Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Освіта та культура на Закарпатті в кінці XVIII — першій половині XIX ст (реферат)

Кінець XVIII — перша половина XIX ст. ознаменувалися глибокими зрушеннями не лише в економіці, в соціальному устрої, але й в галузі освіти та культури. На грунті кризи феодальних та появи капіталістичних відносин, початку формування нових класів і національностей зароджується і нова культура. Характерною для даного періоду була широка боротьба проти феодалізму, який відживав свій вік, проти абсолютизму, що шукав шляхів пристосування до нових умов, боротьба проти всіляких проявів національного гніту, за збереження і примноження національної мови, культури, народних традицій. Це був період початку формування національної культури, коли на історичній арені з'явилася плеяда молодих культурно-політичних діячів, що боролися за організацію народної школи, розширення середньої освіти, за вищу школу і рідну мову, літературу тощо. Таких діячів називали «будителями» (від слова «пробуджувати» національну, народну свідомість), а весь період культурного розвитку — будительством.

Як в галузі освіти, так і літератури, поступово йде процес звільнення культури від диктату абсолютизму, з-під впливу церкви, і створюються паростки народної культури. Боротьба за народну мову, народну культуру охоплює усі сфери суспільного життя. Діячі культури виступають з різкою критикою абсолютизму, колоніальної політики Габсбургів та угорських феодалів в Закарпатті, політики мадяризації та онімечення корінного населення краю. Період культурно-національного відродження не означав повернення до часів середньовічної культури Відродження. Це був якісно новий етап у розвитку культури, суть якого полягала в утвердженні нової культури, культури народної, що виникала в умовах пробудження національної свідомості. Боротьба за народну культуру набувала дедалі ширшого розмаху. Це зумовлювалося тим, що діячі культури того часу черпали свої сили і натхнення в народі — єдиному послідовному захисникові традицій народності, демократизму, високих моральних якостей.

На відміну від феодалізму, зокрема XVI—XVIII ст., період культурно-національного відродження в Закарпатті ознаменувався небаченим раніше розвитком зв'язків русинів Закарпаття з русинами Галичини, населенням Наддніпрянщини, де відбувався основний процес формування української національної культури і до якого тяжіло населення усіх українських земель, як би воно не називалося на місцях. На Україні, в Росії вчились і працювали десятки вихідців із Закарпаття, які сприяли зміцненню міжслов'янських зв'язків. Із України та Росії проникали сюди ідеї слов'янської єдності і солідарності, ідеї боротьби за збереження власної мови, культури, за національне відродження.

Ідеї слов'янського відродження проникали в культуру Закарпаття з Чехії та Словаччини, з Польщі, Сербії та Хорватії. Громадські діячі та вчені Закарпаття вчилися і зростали на творах засновників слов'янського відродження — Й. Добровського, Я. Коллара, П. Шафарика, JI. Гая, І. Кукулевича. Під їх впливом, а нерідко і за безпосередньої участі громадські діячі розробляли перспективи розвитку національної культури, подавали вимогу уряду Австрії щодо розв'язання питання про Закарпаття. Діяльність словацьких, чеських, південнослов'янських культурних діячів мала великий вплив на формування світогляду і визначення напрямків діяльності закарпатських громадських діячів.

Громадсько-політична і культурна боротьба в Закаратті у першій половині XIX ст. набирала різних форм і мала різні цілі. Одна частина інтелігенції — О. Духнович, І. Орлай, І. Раковський, Ю. Гуца-Венелін — орієнтувалася на Росію, вбачаючи в ній єдиного захисника інтересів поневолених слов'янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття. Вони відстоювали ідею, висунуту Й. Добровським, Й. Юнгманом, П. Шафариком, об'єднатися усім слов'янським народам під гілкою «могутнього старого дуба Росії». Об'єднання під скіпетром Росії вони розглядали не як політичний акт, не як утворення єдиної держави, а, скоріше, як процес культурного єднання слов'ян «літературної вільної слов'янської держави».

Інша частина інтелігенції, зокрема А. Добрянський, орієнтувалася на Австрію, поділяла австрославістську концепцію Ф. Палацького, JI. Гая, вважаючи за доцільне об'єднати русинів зі словаками в єдину територіальну область або приєднати їх до Галичини і Буковини з метою створення автономної одиниці у складі Австрії. Але Габсбурги відхиляли подібну ідею. Національну культуру доводилося гаряче відстоювати, захищати.

Питання освіти населення, розвитку народної школи, підготовки молоді, яка б здатна була працювати у нових умовах (розвитку товарно-грошових відносин, формування ринку, мануфактурного виробництва) набувало у період культурно-національного відродження першорядного значення. Не лише через вимоги демократичних сил, але й сама держава відчувала необхідність змін у галузі освіти. Саме цими факторами зумовлювалася реформа народної освіти в імперії Габсбургів у кінці XVIII ст., яка визначила напрямки розвитку як нових типів шкіл, так і вдосконалення старих, пристосування до сучасних умов. Зростав інтерес до науки.

Основні принципи нової шкільної системи викладено у двох важливих документах — «Раціо едукаціоніс» (1777 р.) і законах середини 80-х років про введення обов'язкового навчання дітей рідною мовою з 6 до 12 років і визнання рівноправності усіх вірувань. Відповідно до цих законів відбувалися значні зміни в організації та розвиткові народної освіти і в Закарпатті. Насамперед, удосконалювалася система керівництва народною освітою. Закарпаття перетворилося в окремий шкільний округ (усього їх було дев'ять), з центром в Ужгороді, де на базі однієї з міських шкіл відкрилася нова школа — «чотирикласна взірцева» (у документах називалася «нормальною»). Учні такої школи проходили п'ятимісячну педагогічну практику, і кращі з тих, хто успішно складали додаткові іспити, ставали вчителями народних шкіл. На базі «нормальної школи» проходила практику і та частина учнів ужгородської гімназії, яка бажала стати учителями. Школа мала нову систему навчання. Один вчитель навчав дітей лише один рік. Окремо були вчителі малювання і музики. Зверталася увага на вивчення природознавства, математики, письма, діловодства, історії Угорщини, етики, моралі тощо. «Нормальна школа» дала можливість активізувати підготовку вчителів для сільських шкіл. Згодом вона злилася з педучилищем і стала єдиним фаховим закладом по підготовці вчителів. Сприяла школі Ужгородська гімназія як один з провідних навчальних закладів краю.

Аналіз даних дає підстави дійти висновку, що на рубежі XVIII —XIX ст. у розвитку народної освіти Закарпаття відбувалися значні зміни. У містах створювалося по кілька шкіл з руською, угорською, німецькою та єврейською мовами навчання. Народні школи були в усіх великих селах; у декотрих — Довгому, Білках, Королеві, Берегах, Середньому — по дві школи, у яких працювали кращі вчителі. У школах мінявся характер навчання. Значно більше уваги приділялося вивченню письма, елементів математики, географії, діловодства. Щоправда, матеріальне становище шкіл було дуже важким. Більшість з них працювали або в церковних приміщеннях (так званих фарах), або в орендованих кімнатах. Спеціальні шкільні приміщення на початку XIX ст. були збудовані у шести селах — Великих Лучках, Косині, Вилоку, Тересві, Ясіня, Чинадієві. Значна частина вчителів мала низьку освіту. У малих селах вчителювали дяки, що інколи були напівосвіченими. Учні таких шкіл одержували мізерні знання, а тому не могли продовжувати навчання у гімназіях чи училищах. Через те при міських школах та при школах великих сіл створювалися курси для додаткової роботи з учнями.

Угорський уряд використовував школи з метою мадяризації русинів. Оскільки навчання в них в основному проводилося по букварях та підручниках, привезених з Росії й України, уряд забороняв їх використання, переслідував вчителів, які відстоювали національні інтереси поневолених.

З аналізу шкільної справи видно й те, що послабився контроль з боку державних органів влади. Якщо на початку XIX ст., будучи інспектором шкіл краю, І. Павлович турбувався за стан шкільництва, то Г. Крічфалуші, обійнявши дану посаду у 1808 році, не приділяв школам належної уваги. Будучи одноразово вчителем Ужгородської гімназії та семінарії, він практично не бував у селах. Школи з руською мовою навчання занепадали. Схвалена державними зборами у 40-х роках XIX ст. низка реакційних законів, вела практично до поступової ліквідації руської школи у Закарпатті. Політика мадяризації неугорського населення з допомогою школи брала верх.

Важливі кроки на захист народних шкіл у 30-х роках зробив учений і громадський діяч М. Лучкай. Ставши інспектором Ужгородської шкільної округи, він систематично подавав допомогу в організації шкіл в різних селах, виступав на захист учителів, сприяв їх навчанню. У листах до уряду та Мукачівського єпископа М. Лучкай постійно інформував, що шкіл у Закарпатті не вистачає, що шкільна справа занепадає, у тяжкому становищі знаходяться вчителі. Завдяки вимогам М. Лучкая у деяких селах відкривалися руські народні школи. З його ініціативи школам надсилалися підручники, зокрема букварі. Учителі були звільнені від окремих важких повинностей, що дещо дозволило поліпшити їх становище. Прагнучи допомогти вчителям, М. Лучкай написав граматику руської мови. Але вийшла вона латиною і великого поширення не набула. Щоправда, окремі дослідники вважають, що граматика М. Лучкая була майже настільною книгою школярів.

На захист народних шкіл рішуче виступив найвизначніший культурний діяч Закарпаття середини XIX ст. О. Духнович. Будучи депутатом угорського парламенту, вчений переконався, що угорські діячі, захищаючи права угорського народу перед Габсбургами, не тільки не виявляли турботи про русинів, словаків, а й сушили мозок над тим, як змадяризувати їх. Знав О. Духнович, як захищали свої національні права чехи, хорвати, словенці. Це і спонукувало його вже на початку діяльності активно включитися у справу захисту інтересів русинів, їх освіти і культури. У 1847 році він опублікував перший в історії Закарпаття підручник — буквар для народних шкіл — «Книжицю читальную для начинающих». Буквар мав великий успіх і сприяв поширенню освіти в Закарпатті. Тираж його був невеликий, і він був доступний лише міським школам і школам у великих селах.

Певні зрушення мали місце і в розвитку середньої освіти в Закарпатті протягом кінця XVIII — першої половини XIX ст. Насамперед, зросла роль Ужгородської гімназії як одного з головних середніх навчальних закладів. Директор її за правилами реформи кінця XVIII ст. був і головним інспектором шкіл Закарпаття. Значна частина гімназистів Ужгорода навчалася на гімназичних курсах на базі учительської семінарії і поповнювала число педагогів. Навчання в гімназії дещо вдосконалилося, зросла кількість предметів світського циклу. Строк навчання збільшився з чотирьох років до шести.

У 1837 році нова чотирикласна гімназія, щоправда приватна, була відкрита в Мукачеві. У середині XIX ст. вона стала державною. Це важливий фактор дальшого розвитку середньої освіти в Закарпатті. Хоч навчання проводилося угорською мовою (руська мова викладалася лише як окремий предмет), існування гімназії в Мукачеві дало деяку можливість молоді, переважно із заможних верств, одержувати середню освіту.

Важливим культурним центром для східних районів Закарпаття залишався Мараморош-Сігет, де було аж дві гімназії — шестирічна реформатська і трирічна католицького ордену піаритів. У двох гімназіях одноразово навчалося понад 350 учнів. Хоч гімназії у Мараморош-Сігеті були в руках церков і готували лише священнослужителів, у них частково навчались і вихідці з ремісників, торговців, багатих міщан. У гімназіях навчалась молодь з-поміж русинів, румун, угорців, німців та інших народів, які проживали у східних районах Закарпаття.

У гімназіях католицького ордену навчання відбувалося на угорській і частково на німецькій мовах, у реформатській же значна увага приділялася і руській мові.

У розвитку освіти в Закарпатті у першій половині XIX ст. зростала роль Ужгородської учительської семінарії. Протягом 20— 40-х років семінарія збільшила кількість випускників майже вдвічі. Удосконалювався навчальний процес. Майбутніх вчителів більше навчали таких предметів, як математика, природознавство, рідна мова, латинь, історія Угорщини, історія краю, співи, малювання, домоводство, діловодство тощо. Учителів готували в дусі ідеології «святостефанської корони», яка повністю ігнорувала інтереси національних меншостей. Та все ж зі стін семінарії виходило немало вчителів, котрі пам'ятали про власний народ та його культуру, рідну мову і в цьому ж дусі виховували й молодь, що навчалася в народних школах.

У розвитку педагогічної освіти, у справі вдосконалення підготовки вчителів велику роль відіграв талановитий педагог, вчений і громадський діяч І. Чургович, який понад двадцять років був директором Ужгородської учительської семінарії. З ініціативи директора в семінарії вводилися предмети з історії краєзнавства. Він закликав учителів виховувати в учнів почуття національної свідомості, любов до рідної мови, культури. На допомогу вчителям написав ряд книг з дидактики та теорії навчання. Він не тільки дбав про підготовку вчителя, але й знав умови його роботи. І. Чургович брав участь у складанні меморандумів на захист русинів Закарпаття, русинських шкіл, турбувався про матеріальне забезпечення вчителів.

Картина стану освіти в Закарпатті кінця XIX — початку XX ст. була б неповною, якщо не сказати про розвиток духовної семінарії — закладу, де готували в першу чергу священиків, але із стін якого вийшли десятки діячів, що стали потім не лише духовними наставниками, але й визначними культурними діячами. Крім того, потрібно врахувати, що Ужгородська духовна семінарія була не середнім навчальним закладом, а вищим, куди вступала молодь лише після закінчення гімназії, яка з освітою педагогічного училища навчатися у духовній семінарії не могла, оскільки не мала потрібної підготовки в галузі класичних мов.

Початок розвиткові навчального закладу було покладено в Мукачеві, коли в середині XVIII ст. тут відкрили богословську школу як середній навчальний заклад. Шкільна реформа 70-х років XVIII ст. не могла не зачепити і духовної освіти. Зростання освітнього рівня населення, потяг до культури змушували керівництво церкви дбати про підвищення рівня підготовки священиків, які на селах вважалися не лише носіями духовності, проповідниками релігії, але й найосвіченішими людьми. У 1778 році Мукачівську богословську школу переводять до Ужгорода і реорганізовують у духовну семінарію, розташовану в подарованих імператрицею Марією-Терезією будовах фортеці. Відповідно до потреб навчального процесу була проведена й реорганізація основних приміщень фортеці.

Згідно зі статутом семінарію очолював ректор, посаду якого деякий час обіймав уродженець Закарпаття І. Чургович, а потім ректорами були вихідці з Галичини. На допомогу ректору єпархією призначались два віце-ректори (проректори), один з яких відав суто духовними справами, інший — викладанням світських наук. Тривалий час віце-ректором по світських науках працював відомий письменник і громадський діяч І. Раковський. Навчальний процес у семінарії забезпечували кафедри. Основними предметами були теологія, філософія, церковна історія, джерела з історії, хронологія, географія, латина, єврейська і грецька мови. З Ініціативи відомого просвітянина єпископа А. Бачинського в духовній семінарії як окремий предмет вивчалася руська мова. Мотивуючи необхідність широкого її вивчення, він говорив, що духівництву без рідної мови «невозможно есть народу своєму служити». Оскільки підручників практично не було, а літератури також обмаль, то єдиним джерелом знань ставали лекції. Щодня слухачі духовної семінарії відвідували по п'ять-шість лекцій тривалістю в одну астрономічну годину. Базою практики для них був кафедральний собор.

В Ужгородській духовній семінарії навчалася молодь не лише з основних районів Закарпаття, але також і з руських районів Східної Словаччини, Північної Угорщини, де були уніатські села, з Галичини. Якщо в кінці XVIII ст. в семінарію щорічно набирали на конкурсній основі 25—30 чоловік, то в середині XIX ст. в семінарію було прийнято уже близько ста п'ятдесяти чоловік. В Ужгородській семінарії навчалися такі відомі діячі першої половини XIX ст., як П. Лодій, В. Довгович, А. Дешко, Ю. Гуца, О. Духнович та ін.

Незважаючи на соціальний та національний гніт австрійських і угорських властей, освіта в Закарпатті в першій половині XIX ст. зробила певний крок вперед, хоч загальний її стан залишався дуже складним. Щонайменше одна третина сіл не мала власних шкіл. Один з дослідників культури Закарпаття Г. Бескид, аналізуючи першу половину XIX ст., зазначав, що головною причиною відсталості народу був гніт панів, гніт угорських поневолювачів, яким належали усі багатства. Але вони турбувалися не про школи, не про «піднесення народної освіченості», а про зростання своїх багатств, про те, аби «корчми світилися».

Там, де школи були, не вистачало вчителів. Рівень освіти педагогів був досить низьким. Заборона навчання дітей рідною мовою гальмувала розвиток народної та середньої освіти. Злиденне становище народних мас не давало дітям змоги відвідувати школу: в сезон вони працювали на полях, взимку не було в що одягтися. Сучасники відзначали, що діти не відвідували школу, а сільські дяки, які нерідко були одночасно і вчителями, за рівнем освіти не могли дати дітям потрібних знань. Не вистачало підручників, доводилося найчастіше працювати над Псалтирем.

Складними були справи і з середньою освітою. Гімназії знаходилися лише в Ужгороді і Сігеті. Контингент учнів невеликий: в Ужгороді — близько 300 учнів, у Сігеті — у двох гімназіях трохи більше.

Частина вихідців з заможних верств населення середню освіту здобувала в гімназіях та училищах Пряшева, Кошіце, Ніредьгази, Стрия, Львова і навіть Буди і Пешта. Вища освіта була доступна лише вихідцям з заможних верств. Молодь із Закарпаття — переважно діти духівництва, чиновників, землевласників — навчалась у вищих школах Кошіце, Левочі, Трнави, Відня, Пешта, Нгера, Клужа, Львова, а окремі — в Києві, Харкові та Москві.

Зростання освітнього рівня не могло не позначитися на стані наук. Вихованці середніх шкіл Закарпаття, особливо ті, що здобували вищу освіту, виявляли інтерес до наукових пошуків, збагачуючи власними працями наукові досягнення, зокрема, в галузі гуманітарних наук. Великий вплив на формування наукових інтересів серед інтелігенції Закарпаття мали зв'язки з Чехією, Словаччиною, Галичиною, всією Україною та Росією. У Закарпаття надходили цінна наукова література, періодичні видання, налагоджувалися особисті контакти між вченими і громадськими діячами. Особливо помітну роль в активізації наукових пошуків інтелігенції Закарпаття у 30—40-х роках XIX ст., формуванні таких напрямків, як природознавство, історія слов'янських народів, література, мали зв'язки науковців, зокрема, перебування визначних російських та українських вчених в Закарпатті — це І. Срезневського, М. Надєждіна, П. Кеппена, Я. Головацького та інших. Перебуваючи в Закарпатті, російські та українські вчені зустрічалися із діячами культури краю — В. Довговичем, М. Лучкаєм, О. Духновичем, І. Чурговичем, обговорювали складні питання слов'янської історії, проблеми взаємності слов'янських народів, необхідності глибшого вивчення минулого і сучасного русинів Галичини та Карпатської Русі. В опублікованій у 1842 році статті про підсумки поїздки по Прикарпаттю і Закарпаттю російський вчений, критик і етнограф, професор М. Надеждін писав: «Те, що населення називає себе русинами — свідчення кровного родства зі слов'янами на Сході. У Закарпатті, як і в Галичині, свято бережуть руське ім'я. Саме слово «русин» однаково народне в Галичині і Угорській Русі».

Український вчений Я. Головацький як визначний народознавець, спонукував учених Закарпаття збирати і публікувати усну народну творчість, вивчати історію й культуру народу, поневоленого австрійськими й угорськими властями. У працях російських та українських вчених, які побували в Закарпатті, або просто вивчали його історію, обгрунтовувалися такі важливі питання, як автохтонність закарпатських русинів і їх спільність походження з русинами на схід від Карпат. Один з перших галицьких істориків Д. Зубрицький назвав закарпатців «нашими собратьями» і підтвердив, що «южнокарпатские русины, равномерно как и соседи их северокарпатские, есть исконные, коренные жители занимаемых ими стран...». Д. Зубрицький добре вже знав учених-закарпатців, зокрема Ю. І. Гуцу-Венеліна, підкреслюючи, що він «остроумный критик, проницательный испытатель, собрат наш закарпатский русин».

А на основі аналізу угорських літописів і хронік Я. Головацький доводить, що в IX ст. «в Карпатских горах соприкасались политические границы трех государств — Польши, Угрии и Руси... первоначальные границы этих государств не были на самом хребте Карпат, а у южной подошвы Карпатского нагорья». I доходить висновку, що «эта земля (закарпатська — автори) не принадлежала в то время мадярскому государству, а причислялась к Руси и владениям Владимира Великого». Такі та інші важливі висновки щодо минулого Закарпаття мали велике значення для правильної орієнтації інтелігенції Закарпаття, допомагали їй у тяжкій боротьбі з реакційною політикою австрійських та угорських властей, які прагнули спотворити історію краю.

Розширювали контакти вчені Закарпаття і з науковими центрами Угорщини, зокрема з містом Пешт, де у 1826 році було створено «Угорське вчене товариство», що поклало початок розвитку угорської Академії наук. Частина вчених Закарпаття підтримувала зв'язки з товариством, працювала у бібліотеках Пешта, Дебрецена та інших міст.

Спираючись на досвід і підтримку вчених України та Росії, Чехії та Словаччини, центральних районів Угорщини, представники творчої думки Закарпаття активно включались у наукові пошуки. Найбільше вони вивчали історію свого краю, сусідніх слов'янських народів, збирали і публікували фольклор, займалися історією мови, літератури, краснописанням. Аналіз праць вчених Закарпаття першої половини XIX ст. дає підстави твердити, що видані чи залишені в рукописах праці не були якоюсь другорядною писаниною просто любителів, а своїми висновками, методичними дослідженнями не поступалися працям учених України та Росії, ряду сусідніх слов'янських народів — Чехії, Словаччини, Сербії, Хорватії та ін. З ряду таких питань, як наслідки турецького панування в Європі, оцінка характеру імперії Габсбургів, основні аспекти історії Східної Європи в епоху середньовіччя, історія церкви та релігії, їх висновки відповідали науковим дослідженням основних гуманітарних центрів Європи.

Серед визначних мислителів Закарпаття першої половини XIX ст. слід назвати в першу чергу В. Довговича (1783—1849 pp.). Виходець із села Золотарево на Хустщині, з родини селянина-кріпака, В. Довгович пройшов складний шлях становлення вченого, громадського діяча. Початкову освіту одержав у рідному селі, де була одна з кращих шкіл на Мараморощині, середню і духовну освіту здобував в Ужгороді, Великому Варадині, у Трнаві (на Словаччині). У період навчання В. Довгович багато уваги приділяв роботі над філософською, теологічною та гуманітарною літературою. Дуже плідним було його навчання в Ужгороді, де тоді знаходилася одна з кращих бібліотек Закарпаття. По закінченні навчання працював у с. Довге на Іршавщині та в с. Великі Лучки на Мукачівщині.

В. Довгович виступав як вчений-природознавець. Він є автором кількох праць природознавчого характеру, які написані у філософському плані. Серед них праці «Про порядок Всесвіту» (статті за 1825—1830 pp.), «Про комету, що з'явилась у 1823 р.» (1829 p.). Автор висловив ряд важливих думок з питань астрономії, що свідчили про його обізнаність у цих складних питаннях природознавства. Що стосується його філософських поглядів, то вони не були послідовними. В. Довгович стояв на позиціях філософської школи деїзму. Його наукова діяльність була високо оцінена вченими Угорщини: він був обраний членом-кореспондентом Угорської Академії наук.

Відомий російський вчений І. Срезневський відзначив тісний зв'язок В. Довговича з народом. Дійсно, він чимало працював у галузі народознавства, збирав фольклор, неодноразово виступав на захист поневоленого селянства, яке скаржилося на непосильну експлуатацію збоку власника Мукачівсько-Чинадіївської домінії — графа Шенборна. Виступи В. Довговича на захист селян-кріпаків стали широко відомими в усьому Закарпатті. Долетіли відголоски про це навіть до Відня.

Перу В. Довговича належить оригінальна праця «Міркування над етнографією як наукою» (1824 p.), у якій викладено важливі думки щодо значення збору, збереження і вивчення етнографічного матеріалу, який автор вважає «символом мудрої давнини».

В. Довгович докладав зусиль і до красного письменства. Щоправда, ні в наукових дослідженнях, ні в художніх творах В. Довгович не бачив реальних шляхів подолання соціальної й національної несправедливості. Він залишався розчарованим у житті. Незважаючи на все це, В. Довгович все ж був, як твердить І. Кондратович, найбільш освіченим письменником і філософом.

У галузі мовознавства своє вагоме слово вже на початку епохи Відродження — будительства сказав учений і громадський діяч І. Фагараші (1786—1834 pp.). Уродженець Великих Ком'ят на Виноградівщині, він навчався в Ужгороді, у Відні. Тривалий час працював ректором богословської семінарії в Ужгороді, а пізніше у Відні. Серед спадщини І. Фагараші чільне місце посідає праця «Русько-угорська или мадярська Граматика», де викладено основні принципи руської мови Закарпаття, на якій розмовляло корінне населення, і простежено запозичення угорцями багатьох слів із слов'янських мов. Під час вивчення історії мови русинів І. Фагараші вразила значна кількість діалектів-«наречій». Він не зумій до кінця розібратися в них, але вважав за доцільне ретельно вивчати. У 1827 році І. Фагараші, маючи добрі зв'язки з закарпатськими вченими, що емігрували до Росії, написав листа І. Орлаю, доклавши до нього статтю «Вообще о различии славянских наречий», у якій подано класифікацію діалектів Закарпаття. Не будучи спеціалістом у цих питаннях, І. Орлай передав статтю відомому мовознавцю П. Кеппену для ознайомлення з говорами Закарпаття. Праці І. Фагараші мають певне значення у вивченні мовознавчої ситуації в Карпатському регіоні першої третини XIX ст.

Серед вчених і культурних діячів Закарпаття, праці яких зараховані до золотого фонду краєзнавства, слід назвати М. Лучкая (1789—1843 pp.). Уродженець с. Великі Лучки Мукачівського району, М. Лучкай уже в дитинстві спостерігав тяжке життя селян, бачив безправність руського народу, якого і австрійські імператори і угорські та власні феодали визискували. По закінченні початкової освіти він навчався в Ужгородській гімназії, а потім у Віденській духовній семінарії. М. Лучкай став одним з добре підготовлених вчених. Він вивчав філософію та історію, природознавство і мову. Сам володів кількома європейськими мовами, латиною і навіть ефіопською мовою. У 1829—1830 роках жив і працював в італійському місті Лука, а після повернення — у різних містах і селах Закарпаття, та найбільше в Ужгороді. Уже на початку 30-х років XIX ст. написав працю з ефіопської мови — «Словник і алфавіт». Дослідники наших днів дали високу оцінку рукопису і відзначили, що це була перша спроба в Росії та в Україні взятися за дослідження ефіопської мови. Праця свідчить про широкий діапазон лінгвістичних інтересів М. Лучкая, про його солідну підготовку в галузі мовознавства, про добру обізнаність з європейською літературою про Ефіопію.

Певне значення для мовознавства має і праця М. Лучкая «Церковныя беседы на всі неділі року...», видана в 1831 році. Досить велика за обсягом праця (більше 600 сторінок) побудована на церковнослов'янській мові, але насичена розмовною мовою народу і російською літературною мовою. Звернення М. Лучкая до народної мови є проявом уваги до нього, свідченням обізнаності з російською літературною мовою. Дослідники спадщини М. Лучкая вважають, що його проповіді мали великий вплив на культурне життя, користувалися популярністю серед народу. Шкода, що вчений до кінця не зрозумів значення народної мови і помилково доводив неможливість викладати нею високі поняття віри, моралі, філософії.

Найбільше визнання М. Лучкаю як мовознавцю принесла «Граматика слов'яно-руська», яка вийшла в світ в Будині в 1830 році. Праця написана латинською мовою, але містить широкий підбір прикладів народної мови. М. Лучкай, працюючи над створенням граматики, прагнув «піднести честь свого народу», збагатити його мову, дати книжку, доступну для народу як за змістом, так за ціною. Граматика його вчителя, відомого чеського славіста Й. Добровського була і дуже обширною, і дорогою. Дослідники справедливо відзначають оригінальність граматики М. Лучкая і наголошують на тому, що це була перша граматика літературної руської мови на західноукраїнських землях. Звичайно, граматика М. Лучкая мала і слабкі місця, але це можна пояснити умовами того часу.

Великою є історична спадщина М. Лучкая. Він залишив нащадкам фундаментальний рукопис — шеститомну «Історію карпатських русинів» на 1645 сторінках латиною. Автор 5-го тому І. Пастелій. З них чотири томи (у п'яти книгах) уже «видруковано в науковому збірнику музею української культури у Свиднику (Словаччина). У даній праці, перекладеній на українську мову професором А. Ігнатом, доцентами Ю. Саком, Й. Баглаем і М. Оросом, досліджується цілий комплекс питань соціально-економічного, політичного і культурного розвитку нашого краю доби феодалізму. Як історик-славіст М. Лучкай аргументовано доводить слов'янське походження «карпатських русинів» та їх автохтонність і робить це в тісному взаємозв'язку з історією східних слов'ян.

Наукова значимість спадщини М. Лучкая ставить його в один ряд з європейськими вченими-славістами першої половини XIX ст.

Серед вчених, які на весь голос заявили про себе уже в кінці 30—40-х років XIX ст., а потім продовжувади плідну роботу на культурній ниві Закарпаття, був О. Духнович (1803—1865 pp.) — найвизначніший представник наукової та суспільної думки краю.

Він народився у с. Тополя Земплінського комітату (Східна Словаччина), освіту здобув в Ужгороді (у народній школі та гімназії), духовну — у Пряшеві та Кошіце. Працював у Пряшеві, а з 1838 року — в Ужгороді. Добре знав запити народу, складності Австрії як держави. Як вчений і громадський діяч він вирізнявся тим, що займав чітку позицію в суспільному житті, твердо і послідовно стояв на боці народу. І цілком закономірно, що один з дослідників Закарпаття Ф. Арістов назвав О. Духновича народолюбцем. Ми додамо, що він не тільки любив народ, але й прагнув здобути для нього національну волю, краще життя. О. Духнович уже в 40-х роках XIX ст. зайняв чітку позицію, спрямовану проти влади Габсбургів та угорських магнатів, котрі намагались денаціоналізувати руське населення краю, змадяризувати чи онімечити його, позбавити власної історії, національної свідомості.

О. Духнович мав тісні зв'язки не тільки з ученими і громадськими діячами Закарпаття, але й з ученими всього слов'янського і неслов'янського світу, регіону Центральної та Південно-Східної Європи, знаходився під великим впливом передової думки Росії та України.

До середини XIX ст. О. Духнович сформувався як вчений-педагог і громадський діяч, зробив перші кроки на шляху захисту інтересів поневолених русинів та інших народів, що проживали в Закарпатті. Одним з основних напрямків його діяльності у цей період були педагогіка, дослідження історії краю. Він вірив, що з допомогою освіти можна змінити існуючий лад, поліпшити становище народних мас. Саме ці мотиви, хоч вони виявилися хибними, спонукували О. Духновича виступати з рішучою критикою позиції реакційних кіл, котрі з презирством ставилися до народу і твердили, що народ освічувати, вчити його є небезпечним. Вчений не тільки доводив необхідність повсюдного створення шкіл, підготовки вчителів, організації шкільної справи, але й особисто брав участь у перебудові освіти, її розвитку. Як відзначали сучасники, коли став потрібним календар як наймасовіша книга, що поширювалася серед населення, О. Духнович підготував і видав його; потрібен був підручник для школи — він за власні кошти видав буквар, граматику тощо. Виданий О. Духновичем у 1847 році буквар «Книжиця читальная для начинающих» набув поширення не лише в Закарпатті, Східній Словаччині, але також в Галичині. О. Духнович написав книгу в дусі народолюбства, вмістив у ній твори усної народної творчості.

Великого значення надавав О. Духнович ролі вчителя у розвитку народної освіти, турбувався про зростання його авторитету. У творчості Олександра Васильовича чільне місце посідає історія Закарпаття. Уже в 40-х роках він написав перші дослідження з історії краю, хоч жодна з праць не була опублікована за його життя. Причина цього в тому, що дослідник порушував питання, які не відповідали політиці правлячих кіл Австрійської імперії. Однак частина написаного згодом публікувалась у періодичних виданнях України, зокрема в Галичині та в Росії. З любов'ю говорить О. Духнович про минуле краю. Він пишається тим, що, незважаючи на іноземний гніт, народ зберіг мову, культуру, свідомість єдності з Росією. Шкода, що вчений не бачив різниці між російською культурою, російським народом і царем. Його одностороння орієнтація на царизм була політично шкідливою.

На 40-і роки припадає і початок літературної діяльності О. Духновича, у якій він також виступав як народолюбець, відображав помисли народу, його тяжку долю.

Складним для вченого і громадського діяча виявився період революції 1848—1849 років. О. Духнович жив в Ужгороді і Пряшеві. Особисто спостерігав наростання боротьби, виступи народних мас. Добре був обізнаний з політикою угорського уряду, який розірвав зв'язки з Віднем і проголосив незалежність. Як свідчать його спогади, вчений не зрозумів суті і значення революції. Сам дух революції, шляхи завоювання національної й соціальної волі були йому незрозумілими, він не сприйняв революцію. О. Духнович називав її «кошутовською змовою», «нещасною» і «сумною», яку «викликали невдоволені пролетарі». О. Духнович засуджував революцію ще й тому, що вона несла з собою хаос і насильство, порушувала закони і порядок, які він відстоював; замахнулася на монархію, в яку він вірив. Саме тому О. Духнович гаряче вітав російську каральну армію, яка прибула для придушення революції в Угорщині і в Закарпатті. Цих хибних поглядів щодо ролі революції в житті суспільства він не змінив і в наступні роки своєї діяльності.

Значний вклад у розвиток науки в першій половині XIX ст. вносила та частка інтелігенції, яка емігрувала до України і Росії. Спілкуючись з визначними вченими, вони плідно працювали на різних ділянках гуманітарних наук, природознавства, на педагогічній ниві, але не втрачали зв'язків з Закарпаттям. Тут слід назвати насамперед І. С. Орлая (1771—1829 pp.). Уродженець м. Хуста, виходець з родини дрібного дворянина руського походження, І. Орлай початкову та середню освіту здобував у Закарпатті (в м. Мукачеві та Ужгороді), а вищу — у Львівському (філософський факультет) і Пештському (богословський факультет) університетах. Він глибоко вивчав математику, фізику, історію, літературу, а на богословському факультеті — філософію, історію церкви, ряд мов, у тому числі грецьку, єврейську і халдейську, на яких тоді було найбільше видань. Не змігши влаштуватись на повноцінну роботу в Угорщині чи в Закарпатті (йому відмовлено було в роботі у Пештському університеті), І. Орлай у 1791 році виїхав до Петербурга, де спочатку продовжував вчитися, а пізніше працював у різних містах Росії. Він закінчив медичну академію в Петербурзі, а у Дерптському університеті захистив дисертацію на звання доктора медицини і хірургії. Кенігсберзький університет присвоїв йому звання доктора словесних наук і філософії. Це свідчило про його обдарованість, популярність у наукових колах.: І. Орлай був і талановитим вченим-медиком, і педагогом. Він працював придворним медиком, ученим секретарем Медичної академії і помічником президента, а паралельно вів наукові пошуки, займався питаннями історії медицини, удосконаленням медичної термінології, вніс вклад у підготовку праці «Російська воєнно-польова фармакологія». Талант І. Орлая як педагога особливо заявив про себе в період, коли він був директором гімназії вищих наук у Ніжині (1821—1826 pp.) і Рішельєвського ліцею в Одесі (1826 —1829 pp.).

Перебуваючи в Росії, він ніколи не забував про рідний край, сприяв переселенню молоді на схід. Він написав першу працю з історії Закарпаття на російській мові «История о Карпато-Россах...», а згодом працю «О Юго-Западной Руси», у яких компетентно доводив спільність походження населення Закарпаття з російським та українським народами. Автор праць засуджував політику Габсбургів та угорських правителів, що поневолювали Закарпаття.

І. Орлай настирливо пропагував у Росії думку про те, що в Закарпатті є чимало талановитої і здібної молоді. Він рекомендував офіційним властям запрошувати її у вузи чи гімназії Росії. І міністерство освіти доручило йому «запрошувати у професори та в учителі здібних людей із слов'ян і карпаторосів». За його порадою на початку XIX ст. емігрують до Росії такі закарпатці, як М. Балудянський, П. Лодій, Ю. Гуца-Венелін, В. Кукольник, А. Дудрович, брати Білевичі, К. Павлович та ін. Вони працюють професорами у таких провідних наукових центрах, як Петербурзький, Харківський, Вільнюський університети, Ніжинська гімназія вищих наук, Новгород-Сіверська гімназія та інші учбові заклади.

Серед нових переселенців до Росії зв'язками з російськими вченими, внеском у науку вирізнявся М. А. Балудянський (1769-1847 pp.). Уродженець с. Вишня Ольшава (Східна Словаччина), він навчався в Кошіце і Відні, а потім працював на рубежі двох століть у Великому Варадині та Пешті. З історією та культурою власне Закарпаття мало зв'язаний. Хіба що слід взяти до уваги підтримку ним інтелігенції Закарпаття після переїзду у 1804 році до Петербурга.

М. Балудянський був одним з визначних спеціалістів у галузі політичної економії та права. Він противник феодально-кріпосницького ладу, прихильник звільнення селян від кріпацтва шляхом реформ. Як вчений багато працював у галузі політичної економії, ввів даний термін у науковий обіг в Росії, брав участь у складанні законів Росії «Полное собрание законов Российской империи».

Працюючи спочатку професором політичної економії Петербурзького педагогічного інституту, а з 1816 року деканом юридичного факультету, він виявив себе як талановитий педагог. Лекції вирізнялися глибиною змісту і прекрасною формою викладу. Він завоював великий авторитет серед вчених Росії і, коли в 1819 році педінститут у Петербурзі перетворили в університет, його обрали першим ректором. Очоливши Петербурзький університет, М. Балудянський багато зробив для удосконалення системи підготовки кадрів. Він підтримував передову частину професури, розширював зв'язки з вченими — вихідцями із Закарпаття, сприяв активізації їх роботи. Саме за підтримку прогресивно мислячих викладачів, хоч дехто вважає, що через зв'язки з російськими таємними організаціями декабристів, М. А. Балудянського у 1821 році звільнили з посади ректора, а згодом і з посади професора університету. Далі він був зайнятий у різних державних установах Pocії на науковій роботі.

Як вчений М. Балудянський виступав за прогресивний розвиток усіх наук. Він першим у Росії впроваджував новинки в галузі політичної економії, права, філософії. Добре володіючи латиною, англійською, німецькою, італійською, угорською мовами, цей «иностранный славянин», як його доброзичливо називали в Росії, «з любов'ю і усердієм істинно російської людини, вірою і правдою послужив нашій вітчизні», — писав один з його біографів ще в кінці XIX ст.

М. Балудянський залишив помітний слід у розвитку науки і вищої школи Росії першої чверті XIX ст. і вніс значний вклад у зміцнення зв'язків Закарпаття з Росією та Україною.

У галузі філософії та юриспруденції вагоме слово сказав виходець із Східної Словаччини П. Д. Лодій (1764—1829 pp.), який підтримував тісний зв'язок з інтелігенцією Закарпаття, зокрема з М. Балудянським. Як педагог і вчений П. Д. Лодій був не стільки закарпатським діячем, скільки загальноукраїнським, бо ж тривалий період працював у Львові і зробив вагомий внесок, одержавши звання доктора наук.

На початку XIX ст. він переїжджає до Петербурга, де співробітничає з І. Орлаєм, М. Балудянським. П. Лодій спочатку працював професором Петербурзького педінституту, де читав курс філософії, а з 1821 року працює в університеті і читає курс теорії загального права. Як одного з кращих професорів його обирають деканом філософсько-юридичного факультету.

П. Лодій був прихильником просвітительських ідей. Він автор кількох підручників і наукових праць з філософії, серед яких слід назвати «Теорию общих правил», «Естественное право народа», «Полный курс философии». Та найбільша і найвагоміша праця — «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение об естественном всеобщем государственном праве», у якій висловлені важливі, прогресивні на той час, думки про закони розвитку філософії. Царські власті переслідували прогресивних учених. Не оминули кари і ректор М. Балудянський та декан П. Лодій. Вчений не піддався натискові, поступився посадою, але залишився чесним і принциповим, відстоював свої наукові ідеї. П. Лодій зробив значний внесок і в зміцнення зв'язків інтелігенції Закарпаття з Росією.

Серед вихідців із Закарпаття, які емігрували до Росії і стали визначними вченими, уродженець с. Тибава на Свалявщині Ю. L Гуца-Венелін (1802—1839 pp.). Середню освіту здобув в Ужгороді, далі навчався в духовній семінарії в Ужгороді і Сату-Маре (сьогодні Румунія), у Львівському університеті. Саме у Львові почав формуватися як славіст, багато працював над джерелами з історії слов'ян. Установивши зв'язки із закарпатцями, які працювали в Росії, він також подався на схід. У Москві з допомогою І. Орлая та інших земляків Ю. Гуца разом зі своїм двоюрідним братом І. Молнаром продовжує навчатись у Московському університеті (медичний факультет), але його інтереси обмежувались історією. По стежині історика-дослідника він і пішов. Велику допомогу йому подав відомий славіст, професор М. Погодін.

На творчих вечорах у вченого Ю. Гуца зустрічався з багатьма російськими славістами і формувався як історик. На квартирі у М. Погодіна він зустрічався з відомим усьому світові поетом О. Пушкіним, який відіграв певну роль у формуванні Ю. Венеліна, як вченого. Відомо, що М. Погодін у листі до О. Пушкіна, у квітні 1833 року, просив поета допомагати Ю. Гуці (Венеліну) морально і матеріально. Немає сумніву, що таку допомогу Ю. Гуца одержав. Цікаво, що О. Пушкін зустрічався з сином В. Г. Кукольника — музикантом Нестором, слухав його гру на фортепіано. Мав він зв'язки з Павлом та Платоном — синами Кукольника, а також із сином П. Д. Лодія — Андрієм, який незабаром став солістом Петербурзького оперного театру. Павло Васильович Кукольник у своїй книжці вмістив вірш «На смерть поета», яким він відгукнувся на вбивство О. Пушкіна російським «вседержателем». Тяжко пережив цю трагічну звістку і Ю. Гуца, який високо цінив славнозвісного поета і був вдячний йому за допомогу. Ю. Гуцу (Венеліна) як рідного прийняли в родині відомих вчених Аксакових. Академік О. М. Пипін вважав «карпатського русина» Ю. Венеліна визначною постаттю слов'янського відродження. Ю. Гуца листувався і одержував допомогу від таких відомих українських славістів, як І. Срезневський та М. Максимович. Усе це сприяло росту і формуванню вихідця із Свалявщини як вченого.

Наукові інтереси Ю. Гуци досить широкі — це історія слов'янських народів, особливо болгар, мова та етнографія народів Балканського регіону. Не забув він і про свій рідний край, його славне минуле й тяжку долю в XIX ст. Над питаннями, які хвилювали Ю. Гуцу, він почав працювати ще в студентські роки, коли подорожував до Семиграддя, пізніше — під час навчання у Львові, переїзду до Москви, коли жив і працював деякий час у Кишиневі. Але найбільший матеріал вчений зібрав під час наукових експедицій у Болгарію, здійснених при підтримці Російської Академії наук на рубежі 20—30-х років XIX ст. Він опублікував серію праць з історії Болгарії («Древние и нынешние болгаре...» та ін.), у яких зроблено важливий науковий висновок, що болгари є слов'янами, а не тюрками, як вважали їх більшість вчених; що вони мають тісні зв'язки з усім слов'янським світом. Він вірив у те, що Болгарія зможе визволитись з-під турецького гніту. Праці Ю. Венеліна є вагомим фактором болгарського культурно-національного відродження.

Цінними є роздуми Ю. Гуци (Венеліна) над окремими аспектами історії України, в тому числі і Закарпаття. Високо оцінені праці вченого з мовознавства та етнографії слов'янських народів.

Звичайно, не все висловлене Ю. Гуцою (Венеліним) витримало випробування часом, окремі положення його праць на сьогодні дещо застаріли, але основні думки стали надбанням вітчизняної славістичної науки. І. Франко вважав, що Ю. Гуца (Венелін) посідає почесне місце в «історії російського шкільництва і російської науки». Ю. Гуца примножив внесок інтелігенції Закарпаття в науку, збагатив культуру краю, сприяв зміцненню його зв'язків з українським та російським народами.

Використана література:

I. М. Гранчак, Д. Д. Данилюк, Е. А. Балагурі, В. І. Ілько, Г. В. Павленко, В. В. Пальок, Нариси історії Закарпаття. Том І (з найдавніших часів до 1918 року). — Ужгород, 1993. — 436 с.: 76 с. іл.





Реферат на тему: Освіта та культура на Закарпатті в кінці XVIII — першій половині XIX ст (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.