Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Освіта Київської держави в ХІ - половині XIV ст. (реферат)

Помітний підупад Київської держави почався після смерті Ярослава Мудрого (1054) внаслідок тої безперервної боротьби, що її вели різні представники княжого роду за право володіння Києвом. Через неможливість міцно засісти на київськім престолі, претенденти на той престол вирішили перенести поняття про старшинство в руській землі в інші центри. Отож Київ перестав бути політичним центром, ту роль перебрало на себе Галицьке князівство, де з половини ХІ ст. засів онук Ярослава Ростислав Володимирович. Зруйнування Києва Батиєм (1240) спричинило до ослаблення Київської держави такою мірою, що вже в кінці XIII ст. Київ опинився під безпосередньою владою татар.

Татарська навала, на погляд деяких істориків, привела Наддніпрянську Україну до повного запустіння, так що, мовляв, не може бути мови не тільки про дальший розвиток освітньої справи, а навіть про будь-яке культурне життя в безлюдній пустелі. Однак уже р. 1882 В. Антонович своєю розвідкою «Кіевь, его судьба и значеніесъ XIV по XVI ст.» переконливо довів, що загальноприйнята думка про запустіння Київської Русі від XIII по XVI ст. «є не більше, як історичне марево».

Правильнішу позицію щодо цього питання займають ті історики, які гадають, що татарська навала, безперечно, затримала успіхи нашої освіти, але не тому, що татари ніби вороже ставилися до церкви і школи, а тому, що під час татарських наїздів гинули в огні пожеж церкви та бібліотеки і школи при них. Проте школа продовжувала своє існування і надалі, як це видно, наприклад, з життєпису св. Степана Мокрицького, де вказується, що у Києві в XIV ст. були школи. Хоча татарська навала не зруйнувала нашого шкільництва, як і не знищила нашої літератури, однак потягнула за собою підупад культурного життя на Наддніпрянщині. Так, про підупад оригінальної творчості може свідчити вже те, що Печерський монастир, що був одним з наймогутніших осередків давньої української освіти, здобувся в кінці XIV та на початку XV ст. лише на нові редакції Печерського Патерика.

Щодо освітньої справи в Галичині та на Волині до часу прилучення першої до Польщі (1387), а другої — до Литви (1377), то можна твердити, що Галицько-Волинська держава зберігала культурно-національну традицію Київської Русі, а рівночасно все більше зближалася з західною культурою. Живучи в тісних зносинах із західними сусідами, галицько-волинські князі завели латинську мову в дипломатичних зносинах, а саме населення толерантно ставилося до католицтва і католицької віри.

Найголовнішою літературною пам'яткою Галицько-Волинської держави є Галицько-волинський літопис, що з мистецького боку перевищує київські літописи. Проте ні той літопис, ні усі інші твори, що дійшли до нас з часів XIII—XIV ст., не можуть дорівнятися до головніших пам'яток староруської літератури XI—XII ст.

До Галицько-Волинської держави один час (від 1280 до 1323) належала теперішня Закарпатська Україна, де мукачівський та грушівський монастирі були першими розсадниками письменності Закарпатської України, а за панування Ярослава Осмомисла (1153— 1187) належала також Буковина. На жаль, нема жодних згадок про те, щоб у той час чи перед тим існував на Буковині якийсь культурний осередок або були там якісь школи.

Розбиті білоруські та українські землі (між іншим Поділля, Чернігово-Сіверська і Переяславська землі) підпадають протягом XIV ст. під владу Литовської держави, а Галичина від другої половини XIV ст. стає провінцією Польського королівства. Згодом внаслідок Люблінської унії (1569) до Польсько-Литовської держави прилучилися усі українські землі, за винятком Чернігівщини, що ще залишалася за Москвою (від 1503 до 1618), Буковини, що підпала під владу Молдавії, та Закарпатської України, що підпала під владу Угорщини.

Литовська держава, що протягом мало не двох сторіч була державою і українського народу, не вносила значних змін у його культурно-національне життя, і це з тої причини, що литовська культура стояла нижче української. Отож литовські князі та магнати підпали під вплив освіченіших українців, що дали їм свою мову, літературу, віру і взагалі культуру. Українська мова стає мовою управи, законодавства та суду. У Статуті литовськім прямо узаконювалося: «Писар земський мав по-руському, літерами і словами, всі листи й позви писати, а не іншою мовою і словами». Українська мова в той час розвивалася спільно силами українського і білоруського народів, а тому інколи тяжко буває встановити національність автора чи перекладача якогось твору, а до того і українець, і білорус однаково називали себе русинами.

Але не довго тішився український народ вільним культурним життям. Вже в половині XV ст. повстала боротьба українського народу проти литовських князів на ґрунті церковних справ, а водночас і освіти; литовські князі, прийнявши згодом католицьку віру, присвоїли собі право «подавання», себто право призначати осіб на посади православних єпископів і архімандритів. Уділяючи ті посади за гроші, як те робили також польські королі на українських землях, литовські князі часто призначали на посади єпископів і архімандритів зовсім невідповідних осіб, тому православна церква втрачала авторитет в очах вірних. Згодом було заведено шляхом звичаю т. зв. «патронат», що надавав право магнатам і панам розпоряджатися духовними посадами і церковним майном у своїх маєтностях. Малопридатне до своїх пастирських обов'язків православне духовенство не дуже ретельно ставилося також і до своїх учительських обов'язків, та й самі литовські князі були мало зацікавлені в розвиткові українського шкільництва.

До того саме на той час припадав майже цілковитий розрив у зносинах українців з Візантією. Втративши свою самостійність, Візантія сама звернулася до Заходу, де почали квітнути пишним цвітом наука й мистецтво. Правда, для українського громадянства відкривалася тепер можливість вступати через Польщу в безпосередній зв'язок із європейською культурою. Так, вже р. 1397 польська королева Ядвіга, маючи на думці культурно зміцнити майбутню унію між Польщею та Литвою, заснувала своїм коштом при Празькім університеті (відкрито його 1348 р.) спеціальний інтернат для студентів з литовських та інших сусідніх земель, а р. 1409 такий самий інтернат утворено при Краківськім університеті. Українські магнати почали посилати своїх синів до Краківського університету (заснований 1364 р.) та інших польських шкіл.

Захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри були звичайним наслідком навчання українського панства в чужій школі. Серед синів заможного міщанства також є чимало осіб, що набули вищу освіту в чужих школах. Так, у XV ст. серед бакалаврів і студентів Українського університету були особи родом з Перемишля, Берестя, Пинська, Вільни та інших міст Литви. Є дані про те, що немало студентів з українських земель вчилося в XV—XVI ст. у Празькому університеті. Проте українське незаможне міщанство і селянство міцно трималося своєї віри, бо вбачали в ній запоруку збереження своєї національності, вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків. Наприклад, за свідченням пастора Одерборна, який довгий час перебував у Великім Князівстві Литовськім, православні завжди мають при церквах школи.

Учителями в церковних школах були тепер переважно дяки, паламарі, демественики, що дістають також назву «бакалара», або «дидаскала». За свою педагогічну діяльність учителі одержували деяку нагороду від батьків учнів після закінчення певного курсу науки. Перехід від букваря до Часослова, від Часослова до Псалтиря і т. д був справжнім святом і для вчителя, і для учнів. Учитель отримував від батьків горщик каші та гривну грошима. Саме свято відбувалося так: учень приносив до школи горщик каші з грошима зверху, ставив його на стіл. Учитель, відібравши гроші, разом з учнями йшов на площу біля школи. Там ставили горщик на землю та починали кидати в нього кілками, поки не розбивали його на черепки. Далі відбувалися всякі ігри та забави.

У XV—XVI ст. з'явилися у нас т. зв. мандрівні дяки та світські майстри грамоти. Назву мандрівних отримали ті вчителі, які не мали свого постійного осідку, а переходили з села до села, з хутора до хутора і там учили дітей читати, писати й співати. Головною причиною появи у нас мандрівних учителів (такі учителі були і в Німеччині), треба думати, було те, що в Україні по хуторах не було церков, а отже, і шкіл. Отож мандрівні учителі виконували велику культурну місію, організовували пересувні школи. Правда, один старожитець у розмові з дослідником шкільництва на Харківщині інакше пояснював появу мандрівних дяків: «Учитель-дяк при школі, навчаючи майбутнього такого самого дяка, звичайно, говорив йому таку приказку: як зробишся сам учителем, учи так, щоб учень не відбив у тебе школи, себто не відкривай своєму учневі всього, щоб він не відбив у тебе в парафії школи та не сів би на твоє місце. Бродячий чи мандрівний дяк приходив до сільської школи, удавав з себе, що він нічого не знав, здобував частину потрібних йому відомостей від одного учителя-дяка, частину — від іншого, йшов далі та незабаром ставав знавцем усього, перехитривши своїх учителів». Мандрівних учителів пізніше називали також «пиворізами», мабуть, тому, що мали вони великий нахил до вживання пива.

Щодо підручників — треба думати, що в той час першим підручником був буквар, але до нас ні один з тих букварів не дійшов. Підтвердження, що букварі, безперечно, уже були в той час, знаходимо в листі новгородського архієпископа Генадія до московського митрополита Симона в кінці XV ст. У тім листі є згадка про азбуку-границю. Нема сумніву, що азбука-границя могла дістатися до Московії лише з України, що вже у той час постачала їй свою культуру.

Назву «азбука-границя» надано буквареві тому, що абетка подавалася там у формі вірша, кожний рядок якого починався з літери в абетковім порядку, при чому на «границю», себто на край кожного рядка вірша, виносилася ще окремо його перша літера.

За букварем йшов Часослов як перша читанка. Слід мати на увазі, що наприкінці XV ст. з'явилася перша друкована кирилицею слов'янська книжка, і то був якраз «Часословець», виданий німцем Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р. Мова того «Часословця» має багато ознак живої української мови. Шв. Фіоль був першим друкарем слов'янських книг кирилівськими черенками.

Щодо методи науки читання — треба думати, що в XV ст. уже вживалася т. зв. літероскладальна метода, яка полягала в тому, що учень мав вивчити всі комбінації складів з двох, трьох і більше літер. У згаданім вище листі архієпископа Генадія автор подав такий план навчання читання: «А мой совать о томъ, что учити въ училищі, первое азбука-граница истолкована совсймь да и подтитульныя слова до псалтыря съ слідованіемь накрепко: и коли то изучать, можетъ послЬ того проучивая и конархати и чести всякыя книгы». Отож, як бачимо, відпадала вже потреба вчитися читати після Псалтиря — «Апостола» чи інші книжки в певній послідовності, як це було раніш, бо кожний, хто вивчив склади та напрактикувався в читанні Псалтиря, міг «конархати», себто читати в церкві канони, та взагалі читати кожну книжку. Історичні, природничі та географічні відомості набували письменні люди з читання згаданих уже раніше книжок та інших творів перекладного письменства зі специфічним релігійним висвітленням подій і явищ та з матеріалом, що мало відповідав науковій правді та пекучим потребам життя. Досить сказати, що відкриття Америки приписувалося в тодішній літературі «шпанскимъ и французскимъ німцамь». Також не можна не згадати, що Київська Русь залишила по собі цілу низку оригінальних історичних творів, що довгий час були найпопулярнішими творами широких кіл українського громадянства. В їх числі перше місце зайняв Печерський Патерик, що з початком нашого друкарства, за висловом М. Грушевського, «став "золотою" книгою українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения».

Щодо рідної мови — старолітературна мова, оперта на староруській церковній основі з українською закраскою, все більше потрапляла під вплив нової канцелярійної мови з її білорусизмами та полонізмами, як рівно і мова «посполитства» вбирала в себе багато польських елементів.

Школа в той час зберігала церковний характер, як і вся наша тодішня література.

За найвизначнішу літературну друковану пам'ятку тих часів слід признати «Біблію руску», що її видав у Празі 1517 р. білорус «изъ славного града Полоцка» Франциск Скорина Протягом небагатьох років Скорина видав цілу низку біблійних книжок, серед них «Псалтир» (1517). У передмові до «Псалтиря» Скорина вказує на призначення тої книжки — «дітям малим початок усякої доброї науки». На крисах «Псалтиря» Скорина подає деякі церковнослов'янські слова в перекладі на «руську мову» «для людей простыхъ рускимъ языкомъ, что которое слово знаменуетъ».

Визначніші монастирі, як і раніше, зберігали в себе скарби літературної творчості. Так, є відомості, що Печерський монастир 1554 р. мав значну кількість книжок не лише церковнобогослужбових і всіляких збірників, але й книги «посполитыя», себто світські. Ще більшу бібліотеку мав Супрасльський монастир, що налічував, за описом 1557 p., 203 книжки, в тім числі 5 «битихъ», себто друкованих, не рахуючи дарованих книжок від якогось Яцька.

Списуванням книжок у той час займалися не лише духовні та світські особи ради спасіння душі, але й писарі-ремісники, що ставилися до своєї праці з меншою побожністю, ніж описувачі попередніх сторіч. Про це свідчить інший характер приписок описувачів на самих рукописах. Так, у «Пролозі» (XIV ст.) є така приписка: «Како ли на объестися... поставлять кисель съ молокомъ», а в «Уставі» (1393) є приписка: «Спати мы ся хощеть».

Від XIV—XV ст. вводяться у нас нові способи письма, т. зв. півустав і скоропис. Півустав відзначався такими прикметами: літери мають простіший нарис, ніж устав; замість прямих ліній уживаються ламані; кожна літера пишеться окремо, не зв'язується з іншою та має декілька форм, так що писар може писати ту саму літеру по-різному. Літери в скорописі визначаються ще більшою різноманітністю нарису.

Освітню справу на українських землях за вказаний тут період — від половини XIII до половини XVI ст. — можна було б стисло охарактеризувати так: вищі верстви українського громадянства, спонукані привілеями шляхетського стану, почали швидко і помітно підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу лише для простолюддя. Цей розрив вищих верств українського громадянства з його основним ядром спричинився до ослаблення розвитку української культури, що особливо виявилося як у відсутності середньої і вищої української школи, так і в занепаді оригінальної літературної творчості.

Але це ще не дає права твердити, що українська культура за вказаний тут період цілковито загинула перед сяйвом польської культури. А саме таке твердження висловлює проф. Станіслав Кот, говорячи, що в шкільництві православної Русі XV ст. «панує похмура темрява. Не був причиною цього упадку татарський наїзд, але культурна закаменілість самого громадянства, темного і пасивного... Тільки вступ Польщі на Галицьку Русь за Казимира Великого, а на Литовську Русь—Ягайла впровадив там перші промені західної культури».

Не треба забувати, що в XIII—XIV ст. староруська культура сама зближалася до західної культури ще перед прилученням Галичини до Польщі, а Волині — до Литви; що шкільництво на українських землях і українська культура до половини XVI ст. підтримувалася нижчою верствою українського громадянства, — народними масами та нижчим духовенством, яким власне і завдячує той освітній рух, що веде свій початок від другої половини XVI ст.

Використана література:

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. — Київ: Наук, думка, 2001. - 912 с.





Реферат на тему: Освіта Київської держави в ХІ - половині XIV ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.