дунайського басейну, в тому числі й історії Закарпаття. Це був завершальний період розкладу первіснообщинного ладу, переходу до феодалізму, період політичної консолідації племен, утворення різних політичних об'єднань типу ранніх феодальних держав, які виникали, починаючи від верхів'я Тиси до Чехії та Моравії і від Карпатських гір — до нижньої течії Дунаю. В джерелах того часу часто називали такі політичні об'єднання Славініями.

Територія Закарпаття, як і Прикарпаття та Південної Волині, була заселена тоді одним з великих слов'янських племінних союзів білих хорватів, що розвивалися спільно з іншими східними слов'янськими племінними союзами — полянами, древлянами, в'ятичами, дулебами, тиверцями, уличами, які в IX столітті об'єдналися і утворили могутню державу — Київську Русь. Спочатку «Руська земля» (так називалася ця держава) об'єднувала лише полян, древлян та сіверян, а згодом до неї приєдналися й інші східнослов'янські племінні союзи, яких Літописець Нестор схильний вважати князівствами. Серед них були й племінні князівства дулебів, тіверців та білих хорватів, що проживали у південно-західній частині Руської землі. Під цими назвами слід розуміти територіально-політичні об'єднання Київської держави, окремі племена яких зберігали тільки деякі етнографічні риси у побуті і культурі. Давньоруські літописи згадують востаннє дулебів під 907 роком, тіверців — під 944-им, а хорватів — під 992 роком.

Київська Русь мала складну політичну структуру. До неї входило багато васальних князівств, які раніше були незалежними. Одним з таких міг бути і союз племен, або племінне князівство хорватів, яке входило в різні часи у сферу впливу Київської Русі.

Руські літописи згадують про хорватів лише два рази і відмічають, що спільно з київськими князями вони ходили на Візантію та Балкани. Вперше літописець Нестор згадує хорватів серед руських племен у 907 році, коли вони як союзники князя Олега брали участь у поході на Візантію. Друга згадка відноситься до 992 року, коли на хорватів зробив похід князь Володимир. Похід цей міг бути викликаний появою сепаратистських тенденцій серед білих хорватів, а, може, пов'язаний з походами Володимира проти Польщі, Угорщини чи Чехії. Більше згадок про білих хорватів у Нестора немає.

На основі даних археології ряд славістів, зокрема С. Пеняк, С. Пап, простежують етапи формування культури білих хорватів, вважають її основою матеріальної і духовної культури карпатських русинів, етнічні ознаки яких визначилися саме в IX—X ст. У працях доводиться, що білі хорвати, тісно зв'язані з такими племінними союзами, як уличі, тіверці, волиняни, поляни, не були насильно включені до Київської Русі, а об'єднував їх з східним слов'янством весь внутрішній розвиток і міжнародна обстановка. В останній чверті І тисячоліття літописні білі хорвати віднесені Нестором до східних слов'ян, де утвердилася давньоруська культура.

Літописець Нестор недвозначно говорить про білих хорватів як часину давньоруської землі, де і культура, і мова були єдині з усім східним слов'янством. Частина білих хорватів переселилася на Балкани, а більшість залишилася в Карпатах, творячи тут свої політичні об'єднання — Біла Хорватія, або Велика Хорватія. У IX ст. хорвати, будучи свідомими своєї етнічної належності і маючи тісні зв'язки з іншими східними слов'янами, на думку С. Папа, увійшли до складу Київської держави. Отже, наявність у хорватів різних політичних об'єднань і входження до складу Київської Русі є таким науковим припущенням, яке потребує дальшого грунтовного дослідження.

У IX—X ст. у хорватів, що проживали по обидва боки Карпат, виникали укріплені центри (оборонні пункти племен), що називалися «гродами». На місці цих «гродів» згодом виникали укріплення, серед яких найбільшими на південних схилах Карпат були Унг, Мункач, Боржва (біля с. Вари Берегівського району). Тут виникло і перше політичне об'єднання з центром в Унгограді (Ужгороді), на чолі якого стояв, як це випливає з народних переказів, князь Лаборець. Частина дослідників сумнівається в існуванні князя Лаборця, оскільки, мовляв, немає достовірних історичних джерел. Потрібно погодитися з думкою В. Ладижця, що тоді дійсно не було анкет на знатних людей. Але людство має і свою специфічну книгу — народну пам'ять, що зберігає для нас важливі сторінки минулого. Крім того, слід врахувати, що аналогічно у ті часи у Словаччині існувало Нітранське князівство Прибінн, на півдні — Блатенське князівство Коцели, а на території сусідньої Румунії таких князівств було два. Отже, хоч і не маємо прямих доказів існування князівства Лаборця, на підставі історико-порівняльного методу можемо допустити його існування (IX — початок X ст..).

До Верхнього Потисся у 70—80-х роках XI ст. простягалися кордони двох великих слов'янських держав — Першого Болгарського царства, утвореного в кінці VII ст., і могутньої Великоморавської держави. Академік З. Неєдли — один з відомих дослідників історії слов'янських народів, ряд інших вчених не лише Чехії і Словаччини, але й Болгарії, Угорщини, України вважають, що володіння болгарського князя Сімеона (892—927 pp.) простягалися аж до Карпат. На основі аналізу ряду опублікованих джерел С. Пеняк та П. Пеняк припускаються думки, що болгари панували тут тривалий час і навіть будували укріплення, серед яких називають Земплін і Унгвар (Унгоград). Вважаємо, що це є перебільшенням сили влади болгарських князів в Тисо-Дунайській улоговині. Фортеці історичного Закарпаття виникали насамперед як результат внутрішнього розвитку слов'янського племінного союзу білих хорватів, як одна з форм їх захисту від частих нападів інших племен. Справжнього завоювання і підкорення болгарами Закарпаття не було. Паралельно з болгарським впливом допускаємо і вплив Великої Моравії. У період розквіту Великоморавської держави (правління Святоплука, 871—894 pp.) частина Закарпаття разом із Словаччиною входила до її складу. Межування з такими державами IX ст., як Велика Моравія і Болгарія, що мали високу на той час культуру і політичну організацію, не могло не вплинути на прискорення розвитку Верхнього Потисся.

Історія Закарпаття кінця IX—X ст. ускладнилася прибуттям угорських племен на чолі з Алмошем і набігами печенігів. За свідченнями літописців угорські племена у 896 році перейшли через Карпати в кількох місцях і зайняли територію Верхнього Потисся, а згодом далі просунулися на південь, в середнє Подунав'я. Більшість угорських племен перетнули Верецький перевал, пішли основним шляхом, що пролягав долинами ріки Латориці, і вийшли на Притисянську рівнину. Тут угорці зустріли опір збоку слов'ян і волохів. Спочатку угорці оволоділи фортецею Мукачево. Далі війська були поділені на дві частини. Одна, під проводом Арпада, сина вождя Алмоша, що залишився у Мукачеві, пішла на схід, де знаходилася фортеця Боржва. Інша направилася на захід, до фортеці Унгвар. Угорське військо зустріло великий опір у слов'янських фортецях. Охоронці Боржви героїчно захищалися три дні. Після капітуляції усіх воїнів як полонених відправили до фортеці Унгвар, яка капітулювала лише на четвертий день облоги.

Про перехід угорцями Карпат згадує і літописець Нестор. Угорські племена, на думку Нестора, у 898 році пройшли біля Києва і направилися «через гори великія», де почали «воювати на живущие там волохи и словени». Виходить, що фортеці Карпатської Русі капітулювали тільки після тяжких боїв, і угорські племена заволоділи землями на південних схилах Карпат. З фортеці Унгвар відступив князь Лаборець з дружиною, який, за твердженням угорського літопису «Геста Гунгарорум», був підлеглим болгарського хана Салана (очевидно, царя Сімеона). Угорські війська наздогнали Лаборця у Східній Словаччині і, за народними переказами, стратили його на березі річки Свіржави, яка з того часу стала називатись річкою Лаборець.

Народні перекази називають Лаборця «славним князем», який любив народ, дбав про нього, багато зробив для зміцнення князівства, укріплення фортеці, а коли на неї напали угорські війська, мужньо захищав рідну землю.

Дані досліджень вітчизняних та угорських істориків свідчать, що угорські племена затрималися в Закарпатті недовго. Їх, як кочовиків, вабили багатства Подунав'я, Південної та Західної Європи, Візантії. Протягом майже двох століть вони робили походи на Італію, Німеччину, Болгарію, Візантію, а осередком їх державності, що формувалася в ці часи, було Подунав'я. У постійних нападах па сусідні країни угорська родоплемінна знать вбачала засіб збільшення своїх багатств, а звичайні общинники — шлях компенсації своїх маєтностей, які відібрала у них знать (пасовища, худобу тощо).

Історичний процес «здобуття батьківщини» закінчився лише в XI ст. Навіть столиці постійної угорці довгий час не мали. Де знаходився вождь, князь з дружиною, там і була столиця. Так, королі Андрій І, Степан V (друга половина XI — початок XII ст.) любили жити в фортецях Земплінщини. У ряді джерел підкреслюється, що в XII ст. угорці ще не мали сталих осель, а жили як влітку, так і восени в шатрах. Територія Верхнього Потисся у такі часи знаходилася за межами інтересів угорської держави.

Саме на цей період припадає розквіт Древньоруської держави, до складу якої входили більше як півтора століття райони Прикарпаття і в сфері впливу якої знаходилося і Закарпаття. Достовірних даних про цей період історії Закарпаття немає. О. Мицюк вважає, що гірські Карпати, після того як через них пройшли угорські племена, довгий час були «нічийною територією» (res nullis). Дійсно, з точки зору угорців, райони Карпат в X—XI ст. можна вважати нічийними, оскільки вони не входили до складу їх держави. Для захисту своїх кордонів угорці будували так звані «засічні лінії», які в X—XI ст. проходили, як доводив М. Лелекач, по лінії Токайських гір до Тиси, до городища Саболч, а звідси — в напрямку до рік Самош і Красна. Решта території Верхнього Потисся, за висловом Е. Ставровського, була «terra indaqines», тобто буферною зоною між ранньофеодальними державами Центральної та Східної Європи. Племена хорватів, як і дулеби та тіверці, не раз прагнули відновити свою незалежність. Саме цим були зумовлені численні походи київських руських князів на західні і південно-західні рубежі держави. Одним з таких, як уже говорилося, був і похід проти хорватів. Князь Володимир Святославович намагався зміцнити свою владу в західних регіонах країни. Нагадаємо, що в той час не лише центральна частина Карпат, але й Східне Прикарпаття належали до Київської Русі, а потім до Галицько-Волинського князівства. Відомий український історик М. Грушевський відзначав, що з українськими землями на їх північних згір'ях землі закарпатські в'язалися органічно, і прилучення перших було прилученням, певно, і тих, і других до Київської держави.

Певне значення для з'ясування відносин між Київською державою та Угорщиною мають дані руських літописців. Під 996 роком Нестор зазначав, що київський князь Володимир Святославович жив у мирі з сусідніми князями — Болеславом Лядським, Стефаном Угорським та Ондрихом Чеським. Для нас має значення визнання мирних відносин між Київською державою та Угорщиною при Стефані І (997—1038 pp.), кордони якої пролягали далеко південніше Карпат, по згаданих вище засічних лініях. Звідси тверда переконаність, що Закарпаття було предметом суперечок між двома сусідніми державами.

Історія Закарпаття X—XI ст. практично не досліджена. Відсутність джерел не дозволяє визначити форми і ступінь його взаємовідносин з Київською Руссю. Дуже слабо досліджено і господарський та соціальний розвиток того часу. Археологи дають багатий матеріал для характеристики рівня матеріальної культури слов'янського населення Закарпаття X—XI ст. Знаряддя праці, кераміка, форми будівництва, вивчені археологами, дають підстави говорити про спільність їх ознак з аналогічними пам'ятками культури, виявленими в городищах Чернеча гора — біля Канева, Воїнь — на правому березі Сули, Старокиївська гора — на території сучасного Києва та в городищах і селищах Молдавії. Найчастіше зустрічаються тут коси, серпи, сокири, мечі, наконечники списів, стріл, фрагменти шолома, багато побутових речей, прикрас тощо. На території Закарпаття такі ж речі знайдено на поселеннях Великої Доброні, с. Буча — біля Берегова, на городищах с. Гараздівка, Білки, Данилово, Дулово, Олександрівка. Ці та інші дані археології дають підстави дійти висновку, що економічні процеси, як і соціальні, так само, як і в Київській Русі, відбувалися в Закарпатті в X—XI століттях. Навіть на території Північної Угорщини (м. Вашарошноменгель) археологами виявлено 15 слов'яно-руських поселень, які датуються IX—XI ст.

Про вплив на Закарпаття Київської Русі в X—XII ст, яскраво свідчить і усна народна творчість, досліджена В. Мельником. Автор досить переконливо доводить, що в Закарпатті в X—XII ст. поширювались такі ж народні пісні, звичаї, легенди, як і на території всієї Київської держави. В історичних піснях згадується, що русини-парубки шукали молодиць «аж по межі Дебрецена». У Карпатській Русі святкувались такі ж свята, як і в Київській Русі, пов'язані з землеробством, захистом Вітчизни від нападів кочівників. У Закарпатті, як і в Пряшівській Русі, збереглися назви, пов'язані з Стародавнім Києвом як центром великої держави: назва поля Кийов біля с. Нижнє Грушеве, поле Кийовець — в с. Студене Тячівського району, а великий шлях з Закарпаття до Києва через Карпати в народних переказах того часу називався Руським шляхом, Верецький перевал — Руськими ворітьми.

Багато спільного між Київською державою та Карпатською Руссю було в господарському і соціальному житті. Основною формою заняття населення Карпатської Русі вважалося сільське господарство, де працювали вільні селяни-общинники, а найтяжчі роботи виконували раби-невільники. Поряд з землеробством розвивалось і тваринництво, частково навіть в гірських районах. Значна роль в економічному і політичному житті населення Закарпаття належала містам-фортецям, які почали відбудовуватися, розширюватися після переходу через Карпати угорських племен. В XI ст. уже існували фортеці в Ужгороді, Мукачеві, Боржві. Очевидно, тут почали створюватися і великі маєтки руської родоплемінної знаті, що перетворювалася у феодалів, перші церковні землеволодіння православної церкви.

У містечках Закарпаття успішно розвивалося ремесло, особливо виготовлення знарядь праці, зброї, предметів побуту, знайдених на стоянках. У районі Солотвина продовжувалось видобування солі. У солекопальнях, біля Солотвина, знайдено монети ще III ст. н. е. У джерелах VII—XII ст. неодноразово згадується «соляний шлях» — транспортування солі із Закарпаття у країни Центральної та Південної Європи по річці Тисі. Згадуються і «соляні фортеці» — укріплення, які контролювали транспортування солі. До початку XII ст. угорські королі не володіли «соляними шляхами» та «соляними фортецями».

Починаючи з кінця X і особливо в XI ст., коли Київська Русь ослабла внаслідок міжусобних війн, угорські князі почали завойовувати територію Потисся, Семиграддя і Словаччини. Цьому сприяли два фактори: послаблення Київської Русі і періодичні напади на Карпатську Русь половців та інших кочівників Північного Причорномор'я, які кожного разу спустошували край, спричиняли багато горя населенню. Одним з найбільших був похід половців під проводом хана Кутески 1086 року. Численні орди кочівників увірвалися в Закарпаття через Яблуницький перевал і Північну Трансільванію, зруйнували і спалили багато осель і укріплень в східних і південних районах і дійшли аж до Ужгорода. Однак фортецю Унгвар взяти не змогли. Відступаючи, кочівники полонили багато населення, яке потім продавали на ринках невільників. У XII столітті такі набіги повторювалися майже кожного десятиліття. Це послаблювало Карпатську Русь.

Поневолення угорськими князями і феодальною знаттю Закарпаття проходило поетапно і затяглося більше як на століття. Північний кордон Угорщини посувався все вище до гірської смуги і простягався по Карпатському хребту, хоч тривалий час не був достовірно встановлений. Засічні лінії були перенесені з південних районів на північ. Крім того, тут будувалися і невеликі укріплення, покликані захищати країну від нападів. О. Мицюк доводить, що угорські королі і феодали, що мали володіння між Тисою і Дунаєм, захоплювали ті землі в Карпатах, що потрапили під вплив Київської Русі. Саме з часу Київської Русі в Закарпатті поширилися назви «Русь», «руське населення», «руський край». У літературі часто зустрічається назва «Карпатська Русь» або «Русь Окрайна». З цих часів веде свою історію руська етнічна ідентичність слов'янського населення Закарпаття. Разом з тим, уже в X – XI ст. чітко виступали й ті особливості, які мали місце в Закарпатті як в господарському устрої, так і в культурі, побуті, мові, що формувалися під впливом сусідніх народів — словаків, угорців, молдаван, волохів, поляків та південнослов'янських народів. І хоч угорські феодали під кінець XI і на початку XII ст. остаточно підкорили більшість території Закарпаття, культурні традиції, збагачені етнічною і конфесіональною єдністю з Руссю, ніколи не припинялися.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Перехід до феодалізму на Закарпатті в IX—XI століттях (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.