Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Історія України

Населення південних українських степів після скитів (реферат)

Після Геродота наші відомості про населення колишньої Скитії робляться темними, неясними. Пізніші греко-римські письменники (Страбон, Пліній молодший, Птоломей) дають нам багато географічних і етнографічних назв, але почасти під ними заховуються й старовинні народи. За основне джерело були тут подорожники-купці; ними користувалися ці письменники, але до нас вони не дійшли. Страбонові відомості найбільш цікаві, але й він оповідає, як важко збирати їх вище гирла Танаїса, бо тубільці не пускають до себе чужоземців. На початку нової ери назва Скитії замінюється назвою Сарматії. Славнозвісний географ Птоломей (II вік до нашої ери) склав мапу Європейської Сарматії, де зазначено більш як 50 племінних назв; окрім тавро-скитів і сарматів, він називає ще венедів (слов'ян), язигів, роксолан, алан, гітонів (готів), фінів, галіндів і судінів (литовські племена), хунів (тюрків).

Отже тут виразно виступають перед нами, з одного боку, скито-сармати (старе населення степу), а з другого — нові народи: слов'яни, германці, литовці, фіни, тюрки, — ті самі, що займали територію Східної Європи і в пізніші часи. Щодо язигів і роксолан, то їх приєднують до сарматів, це, як і сармати, були народи іранського походження; сюди ж належали і алани, що замінили сарматів. Вони були номадами, але з культурного боку нагадували сарматів. Незабаром їх витискували, але частина їхня залишилася-збереглася на Кавказі під ім'ям осетин, а також у Криму. І за часів Страбона степове населення поділялося на номадів і георгів (землеробів); він оповідає, що повстяні намети номадів ставилося на вози-мажари, і там вони й перебували; навкруги них ходила худоба, що її молоком, сиром і м'ясом вони й годувалися. Кочували номади там, де були кращі пасовиська, взимку — біля Меотіди, а влітку — в степах. Номади вели війни, але не стільки розбишацтва ради, скільки для економічних вигід, бо, звоювавши якесь плем'я, вони передавали землю для обробки тим, хто хотів її обробляти, і брали за це податки на свою користь; а коли ті не платили їм належних зборів, то вони починали з ними війну. Щодо георгів, то вони хоч і були культурніші, але біля морського побережжя займалися й грабіжництвом. Алан змінили готи, що пробували в південних степах два століття (III — IV) і створили навіть готську державу, що за Германариха набула великого значення згідно з скандинавськими сагами й мала за столицю Дніпровий город, — як припускають — Київ, але без певних для цього підстав. На зміну готської еміграції надійшла у тому-таки IV ст. урало-алтайсько-гунська, що витиснула старе іранське населення, хоч невеличкі купки його де-не-де затрималися. Степом заволоділи тепер тюрксько-фінсько-алтайські племена, що виходили з Азії, з далекої Монголії. Гуни зруйнували готську державу і лише рештки їх бачимо пізніш у Криму і на Тамані, де вони заснували Таматарху — пізнішу русько-українську колонію Тмутаракань; деякий відгомін про них чується навіть у "Слові о полку Ігоревім", де згадується "о готських красных девах". Але після смерті Атілли розпалася і його держава (у другій половині IV ст.). Після гунів появилися орди нових номадів — болгарів і тюрків; перші поділилися: одна частина їх заснувала державу на Волзі й Камі, друга — Болгарсько-слов'янське царство; в VI — VII — VIII ст. степом опанували авари, що їх наш літопис називає обрами. Тюрки залишили пам'ятки, розкидані по всьому південному степу — це так звані кам'яні баби. Це все були народи неслов'янського кореня на території України. Щодо слов'ян, то їхні поселення на території України були теж досить давні, у всякому разі далеко ранішні від IX ст. Слов'ян під ім'ям венедів ми вже бачили на мапі Птоломея. Вони належали до арійців і найближчі були до литовців, від яких відокремилися вже у І ст. нашої ери. В III—IV ст. нашої ери єдиний раніш слов'янський народ диференціюється на ряд окремих племен. Вони називалися і венедами, і спорами. В VI ст. слов'яни поділялися вже на західних венедів і східних антів, з яких утворилися і руські слов'яни. Вони жили од Дніпра до Дністра. В VII — IX ст. ми бачимо дальше розселення східного слов'янства на території України й Росії. Культурний стан слов'ян до їхнього розділення на окремі племена був уже досить високий порівняно з номадами урало-алтайського і тюркського походження. Визначаючи той запас слів, що є загальні для всіх слов'ян, можемо уявити їхній культурний рівень. Про розвиток вже в цю добу землеробства і городництва свідчать такі слова, як жито, пшениця, льон, конопля, орати, ратай, сіяти, жати, рало, сіно, сад, овочі, ягода. Те саме треба сказати і про скотарство, про що свідчать такі слова, як пасти, пастух, скот (багатство), назви різних порід худоби. Було рибальство і бджільництво, знали гончарство, були кожум'яками, вміли готувати мед, знали оздоби (перстень — від слова перст-палець; гривня — від грива-шия; будови — окно — від око). Письменники малюють нам риси національного характеру слов'ян, але на підставі критичних дослідів над цими джерелами слов'яни, виступають перед нами зовсім не тихо-смирним народом, а войовничим, хоробрим, навіть жорстоким і вільнолюбним: ці самі письменники малюють нам і віру слов'ян, що набула більшого розвитку у західних, ніж у східних слов'ян. І ці звістки доповнюються ще й даними археологічними.

Зображення Сасанідського царя на полюванні на блюді Перещепинського скарбу. Фот. з пам. Ермітаж

Срібне блюдо сп. Патерна з Перещепинського скарбу. Фот. з пам. Ермітаж

Речі Салтівського могильника: вигнута шабля, залізні сокири, намисто, золоті сережки, срібний кінський налобник. З розкопин О. М. Покровського, Д. І. Багалія, Є. І. Трифільева. Фот. з пам. Харк. Археол. музей

Взагалі ця доба великого переселення тих народів, що ми дали зараз коротку їхню номенклатуру і що проживали на території України в перші вісім віків нової ери, залишила після себе чимало археологічних пам'яток.

Основні риси пам'яток доби великого переселення народів такі: замість краси грецьких форм ми помічаємо в них нахил до подробиць і орнаментації з тваринним і геометричним орнаментом, з кружків і спіралей, бачимо емаль і інкрустацію з каменю і скла. Цей варварський стиль виник у Середній Азії, де було багато золота і дорогоцінного каміння, де величезні багатства скупчувались у руках начальників орд, завдяки щасливим для них війнам. На бенкетах Атілли подавали їжу на срібляних блюдах, пили з золотих та срібляних чарок. Навіть свої намети помади оздоблювали золотими і срібляними виробами. Середньоазійський стиль Туркестану перейшов через готів у Західну Європу, а через арабів, що його розвинули, — в мусульманський світ взагалі. Велике переселення народів не було лише політичним випадком, і нові народи, що оселялися на території України, принесли туди свою власну культуру і в своїх могилах і скарбах залишили нам пам'ятки свого побуту. І в їхньому мистецтві незалежно од народності були деякі загальні риси, починаючи од Туркестану, північного Сибіру і кінчаючи Доном і Україною. Новочеркаський скарб Донщини дав варварські пам'ятки, що нагадують сибірські: діадему цариці з фігурами сибірських оленів і козлів і вирізаною з халцедону голівкою римської імператриці III — IV ст. нашої ери, золотим посудом і намистом. За один із найбагатших варварських скарбів на Україні треба визнати Перещепинський скарб, що його знайшли 1912 року в кучугурах пастушки в Полтавській губ. Щоб уявити собі матеріальну його ціну, досить сказати, що самих золотих виробів у ньому було більш як пуд. Це були миски, тарілки, вази, глечики, браслети, бляшки і 55 золотих візантійських монет VI—VII ст., деякі з цих виробів орнаментовані. Але цікавіші срібні вироби. Перше місце займає кругле блюдо, в орнаменті якого бачимо фігури візантійських хрестів, монограми хреста з грецькими літерами, а на дні латинський напис, де згадується про єпископа Патерна. Патерн був єпископом міста Томі, біля Варни на Чорноморському побережжі у VII ст.; значить, і скарб не міг бути старіший од цих часів. Далі там було срібляне визолочене блюдо чудового східного стилю, де вигравіруваний Сасанідський цар на полюванні, що нагадує нам аналогічні сюжети на Пермських блюдах. Склад скарбу досить різноманітний, напіввізантійський, напівперський. Мабуть, ці речі були або пограбовані, або одержані як данина одним із тих народів, що тут тоді проживали, а це могли бути або авари (обри) або анти (слов'яни). До цієї доби належать так звані "поля погребельних урн". Пам'ятки великого переселення народів ми називаємо римськими, готськими, перськими не з етнографічної їхньої приналежності, а з основної риси їхнього стилю і доби.

На території України знайдено вже чимало пам'яток готського стилю, зразки його є і в Харківському Археологічному Музеї. Музеї України зібрали також багато пам'яток тюркського населення українських степів. Але найцікавіший для нас Салтівський могильник на Дінці на Харківщині напівкочового, напівосілого населення. Він зацікавив усіх археологів України і Росії. Це є величезне кладовище старого міста Салтова, що від нього залишилося тепер городище. Ховали там по декілька покійників у катакомбах (колективний похорон). Бучно ховали й коня, що мав, очевидно, велике значення у цього войовничого населення. Похоронний інвентар складається зі зброї (шаблі, войовничі сокири, кинджали, ножі), характеристичного посуду з клеймами на днищах, з маси прикрас — мідних, бронзових, срібляних і іноді золотих, характеристичні тут дзеркала (арабські), бубонці, що нашивалися на одіж і дзвеніли, торохтіли, сережки варварського (половецького) стилю, нарешті східні сасанідські монети, переважно VIII—IX ст., але є й раніших часів, наприклад VII ст. Цікаво, що інвентар Салтівського могильника і його кераміка дуже нагадують інвентар і кераміку могильників Північного Кавказу — Чми Кумбульта, деякі речі майже ідентичні. Територіально і хронологічно ця Салтівська культура пізньої залізної доби нагадує нам про Хозарію, де населення Ітіля проживало в ньому зимою, а весною і літом виходило на свої кочовища в степи. І ця салтівська культура мала риси і кочового і осілого населення і була значно вища, ніж бідна, убога культура чисто кочового населення степів, як печеніги, тюрки, половці. Населення, що її складало, мабуть, підлягало владі Хозарського Каганату, що, як ми знаємо з нашого літопису, поширювалася й на українські племена східного слов'янства, як сіверяни, поляни. Салтів лежав у межах Сіверської землі, що її південні окраїни були на території сучасної Харківщини, де незабаром утворилася Половецька земля.

Окрім Салтова, аналогічну культуру В. А. Городцов відкрив далеко на південь в Ізюмському пов. Харк. губ.

Таким чином, наприкінці залізної доби у VII—IX в. ми бачимо на території України стародавні пам'ятки слов'янського і тюркського типу.

Використана література:

1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурал. госп-ва. — К.: Час, 1994. — 288 с.: іл. — (Сер. «Україна. Голоси історії»).

2. В. В. Латишев "Известия древних писателей греч. и лат. Скифии и Кавказа", СПБ, 1893. Том II, вып. 1





Реферат на тему: Населення південних українських степів після скитів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.